Розділ «Частина друга»

Відповіддю Берна на обидва листи був наказ, що ряснів висловами офіційними і різкими: мені веліли покинути протягом двадцяти чотирьох годин острів, а також прилеглу і віддалену територію республіки й ніколи вже не повертатися туди, інакше на мене чекало суворе покарання.

Ця мить була справді жахлива. Відтоді мені траплялося зазнавати й гіршого, але ніколи вже я не відчув більшої скрути. Найсумнішим було те, що я був змушений відмовитися від свого плану – перезимувати на острові. Настав час розповісти читачам той фатальний анекдот, що довершив мої кривди і кинув у глибокий вир моїх лих цілий нещасний народ, доброчесність якого, що тільки зароджувалась, обіцяла коли-небудь порівнятися з чеснотами Спарти і Риму. У «Суспільній угоді» я говорив про корсиканців як про новий народ – єдиний у Європі, ще не зіпсований законодавством, і висловив думку, що на такий народ можна покласти великі надії у разі, якщо йому пощастить з мудрим керівником. Мою книгу прочитали кілька корсиканців, і на них справило враження те, як правдиво я про них написав; а той факт, що вони на той час саме були зайняті створенням своєї республіки, спонукав їхніх керівників спитати моєї думки про цю важливу роботу. Якийсь Буттафоко, представник однієї з перших сімей Корсики, капітан Франції в Королівському італійському полку, написав мені у зв’язку з цим і надіслав деякі матеріали, які я в нього попросив, щоб ознайомитися з історією цього народу і становищем країни. Кілька разів мені також писав пан Паолі. І хоча я відчував, що ця справа мені не до снаги, я не міг не підтримати тих, хто вершив її, до того ж усі необхідні для цього матеріали я вже зібрав. Так я й відповів обом, і це листування тривало до мого від’їзду.

Саме в цей час я дізнався, що Франція посилає свої війська до Корсики і що вона уклала договір з Ґенуєю. Договір і відправлення військ занепокоїли мене. Навіть не підозрюючи про те, що все це може якимсь чином стосуватися мене, я все-таки вважав за неможливу і дивну річ для себе працю задля такої справи, як устрій життя народу, що потребувала глибокого спокою, у той час коли цей народ, можливо, буде поневолено. Я не приховував своїх побоювань від пана Буттафоко, та він заспокоїв мене, запевнивши, що, якби в цьому договорі було щось, що загрожувало б свободі його народу, то він, як добрий громадянин, не залишався б на службі Франції. Насправді його відданість справі щодо створення законотворення Корсики, тісний зв’язок з Паолі не давали жодних підстав сумніватися в його намірах. Дізнавшись, що він часто буває у Версалі та Фонтенбло й підтримує відносини з де Шуазелем, я виснував для себе тільки те, що йому відомі справжні наміри французького двору, про що він і натякнув мені, не бажаючи ясніше висловлюватися в листах.

Усе це якоюсь мірою заспокоювало мене. Але, нічого не розуміючи в цій відправці французьких військ, не допускаючи навіть думки, що вони могли з’явитися там для захисту свободи Корсики (бо вона й сама чудово могла захиститися), я не міг остаточно заспокоїтися і серйозно взятися до праці, яку вже собі був запланував, щоб долучитися до роботи над корсиканським законодавством у тій частині його розроблення, участь у якій мені було запропоновано. А все тому, що досі не мав вагомих доказів, чи не виявиться раптом, що все це – лише гра, затіяна з метою вкотре позбиткуватися наді мною. Тож я дуже хотів побачитися з Буттафоко: це був єдиний спосіб почути від нього потрібні мені роз’яснення. Він пообіцяв мені цю зустріч, якої я чекав з величезним нетерпінням. Я не знаю, чи був у нього насправді такий намір, але якби навіть він його мав, то на заваді нашій зустрічі стали мої лиха.

