Розділ «Частина друга»

Книга вийшла друком на початку Масниці. Розсильний доставив її княгині де Тальмон того дня, коли в театрі Опери давали маскарадний бал. Після вечері вона вбралася до балу і, чекаючи на від’їзд, розгорнула новий роман. Опівночі княгиня наказала запрягати коней, а сама читала далі. Їй доповіли, що коні готові, – вона нічого на те не сказала. Слуги, побачивши, що княгиня надто захопилася, прийшли нагадати їй, що вже вибило другу годину ночі. «Ще встигну», – сказала вона, не відриваючись од книги. За якийсь час її годинник зупинився, і вона подзвонила, щоб дізнатися, котра година. Їй відповіли, що вже четверта. «Якщо так, – сказала вона, – їхати на бал уже запізно; хай розпряжуть коней». Вона звеліла роздягнути себе, а сама читала до ранку.

Відтоді, як мені розповіли про цей випадок, я завжди бажав познайомитися з пані де Тальмон не тільки для того, щоб дізнатися від неї самої, чи справді все так і було, а ще й тому, що, як мені здавалося, неможливо аж так зацікавитися «Елоїзою», не маючи певного шостого почуття, того етичного морального почуття, яким наділені так небагато обраних, і без чого ніхто не зможе зрозуміти мого серця.

Жіноцтво ж так забрало собі в голову, нібито я переказав свою власну історію і сам є героєм свого роману, що повсякчас тішило мене своїм прихильним ставленням. Дійшло до того, що пані де Поліньяк написала пані де Верделен, щоби та умовила мене показати їй портрет Юлії. Всі були переконані, що неможливо так виразно зображати почуття, яких сам не зазнав; не можна змальовувати спалахи кохання інакше, як з досвіду свого власного серця. У цьому вони мали рацію, і немає сумніву, що я писав цей роман, розпалений якнайсильнішим любовним чадом; але вони помилялися, вважаючи, що для такого екстазу потрібні реальні предмети; ніхто з них і гадки не мав, як надзвичайно сильно можуть роз’ятрювати мою уяву вигадані істоти. Якби не окремі спогади про молодість і пані д’Удето, та любов, яку мені випало спізнати і яку я описав, стосувалася хіба що любові до сильфів. Я не бажав ані стверджувати, ані розвіювати вигідне мені оманливе сприйняття шанувальницями мого роману. З передмови у формі діалогу,[201] яку я надрукував окремо, можна бачити, що я не розчарував публіку, залишивши її в полоні ілюзій. Ригористи говорили, нібито я мушу відверто розповісти всю правду. Не вбачаю в тому будь-якого обов’язку це робити, і вважаю, що подібне привселюдне зізнання, не викликане необхідністю, то радше дурниця, ніж відвертість.

Майже в цей самий час вийшов «Вічний мир», – рукопис його минулого року я віддав якомусь панові де Бастіду,[202] власнику газети «Монд», куди він будь-що хотів повпихати всі мої рукописи. Він був знайомий з Дюкло і прийшов до мене просити від його імені, щоб я допоміг йому з наповненням газети. Виявилося, що він багато чув про «Юлію» і бажав, щоб я дав її для «Монду»; хотів також надрукувати «Еміля»; можливо, просив би у мене й «Суспільну угоду», якби знав про її існування. Зрештою я згодився, роздосадуваний настирливістю цього де Бастіда, і вирішив віддати йому за дванадцять луїдорів свій уривок з «Вічного миру».[203] Ми домовилися, що цей уривок буде надруковано у його газеті, та, зробившись власником рукопису, він одразу вирішив надрукувати його окремо, з деякими скороченнями, яких вимагала цензура. Уявляю собі, що б сталося, якби я додав до нього ще й свої критичні міркування про той твір! Та я, на своє щастя, нічого не сказав про них де Бастіду, адже вони не стосувалися нашої угоди. Рукопис цих ідей ще й досі зберігається серед моїх паперів. Якщо йому судилося колись побачити світ, то всі переконаються, якими жалюгідними були для мене жарти і самовдоволений тон Вольтера з цього приводу, надто добре знав я, чого насправді вартий цей бідолаха в політичних питаннях, які він брався обговорювати.

