Розділ «Частина друга»

Досить довго все залишалося в такому стані, але нарешті пані маршалова простерла свою доброту до того, що захотіла взяти з виховного будинку одного з моїх дітей. Вона знала, що я велів покласти мітку в пелюшки старшого хлопчика, зажадала у мене дублікат цієї мітки, і я дав його. Вона відправила Ля Роша, свого довіреного камердинера, на пошуки дитини. Але він нічого не знайшов, хоча з того часу минуло не більше дванадцяти чи чотирнадцяти років. Якби списки виховного будинку велися правильно і якби пошукали як слід, мітка мала б відшукатися. Хай там як, я був менш засмучений цією невдачею, ніж це було б, якби я стежив за долею сина з самого його народження. А якби в результаті пошуків мені видали яку-небудь дитину за мою, сумніви в тому, чи справді це вона, чи не підмінили її іншою, змусили б моє серце стискатися від невідомості, і я не натішився б справжнім, природним почуттям батьківства в усій його чарівності: адже воно потребує, принаймні в період дитинства, підтримки з боку звички. Тривала розлука з дитиною, якої ще не знаєш, ослабляє, притупляє і, врешті-решт, знищує батьківське і материнське почуття. Ніколи так не полюбиш дитину, яку віддали на виховання годувальниці, як ту, що росте у тебе на очах. Ця думка може пом’якшити наслідки моєї провини, зате підсилює її саму.

Тут не зайвим буде зауважити, що за посередництва Терези цей самий Ля Рош познайомився з пані Ле Вассер, яку Ґрімм тримав і далі в Дейлі, неподалік від Шеврета і зовсім близько від Монморансі. Після мого від’їзду саме через Ля Роша я передавав цій жінці гроші, які не припиняв їй надсилати; думаю, він також відносив їй подарунки від герцогині, відтак скаржитися їй не було жодних підстав, хоч вона і скаржилася постійно. Що стосується Ґрімма, то я говорив про нього з пані де Люксембурґ тільки проти своєї волі, тому що уникаю говорити про людей, яких змушений ненавидіти; але вона кілька разів заводила мову про нього, не висловлюючи своєї думки і жодного разу не давши мені зрозуміти, знайома вона з цією людиною чи ні. Так таїтися з людьми, яких любиш і які самі з нами відверті, не в моїх правилах, особливо коли справа стосується їх самих, відтоді я нерідко згадував про обережність пані маршалової, але лише після того, як інші події змусили мене мимоволі подумати про це.

Передавши «Еміля» пані де Люксембурґ, я довгий час нічого не чув про його долю, поки нарешті дізнався, що в Парижі підписано угоду з книговидавцем Дюшеном, який у свою чергу уклав контракт з амстердамським видавцем Неольмом. Пані де Люксембурґ надіслала мені обидва примірники мого договору з Дюшеном, щоб я їх підписав. Я побачив, що почерк, яким вони написані, той самий, що й у листах пана де Мальзерба до мене. Певний, що договір складено з відома і згоди цього сановника, я охоче підписав його. Дюшен зобов’язався видати мені за цей рукопис шість тисяч франків, з них половину готівкою, і, здається, сто чи двісті авторських примірників. Підписавши обидва примірники договору, я відіслав їх назад пані де Люксембурґ на її прохання. Один вона передала Дюшену, а другий, замість того щоб повернути мені, залишила у себе, і відтоді я більше ніколи його не бачив.

Знайомство з паном і пані де Люксембурґ на деякий час відвернуло мене від мого задуму переїхати до провінції, але я не відмовився від нього. Навіть тоді, коли пані маршалова була до мене найбільш доброзичлива, я завжди відчував, що тільки моя прихильність до неї і до маршала дозволяє мені терпіти все їхнє оточення і заведений у домі лад. Мені було дуже важко узгодити цю прихильність з їхнім способом життя, що не відповідає моїм смакам і шкідливий моєму здоров’ю, якому постійні незручності і пізні вечері ніяк не давали видужати, попри всі зусилля, щоб вони мені не шкодили. Щодо цього, як і в усьому, виявлялася найбільша увага: наприклад, щовечора після вечері маршал, який лягав рано, завжди мало не силою забирав мене, щоб я теж ліг спати. Тільки незадовго до моєї катастрофи він, не знаю чому, перестав виявляти таку увагу.