Все більше роздумуючи про накреслену програму, занурюючись глибше у розгляд матеріалів, які мав, я чимдалі гостріше відчував потребу вивчити ближче і народ, який потребував нового устрою так, щоб він відповідав його потребам, і землю, населену цим народом, і те, в який спосіб до нього належало застосувати нові політичні установлення. А тим часом від дня до дня мені ставало дедалі ясніше одне: я не можу зібрати на відстані ті необхідні відомості, якими я мусив керуватися в своїй роботі. Я cповістив листом про це Буттафоко: той і сам погоджувався з цим, і хоча я ще остаточно не вирішив їхати на Корсику, однак багато думав про те, як краще здійснити цю подорож. Я розповів про це Дастьє – він колись служив на цьому острові при панові де Майбуа і тому мусив його знати. Він будь-що заповзявся відраяти мене від цього наміру і, правду кажучи, змалював корсиканців та їхню країну такими жахливими, що я майже зовсім був охолов до цієї поїздки.

Та коли переслідування в Мотьє змусили мене розмірковувати про переселення зі Швейцарії, думка про це знову розжеврілася в мені – тепер я сподівався знайти нарешті у цих острів’ян той спокій, якого мене скрізь позбавляли. Одне тільки відлякувало мене від цієї подорожі – ота моя нездатність і одвічна нехіть до діяльного життя, на яке я тепер міг себе там приректи. Створений для того, щоб розмірковувати на дозвіллі, в самотині, я не здатний був говорити, діяти, займатися справами серед людей. Природа, що дарувала мені талант до першого, геть чисто відмовила в таланті до другого. А тим часом я відчував, що, не беручи безпосередньої участі в справах громадських, я буду змушений, щойно потраплю на Корсику, спілкуватися з її народом і дуже часто радитися з вождями. Адже сама мета моєї подорожі вимагала, щоб замість шукати притулку я збирав необхідні мені відомості серед народу. Поза всяким сумнівом, я не зможу там цілком належати собі і, проти волі потрапивши у самий вир подій, для яких я не був народжений, я житиму там життям, яке зовсім не відповідає моїм схильностям, тож справлю зовсім небажане, найгірше враження про себе. Я знав наперед, що не зможу потвердити своєю присутністю ту думку про мої здібності, яка склалася в них на підставі моїх книг, що я дискредитую себе в очах корсиканців і остаточно втрачу, на шкоду їм і самому собі, їхню довіру, без якої мені не вдасться успішно виконати ту справу, якої вони від мене сподіваються. Я був певен, що, покинувши таким чином звичну свою царину, я стану мало корисним для них, а самого себе зроблю нещасним.

Знівечений, змучений різними життєвими бурями, стомлений багаторічними переїздами та переслідуваннями, я гостро відчував потребу у спокої, а мої безсердечні вороги, здається, мали з того втіху, що повсякчас позбавляли мене його. Більш ніж будь-коли я шкодував за тим милим неробством, за тим солодким спокоєм душі і тіла, яких так прагнув, і в чому моє серце, позбувшись нарешті химер любові й дружби, вбачало відтепер свою найбільшу розкіш. З жахом думав я про ті майбутні зусилля, яких конче мусив докласти, про те бурхливе життя, що чекало на мене, і якщо велич, краса, корисність предмета будили в мені громадянську відвагу, то від самої думки, що я мушу даремно пожертвувати своєю особистістю, вся та мужність зникала, мов лизень її злизав. Двадцять років глибоких роздумів наодинці з самим собою коштували б мені менше, ніж шість місяців діяльного життя серед людей і справ, до того ж я був певен: у мене нічого не вийде.

Я знайшов один вихід, який, як мені здавалося, здатний був усунути всі суперечності. Оскільки мене постійно переслідували мої таємні вороги, наздоганяючи мене у всіх притулках, де я спинявся, я не бачив тепер, крім Корсики, іншого місця, де б міг сподіватися на старість мати той спокій, якого мене всюди позбавляли. Тому вирішив, як тільки матиму таку можливість, вирушити до цієї країни, дотримуючись вказівок Буттафоко, але жити там спокійно, відмовившись, принаймні поверхово, від праці у царині законодавства, а віддячити моїм господарям за гостинність, склавши на місці історію їхнього краю, не припиняючи тим часом збирати потроху відомості, які б пізніше стали їм у пригоді, якщо тільки я доживу до того дня, коли мені це вдасться. Я сподівався, не беручи на себе спочатку ніяких зобов’язань, дістати можливість таємно, на дозвіллі, обдумати план, який би влаштував їх, притому не надто порушуючи заради цієї роботи милу моєму серцю самоту і не підкоряючись нестерпному для мене способу життя, який ніколи не був моїм покликанням.

