Розділ «Частина друга»

Ось таким було це місце, яке я вподобав, і вирішив переселитися туди, покидаючи Валь-де-Травер.[223] Цей мій вибір так відповідав моєму миролюбному духові, моїй схильності до самоти і лінощів, що я зараховую його до тих найсолодших мрій, які найбільше захоплювали мою уяву. Мені здавалося, що на цьому острові я буду подалі від людей, захищений від їхніх образ, більш забутий усіма, – одне слово, зможу ще глибше поринути в насолоду бездіяльністю і споглядальне життя. Мені хотілося б так замкнутися на цьому острові, щоб зовсім не мати ні з ким спілкування, і я справді зробив усе можливе, щоб уникнути необхідності це спілкування підтримувати.

Питання стало про кошти для існування. Дорожнеча їстівних запасів, а ще трудність їх доставки робить життя на цьому острові значно дорожчим, ніж на континенті, до того ж мешканці острова цілком залежні від податкового збирача. Цю перепону вдалося подолати, скориставшись допомогою Дю Пейру – він люб’язно запропонував мені свої послуги, узявши на себе видання всіх моїх творів, за яке свого часу бралась була одна компанія, та пізніше відмовилася від своїх намірів. Я передав йому всі рукописи для цього видання, сам їх розподілив і впорядкував. Ще я додав до цього зобов’язання передати йому пізніше спогади про своє життя і доручив зберігання всіх моїх паперів з неодмінною умовою скористатися ними тільки після моєї смерті, адже я хотів спокійно скінчити свій життєвий шлях, більше не нагадуючи про себе публіці. А тієї довічної пенсії, яку Дю Пейру пообіцяв мені виплачувати, цілком вистачило б на мій вік. Мілорд маршал, отримавши назад усі свої маєтки, також запропонував мені пенсію – тисячу двісті франків на рік, та я погодився на вдвічі меншу. Він хотів надіслати мені весь капітал, але я відмовився, не знаючи, куди його помістити. Тоді він передав його панові Дю Пейру, в руках якого той залишається досі, а я отримую з нього довічну ренту на умовах, про які домовився з дарувальником. Отже, коли скласти докупи мій договір з Дю Пейру, пенсію мілорда маршала, дві третини якої мали виплачуватися Терезі після моєї смерті, і ренту в триста франків од Дюшена, я міг розраховувати на пристойне існування для себе, а після моєї смерті – для Терези, якій я залишав сімсот франків ренти як з пенсії Рея, так і мілорда маршала. Мені не треба було більше боятися, що вона чи я залишимося без шматка хліба. Але так уже судилося, що почуття власної гідності змусило мене відмовитися від забезпеченості, яку могли дати мені удача і моя праця, і що я помру таким же бідним, як і жив. Хай читач сам вирішить, чи міг я, не ставши останнім негідником, виконувати зобов’язання, якщо їх весь час намагалися зробити для мене принизливими і при цьому завбачливо позбавляли мене будь-якого іншого джерела існування, щоб я був змушений змиритися з моєю ганьбою. Так, ці люди навіть не сумнівалися, що моє рішення при такому виборі може бути іншим, давно склавши про мене думку, ніби я такий самий, як і вони.

Нарешті я міг заспокоїтися – необхідними коштами для прожитку я себе забезпечив, тож більше нічим не клопотався. Відійшовши од світу, я розв’язав руки своїм ворогам, але при цьому в благородному запалі моїх творів, у непохитності принципів я залишив такі ілюстрації мого внутрішнього світу, що цілком відповідали всій моїй поведінці і свідчили про властивості мого характеру. Тож я не потребував іншого захисту від своїх наклепників. Вони могли скільки завгодно зображувати під моїм ім’ям когось іншого, але цим одурювали тільки тих, хто хотів бути обдуреним. Я міг би віддати їм на розбір усе своє життя від початку до кінця: я певен, що за всіма моїми помилками і слабкостями, за моєю нездатністю нести будь-яке ярмо завжди можна буде побачити людину справедливу, добру, незлостиву, яка не знає ані ненависті, ані заздрості, завжди готову визнати свою неправоту, ще більш готову забути чужу, що вбачає все своє щастя в тихих і лагідних почуттях і що у всьому доводить свою щирість до безрозсудності, до найнеймовірнішої неупередженості.