Ще до того як мені стало помітне охолодження пані де Люксембурґ, я хотів здійснити свій план; але, не маючи коштів, був змушений чекати укладення договору на «Еміля», а тим часом закінчив працю над «Суспільною угодою» і одіслав її Рею, призначивши за рукопис тисячу франків, які він і сплатив мені. Не завадить згадати про один незначний факт, пов’язаний з цим рукописом. Я передав його в ретельно запечатаному пакеті Дювуазену, посланнику кантону Во і капелану голландського готелю: він іноді бував у мене і взявся переслати пакет Рею, з яким підтримував стосунки. Рукопис, написаний дрібним почерком, був зовсім невеликий і не відстовбурчувався з його кишені. Але під час переїзду через кордон пакет чомусь потрапив до рук прикордонних чиновників, які розкрили його, розглянули вміст і, нарешті, повернули Дювуазену, коли він зажадав його як посланник. Це змусило його самого прочитати рукопис, як він мені простодушно сам у цьому зізнався, розсипаючись похвалами і не висловивши жодного критичного чи негативного зауваження, очевидно, вирішивши виступити месником за християнство, коли «Суспільна угода» вийде в світ. Дювуазен знову запечатав пакет і відправив рукопис Рею. Така була в основному його розповідь у листі, коли він надіслав мені звіт у цій справі, і це все, що я дізнався.

Окрім цих двох книг і мого «Музичного словника», над яким я продовжував час від часу працювати, у мене було підготовлено до друку кілька менш важливих статей. Я мав намір випустити їх окремо або в спільному зібранні моїх творів, якщо коли-небудь видаватиму його. Більша частина цих творів ще в рукописі і зберігаються у Дю Пейру; головний з них – «Дослідження про походження мов».[206] Я давав його читати панові де Мальзербу і кавалерові де Лоренці, який добре відгукнувся про нього. Цей капітал я розраховував помістити на ім’я своє і Терези з тим, щоб отримувати з нього довічну ренту, після чого, як я вже говорив, я поїхав би з нею до якої-небудь провінції і там, не хвилюючи більше публіку своєю особою, сам подумував би тільки про те, щоб мирно дожити свого віку, роблячи навколо себе добро, яке мені під силу, і писати на дозвіллі задумані мною спогади.

Такий був мій план, здійснення якого мені полегшила щедрість Рея, про що я не повинен змовчати. Цей видавець, про якого мені в Парижі наговорили стільки поганого, єдиний з усіх, з ким я мав справу, показав себе з такого боку, що я завжди міг тільки хвалити його. Ми, по правді кажучи, нерідко сварилися щодо видання моїх творів: він був легковажний, а я запальний. Але в питаннях оплати, хоча ми з ним ніколи не вкладали формальних контрактів, він був, на мій погляд, сама точність і чесність. Він єдиний, хто щиро признався мені, що йому вигідно мати справу зі мною; нерідко він говорив, що зобов’язаний мені своїм статком, і пропонував поділитися ним. Не маючи можливості вилити свою вдячність на мене безпосередньо, він захотів засвідчити її мені хоч би через мою хазяйку, призначивши їй довічну пенсію в триста франків щороку, а в документі на цей дохід зазначив, що робить це на знак подяки за вигоди, отримані від мене. Він зробив це на самоті зі мною без будь-якого галасу, посвятивши в справу тільки мене, і якби я сам про це все не розповів, ніхто нічого не дізнався б. Я був такий зворушений, що з того часу перейнявся до Рея справжніми дружніми почуттями. Через деякий час він запросив мене бути хрещеним батьком одного з його дітей; я погодився, і тепер я дуже засмучений, що в тому становищі, до якого мене довели, я позбавлений будь-якої можливості виявити свою прихильність до похресниці та її батьків чим-небудь корисним для них. Чому, такий чутливий до скромної великодушності цього книговидавця, я так мало ціную галасливу старанність стількох хитрунів, що урочисто заявляють усьому світові про послуги, які вони бажають мені зробити, хоча я ніколи не бачив цих послуг? Це їхня провина чи моя? Вони марнославні, чи я невдячний? Вдумливі читачі, зважте і зробіть висновок, а я помовчу.