Поміж своїми успіхами у публіки і прихильністю жінок я помітив, що в Люксембурзькому палаці інтерес до мене чимдалі слабне і становище моє погіршується – не з боку маршала, який, здавалося, що не день, то більше почуває до мене дружбу і приязнь, а з боку його дружини. Відтоді, як я більше не мав чого їй читати, її покої стали менш доступні для мене; і під час їхніх приїздів до Монморансі я, хоча й учащав до замку, проте міг бачити її тільки за столом. Тепер у мене не було постійного місця біля неї. Оскільки вона більше мені його не пропонувала і мало зі мною говорила, та й мені нічого було їй сказати, я вважав за краще сісти деінде, де почувався вільніше, особливо увечері, тому мимоволі поступово й звик сідати ближче до маршала.

Здається, я вже говорив, що не вечеряв у замку, і на початку знайомства це справді було так, та оскільки герцог ніколи не обідав і навіть не сідав за стіл, вийшло, що за кілька місяців, уже ставши своєю людиною в замку, я ще жодного разу не їв разом з господарем. Він був такий добрий, що звернув на це увагу. Це спонукало мене іноді вечеряти в них, коли було мало гостей, і мені це дуже подобалося, бо обідали там, либонь, чи не на ходу і похапки, зате вечеря була тривалою, адже за вечірнім столом із приємністю відпочивали після довгої прогулянки, дуже смачною, оскільки герцог був ласий до доброї страви, і дуже приємною, бо герцогиня бувала тоді чарівною, привітною господинею. Без цього пояснення було б важко зрозуміти кінець листа пана де Люксембурґа, де він пише, що залюбки згадує наші прогулянки; особливо, додає він, коли, повертаючись вечорами, ми не знаходили у дворі слідів од коліс карет – річ у тім, що кожного ранку пісок у дворі згладжували граблями, щоб зарівняти колії, а з кількості цих слідів я міг виснувати, чи багато карет привезли гостей після полудня.

У 1761 році переповнилася чаша сумних втрат, яких зазнав цей шановний вельможа відтоді, як я мав за честь запізнатися з ним, ніби страждання, призначені долею мені, мусили спершу спостигнути людину, до якої я відчував якнайщирішу сердечну приязнь, і яка щонайбільше була гідною такої прихильності. У перший рік він втратив сестру, герцогиню де Вільруа; на другий – свою доньку, княгиню де Робек; на третій позбувся єдиного сина, герцога де Монморансі, та онука, графа Люксембурзького, – так передчасно відійшли у вічність останні представники його роду. Усі ці втрати він витримав мужньо, але серце його кривавилося з горя аж до смерті, і він дедалі підупадав на здоров’ї. Раптова й трагічна смерть сина була для нього ще відчутнішим ударом через те, що сталася саме в час, коли король подарував маршалові для сина посаду капітана королівських охоронців, пообіцявши передати її згодом на весь вік онукові. На його лихо, маршал став свідком жорстокого видовища – повільного згасання його останнього нащадка, що подавав великі надії; а трапилося все через сліпу довіру матері до лікаря, який замість хоча б якоїсь їжі годував цю бідолашну дитину самими лише ліками. На жаль! Якби послухали мене, і дід і онук обидва досі були б живі. Скільки я казав, скільки писав панові маршалу, як просив пані де Монморансі відмовитися від тієї надзвичайно суворої дієти, якої вона змусила дотримуватися сина, довірившись своєму лікареві. Пані де Люксембурґ, поділяючи мою думку, не бажала втручатися в її материнські права, а герцог, маючи добре серце, не любив перечити. Та пані де Монморансі так сліпо вірила Борде, що син її врешті-решт став жертвою цієї віри. Як тішився цей бідолашний хлопчик, коли йому дозволяли піти з пані де Буффлер до Мон-Луї, де Тереза пригощала його полуденком! Який щасливий він був підтримати свій вічно голодний шлунок хоча би якимось харчем! Я оплакував подумки жалюгідне становище знаті, спостерігаючи, як цей єдиний спадкоємець такого великого маєтку, такого гучного імені, стількох титулів і звань з невситенністю жебрака пожирає мізерний шматок хліба! І хоч як я просив, та де там! Лікар таки вийшов переможцем, а дитина померла з голоду.

