Розділ «Частина друга»

Припустімо, що для здійснення змови, жертвою якої я став, був необхідний мій від’їзд. Якщо так, то для цього все мало статися майже так, як і сталося. Але якби я не злякався нічного виклику пані де Люксембурґ, не збентежився її тривогою, а тримався б так само твердо, як спочатку, і, замість того щоб залишатися в замку, повернувся б до себе в ліжко і спокійно проспав до пізнього ранку, чи був би я все-таки заарештований? Дуже важливе запитання, од відповіді на яке залежить багато інших. Щоб відповісти, не завадить звернути увагу на час оголошеної і фактичної постанови про арешт. Грубий, але наочний приклад того, яке значення мають найменші подробиці у викладенні фактів, щоб за індукцією можна було розкрити їхні таємні причини.

Книга дванадцята

1762–1765

Тут починаються діяння пітьми, якою я оповитий ось уже вісім років, і, хоч би що я робив, мені не щастило вирватися з цього жахливого мороку. Мене поглинула безодня страждань, я відчуваю удари, що завдаються мені, бачу знаряддя, яке мене нівечить, але не можу розгледіти, чия рука його спрямовує, і не знаю, які засоби вона для цього використовує. Обмови і лиха сиплються на мене ніби самі по собі, без будь-чийого втручання. Коли з мого змученого серця вириваються стогони, я схожий на людину, яка скаржиться без причини. Винуватці моєї загибелі з незбагненною спритністю зуміли зробити публіку співучасницею своєї змови, хоча сама вона навіть не здогадується про це і не помічає її результатів.

Таким чином, розповідаючи про події, що мене стосуються, про страждання, яких я зазнав, і про все, що зі мною відбувалося, я не в змозі ні вказати на руку, що ними рухає, ні з’ясувати причину фактів, про які йтиметься далі. Всі їхні первинні причини позначені в трьох попередніх книгах; там викладені і всі інтереси, і всі таємні мотиви. Але як усі ці різні причини поєдналися, щоб викликати в моєму житті такі дивовижні події, цього я не можу пояснити навіть приблизно. Якщо серед моїх читачів знайдуться такі великодушні люди, що захочуть прозирнути в ці таємниці і відкрити істину, хай вони уважно перечитають три попередні книги. Хай потім зберуть доступні їм відомості щодо кожного факту, про який читатимуть у наступних книгах, переходять від інтриги до інтриги, від однієї рушійної сили до іншої – аж до першопричин усього цього. Я знаю, до чого приведуть їхні дослідження, але розгублююсь на шляху темних і звивистих підземних ходів, які туди ведуть.

Під час свого перебування в Івердоні я познайомився з усією родиною пана Рогена і, між іншим, з його племінницею, пані Буа де ля Тур, та її дочками, з батьком яких колись був знайомий у Ліоні. Вона приїхала до Івердона побачити дядька і сестер. Її старша дочка, років п’ятнадцяти, зачарувала мене своїм розумом і чудовим характером. Я перейнявся найніжнішими дружніми почуттями до матері та дочки. Дочку Роген хотів видати за свого племінника, полковника, вже немолодого чоловіка, що теж виявляв мені велику прихильність. Але хоча дядько гаряче хотів цього шлюбу, і племінник теж дуже добивався його, а мені дороге було здійснення їх бажань, велика різниця в літах і велика огида дівчини до жениха, змусили мене переконати матір розладнати цей шлюб, і він не відбувся. Полковник потім одружився з мадемуазель Діллан, своєю родичкою, характер і краса якої припали мені дуже до серця, і вона зробила його найщасливішим з чоловіків і батьків. Проте Роген не міг пробачити мені, що в цьому випадку я пішов наперекір його бажанню. Я втішав себе усвідомленням, що виконав як щодо нього, так і щодо його сім’ї обов’язок священної дружби, яка полягає не в тому, щоб бути завжди приємним, а в тому, щоб подавати найкращі поради.

Мені недовго довелося сумніватися щодо прийому, який чекав на мене в Женеві, якби я захотів туди повернутися. Мою книгу там спалили, а мене самого засудили до арешту декретом від 18 червня, тобто через дев’ять днів після того, як це зробили в Парижі. У цій другій постанові було нагромаджено стільки неймовірних дурниць, і церковний едикт у ній був так грубо порушений, що я відмовлявся вірити першим чуткам, які дійшли до мене щодо цього, а коли вони підтвердилися, я злякався, як би таке очевидне і зухвале порушення всіх законів, починаючи із закону здорового глузду, не викликало в Женеві заворушень. Але мої побоювання виявилися даремними: там усе залишилося спокійним. Якщо в народі й сталися невеличкі заворушення, то спрямовані вони були проти мене, і всі міські кумасі й педанти публічно говорили про мене як про школяра, якого треба б відшмагати за те, що він погано знає свій урок.