Отже, якоюсь мірою я прощався зі своїм віком і сучасниками, прощався зі світом, маючи намір усамітнитися на цьому острові до останніх своїх днів. Таке було моє рішення, там я сподівався виконати нарешті великий задум – почати бездіяльне життя, здійсненню якого до того часу марно присвячував малу здатність до діяльності, яку даровано мені Провидінням. Цей острів мав стати для мене казковою Папоманією[224] – блаженним краєм, де всі сплять глибоким сном:

Нічого там не роблять і не працюють там.[225]

Це якнайкраще влаштовувало мене, оскільки я завжди мало шкодував про сон: мені задосить було неробства, і, якби можна було нічого не робити, то навіть вважав би за краще марити наяву, а не в сновидіннях. Коли час романтичних проектів минув і дим марної слави більш сп’янив мене, ніж потішив, у мене залишилася тільки остання надія – дожити віку, не відчуваючи ні в чому скрути, перетворивши безділля на вічний стан душі. Таким життям живуть блаженні на тім світі, і в ньому відтепер вбачав я найбільше своє щастя тут, на землі.

Ті, хто так дорікає мені суперечностями, не проминуть нагоди дорікнути ще й таким. Я казав, що неробство, яке панує в суспільстві, нестерпне для мене, а тим часом прагну самоти лише для того, щоб самому вдатися до такого ж неробства. Атож, я й справді такий; коли в цьому і є суперечність, то вона полягає в моїй природі і не залежить від мене; тим часом тут не тільки немає будь-якої суперечності, навпаки: саме завдяки цьому я й залишаюся завжди самим собою. Неробство в суспільстві вбивче, бо воно вимушене; неробство самоти привабливе, бо воно вільне і добровільне. Перебувати в компанії, де я змушений нічого не робити, мені неприємно, нестерпно, тому що це відбувається проти моєї волі. Я мушу залишатися на місці, немов приклеєний до стільця, або стояти стовпом, немов вартовий на чатах, не сміючи ворухнути рукою чи ногою, ані побігти, ані підстрибнути, ані заспівати, ані закричати, навіть жестикулювати не можна, коли б захотів; не сміючи навіть мріяти, відчуваючи водночас усю нудьгу неробства і всю муку силуваної неприродності, змушений бути уважним до всіх дурниць, які мовляться довкола, до всіх тих солодкомовних компліментів, і безупинно мучити свій мозок, придумуючи, що б його й собі докинути такого доречного-дотепного. І це ви називаєте неробством! Та це каторжна праця!

Неробство ж, яке я так люблю, – це не те ледарювання, як можна собі уявити, коли можна сидіти, нічого не роблячи, склавши руки в цілковитій бездіяльності, і ні про що не думати. Ні, це водночас і неробство дитини, яка перебуває в постійному русі, хоча нічого не робить, і неробство пустомолота, який верзе нісенітниці, у той час коли руки його відпочивають. Я люблю займатися дурницями, розпочинати сто справ одночасно і при цьому жодну не закінчувати, іти світ за очі, щохвилини змінюючи свої плани, спостерігати за повадками мухи, придумувати, як би його зсунути з місця кам’яну брилу, щоб подивитися, що там насподі, із запалом братися до роботи, що потребує десятилітньої праці, а вже за десять хвилин без жалю кидати її і, нарешті, цілісінькими днями байдикувати, роблячи тільки те, що забаглося саме зараз.