Та сама довіра до шарлатанів, що згубила онука, звела зі світу й діда, який до всього ще мав малодушне бажання приховати від самого себе свої старечі недуги. Час від часу пан де Люксембурґ відчував біль у великому пальці ноги. Такий напад хвороби стався якось у Монморансі, викликавши безсоння й легку лихоманку. Я наважився вимовити слово подагра, за що мені вичитала пані де Люксембурґ. Камердинер, який при маршалі виконував ще й обов’язки хірурга, категорично заявив, що це не подагра, і наклав на хворе місце заспокійливу мазь. Як на те, біль стих, а коли спалахнув з новою силою, вдалися до того ж заспокійливого засобу. Стан хворого погіршав, болі посилилися. Пані де Люксембурґ, переконавшись нарешті, що це таки справді подагра, чинила опір безглуздому лікуванню. Його, проте, застосовували й далі таємно, і за кілька років пан де Люксембурґ помер з власної вини, – через те, що вперто намагався вилікуватися самотужки. Але не будемо випереджати події: про скільки ще нещасть мушу я розповісти, перш ніж дійду до цього.

Дивно, з якою фатальною неминучістю геть усе, що я говорив і робив, викликало невдоволення пані де Люксембурґ, навіть тоді, коли я найбільше прагнув зберегти її приязність. Усі лиха, що спали на голову її чоловіка одне за одним, змушували мене ще сильніше приростати до нього серцем, а отже, й до неї, оскільки зв’язок між цими обома завжди здавався мені таким міцним, що моє щире ставлення до одного з них неодмінно стосувалося й іншого. Маршал старішав. Його служба при дворі, пов’язаний з нею постійний клопіт, часті полювання, а надто втомливі чергування – все це вимагало майже юнацьких сил, а тим часом я вже не бачив нічого, що могло б підтримати його в кар’єрному змаганні. Якщо його титули врешті-решт розійдуться по чужих руках, а ім’я його має згаснути разом з ним, який сенс був йому й далі жити тим клопітливим життям, головна мета якого – забезпечити своїм дітям благовоління монарха?

Якось, коли ми були лише утрьох, без сторонніх, і він скаржився на втому від служби при дворі, як людина, що занепадає духом після жорстоких втрат, я наважився заговорити з ним про відставку. Він зітхнув, не маючи на те рішучої відповіді. Та коли я залишився наодинці з пані де Люксембурґ, вона добряче вилаяла мене за цю пораду, що напевне її стривожила. Вона навела один аргумент, який здався мені цілком справедливим, і тому я вирішив більше ніколи не повертатися до цієї теми. Думка її була така, що від довгої звички придворне життя стало для герцога справжньою потребою, а на той час було для нього навіть засобом забути про свої сумні думки, і відставка, про яку я говорив йому, стала б для нього не так відпочинком, як вигнанням, до того ж неробство, нудьга, журба остаточно наблизять його кінець, і то дуже скоро. Вона мусила б бачити, що переконала мене, і цілком могла покластися на моє слово честі, якого я не порушив жодного разу, але мені здалося, що вона все-таки не була спокійна з цього приводу, і здається, відтоді мої розмови з маршалом наодинці траплялися щодалі рідше, і майже завжди їх переривали.