Ця пенсія стала істотною підмогою для Терези і великою полегкістю для мене. Втім, я був дуже далекий від того, щоб особисто користуватися як її доходами, так і всіма подарунками, які вона отримувала. Всім цим вона завжди розпоряджалася сама. Якщо її гроші зберігались у мене, я докладно звітував щодо них, не допускаючи, щоб хоч один льярд був витрачений на наші спільні потреби, навіть коли вона бувала багатшою за мене. «Що моє, те наше, – говорив я їй, – а що твоє, то тільки твоє». Я завжди дотримувався цього правила, яке часто повторював їй. Люди, що мали ницість звинувачувати мене в тому, що я приймав її руками подарунки, від яких відмовлявся, судили про мене по собі і дуже погано знали мене. Я охоче їв би з нею разом хліб, нею зароблений, але ніколи не став би їсти той, який їй дарували. Хай вона сама засвідчить це і тепер і тоді, коли за всіма законами природи переживе мене. На жаль, вона не має ані найменшого уявлення про ощадливість, нічого не береже і дуже багато витрачає – не з марнолюбства чи ласолюбства, а винятково через недбалість. Ніхто не досконалий у цьому світі, і якщо необхідно знайти противагу її чудовим якостям, то хай у неї будуть такі вади, ніж справжні пороки, хоча вади ці й завдавали нам обом ще більше шкоди. Важко уявити собі, які зусилля я докладав, щоб скласти для неї, як колись для матусі, трохи грошей про чорний день. Але всі мої зусилля були марними: ні та, ні та ніколи не погоджувала свої витрати з доходами, і, попри всі мої зусилля, гроші незмінно закінчувались, ледве з’явившись. Хоч як скромно одягалася Тереза, їй ніколи не вистачало пенсії Рея на туалети, і щороку мені доводилося додавати їй на це свої гроші. Ми з нею не створені для того, щоб розбагатіти, але я звичайно не це зараховую до наших нещасть.

Друкування «Суспільної угоди» йшло досить швидко. Не так було з «Емілем», а я чекав його виходу, щоб здійснити план переселення, який я задумав. Дюшен час від часу присилав мені на вибір зразки шрифтів; коли я вибирав, він, замість того щоб починати друкування, присилав мені інші. Коли ми нарешті остаточно домовилися про формат, про шрифт, і в нього вже було кілька аркушів віддруковано, він через одну мою незначну правку в коректурі почав усе знову, і через шість місяців ми були на тому самому місці, що й першого дня. Поки тривали всі ці спроби, я зрозумів, що книга друкується у Франції і в Голландії, і що одночасно готуються два видання. Що я мав робити? Я вже більше не був власником свого рукопису. Я не тільки був непричетний до французького видання, але завжди заперечував проти нього. Та оскільки це видання все-таки мало вийти, хоч і всупереч моєму бажанню, і мало стати зразком для іншого, треба було подивитися коректуру й постежити за тим, щоб мою книгу не зіпсували і не спотворили. А втім, книга друкувалася за ухвалою судді, тож він певною мірою навіть керував цим виданням, дуже часто писав мені з цього приводу і навіть відвідав мене за обставин, про які я зараз розповім.