Ботаніка, в тому сенсі, як я завжди її розумів і в якому вона поступово ставала моєю пристрастю, була саме тим вільним заняттям, яке здатне було заповнити всю порожнечу мого дозвілля, не залишаючи місця ні для моєї палкої уяви, ні для нудьги. Ліниво блукати полями й лісами, мимохідь зриваючи тут і там то квітку, то гілку, скубнувши травинку майже випадково, спостерігаючи тисячі разів те саме – і завжди мені це цікаво, завжди це новина для мене – ось чим я міг би заповнити цілу вічність, і при цьому не нудьгував би жодної хвилини. Хоч якою б витонченою, дивовижною й різноманітною була будова рослин, вона не вразить невігласа так сильно, щоб він зацікавився нею. Завжди ніби схожі і в той же час навдивовижу різні будовою, рослини здатні по справжньому зачарувати тільки тих, хто вже має певне уявлення про їх систематику. А решта, побачивши всі ці скарби природи, спроможні тільки тупо, одноманітно белькотати слова подиву і захвату. Вони не вирізняють подробиць: звідки їм знати, на що саме належить звертати увагу, також не бачать цілого, бо не мають аніякого уявлення про той ланцюг відповідностей і комбінацій, що вражають своїми дивовижами розум справжнього спостерігача. Я був спостережливим, але забудькуватим, і ця особливість завжди утримувала мене в тому щасливому стані, коли знаєш саме стільки, щоб усе тобі здавалося новим і захопливим. Розмаїття ґрунтових умов цього маленького острова забезпечувало мені на все життя досить велику різноманітність рослин для їх вивчення. Я не хотів залишати там жодної стеблинки без уважного дослідження і вже мав задум скласти з численних своїх цікавих спостережень опис місцевої флори – «Flora Petrinsularis».

Я написав Терезі, щоб вона приїхала до мене з моїми книгами і речами. Ми поселилися на утриманні в податкового збирача. У його дружини в Нідау були рідні сестри, які по черзі гостювали в неї, тож узяли до свого гурту й Терезу. Нарешті настало для мене те тихе життя, яким я й хотів би жити довіку. І що більше воно мені подобалося, то сильніше відчувалася гіркота того нестерпного існування, яким невдовзі змінилося моє раювання.

Я над усе в світі любив воду: самий тільки її вигляд завжди викликав у мене солодку, здавалося б, зовсім безпредметну мрійливість. Щоранку, за гарної погоди, я поспішав на терасу, – подихати свіжим і здоровим ранковим повітрям і подивитися на простір цього чудового озера, чиї навколишні береги і гори захоплювали мене своєю красою. Я не знаю іншого, більш гідного способу поклоніння Божеству, ніж це німе захоплення від споглядання Його дивних творінь, і для якого зайвими і марними були б будь-які певні дії. Я розумію, чому в городян, які тільки й бачать довкола, що стіни будинків, вулиці та злочини, так мало віри, але не можу зрозуміти, як селяни, – особливо ті, що живуть усамітнено, – можуть бути невіруючими. Як може душа їхня не підноситися захоплено і вдячно стократ до Творця, який дарував їм життя серед тих чудесних, мальовничих краєвидів, що день у день постають перед їхнім поглядом! Особисто я, найчастіше в ранні години, змучений своїм звичайним безсонням, за давньою своєю звичкою відчуваю ці піднесені порухи душі, які зовсім не обтяжливі для мене необхідністю мислити. Але для цього потрібно, щоб мої очі чарувала дивовижна картина природи. У себе в кімнаті я молитвую рідше і менш пристрасно; та, побачивши прекрасний краєвид, почуваюся схвильованим, навіть не знаючи чому. Я десь читав, як один мудрий єпископ, об’їжджаючи свою єпархію, побачив бабусю, яка замість молитися тільки й могла, що вигукнути: «О!». Він сказав їй: «Завжди так молися, матінко, бо твоя молитва краща за наші». Саме такою, кращою молитвою, молюсь і я.

