Розділ «Частина друга»

Дивовижна дія великої схожості характерів! У віці, коли серце звичайно вже втрачає своє природне тепло, цей добрий старий перейнявся до мене такою палкою приязню, що всіх здивувала. Він відвідав мене в Мотьє, під приводом полювання на перепелів, і провів зі мною два дні, ні разу не взявши до рук рушниці. Між нами запанувала така дружба, що ми не могли вже обійтися один без одного. Замок Коломб’є, куди він переїздив на літо, був розташований за шість льє від Мотьє. Не рідше ніж раз на два тижні я вирушав до нього на цілий день і так само пішки повертався до себе із серцем, завжди сповненим вражень від цієї людини. Звичайно, мене хвилювали при цьому зовсім інші почуття, ніж ті, що я переживав під час моїх подорожей з Ермітажу до Обона, але вони були не менш солодкі. Скільки сліз розчулення проливав я нерідко дорогою, думаючи про батьківську доброту, про милі чесноти і лагідну філософію цього поважного старця! Я називав його батьком, а він мене – «дитино моя». Ці ніжні імена частково дають уявлення про прихильність, що єднала нас, але не можуть висловити нашої взаємної потреби постійно бачитися й бути разом. Він будь-що хотів оселити мене в замку Коломб’є і довго наполягав, щоб я зайняв кімнату, яку мені звичайно відводили там. Врешті-решт я сказав йому, що вдома почуваю себе вільніше і волію мати змогу постійно відвідувати його. Він схвалив мою відвертість, і про це більше не було мови. О добрий мілорде! О мій гідний батьку! Як усе ще хвилюється моє серце на згадку про вас! Ах, варвари! Якого удару завдали вони мені, забравши у мене вашу прихильність! Але ні, велика людино, для мене ви залишаєтеся і завжди будете таким самим, як і я залишився тим самим. Вони набрехали вам, але не змогли змінити вас.

Мілорд маршал не позбавлений вад; він мудрець, але все-таки людина. Попри надзвичайно проникливий розум, попри найбільший такт, який тільки можна собі уявити, попри глибоке знання людей, він дозволяє іноді увести себе в оману і не помічає цього. У нього дивна вдача; щось особливе, надзвичайне у складі розуму. Він ніби забуває про людей, яких бачить щодня, і згадує про них в той момент, коли вони найменше цього чекають. Його знаки уваги здаються недоречними, подарунки – примхою, а не бажанням зробити приємне. Він раптом дарує чи надсилає, що йому здумається, байдуже, це річ дуже дорога чи нічого не варта дрібничка. Молодий женевець, який хоче вступити на службу до прусського короля, приходить до маршала. Мілорд замість листа дає йому торбинку з горохом і доручає передати королю. Отримавши таку незвичайну рекомендацію, король негайно влаштовує її подавця на службу. І величні генії користуються мовою, недоступною вульгарним умам. Такі маленькі дивацтва, що нагадують капризи гарненької жінки, робили маршала в моїх очах ще цікавішим. Я був цілком певен і ще більше переконався в цьому згодом, що в серйозних випадках вони не впливали ні на його почуття, ні на уважне ставлення до людини, зв’язаної з ним дружбою. Але правду кажучи, його спосіб робити ласку відзначається тією ж дивністю, що і його манери. Наведу один лише випадок. Оскільки перехід з Мотьє до Коломб’є був для мене дуже втомливий, я зазвичай робив його за два прийоми: виходив з дому по обіді і ночував на півдорозі, у Бро. Господар на прізвище Сандоз мав у Берліні надзвичайно важливу справу і попросив мене спонукати його превосходительство підтримати його. Я охоче виконую його прохання: беру його з собою, залишаю його в передпокої і говорю про його справу мілордові, але той нічого мені не відповідає. Ранок закінчується. Проходячи через залу обідати, бачу бідолашного Сандоза, що знемагає заждавшись. Думаючи, що мілорд забув про нього, я, перш ніж сісти за стіл, знову починаю розмову про нього; у відповідь – ні слова, як і раніше. Я визнав трохи грубим такий спосіб дати мені зрозуміти, що я набридаю, і я замовк, жаліючи в душі нещасного Сандоза. Повертаючись другого дня, я був дуже здивований його вдячністю за гарний прийом і смачний обід у його превосходительства, який до того ж прийняв його супліку. Через три тижні мілорд відіслав Сандозу рескрипт, про який той просив, підписаний королем і перепроваджений міністром, не сказавши при цьому ні мені, ні Сандозу ні слова про цю справу, і я думав, що він не хоче нею займатися.