Обидві ці постанови стали сигналом до гучних проклять, що обрушилися на мене в усій Європі з безприкладним шаленством. Усі газети, всі журнали, всі брошури забили в дзвони. Особливо відзначилися французи, – цей м’який, ввічливий, великодушний народ, що славиться своєю любов’ю до благопристойності і делікатністю до нещасних, – раптом, забувши основні свої чесноти, заходились обкладати мене добірною лайкою та жорстокими образами. Як тільки мене не називали! Нечестивець, атеїст, одержимий, біснуватий, хижий звір, вовк… Видавець однієї газети дозволив собі таку вихватку проти моєї вигаданої лікантропії,[209] що вочевидь сам захворів на цю хворобу. Можна було подумати, що в Парижі бояться познайомитися з поліцією, опублікувавши твір на будь-яку тему без приправи у вигляді якої-небудь образи на мою адресу. Марно намагаючись відшукати причину цієї одностайної ворожнечі до мене, я ладний був повірити, що всі збожеволіли. Як! Редактор «Вічного миру» сіє розбрат; видавець «Савойського вікарія» – безбожник; автор «Нової Елоїзи» – вовк, автор «Еміля» – біснуватий? Боже! Ким би я став, якби опублікував книгу «Дух» чи щось подібне? А тим часом у бурі, що здійнялася проти автора цієї книги, публіка не тільки не долучила свого голосу до його переслідувачів, а й своїми похвалами відомстила за нього. Хай же порівняють його книгу з моїми, виявлений їм різний прийом і ставлення до обох авторів у багатьох європейських державах; хай відшукають причини для цих відмінностей, здатні задовольнити розумну людину, – ось усе, чого я бажаю, і я замовкну.

Мені так сподобалося в Івердоні, що я вирішив тут залишитися, до чого мене наполегливо і схиляли пан Роген і вся його родина. Пан Муарі де Женжен, окружний суддя цього міста, своєю увагою теж заохочував мене залишитися. Полковник так умовляв мене оселитися в маленькому флігелі, що був у нього в садибі між двором і садом, що я погодився. Він одразу ж почав умебльовувати його та обставляти всім необхідним для мого маленького господарства. Банерет[210] Роген клопотався найбільше і не відходив од мене з ранку до ночі ні на хвилину. Я завжди був чутливий до подібних знаків уваги, але іноді вони мені дуже набридали. Вже був призначений день мого переселення у флігель, і я написав Терезі, щоб вона приїжджала до мене, як раптом дізнався, що в Берні здійнялась проти мене буря, яку приписували ханжам, і першопричину якої я так і не міг зрозуміти. Сенат, невідомо ким підбурюваний, не бажав давати мені спокою. З першою ж звісткою про це хвилювання пан суддя написав на мій захист кільком членам уряду, дорікаючи їм за сліпу нетерпимість і соромлячи за намір відмовити в притулку переслідуваній, але гідній людині, тоді як стільки злочинців переховується в їхній країні. Деякі розумні люди вважали, що палкість його докорів радше озлобила, ніж пом’якшила уми. Хоч би як там було, ні вплив, ні красномовство мого захисника не змогли відвернути удару. Попереджений про наказ, який йому доведеться мені оголосити, він заздалегідь повідомив мене про нього, і, щоб не чекати цього наказу, я вирішив виїхати наступного ж дня. Трудність полягала в тому, щоб вирішити, куди їхати. Женева і Франція були для мене закриті, і легко було передбачити, що в цій справі кожен поспішить зробити так само, як його сусід.

Пані Буа де ля Тур запропонувала мені оселитися в порожньому, але цілком умебльованому будинку, що належав її синові, у селі Мотьє, у Валь-де-Травері, у графстві Невшательському. Щоб дістатись туди, треба було лише перевалити через гору. Така пропозиція була тим паче до речі, що у володіннях прусського короля я, само собою зрозуміло, ставав недосяжним для переслідувань, і в усякому разі, релігія не могла бути для них приводом. Але одне таємне утруднення, про яке мені не можна було говорити, змушувало мене дуже вагатися. Моя вроджена любов до справедливості і таємний потяг до Франції викликали у мене відразу до прусського короля, який, здавалось мені, своїми принципами і вчинками зневажає будь-яку повагу до природного закону й усіх людських обов’язків. Серед естампів, якими я прикрасив свою вежу в Монморансі, був портрет цього володаря, а під ним двовірш, який закінчувався такими словами:

Він мислить як філософ, а править як король.