Отже, моя ніяковість і невдачливість діяли мені на шкоду, заважаючи пані маршаловій змінити своє ставлення до мене на більш схвальне, а люди з її постійного оточення, думку яких вона цінувала найбільше, не поспішали допомагати в моїй лихій пригоді. А особливо такий собі абат де Буффлер – молодий чоловік, такий успішний, як тільки можна собі уявити. Здається, він ніколи не був до мене надто прихильний. І не тільки він у всьому товаристві, наближеному до дружини маршала, не звертав на мене ніякогісінької уваги: ба мені тепер навіть здавалося, що з кожним його приїздом до Монморансі я щось безповоротно втрачав у її ставленні до мене. Щоправда, цілком можливо, що він того навіть не зауважував, та сама його поява, усі ті милі речі, всі його красномовні залицяння, на які він був безмежно щедрий, зараз же сприймалися як аж такі виразно гожі й надзвичайно елегантні, що поряд з ними мої кострубаті spropositi[204] здавалися ще більш недоладними. Перші два роки, коли абат майже не бував у Монморансі, завдяки поблажливому ставленню до мене дружини маршала я ще там доволі міцно тримався, та варто було йому почати з’являтися там частіше – як я одразу втратив свої, здавалося б, міцні позиції в будинку маршала. Я захотів бути під його крилом, заслужити його дружбу, але саме ця моя звичайна похмурість, що завжди заважала мені і через яку, власне, я й прагнув його опіки, не могла йому сподобатися, та й узявся я до цієї справи так невправно, що остаточно занапастив себе в очах дружини маршала, при цьому аніскільки не поліпшивши абатове ставлення до мене. Здавалося б, з його блискучими знаннями й жвавим розумом йому були відкриті всі дороги, та невміння зосередитися, бажання розваг, а не праці у всьому дозволили йому досягти тільки напівталантів. Зате їх у нього було без ліку, а у вищому світі, де він прагнув стягати зорі з неба, тільки цього й треба. Абат дуже вправно складав віршики, так само гарно писав записочки, бринькав на цитрі, а ще вмів сяк-так мазюкати пастеллю картинки. Абату заманулося написати портрет пані де Люксембурґ, та він вийшов жахливий. Вона сказала, що схожості немає ані найменшої, і це була правда. Вражий абат спитав моєї думки, і я, як той бовдур і брехун, визнав, нібито портрет вдалий. Я хотів підлестити художникові, та не вгодив пані маршаловій, і вона це запам’ятала; абат же, домігшись свого, взяв мене на глузи. Такий «успіх» моєї запізнілої спроби навчив мене, що слід утримуватися від дурного підлабузнювання, завжди пам’ятаючи про мудру Мінерву.

Мій талант виявлявся в тому, щоб досить енергійно й сміливо відкривати перед людьми корисні, однак суворі істини, і саме цього – свого – мені й слід було триматися. Я не створений не тільки для лестощів, а й для славослів’я. Я зазнав більше прикрості через свої невдалі похвали, ніж через різкість моєї ж таки справедливої критики. Розповім тут про один випадок, такий жахливий, що його наслідки не тільки визначили мою долю на все подальше життя, але, можливо, позначаться й на моїй репутації в потомстві.

Коли герцог і герцогиня бували в Монморансі, у замок іноді приїздив на вечерю пан де Шуазель. Якось він нагодився туди саме тоді, коли я виходив із замку. Заговорили про мене: пан де Люксембурґ розповів мою венеціанську історію з Монтеґю. Шуазель висловив жаль з приводу того, що я залишив таку царину діяльності, і сказав, що, якби я мав бажання знову повернутися до неї, то він охоче посприяв би моєму влаштуванню. Маршал передав мені ці його слова, я був зворушений ними, тим паче, що я не звик, аби міністри приділяли мені так багато уваги, тож якби моє здоров’я дозволяло мені про це думати – хто знає, чи не зробив би я нової дурниці, відкинувши свої попередні рішення. Честолюбство звичайно охоплювало мене лише в ті короткі миті, коли інші мої пристрасті відступали. Але й однієї такої миті вистачило, щоб я знову заплутався. Добрі наміри пана де Шуазеля викликали в мене прихильність до нього, зросла й моя повага до його талантів: про них я міг судити з огляду на дії міністерства, яке він очолював, особливо сімейний договір, здавалося мені, говорив про де Шуазеля як про першорядного державного діяча. А ще більше піднісся він у моїх очах на тлі своїх попередників, а з ними й пані де Помпадур, яку я вважав свого роду першим міністром. Тож коли промайнула чутка, що хтось із них – він чи вона – таки витіснить іншого, мені здавалося, що, бажаючи його перемоги, я бажаю слави самій Франції.