Поки Дюшен рухався вперед слимаковим ходом, Неольм, якого він затримував, посувався ще повільніше. Йому не присилали аркуші одразу після того, як вони були надруковані. Він убачав недобросовісність у вчинках Дюшена, точніше, у вчинках Гі, який працював за нього, і, бачачи, що договір не виконується, він закидав мене листами, повними скарг і нарікань, але я нічим не міг зарадити йому, оскільки й сам мав усі підстави нарікати і скаржитись. Його друг Герен, що в той час дуже часто зі мною зустрічався, безупинно говорив мені про цю книгу, але завжди досить стримано. Він і знав і не знав, що її друкують у Франції; знав і не знав, що магістратура в це втрутилась. Шкодуючи про те, що ця книга завдасть мені неприємності, він неначе дорікав мені в нерозсудливості, хоча ніколи не говорив, у чому вона полягає. Він постійно лукавив і крутив і, здавалося, говорив тільки для того, щоб змусити мене висловитися. Моя безтурботність тоді була така велика, що я сміявся з його обережності і таємничості, як з поганої звички, засвоєної ним од міністрів і чиновників, кабінети яких він частенько відвідував. Певний, що я чиню з цією книгою цілком правильно, глибоко переконаний, що вона не тільки дістала схвалення та підтримку магістрату, а й навіть справедливо заслужила прихильність міністерства, я радів, що мав мужність зробити корисну справу, і сміявся зі своїх малодушних друзів, які, мабуть, турбувалися про мене.

Дюкло належав до їх числа, і, признаюся, моя віра в його прямоту і далекоглядність змусила б і мене стривожитися, якби я не був такий переконаний у користі цієї книги і в чесності її покровителів. Дюкло приїхав до мене від пана Байя, коли «Еміль» друкувався, і заговорив зі мною про нього. Я прочитав йому «Символ віри савойського вікарія», він вислухав дуже спокійно і, мабуть, з великим задоволенням. Коли я кінчив, він сказав мені: «Як, добродію, це становить частину книги, яка друкується в Парижі?» – «Так, – відповів я, – і її слід було б друкувати в Луврі за наказом короля». – «Згоден, – мовив він. – Але зробіть мені ласку, не кажіть нікому, що ви читали мені цей уривок». Ця дивна манера висловлюватися здивувала, але не злякала мене. Я знав, що Дюкло часто бачиться з Мальзербом, і не міг зрозуміти, чому вони так несхоже думають про той самий предмет.

Я жив у Монморансі вже чотири роки і жодного дня не почував себе цілком здоровим. Хоча повітря там чудове, але вода погана, і, можливо, це було однією з причин, що посилились мої звичайні недуги. На кінець осені 1761 року я зовсім розхворівся і всю зиму провів у майже безперервних стражданнях. Фізичний біль, ускладнений безліччю дрібних тривог, відчувався сильніше, ніж завжди. З якогось часу мене мучили глухі і сумні передчуття, хоча я не знав їх причини. Я одержував досить дивні анонімні листи, та й підписи були не менш дивні. Одного такого листа я одержав від радника паризького парламенту, який, будучи незадоволений сучасним станом речей і не сподіваючись на щось краще в майбутньому, звертався до мене за порадою, який вибрати йому притулок у Женеві чи в Швейцарії, щоб виїхати туди разом з родиною. Такого самого листа одержав я від пана…, парламентського президента в…, з пропозицією редагувати для цього парламенту, що був тоді в поганих відносинах з двором, доповіді й заяви, причому мені повинні були передаватися всі потрібні для цього документи і матеріали. Коли я хворий, я буваю дратівливий; одержуючи такі листи, я сердився, і це далося взнаки в моїх відповідях. Звичайно, я дорікаю собі не за те, що навідріз одмовився зробити те, про що мене просили, бо ці листи могли бути пастками, підстроєними моїми ворогами, а те, чого від мене вимагали, суперечило моїм принципам, від яких я менше ніж коли-небудь хотів відступати; але, маючи можливість відмовити ввічливо, я відмовляв грубо, і в цьому був неправий.