Цей вірш, якби він вийшов з-під іншого пера, міг би бути високою похвалою, але в мене він був досить зрозумілий, і до того ж його цілком пояснював попередній рядок. Цей двовірш бачили всі, хто відвідував мене, а таких було чимало. Кавалер де Лоренці навіть переписав його, щоб показати д’Аламберу, і я не сумнівався, що той не забарився виставити його перед прусським королем як люб’язність з мого боку. Я ще посилив свою провину одним місцем в «Емілі»: всі зрозуміли, кого я мав на увазі під ім’ям Адраста, царя данайців. Це не залишилося поза увагою огудників, тому що пані де Буффлер кілька разів указувала мені на це. Тому я був цілком певен, що до реєстрів прусського короля я вписаний був червоним чорнилом. Припускаючи, що він дотримується тих правил, які я наважився приписувати йому, я не мав сумніву, що мої твори і їхній автор мали бути йому тільки неприємні, бо ж відомо, що всі лиходії і тирани завжди смертельно ненавиділи мене, навіть не знаючи мене особисто.

Проте я наважився здатися на його ласку, думаючи, що майже нічим не ризикую. Я знав, що ниці пристрасті поневолюють тільки слабких, а на людей міцного гарту мають мало впливу. Мені здавалося, що до його майстерності правителя входить і вміння виявляти великодушність у подібних випадках, і що він справді здатний на неї. Я вважав, що можливість низької і легкої помсти ні на хвилину не переважить в його очах любові до слави. Поставивши себе на його місце, я допускав, що він скористається обставинами, щоб придушити вагою своєї великодушності людину, яка насмілилась погано думати про нього. Так я зважився оселитися в Мотьє і думав, що він здатний оцінити мою довіру. Я говорив собі: «Якщо Жан-Жак підноситься до Коріолана, то невже Фрідріх виявиться нижчим за полководця вольсків?[211]»

Полковник Роген захотів будь-що провести мене через гору до Мотьє. Одна з невісток пані Буа де ля Тур, пані Жирардьє, яка цілком зручно влаштувалася у призначеному для мене будинку, зустріла мене без особливого задоволення, проте досить люб’язно увела мене у володіння моїм житлом, і я харчувався в неї, чекаючи, коли приїде Тереза і налагодиться все моє маленьке господарство.

Після від’їзду з Монморансі, добре розуміючи, що відтепер я приречений поневірятися по землі, я вагався, чи дозволити Терезі долучитися до мене й розділити зі мною безпритульне життя? Я відчував, що через цю катастрофу наші стосунки зміняться, і все, що досі було милістю і благодіянням з мого боку, відтепер стане тим самим з її боку. Якщо її прихильність вистоїть проти моїх нещасть, вона мучитиметься ними, і до моїх страждань додасться її горе. Якщо ж моя немилість охолодила її серце, вона змусить мене прийняти свою відданість як жертву і, замість того щоб радіти, що я ділюся з нею останнім шматком хліба, лише поставить собі в заслугу свою згоду йти за мною всюди, куди закине мене доля.

Треба сказати все. Я не приховував ні пороків своєї бідолашної матусі, ні своїх власних, не мушу робити винятку і для Терези. Хоч якою б утіхою було для мене віддавати честь такій дорогій мені особі, я не хочу приховувати і її провин, якщо тільки можна вважати провиною мимовільне згасання сердечних прихильностей. Я вже давно помічав її охолодження. Я відчував, що вона вже не така до мене, як раніше, коли ми були молоді; і відчував це тим краще, що сам залишався до неї все таким же. Я знову потрапив у те саме скрутне становище, наслідки якого пережив з матусею, і ті ж самі наслідки воно викликало і в Терези. Не шукатимемо досконалості за межами єства; ймовірно, те ж саме трапилося б з будь-якою іншою жінкою. Хоч яким розумним здавалося рішення, що я ухвалив стосовно моїх дітей, воно не давало спокою моєму серцю. Обмірковуючи свій «Трактат про виховання», я відчував, що знехтував обов’язками, від яких не мав права ухилятися. Нарешті каяття совісті досягли такої сили, що змусили мене майже публічно визнати свою провину на початку «Еміля». При цьому я висловився так ясно, що дивно, як після цього вистачало мужності дорікати мені за мій вчинок. Тим часом моє становище у той час було таким самим і навіть ще гіршим: мої найлютіші вороги тільки й шукали нагоди викрити мене в чомусь поганому. Я побоювався рецидиву і, не бажаючи цим ризикувати, вважав за краще приректи себе на стриманість, ніж наразити Терезу на небезпеку знову стати матір’ю. До того ж я помітив, що стосунки з жінками погіршували моє здоров’я. Ці два доводи спонукали мене до рішення, якого я іноді не витримував, але за останні три-чотири місяці я дотримувався їх набагато твердіше.