Після сніданку я з досадою поспішав написати кілька нікчемних листів, палко мріючи про ту щасливу мить, коли вже можна буде зовсім їх не писати. Якийсь час я порався в свої книгах і паперах, але більше розкладав їх та впорядковував, ніж читав. Така робота, що уподібнювалася для мене до рукоділля Пенелопи,[226] давала мені можливість поринути на кілька хвилин у приємні роздуми, а далі це мені набридало, я кидав її і присвячував решту вранішніх годин – три або чотири – заняттям ботанікою, особливо системою Ліннея, яку до того вподобав, що не зміг цілком вилікуватися від цієї своєї пристрасті навіть після того, як зрозумів усю її марність. Лінней – великий спостерігач і вважаю, що єдиний учений, який разом з Людвігом підходив досі до ботаніки як натураліст і філософ, але він надто багато вивчав її з гербаріїв та садів і недостатньо – з самої природи. Для мене ж увесь острів був садом. Як тільки я хотів був зробити або перевірити яке-небудь спостереження, я біг у ліс чи на луки з книгою під пахвою. Там я лягав на землю поряд з рослиною, що мене цікавила, і розглядав її, скільки мені було треба. Цей спосіб дуже допоміг мені пізнати рослини в їх природному стані, перш ніж їх окультурила чи занапастила людська рука. Кажуть, ніби Фагон, перший лікар самого Людовіка XIV, що умів назвати будь-яку з рослин королівського саду і чудово знався на них, виявляв таке неуцтво в селі, що не міг визначити там жодної рослини. А я навпаки: знаю дещо з творінь природи і не знаю нічого з творінь садівника.

В пообідню пору я цілковито присвячував час дозвіллю, даючи повну волю своїй безтурботній вдачі, керуючись лише миттєвими своїми настроями. Часто, якщо не було вітру, я відразу, вставши з-за столу, хутенько сідав у невеличкий човник, яким податковий збирач навчив мене правити за допомогою одного весла, і випливав подалі від берега. Момент, коли я відчалював, давав мені таку насолоду, таке радісне тремтіння, причину якого я сам не можу ні зрозуміти, ні пояснити: можливо, це було таємне тріумфування від думки, що зараз я буду недосяжним для злих людей. Потім я самотньо плавав озером, іноді наближаючись до берегів, але ніколи до них не причалюючи. Нерідко, пустивши свій човен на волю вітру і хвиль, я поринав у безпредметні мрії, напевно безглузді, але від того не менш чарівні. Іноді я вигукував, розчулений: «О природо! О матінко моя! Тільки під твоїм захистом я зараз тут, де немає нікого хитрого і підступного, хто став би між тобою і мною». Так відносило мене іноді на півмилі від суші, і тоді мені хотілося, щоб це озеро було океаном. Тим часом, щоб завдати втіхи також моєму бідному собаці, який на противагу мені не любив довгого перебування на воді, я звичайно придумував яку-небудь мету для цих прогулянок: наприклад, висісти на маленькому острові, погуляти там годину-дві або розлягтися на траві, на вершині пагорба, щоб досхочу надивитися на озеро і його околиці, розглянути й дослідити всі рослини навколо, і, як новий Робінзон, збудувати собі на цьому острівці уявлюване житло. Я вельми полюбив цей пагорб. Коли мені вдавалось узяти туди на прогулянку Терезу з дружиною податкового збирача та її сестрами, з якою гордістю я був їм тоді за лоцмана і провідника. Ми урочисто відвезли туди кроликів, щоб заселити його, – і це було ще одне свято для Жан-Жака. Ці звірятка зробили острівець ще цікавішим для мене. Відтоді я почав бувати там частіше і щоразу радів, знаходячи ознаки успішного розмноження його нових мешканців.

До цих своїх розваг я додав одну, що нагадувала мені про миле серцю життя в Шарметі і до якої мене особливо спонукала осіння пора року. Мені подобалися дрібні сільські роботи, пов’язані зі збиранням зелені та фруктів, у яких ми – Тереза і я – радо допомагали дружині податкового збирача та його родині. Пам’ятаю, як до мене зайшов якось один з мешканців Берна на прізвище Кіршберґер і застав мене на великому дереві з прив’язаним до пояса мішком, який на той час був уже так туго набитий яблуками, що я не міг і поворухнутися. Я не був проти такої зустрічі, і вона та ще кілька подібних мене зовсім не засмутили. Я сподівався, що бернці, побачивши, чим я заповнюю своє дозвілля, більше не порушуватимуть спокій моєї мирної самоти. Я навіть вважав би за краще опинитися там з їхньої волі, ніж зі своєї: у всякому разі тоді я був би впевнений, що вони, зрештою, дадуть мені спокій.