Але в моєму становищі здійснити таку подорож було доволі важко. З того, що Дастьє розповів мені про Корсику, я дізнався, що найпростіші життєві зручності на цьому острові мушу забезпечувати собі сам, тобто всю білизну, одяг, посуд, кухонне начиння, папери, книги треба було везти з собою. Щоб переселитися туди з моєю доморядницею, належало перебратися через Альпи і проїхати двісті льє, тягнучи за собою весь цей вантаж. Довелося б перетнути володіння кількох правителів, а після того, як уся Європа виявила своє ставлення до мене, зрозуміло, що на додачу до всіх моїх нещасть сюди на своєму шляху я натраплятиму на різноманітні перешкоди, і мало знайдеться таких, хто не скористається нагодою завдати мені якоїсь нової образи, порушуючи супроти мене усяке міжнародне і людське право.

Величезні витрати, утома, ризикованість такої подорожі змушували мене наперед передбачити і добре зважити всі пов’язані з нею труднощі. Думка про те, що я в моєму віці врешті-решт залишуся сам, не маючи на що жити, і далеко від знайомих, у цілковитій залежності від цього дикого і жорстокого народу, яким мені описував його Дастьє, спонукала мене ретельно обдумати цей крок, перш ніж наважитися на нього. Я гаряче бажав зустрічі з Буттафоко, на яку він давав мені підстави сподіватися, і чекав її результату, перш ніж дійти остаточного рішення.

Поки я вагався, почалися переслідування в Мотьє, що змусили мене виїхати звідти. Я не був підготовлений до тривалої подорожі, особливо до подорожі на Корсику. Чекаючи на лист від Буттафоко, я влаштувався на острові Сен-П’єр, звідки мене було вигнано з настанням зими, як я вже розповідав. Укриті снігом Альпи робили тоді для мене це переселення нездійсненним, особливо за тієї поспішності, як мені наказували. Правда й те, що безглуздість подібного розпорядження робила його нездійсненним: у цій оточеній водами самоті, маючи в своєму розпорядженні одну тільки добу від часу оголошення наказу, щоб зібратися в дорогу і підшукати човни та екіпажі для від’їзду з острова і з усієї території, – хай би я навіть мав крила, – і тоді мені було б нелегко виконати наказ. Я написав про це судді в Нідау, відповідаючи на його лист, і поспішив покинути цей край несправедливості. Так мені довелося відмовитися від свого улюбленого проекту. А далі, охоплений відчаєм і тому не здатний до будь-якої справи, я нарешті наважився скористатися запрошенням мілорда маршала і вирушити до Берліна, залишивши Терезу зимувати на острові Сен-П’єр з моїми речами й книгами і передавши свої папери на зберігання панові Дю Пейру. Я так поспішав, що вже назавтра вранці поїхав з острова і прибув до Б’єна ще до полудня. І тут моя подорож мало не закінчилася через випадковість, про яку варто розповісти.

Як тільки рознеслася поголоска, що мені наказано залишити мій притулок, до мене ринув цілий потік відвідувачів з довколишніх місцевостей, найбільше бернців. Вони, всі як один запобігаючи переді мною, улещували мене, заспокоювали, облудно запевняючи, що, мовляв, це мої вороги, скориставшись канікулами і перервою в засіданнях парламенту, склали цей наказ, що зганьбив, за їх словами, усю без винятку Раду двохсот. У цій зграї утішників було кілька з Б’єна, маленького вільного містечка, вкрапленого в бернські володіння, і, між іншим, один юнак на прізвище Вільдремет, представник першої і найбільш авторитетної родини в цьому містечку. Отож цей Вільдремет гаряче переконував мене від імені своїх співгромадян обрати собі за притулок саме їхнє місто, всіляко запевняючи, що вони вельми раді будуть прийняти мене у себе, а також матимуть за честь створити мені такі умови, що я неодмінно забуду про всі ті переслідування, яких зазнав, і що там я буду убезпечений від будь-якого впливу бернців, адже Б’єн – вільне місто, де не діють будь-які чужі закони, отже, всі громадяни одностайно вирішили не йти за чужими намовами, які б могли зашкодити мені. Побачивши, що я непохитно тримаюсь на своєму, Вільдремет покликав на допомогу ще кількох осіб як з Б’єна та його околиць, так і з самого Берна, а з ними – й того самого Кіршберґера, про якого я вже говорив, – який хотів зустрітися зі мною від того часу, як я приїхав до Швейцарії, і зацікавив мене своїми талантами і принципами.