З цього ж часу я став помічати охолодження Терези. Вона була, як і раніше, прихильна до мене, але вже з почуття обов’язку, а не з любові. Зрозуміло, це робило наші стосунки менш приємними, і я подумав, що, будучи впевненою в незмінних моїх турботах про неї, де б я не був, вона, можливо, вважатиме за краще залишитися в Парижі, ніж поневірятися зі мною. Проте вона так побивалася, розлучаючись зі мною, так наполегливо вимагала від мене обіцянки, що ми знову з’єднаємося, і після мого від’їзду висловлювала як принцові де Конті, так і герцогові Люксембурзькому таке палке бажання бути зі мною, що в мене не тільки забракло духу заговорити з нею про розлуку, а й сам я не мав мужності про це думати. Відчувши в своєму серці, як мені неможливо обійтися без неї, я негайно почав кликати її до себе, і вона приїхала. І двох місяців не минуло, відколи ми розлучилися, але за стільки років це була наша перша розлука, і ми обоє жорстоко страждали від неї. Як ми тремтіли, обіймаючись! Які солодкі сльози радості й ніжності! Як упивалося ними моє серце! Чому так небагато подібних сліз довелося мені пролити в своєму житті?

Після приїзду в Мотьє я написав мілордові Кейту, маршалу Шотландії і правителю Невшателя, сповіщаючи його про те, що я прибув у володіння його величності, і прохаючи його заступництва. Він відповів мені з властивою йому великодушністю, якої я і чекав. Він запросив мене до себе. Я прийшов разом з паном Мартіне, власником маєтку Валь-де-Травер, що був у великій милості в його превосходительства. Поважна зовнішність цього славного і доброчесного шотландця справила на мене велике враження, і з цієї самої хвилини між нами виникла міцна дружба, яка з мого боку завжди залишалася незмінною і була б такою ж і з його боку, якби зрадники, що позбавили мене всіх утіх у житті, не скористалися моєю відсутністю і його старістю, щоб обмовити мене в його очах.

Джордж Кейт, спадковий маршал Шотландії, брат знаменитого генерала Кейта, який прожив славне життя й відважно поліг на полі битви, залишив батьківщину ще замолоду і був засуджений на вигнання за свою відданість дому Стюартів, в якому він, проте, скоро розчарувався, помітивши в ньому несправедливий і тиранічний дух, властивий їм завжди. Він довго жив в Іспанії, приваблений її кліматом, і, нарешті, як і брат, перейшов на службу до прусського короля, який умів орієнтуватися в людях і прийняв їх так, як вони на те заслуговували. За такий прийом маршал Кейт віддячив чималими послугами і, що набагато цінніше, своєю щирою дружбою. Велика душа цієї гідної людини, вільнолюбної і гордої, могла підкорятися тільки узам дружби, але їй вона підкорялася так, що, попри всю відмінність їхніх правил, відтоді король для маршала був тільки Фрідріхом. Король давав йому важливі доручення, посилав його до Парижа, в Іспанію і, нарешті, коли він постарів і став потребувати відпочинку, призначив його правителем графства Невшательського, поклавши на нього благородне завдання провести там залишок життя в турботах про щастя цього маленького народу. Невшательці люблять лише показний блиск і мішуру, справжньої гідності не розуміють, а просторікування мають за свідчення розуму. Побачивши людину спокійну і без претензій, вони сприйняли його скромність за зарозумілість, відвертість – за грубість, лаконічність – за дурість і почали опиратися його добродійним турботам, оскільки він хотів бути корисним без догоджання і не вмів лестити тим, кого не поважав.

Коли в безглуздій історії з пастором Петіп’єром, вигнаним своїми побратимами за те, що він нікому не бажав вічних мук, мілорд став проти незаконних дій пасторів, – проти нього піднялася вся країна, інтереси якої він захищав. Коли я приїхав, це дурне ремство ще не затихло. З першого погляду я відчув жаль до цього поважного старого, так мене вразила худорба його тіла, вже виснаженого роками; але, вдивившись у його жваве, відкрите і благородне обличчя, я відчув повагу і таку цілковиту довіру, що вони взяли гору над усіма іншими почуттями. На моє коротке вітання він відповів тим, що заговорив про щось інше, немов я прожив тут уже тиждень. Він навіть не запропонував нам сісти. Набундючений поміщик так і залишився стояти. Але я помітив у проникливому і гострому погляді мілорда такий ласкавий вираз, що відразу відчув себе як удома і без церемоній сів на софу поряд з ним. З його дружнього тону, яким він одразу звернувся до мене, я зрозумів, що моя невимушеність йому сподобалась, і він, мабуть, подумав: «Ну, цей не невшателець!»