Я готовий без кінця говорити про Джорджа Кейта! З ним пов’язані мої останні світлі спогади; решта мого життя була суцільним горем і душевною мукою. Спогади про них такі сумні і такі невиразні, що мені вже неможливо внести який-небудь лад у свою розповідь. Відтепер я змушений буду викладати факти без будь-якої послідовності – так, як вони виникатимуть у моїй пам’яті.

Мене не забарилися заспокоїти щодо права на притулок у прусських володіннях. Король надіслав відповідь мілордові маршалу, в якому я, як і сподівався, знайшов доброго захисника. Його величність не тільки схвалив те, що маршал зробив, а ще й доручив йому (треба ж усе сказати) дати мені двадцять луїдорів. Добрий мілорд, збентежений подібним дорученням і не знаючи, як делікатніше виконати його, постарався пом’якшити образливість королівської подачки, перетворивши ці гроші в натуру і сказавши, ніби йому наказано забезпечити мене дровами й вугіллям для мого маленького господарства. Він навіть додав, можливо, від себе, що король охоче накаже збудувати мені такий будиночок, який я вподобаю, якщо я виберу для нього місце. Така пропозиція дуже мене розчулила і змусила забути погану вдачу короля. Я не прийняв ні того, ні іншого, але почав дивитися на Фрідріха, як на свого добродійника й покровителя, і так щиро прихилився до нього, що з того часу так само дорожив його славою, як раніше визнавав його успіхи незаслуженими. Незабаром він уклав мир, і я висловив свою радість з цієї нагоди, влаштувавши дуже гарну ілюмінацію. Я оздобив гірляндами будинок, де я жив, і з деяким почуттям мстивої гордості, правду кажучи, витратив на це майже стільки ж грошей, скільки король хотів подарувати мені.

Мир було укладено, і я думав, що тепер, коли його військова і політична слава досягла вершини, він подбає про те, щоб надати їй іншої форми і пожвавить свою державу, забезпечить процвітання торгівлі, сільського господарства, створить у ній нову землю і заселить її новим народом, підтримуючи мир з усіма сусідами і зробившись володарем Європи, після того як був її грозою. Він без ризику міг сховати свою шпагу в піхви, з цілковитою впевненістю, що йому не доведеться діставати її знову. Бачачи, що Фрідріх не робить кроків до роззброєння, я почав побоюватися, як би він не зловжив своїми перевагами і не виявився великим лише наполовину. Я зважився написати йому з цього приводу і, взявши дружній тон, який подобається людям його складу, підніс до нього святий голос істини, дослухатись до якого здатні небагато хто з королів. Ця вільність залишилась між нами. Я навіть не посвятив у неї мілорда маршала і передав йому свій лист до короля запечатаним. Мілорд відправив листа, не питаючи про його зміст. Король нічого не відповів, а коли через деякий час мілорд маршал був у Берліні, Фрідріх сказав тільки, що я добре його покартав. З цього я зробив висновок, що мій лист був погано сприйнятий і що відвертість моєї старанності визнали за грубість педанта. Можливо, що це так і було: можливо, я не сказав того, що треба було сказати, і взяв тон, якого не треба було брати. Я можу відповідати тільки за почуття, що змусило мене взятися за перо.

Незабаром після мого поселення в Мотьє-Травері, маючи в своєму розпорядженні всі можливі докази, що мені дадуть спокій там, я почав носити вірменське вбрання. Думка про це не була новою: вона виникала у мене не раз і знову прийшла мені до голови в Монморансі, де часте застосування зондів, що прирікало мене довго не виходити зі своєї кімнати, змусило ясніше відчути переваги простого і довгого одягу. В Монморансі частенько з’являвся кравець-вірменин, який приїжджав відвідати свого родича, це спонукало мене скористатися з нагоди, щоб одягнути новий костюм, не звертаючи уваги на те, що говоритимуть з цього приводу. Проте, перш ніж прийняти новий фасон одягу, я порадився щодо цього з пані де Люксембурґ, і вона схвалила мій намір. Я відразу ж замовив собі невеликий вірменський гардероб, але буря, що здійнялася проти мене, змусила мене відкласти зміну костюма до спокійніших часів. Лише через кілька місяців, коли мені довелося через болісні напади знов удатися до зондів, я вирішив, що можу, нічим не ризикуючи, носити свій новий одяг у Мотьє. Я навіть порадився з місцевим пастором, і він сказав, що я можу приходити в ньому навіть до церкви. І ось я надів куртку, довгий каптан, хутряну шапку, пояс і, побувавши в цьому вбранні на богослужінні, переконався, що цілком зручно піти в ньому і до мілорда маршала. Його превосходительство, побачивши мене в такому одінні, привітався до мене: «Салям алейкум!» – тим усе й скінчилося. Відтоді я вже не носив іншого одягу.