Обидва згадані листи лежать у моїх паперах. Лист радника мене нітрохи не здивував, оскільки я поділяв його думку і думку багатьох інших, що застарілий державний устрій загрожує Франції близьким крахом. Лиха невдалої війни – наслідок помилок уряду, страшний розлад фінансів, постійні суперечки влади, зосередженої в той час у руках двох чи трьох міністрів, що відкрито ворогували поміж собою і в своєму прагненні нашкодити одне одному вели королівство до загибелі; загальна невдоволеність народу і всіх станів держави; самодурство впертої жінки, у якої примхи брали гору над розумом, якщо тільки він у неї був, і яка майже завжди усувала з посади найбільш здібних, щоб призначити тих, хто їй більше подобався, – все виправдовувало передчуття радника, публіки та й мої власні. Ці передчуття змусили б мене навіть вагатися, якби я сам не подумував про те, щоб пошукати собі притулку за межами королівства до настання розбрату, що загрожує йому. Але, знаючи, що я людина незначна і мирної вдачі, я подумав, що в тій самотині, про яку я мріяв, мені ніщо не може загрожувати. Я засмучувався тільки тим, що за таких обставин панові де Люксембурґу доведеться взяти на себе доручення, які погіршать ставлення до нього уряду. Мені хотілося, щоб він забезпечив собі притулок на той випадок, якщо величезна державна машина впаде, чого можна було побоюватися, зважаючи на тодішній стан справ. Мені ще й досі здається безперечним, що, якби кермо влади не потрапило нарешті до одних рук, французька монархія була б тепер на порозі смерті.

Здоров’я моє погіршувалось, а друкування «Еміля» йшло все повільніше і нарешті зовсім зупинилося. Гі більше не вважав за потрібне писати мені і навіть не відповідав на мої листи. Я не одержував ніяких звісток і не мав змоги дізнатися, в чому річ, оскільки Мальзерб був у той час у селі. Ніколи ніяке нещастя, хоч яким би воно було, не бентежить і не пригнічує мене, якщо тільки я знаю, в чому воно полягає; але у мене природжена боязнь темряви; я боюся мороку і ненавиджу його; таємничість завжди мене тривожить: вона дуже невластива моїй природі, відвертій до безрозсудності. Мені здається, мене не налякав би вигляд і найогиднішого чудовиська, але, якщо вночі мені приверзеться постать, загорнута в біле простирадло, мені робиться страшно.

І ось моя уява, розпалившись від такого тривалого мовчання, почала малювати мені різні привиди. Що палкіше хотів я оприлюднити свій останній і найкращий твір, то більше мучився я здогадами, що можуть означати ці затримки. З властивою мені звичкою доводити все до крайності я вже ладний був бачити в цій затримці не зволікання, а заборону друкування книги. Тим часом, не уявляючи собі ні причини, ні того, як це могло статися, я залишався в найжорстокішій невідомості. Я писав лист за листом Гі, Мальзербу, пані де Люксембурґ, але відповіді або зовсім не приходили, або приходили із запізненням, і я ще дужче хвилювався, доходив до несамовитості. На лихо, я дізнався в цей час, що отець Ґріффе, єзуїт, говорив про «Еміля» і навіть наводив звідти цілі уривки. Уява моя спалахнула, як блискавка, й відкрила переді мною всю таємницю мерзенної інтриги, я побачив її так ясно і так виразно, немов мене осяяло одкровення.

Я уявив, що єзуїти, розлючені тим презирливим тоном, яким я говорив про їхніх колег, заволоділи моїм твором, що саме вони й затримують його видання. Я вирішив, що вони довідалися від свого друга Герена про стан мого здоров’я і, передбачаючи мій швидкий кінець, в якому я й сам не сумнівався, хочуть відтягти друкування книги до самої моєї смерті, щоб потім спотворити мій твір і ради досягнення своєї користі приписати мені думки, відмінні від моїх власних. Аж дивно, скільки фактів і обставин згадалось мені на підтвердження цієї божевільної вигадки, надавши їй цілком правдоподібного вигляду.

Та що там правдоподібного! Мені все здавалося очевидним і доведеним. Герен був цілковито відданий єзуїтам, я це знав. Їм я приписав усю ту дружню запобігливість, яку він виявляв до мене, я переконав себе, що під їхнім впливом він умовив мене укласти договір з Неольмом, що від Неольма вони отримали перші аркуші моєї книги, що потім вони знайшли спосіб зупинити її друкування у Дюшена, а можливо, і заволоділи моїм рукописом, щоб зробити з нього те, що вони захочуть, а коли моя смерть розв’яже їм руки, вони пустять її у світ зміненою до невпізнання.