Ось іще одне з тих зізнань, щодо яких я знаю наперед: читачі, які неодмінно бажають судити про мене по собі, зустрінуть їх з недовірою, незважаючи на те, що за все моє довге життя давно могли переконатися – я маю безліч схильностей, не схожих з їхніми. Особливо дивує те, що, відмовляючись визнати за мною почуття добрі чи байдужі, яких вони самі не мають, вони, проте, завжди готові приписати мені такі жахливі риси, що людське серце їх просто не могло б витримати. Тоді вони дуже легко знаходять у мені суперечність із природою, зображують мене чудовиськом, і жодна нісенітниця не здається їм неймовірною, якщо тільки вона здатна знеславити мене. Вони й думки не припускають про існування чогось незвичайного, що могло б зробити мені честь.

Та хай би що вони там собі думали чи говорили, це все одно не змусить мене перестати правдиво оповідати про те, чим був, що робив і думав Жан-Жак Руссо, не пояснюючи і не виправдовуючи особливостей його почуттів і думок і не дошукуючись, чи думали інші так, як він сам.

Мені надзвичайно сподобалося життя на острові Сен-П’єр, і врешті-решт я почав мріяти, що було б добре залишитися там назавжди. Тепер від самих тільки думок про те, що я мушу зробити візити сусідам, чи про необхідність поїздок до Невшателя, Б’єна, Івердена й Нідау я вже почувався стомленим. День, пробутий десь-інде, не на острові, здавався мені вкраденим у мого щастя, а покинути озеро було для мене рівнозначне тому, що вийти за межі своєї стихії. До того ж набутий досвід зробив мене боязким. Не встигало моє серце чимось потішитися, як я вже неодмінно чекав, що скоро втрачу це хороше в своєму житті, тому й палке бажання скінчити свої дні на цьому острові було неминуче пов’язане з острахом, що мене змусять його покинути. Я взяв собі за звичку сидіти вечорами на піщаному березі, особливо коли озеро хвилювалося. Тоді прибережні хвилі, розбиваючись коло моїх ніг, надзвичайно тішили серце, ніби розбивали мою тугу. Я спостерігав, і здавалося, бачив у них земну марноту, гостро відчуваючи при цьому противагу суєті – той мирний спокій, який дарував мій притулок, і ці втішні думки іноді зворушували мене до сліз. Я скількимога насолоджувався цим спокоєм, який порушувало тільки побоювання втратити його, але це побоювання ставало щораз сильнішим, і зрештою насолоду було зіпсовано. Відчуваючи всю непевність мого становища, я, звісно, не смів розраховувати на його тривалість. Я казав сам до себе: «О, коли б я міг проміняти свою свободу виходу звідси, яку я зовсім не шаную, на впевненість, що можу залишитися тут назавжди! Краще б тримали мене тут силою, ніж терплять на цьому острові з милості! Ті, хто мене тут тільки терплять, можуть коли завгодно вигнати мене. Чи ж можу я сподіватися, що мої переслідувачі, побачивши, який я тут щасливий, так просто дадуть мені спокій? Ба ні! Не досить того, що мені дозволено тут жити, я хотів би, щоб вони мене присудили до цього, щоб я був змушений тут залишатися і не бути звідси врешті вигнаним». Я заздрив долі Мікелі Дюкре, який спокійнісінько жив собі в замку Арберґ: якби він тільки побажав, був би щасливий. Нарешті ці постійні роздуми й тривожні передчуття нових нещасть, завжди готових впасти на мою голову, довели мене до того, що я тепер бажав – причому неймовірно сильно, – щоб моє перебування на цьому острові перетворилось на довічну неволю. І можу заприсягтися, що, якби тільки від мене залежало накликати на себе самого такий присуд, я, слово честі, залюбки це зробив би, маючи за краще примусово пробути решту життя на цьому острові, ніж наражатися на небезпеку бути звідти вигнаним у будь-який час.