Остаточно відмовившись від літератури, я мріяв лише про те, щоб жити по можливості спокійним і приємним життям. На самоті я ніколи не знав нудьги, навіть зовсім нічого не роблячи: моя уява, заповнюючи всі порожнечі, здатна сама по собі захоплювати мене. Тільки бездіяльна балаканина в кімнаті, коли всі, сидячи один проти одного, працюють лише язиками, завжди була мені нестерпна. Коли ходиш, гуляєш, це ще нічого, принаймні хоч ноги та очі чимось зайняті. Але залишатися на місці склавши руки і теревенити про погоду, про настирливих мух або, ще гірше, перекидатися компліментами, – це для мене справжні тортури. Щоб не здичавіти, я вирішив навчитися плести шнурки. Я брав із собою робочу подушечку, коли йшов у гості, або сідав, як це роблять жінки, з роботою під дверима свого житла і розмовляв з перехожими.

Це заняття допомагало мені зносити беззмістовне базікання і проводити час без нудьги у сусідок, серед яких були досить милі і не без розуму. Одна з них, Ізабель д’Івернуа, дочка невшательського прокурора судової палати, здалася мені гідною того, щоб зав’язати з нею особливу дружбу, що стала їй у пригоді внаслідок моїх корисних порад і послуг, які я зробив їй за важливих обставин. Тепер, ставши гідною і доброчесною матір’ю родини, вона, мабуть, зобов’язана мені своєю розсудливістю, чоловіком, своїм життям і щастям. А я, зі свого боку, зобов’язаний їй найсолодшими втіхами, особливо протягом дуже сумної зими, коли вона, в розпалі моїх хвороб і засмучень, проводила зі мною і Терезою довгі вечори, що здавалися нам дуже короткими завдяки чарівності її розуму і взаємним виявам сердечних почуттів. Вона називала мене татусем, а я її – дочкою, і я певен, що ці імена, якими ми все ще величаємо одне одного, завжди будуть їй так само дорогі, як і мені. Бажаючи, щоб мої шнурки на що-небудь придалися, я дарував їх своїм юним приятелькам на весілля з умовою, щоб вони самі годували своїх дітей. Її старша сестра отримала шнурок і виправдала подарунок. Ізабель також отримала і заслужила його не менше своїми добрими намірами, але на її волю не випало щастя виконати цю умову. Посилаючи їм ці шнурки, я написав обом листи, і перший з них облетів увесь світ, а другий не мав такого блискучого успіху: дружба не виявляється так галасливо.

Серед знайомств, що зав’язалися в мене по сусідству і про які не говоритиму детально, я мушу згадати знайомство з полковником Пюрі, власником будинку на горі, куди він приїжджав щоліта. Я не прагнув до зближення з ним, знаючи, що він мав лиху репутацію при дворі, а мілорд маршал і взагалі знатися з ним не хоче. А проте, після того як він одного разу сам завітав до мене і тримався дуже люб’язно, довелося й мені піти до нього з візитом. Так відбулося наше знайомство, і ми іноді обідали один в одного. Я познайомився у нього з паном Дю Пейру, з яким згодом так близько подружився, що не можу не розповісти про нього.

Дю Пейру був американцем, сином одного суринамського командира, заступник якого, пан Ле Шамбр’є, родом з Невшателя, одружився з його вдовою. Овдовівши повторно, пані Ле Шамбр’є оселилася на батьківщині свого другого чоловіка. Дю Пейру, єдиний син, дуже багатий і не обійдений материнською любов’ю, був вихований досить ретельно, і освіта пішла йому на користь. Він здобув багато напівзнань, деякий смак до мистецтва і особливо гордився тим, що розвинув свій розум. Його голландська зовнішність, холодна і філософська, смаглявий колір обличчя, мовчазний і потайливий характер вельми сприяли цій думці. Він був глухий і страждав на подагру, попри свою молодість. Це надавало всім його рухам статечності, поважності, і хоч він любив посперечатися, іноді навіть дуже затягуючи суперечку, загалом він говорив мало, тому що погано чув. Усі ці зовнішні дані імпонували мені. Я говорив собі: ось мислитель, мудра людина, яке щастя було б мати такого друга. Остаточно підкорило мене те, що він охоче розмовляв зі мною, але ніколи при цьому не висловлював мені ніяких компліментів. Він мало говорив зі мною про мене, про мої книги, ще менше про себе самого; він умів мислити, і все, що він говорив, було не позбавлене здорового глузду. Ця розсудливість і безсторонність привернули мене. Розум його не був такий піднесений і тонкий, як у мілорда маршала, але простотою вдачі він нагадував його. Я не захоплювався ним, але почував до нього прихильність, повагу, і потроху ця повага перейшла в дружбу. З ним я абсолютно забув про те заперечення, яке зробив колись баронові Гольбаху, що той дуже багатий; здається, я помилявся. Досвід навчив мене сумніватися в тому, що людина, яка володіє великими статками, може щиро любити мої принципи та їх автора.