Але ще більш несподіваними і вагомими були наполягання пана Бартеса, секретаря французького посольства. Прийшовши до мене разом з Вільдреметом, він притьмом переконував мене зголоситися на запрошення останнього і здивував мене своєю пильною, зворушливою участю. Я зовсім не знав Бартеса, проте відчував у його словах палке дружнє завзяття і бачив, що він справді щиро бажає переконати мене влаштуватися саме в Б’єні. Він надзвичайно красномовно розхвалював мені це місто і його мешканців, з якими, за його словами, був тісно пов’язаний, і навіть кілька разів назвав їх своїми покровителями і батьками.

Усі ті міркування, які я щодо цього мав досі, після втручання Бартеса розвіялися. Я завжди підозрював, що таємним винуватцем усіх переслідувань, яких я зазнав у Швейцарії, був де Шуазель. Поведінка французького резидента в Женеві і посланника в Солотурні тільки підтверджувала ці підозри. Я бачив, що Франція таємно впливала на все, що сталося зі мною в Берні, Женеві, Невшателі, і вважав, що у Франції в мене є тільки один впливовий ворог – герцог де Шуазель. Я не знав, що й думати про відвідини Бартеса і його таку жваву участь зараз, коли важилася моя доля! Гоніння ще не зруйнували остаточно моєї довірливості, а досвід досі не навчив мене всюди бачити підступи під машкарою доброчесності. Здивований, я намагався зрозуміти причини цієї доброзичливості з боку Бартеса; я не був аж такий дурний, щоб думати, ніби він зробив це з власної волі. Я бачив усю відверту показовість і вдавану ласкавість, що свідчили про якусь приховану мету. Досі я ніколи не помічав, щоб хтось із цих залежних дрібних чиновників був здатний на ту великодушну заповзятливість, що нерідко зворушувала мене в людині, яка обіймала подібну посаду.

Колись я зустрічався в будинку пана де Люксембурґа з кавалером де Ботвілем, і той ставився до мене якоюсь мірою доброзичливо. Відколи його призначено посланником, я кілька разів мав змогу переконатися в тому, що він не забув мене, навіть більше – запрошував приїхати до нього в Солотурн. Це запрошення, хоч я туди й не поїхав, надзвичайно зворушило мене, адже я не звик до подібного привітного ставлення з боку людей, які обіймають такі високі посади. Тому я вирішив, що де Ботвіль, змушений дотримуватися інструкцій, які він мав у всьому, що стосувалося женевських справ, та все ж співчуваючи мені в моїх лихах, зберіг для мене особистими стараннями цей притулок у Б’єні, щоб я міг спокійно жити там під його заступництвом. Я був вдячний йому за цю увагу, хоча й не збирався скористатися його пропозицією, бо вже остаточно зважився на подорож до Берліна і з нетерпінням чекав тієї хвилини, коли приїду до мілорда маршала, адже був твердо тоді переконаний, що тільки біля нього матиму нарешті справжній спокій і гарантоване щастя.

Коли я від’їжджав з острова, Кіршберґер супроводжував мене до Б’єна. Там я зустрів Вільдремета і ще кількох інших б’єнців, які чекали мене на пристані. Ми всі разом пообідали в готелі. Тут моєю першою турботою було замовити екіпаж: я хотів їхати наступного ранку. За обідом ці добродії знову взялися мене упрошувати, щоб я залишився серед них, – і то так палко, з такими зворушливими умовляннями, що, незважаючи на всі мої рішення, серце моє, яке ніколи не вміло опиратися лагідному ставленню, розчулилося. А вони, побачивши мої вагання, напосіли так, що я нарешті дав їм перемогти себе, погодившись залишитися в Б’єні ще на якийсь час, хоча б до наступної весни.