Слід сказати, що це побоювання недовго було безпідставним. У той час, коли я цього чекав найменше, прийшов лист із Нідау від окружного начальника, до округу якого належав острів Сен-П’єр. У цьому листі від імені їх превосходительств він передавав мені наказ покинути острів та їхні володіння. Мені здалося, що це поганий сон. Справді, не могло бути нічого більш протиприродного, безглуздого, несподіваного, ніж подібний наказ: досі я вважав свої передчуття радше хвилюванням людини, наляканої нещастями, ніж пророкуванням, що мало бодай якусь підставу. Заходи, яких я вжив задля того, щоб забезпечити мовчазне схвалення правителя, спокій, з яким мені дозволили влаштуватися на новому місці, відвідини кількох мешканців Берна і навіть самого судді, їхнє, здавалося б, уважливе і дружнє ставлення до мене, сувора пора року, коли виганяти хвору людину просто жорстоко, – усе це давало мені, та й багатьом іншим людям, підстави думати, що в цьому наказі було якесь непорозуміння, і що якісь зловмисники свідомо обрали час збирання винограду і перерви в засіданнях сенату, щоб нагло завдати мені цього удару.

Я би міг одразу поїхати звідти, скорившись голосу свого справедливого обурення. Але куди? Куди їхати на початку зими, без мети, без підготовки, без провідника, без екіпажа? Чи ж я мусив покидати все напризволяще: свої папери, речі, всі свої справи? Щоб про все це поклопотатися, мені потрібен був час, проте в наказі не було зазначено, чи він мені відведений для цього. Під впливом безперервних нещасть мужність моя чимдалі слабнула. Вперше я відчув, що моя природжена гордість не витримала гніту необхідності, і, хоч як протестувала моя душа, все ж я був змушений принизитися до прохання про відстрочення. Я звернувся до пана Ґраффенріда, який надіслав мені цей наказ, попросивши його поклопотатися за мене. З його листа було видно, що сам він засуджує наказ, про який, на превеликий жаль, мусив мене повідомити. Вислови співчуття і поваги, яких було багато в цьому листі, здалися мені таким собі делікатним запрошенням розкрити йому своє серце, що я й зробив. Я не мав сумніву в тому, що мій лист розплющить очі цим несправедливим людям на їхнє варварство, і якщо жорстокий наказ і не буде скасовано, то мені хоча б нададуть достатнє відстрочення, – можливо, навіть цілу зиму – щоб я зміг приготуватися до від’їзду й обрати собі притулок.

Очікуючи на відповідь, я обмірковував своє становище і роздумував про те, як би знайти з нього вихід. Та хоч як я мудрував, кругом виникали самі тільки труднощі. Пригнічений горем, я вдався в журбу, здоров’я моє одразу занепало, безнадія охопила душу, і я вже не в змозі був дійти бодай якогось розумного рішення. Я розумів, що не маю куди податися, бо який би притулок я для себе не знайшов, мене однаково буде вигнано звідти будь-яким з двох способів: або за допомогою таємних підступів скаламутять народ, підбуривши простолюд проти мене, або відкрито виженуть, не давши собі труду навіть пояснити мені причини вигнання. Отже, я не міг розраховувати на жодний надійний притулок, – у будь-якому разі його потрібно було б шукати далі, ніж дозволяли мені мої сили і пора року. Все це знову наводило мене на ті роздуми, якими я нещодавно був перейнятий, і я насмілився побажати, ба навіть запропонувати: хай краще мене засудять до вічної неволі, ніж змушуватимуть і далі безупинно поневірятися світами, виганяючи з усіх притулків, які я тільки знайду для себе. Після того, як я написав листа панові Ґраффенріду, минуло два дні, і я написав другого листа, в якому просив його передати їх превосходительствам таку мою пропозицію.