Досить довгий час я рідко бачив Дю Пейру, бо не бував у Невшателі, де він жив, а він тільки раз на рік приїжджав у гори до полковника Пюрі. Чому ж я не бував у Невшателі? Через легковажність, про яку я не повинен змовчати.

Хоч я й перебував під захистом прусського короля і мілорда маршала і спочатку мені вдалося уникнути переслідувань у своєму притулку, але я не був позбавлений ремствувань місцевої публіки, членів міського правління і пасторів. Після прикладу, даного Францією, вважалося поганим тоном не завдати мені бодай якоїсь образи, адже не наслідувати моїх переслідувачів означало не схвалювати їх поведінки. Духівництво Невшателя, тобто спілка пасторів цього міста, дало перший поштовх, спробувавши підбурити проти мене міську раду. Коли ця спроба не вдалася, пастори звернулися до голови міського суду, який негайно заборонив мою книгу, при кожній добрій нагоді поводився зі мною не надто люб’язно, давав зрозуміти і навіть говорив мені, що коли мені здумається оселитися в місті, мене в ньому ніхто не потерпить. Вони наповнювали свою місцеву газетку всілякими непристойностями і банальним ханжеством, які хоч і викликали посмішки розумних людей, а проте збуджували народ і настроювали його проти мене. Все це не заважало їм голосно заявляти, що я мушу бути їм вельми вдячний за надзвичайну ласку, яку вони мені роблять, дозволяючи жити в Мотьє, де вони насправді не мали ніякої влади. Вони охоче почали б відмірювати мені повітря кухлями – за умови, щоб я платив за нього якомога дорожче. Вони хотіли, щоб я вважав себе зобов’язаним їм за те заступництво, яке король виявляв мені всупереч їм і яке вони ж наполегливо прагнули в мене відібрати. Нарешті, бачачи безуспішність своїх підступів, завдавши мені всієї можливої для них шкоди і знеславивши мене всіма доступними їм способами, вони перетворили на заслугу власне безсилля і стали запевняти мене, що тільки з їх доброї ласки мене й терплять у цій країні. Я мав би розсміятися їм в лице, та я був такий дурний, що образився і малодушно відмовлявся бувати в Невшателі. Я не з’являвся там близько двох років, хоча було забагато честі звертати увагу на вчинки таких людей: вони не можуть відповідати ні за добрі, ні за погані свої справи, тому що діють несамохіть. До того ж люди некультурні і неосвічені, готові схилятися тільки перед впливовістю, владою і грошима, далекі навіть від думки, що мають які-небудь обов’язки щодо талантів і що ображати їх ганебно.

Один сільський мер, усунений з посади за хабарництво, говорив лейтенанту Валь-де-Траверу, чоловікові моєї Ізабели: «Кажуть, ніби цей Руссо дуже розумний, приведи-но його до мене, щоб я переконався, чи правда це». Звичайно, незадоволеність людини, що вдається до подібного тону, не повинна дратувати тих, на кого її спрямовано.

Судячи з того, як поставилися до мене в Парижі, Женеві, Берні й Невшателі, я чекав, що й наш парафіяльний пастор буде до мене не набагато привітніший. Одначе мене йому відрекомендувала пані Буа де ля Тур, і він зустрів мене дуже люб’язно. Але в цій країні, де лестять усім без розбору, люб’язне поводження нічого не означає. Тим часом після свого урочистого прилучення до Реформатської церкви, живучи у протестантській країні, я не міг, не порушуючи своїх обітниць і громадянського обов’язку, нехтувати публічним сповіданням віри, яку я визнав. Тому я відвідував богослужіння. Але я боявся, як би мене не принизили відмовою, коли я підійду до причастя. Після того галасу, який зчинили в женевській раді і серед невшательського духівництва, важко було сподіватися, що місцевий пастор погодиться спокійно причастити мене в своїй церкві. І ось, бачачи, що наближається час причастя, я вирішив написати панові де Монмоллену (так звали пастора), щоб висловити йому свою щирість і заявити, що я завжди належав серцем до Протестантської церкви. У той самий час я додав: щоб уникнути суперечок про віру, не хочу вдаватися в жодні приватні пояснення з приводу догматів. Гадаючи, що тепер усе гаразд, я заспокоївся, не сумніваючись, що пан де Монмоллен не допустить мене до причастя без попередньої розмови, від якої я ухилився, і, таким чином, усе буде скінчено без будь-якої провини з мого боку. Та ба: зовсім несподівано прийшов до мене пан де Монмоллен і сказав, що він не тільки допускає мене до причастя на запропонованій мною умові, а й, більше того, і він, і його старійшини вважають для себе за честь мати мене в своїй пастві. Ніколи в житті не був я такий уражений і такий утішений. Життя у вічній самотності на землі здавалося мені дуже сумною долею, особливо в нещасті. Серед стількох гонінь і переслідувань я переживав невимовну радість від думки, що можу сказати собі: «Я серед братів!» І я пішов до причастя з таким сердечним хвилюванням і з такими сльозами розчулення, які були, можливо, найбажанішим приготуванням до цього таїнства в очах Божих.