Незважаючи на улесливість отця Бертьє, я завжди відчував, що єзуїти не люблять мене, і не тільки як енциклопедиста, а й тому, що всі мої принципи ще більш ворожі їхнім правилам і впливу, ніж невіра моїх побратимів, оскільки фанатизм безбожника і фанатизм святенника сходяться на спільній для них обох нетерпимості і можуть навіть об’єднатися, як це було в Китаї і як це відбувається щодо мене, тоді як розумна і моральна релігія, не визнаючи людської влади над совістю, нічого не залишає і посередникам цієї влади. Я знав, що канцлер теж був великим другом єзуїтів, і я боявся, як би син, заляканий батьком, не змушений був відмовитися від книги, якій він протегував. Мені навіть здавалося, що я помічаю наслідки цього відступництва у причіпках до мене з приводу перших двох томів, коли через дрібниці вимагали передруку; а тим часом у двох інших томах, як відомо, були такі гострі місця, що їх довелося б цілком переробити, якби їх цензурували так, як і два перших. Крім того, я знав, і сам Мальзерб підтверджував мені це, що абат де Ґрав, на якого він поклав обов’язок спостерігати за цим виданням, був також прибічником єзуїтів. Я всюди бачив єзуїтів, не думаючи про те, що їм самим загрожує небезпека і, украй зайняті власним захистом, вони не будуть прискіпуватися до книги, яка їх не обходить.

Даремно я кажу «не думаючи про те», адже я про це думав; і це ж заперечення поспішив зробити мені й Мальзерб, як тільки дізнався про мої підозри. Але через звичайну помилку, властиву людині, що намагається зі своєї самотини судити про великі справи, про які вона нічого не знає, я ні за що не хотів повірити, що єзуїти в небезпеці, і вважав чутки про це хитрощами з їхнього боку, покликаними приспати пильність супротивників. Їхні колишні незаперечні успіхи викликали в мене таке страхітливе уявлення про їхню могутність, що я вже оплакував нікчемність парламенту. Мені було відомо, що пан де Шуазель виховувався у єзуїтів, що пані де Помпадур добре до них ставиться, і що їхній союз із фаворитками і міністрами завжди виявлявся вигідним для обох сторін у боротьбі проти спільних ворогів. Двір, очевидно, ні в що не втручався, і я був переконаний, що коли ордену єзуїтів буде коли-небудь завдано удару, то принаймні не парламентом, який надто слабкий для цього, і ця бездіяльність двору була в моїх очах підставою для спокою єзуїтів і віщуванням їхнього торжества. Нарешті, вбачаючи у всіх цих чутках тільки хитрість і підступи з їхнього боку і вважаючи, що вони тепер у цілковитій безпеці і можуть в усе втручатися, я не сумнівався, що вони незабаром задушать і янсенізм, і парламент, і енциклопедистів, і все, що не підкоряється їхньому ярму; що, врешті, якщо єзуїти випустять мою книгу, то лише переробивши її так, щоб зробити з неї своє знаряддя, скориставшись моїм ім’ям, щоб здивувати читачів.

Я почував себе вмираючим. І дивно, як ці хвилювання не доконали мене остаточно, до такої міри мені страшно було думати, що після смерті пам’ять про мене буде збезчещена в найціннішій і найкращій моїй книзі. Ніколи я так не боявся вмерти, і думаю, що якби я вмер за подібних обставин, то смерть застигла б мене у відчаї. Навіть тепер, коли я бачу, як безперешкодно справджується найчорніша, найстрашніша змова, яка коли-небудь була спрямована проти доброго імені людини, я помру набагато спокійніше, впевнений, що в своїх творах залишив про себе таке свідчення, яке рано чи пізно восторжествує над будь-якими людськими змовами.