Я ніколи не був прихильником пані де Помпадур, навіть до того, як вона потрапила у фавор, – коли мені траплялось бачити її у пані де Ля Попліньєр і звали її тоді ще пані д’Етіоль. Відтоді мені не подобалося її мовчання стосовно Дідро і всі її вчинки щодо мене, як у зв’язку зі «Святами Раміра» та «Ніжними музами», так і з приводу «Сільського чарівника», що ніколи жодним чином не надали мені тих переваг, які були б відповідними їхньому успіху. Взагалі за будь-яких обставин я завжди переконувався в її небажанні зробити мені хоча б якусь послугу. Втім, це не завадило кавалерові де Лоренці запропонувати мені якимось чином прославити цю жінку, написавши що-небудь на її честь. Ба він навіть натякнув, що я, мовляв, зміг би навіть обернути це собі на користь. Ця його пропозиція мене неабияк обурила, адже мені було добре відомо, хто насправді за цим стоїть, – я знав, що такий нікчема, як цей кавалер, завжди думає і діє тільки за чиїмись намовами. Я дуже погано володію собою, тому, не добираючи висловів, навіть не намагався приховати від нього своє презирство до його пропозиції, так само як не ховав від будь-кого й свою антипатію до фаворитки; і вона, я певен, чудово знала про це. Словом, я бажав перемоги панові де Шуазелю не тільки з природною до нього прихильністю, а ще й не забуваючи про власні інтереси. Перейнятий пошаною до його талантів, ледь знайомий з ним особисто, сповнений вдячності за його добре ставлення до мене й готовність допомогти, а при цьому нічогісінько не знаючи в своїй самотині ні про те, яким він живе життям, ані про його смаки, я наперед сприймав його як месника за все суспільство і за мене самого також. Тож дописуючи тоді «Суспільну угоду», я одним помахом пера дав усім наздогад, що саме думаю про попередніх міністрів, і про того, хто почав їх тепер перевершувати. Саме тоді я й порушив найтвердіше своє правило, а ще не надав значення тому, що, коли хтось хоче в своїй статті когось дуже вже похвалити чи засудити, не називаючи імен, то треба аж так те своє марнославство ретельно прикладати до тих, кого воно стосується, щоб і найхворобливіше самолюбство не змогло спостерегти навіть натяку на двозначність. Це був мов напад якоїсь дурної нерозважливості: мені навіть думки не промайнуло, що хтось може через ті мої слова зайти в облуду! Читачі скоро побачать, чи мав я рацію.

У своєму житті я завжди ніби випадково, проте часто знайомився з жінками-авторами. Я сподівався, що в крайньому разі серед владних світу цього їх не так багато. Та де там! Ця випадковість і тут не давала мені просвітку. Втім, пані де Люксембурґ, скільки я знаю, ніколи не хибувала на цю манію; зате нею дуже переймалася графиня де Буффлер. Вона написала трагедію в прозі, яка спершу була прочитана, ходила по руках і над усяку міру звеличена у колі принца де Конті; але пані де Буффлер, не вдовольнившись цими похвалами, захотіла так само почути й мою думку. Що ж, вона її почула: думка була стримана, – саме така, на яку заслуговував її твір. Крім того, я вважав за свій обов’язок повідомити її, що п’єса її, названа «Великодушний раб», має дуже велику схожість з англійською п’єсою під назвою «Oroonoko», яка хоча й маловідома, та все ж існує її переклад. Пані де Буффлер подякувала мені за повідомлення, втім, запевнила, що її п’єса анітрохи не схожа на англійську. Я ніколи нікому, крім неї, не говорив про цей плагіат, та й їй самій сказав лише для того, щоб уволити її ж бажання, висловивши свою думку. Але не раз відтоді згадував я про долю Жіля Блаза,[205] що виконав такий самий обов’язок у присутності архієпископа-проповідника.

Окрім абата де Буффлера, що не любив мене, окрім пані де Буффлер, щодо якої я вчинив провини, яких ніколи не прощають ні жінки, ні автори, решта друзів пані маршалової теж, як мені завжди здавалося, не надто прагнули стати моїми друзями. Це стосується і президента Ено, який, записавшись в автори, не був позбавлений їхніх недоліків; це стосується й пані де Деффан і мадемуазель де Лепінас, обидві дуже дружні з Вольтером і близькі приятельки д’Аламбера, з яким остання навіть почала разом жити, – зрозуміло, з найчеснішими намірами, та інакше й бути не могло. Спочатку я дуже зацікавився пані де Деффан, яка втратила зір, а відтак викликала в мене співчуття. Але її спосіб життя, такий протилежний моєму, адже я вставав майже тоді, коли вона лягала спати, її нестримна пристрасть до легковажних жартів, значення, яке вона надавала, в гарному чи поганому розумінні, кожному брудному пасквілю, що з’являвся, виняткова необ’єктивність, що не дозволяла їй говорити ні про що врівноважено і спокійно, неймовірна забобонність, непереможна затятість, безглузде навіженство, до якого доводила її наполеглива упередженість думок, – усе це скоро відвернуло мене від бажання робити їй послуги. Вона це помітила, і цього виявилося досить, щоб розлютити її; і хоча я відчував, до якої міри може бути небезпечна жінка з подібним характером, я все ж таки мав за краще зазнавати бича її ненависті, ніж дружби.