Через деякий час мілорд переслав мені лист пані де Буффлер, переданий – принаймні я так подумав – через д’Аламбера, який був знайомий з маршалом. У цьому листі, першому, що його написала пані де Буффлер після мого від’їзду з Монморансі, вона дуже нападала на мене за те, що я писав де Монмоллену, і особливо за те, що я причащався. Я не розумію, чому вона напустилася на мене, тим паче що з часу своєї подорожі до Женеви я завжди відкрито називав себе протестантом і публічно заявляв про це в голландському посольстві, причому абсолютно ніхто не бачив у цьому нічого поганого. Мені здалося забавним, що графиня де Буффлер хотіла керувати моєю совістю в релігійних питаннях. Та оскільки я не сумнівався, що її наміри (хоча й незрозумілі мені) були найкращими в світі, я не образився на такий дивний випад і відповів їй без гніву, виклавши свої причини.

Тим часом образи у пресі не вщухали, а їхні благочестиві автори докоряли владі за надто м’яке до мене ставлення. Цей дружний гавкіт, натхненники якого й далі діяли, не відкриваючи своїх облич, таїв у собі щось зловісне і страшне.

Я незворушно відмовчувався. Мене запевняли, що Сорбонна наклала заборону на мої твори. Я не йняв цьому віри. З якої речі Сорбонна почне втручатися в цю історію? Чи хотіла вона засвідчити, що я не католик? Це й так усім відомо. Можливо, вона хотіла довести, що я поганий кальвініст? Що їй до того? Було б досить дивно, якби вона взяла на себе такий клопіт; це означало б підмінити собою наших пасторів. Ще не бачачи цієї статті, я подумав, що її написано, щоб поглумитися із Сорбонни, і ще більше схилився до цієї думки, коли прочитав її. Нарешті, коли я вже не міг сумніватися в її достовірності, мені залишалося тільки думати, що всю Сорбонну треба запровадити до божевільні.

Але одна стаття засмутила мене набагато більше, адже написала її людина, яку я завжди поважав і захоплювався її стійкістю, хоча й шкодував про її засліплення. Я говорю про послання паризького архієпископа, спрямоване проти мене.[212]

Мені здавалося, що я зобов’язаний відповісти на нього. Я міг це зробити не принижуючись. Це нагадувало той випадок, що стався у мене з польським королем. Я ніколи не любив грубих суперечок у дусі Вольтера. Я вмію битися тільки з гідністю і хочу, аби той, хто на мене нападає, не ганьбив моїх ударів, – інакше від мене годі чекати захисту. Я не сумнівався, що це послання написане на догоду єзуїтам, і хоча в той час вони самі були гноблені, я розпізнав у ньому їхнє давнє правило – добивати нещасних. Тому я теж міг піти за своїм повсякчасним правилом – шанувати особистість номінального автора і розбивати сам твір. Так і вчинив і, здається, небезуспішно.

Мені дуже подобалося жити в Мотьє. Для того щоб оселитися тут і доживати свого віку, мені бракувало тільки надійних засобів до існування, бо життя в цій місцевості досить дороге. Я бачив, що всі мої колишні плани зруйновані. Мені довелося кинути своє господарство і завести нове, оскільки всі мої старі пожитки були розпродані чи розтягнуті, та й з часу від’їзду з Монморансі в мене було чимало різноманітних витрат. Мій маленький капітал танув на очах з кожним днем. За два-три роки він мав остаточно вичерпатись, а поповнити його було нічим, хіба тільки знову взятися до писання книжок, але я вже відмовився від цього згубного ремесла.