Вільдремет зараз підшукав мені помешкання, на всі лади розхвалюючи мені як знахідку погану кімнатку на четвертому поверсі з вікнами на задвірок, де погляд мій тішила виставка смердючих шкур якогось чинбаря. Хазяїном помешкання був маленький чоловічок, паскудний з вигляду, з хитрою, лукавою фізіономією, а вже назавтра я дізнався, що він до того ж гульвіса, картяр, і про нього в кварталі вельми погана слава. Він не мав ані дружини, ані дітей, ані прислуги. Тож відтепер я цілими днями змушений буду сумно сидіти, зачинившись у своїй самотній кімнаті. Так сталося, що в найрадіснішій у світі країні мені було створено такі нестерпні умови, що я міг за кілька днів просто померти від тяжкої журби. Хоча мене й переконували в тому, що городяни, мовляв, усі як один бажають прихистити мене в цьому місті, я, буваючи на вулицях, не помітив у їхньому ставленні до мене нічого люб’язного і нічого привітного – в їхніх поглядах. Та, попри все це, я таки твердо вирішив залишитися, аж раптом дізнався, побачив і зрозумів уже наступного дня, що в місті відбувається якийсь страшний заколот у настроях, і все це – через мене. Якісь послужливі особи зараз же прийшли до мене, люб’язно попередивши, що вже завтра мені оголосять – і то за всією суворістю – наказ невідкладно покинути державу, тобто їхнє місто. Я не мав з ким радитися: всі мої доброзичливці десь поділися, ті, хто вмовляв мене залишитися, повтікали: Вільдремет зник, про Бартеса нічого не було чути, і судячи з того, що відбувалося довкола, його рекомендація, здається, не допомогла мені запобігти ласки його покровителів і батьків, про яких він нещодавно так багато розводився. Утім, такий собі пан де Во-Травер, бернець, власник гарного будинку поблизу міста, запропонував мені притулок, сподіваючись, що там я, як він сказав, зможу уникнути побиття камінням. Але ця перевага здалася мені недостатньо привабливою, і я не спокусився нею, щоб далі продовжувати своє перебування серед такого гостинного народу.

Тим часом, затримавшись на три дні, я вже значно перевищив термін у ті двадцять чотири години, які бернці призначили мені для виїзду з їхніх володінь. Знаючи їхню жорстокість, я вже почав був хвилюватися, чи пропустять вони мене тепер через свою територію. Аж раптом – і це було вельми вчасно – до мене приїхав окружний начальник міста Нідау й вивів мене з клопоту. Оскільки він відкрито засуджував насильницький вчинок їх превосходительств стосовно мене, то великодушно визнав за необхідне для себе публічно засвідчити мені свою непричетність до цих їхніх розпоряджень. Найперше те, що він не побоявся покинути свій підвідомчий округ, щоб відвідати мене в Б’єні. Він приїхав напередодні мого від’їзду, причому не тільки не криючись ні від кого, ба навіть надавши своєму візитові офіційного вигляду: з’явився у власній кареті, у супроводі секретаря, і привіз мені паспорт від свого імені, щоб я міг вільно проїхати через Бернську державу без затримки і в будь-який час. Його відвідини зворушили мене більше, ніж той паспорт. Я певен, що був би вражений таким його вчинком навіть у тому разі, якби це стосувалося не мене, а когось іншого. Немає нічого, що мало б більшу владу над моїм серцем, ніж мужній своєчасний вчинок на захист слабшого, пригнобленого несправедливо.

Нарешті, насилу діставши екіпаж, вранці наступного дня я покинув цю немилосердну країну, не чекаючи прибуття депутації, якого мусив сподобитись, не маючи навіть можливості побачитися з Терезою. Раніше я наказав їй їхати до мене, коли збирався залишитися в Б’єні, а тепер ледве встиг попередити запискою, повідомивши про своє нове лихо.

У третій частині, якщо матиму сили коли-небудь написати її, читачі дізнаються, чому я, вирушивши до Берліна, насправді опинився в Англії, і як обидві жінки, зазіхаючи на головну роль у моїй долі, своїми інтригами вижили мене із Швейцарії, де я був недостатньо їм підвладний, а зрештою добилися того, що видали мене своєму другові.