Мало того що я майже не мав друзів у колі пані де Люксембурґ, але в мене знайшлися в її сім’ї ще й вороги. Ворог був у мене там тільки один, але в моєму теперішньому становищі він вартий був сотні. Звичайно, це не був герцог де Вільруа, її брат: він не лише відвідав мене, але кілька разів запрошував приїхати до нього у Вільруа. Я відповів йому з усією можливою повагою і поштивістю, герцог, прийнявши мою невизначену відповідь за згоду, домовився з маршалом і його дружиною про двотижневу поїздку, в якій і мені запропонували взяти участь. Та оскільки стан мого здоров’я потребував догляду і не дозволяв мені роз’їжджати без ризику, я просив пана де Люксембурґа увільнити мене від цієї поїздки. З його відповіді видно, що він зробив це дуже люб’язно, і після того герцог де Вільруа виявляв до мене не менше доброти, ніж раніше. Його племінник і спадкоємець, молодий маркіз де Вільруа, не поділяв ні прихильності, з якою герцог ставився до мене, ні поваги, яку я почував до дядька. Розв’язні манери цього маркіза робили його нестерпним в моїх очах, а моя холодність викликала його ворожнечу. Якось увечері за столом він дозволив собі вихватку, з якої я не зумів вийти з честю через свою дурість і розгубленість, а гнів не тільки не загострює винахідливість у мене, а вбиває остаточно. У мене був собака, якого мені подарували цуценям незабаром після мого переїзду до Ермітажу; я назвав його Герцогом. Цей собака, що не відзначався красою, але рідкісної породи, став моїм супутником, моїм другом і, без сумніву, заслуговував на це звання більше, ніж багато з тих, хто має його; він був знаменитий у замку Монморансі своєю вірною, ласкавою вдачею і тією прихильністю, яку ми почували один до одного. Але через свою легкодухість я змінив його кличку на Турка, ніби не існувало сотень собак, яких звали Маркізом, і жоден маркіз на це не ображався. Маркіз де Вільруа, дізнавшись про те, що я змінив кличку собаки, так чіплявся до мене з цим, що я змушений був розповісти за столом про свій вчинок. У цій історії для титулу герцога було образливим не так те, що я дав кличку псові, як те, що я її змінив. На лихо, там сиділо кілька герцогів: герцог Люксембурзький, його син, та й сам маркіз де Вільруа також мав ним стати і тепер став; він злорадно тішився, бачачи, що я загнався на слизьке і яке це справило враження. Кажуть, наступного дня пані де Люксембурґ дуже сварила його за це; коли це правда, можна собі уявити, як це поліпшило мої стосунки з маркізом.

Єдиною підтримкою проти всього цього як у Люксембурзькому палаці, так і в Тампле був для мене тільки кавалер де Лоренці, який заявляв, що він вважає себе моїм другом. Але ще більшою мірою він був другом д’Аламбера і завдяки йому славився серед жінок як великий геометр. До того ж де Лоренці був прислужником чи, точніше, догідником графині де Буффлер, великої приятельки д’Аламбера, і кавалер де Лоренці існував тільки нею і думав тільки про неї.

Отже, я не тільки не знаходив ніякої підтримки, зважаючи на моє невміння триматись при пані де Люксембурґ, але й усе оточення, здавалося, сприяло тому, щоб шкодити мені в її думці. Проте, крім того, що вона захотіла взяти на себе клопоти щодо видання «Еміля», вона дала мені в той самий час ще один доказ своєї прихильності і доброзичливості, який змусив мене думати, що вона хоч і нудьгує зі мною, але почуває й далі до мене дружбу, яку не раз обіцяла берегти все життя.

Як тільки я повірив, що можу покладатися на таку приязнь, я почав з того, що розважив душу, зізнавшись їй у всіх своїх вадах. Адже я тримався з друзями непорушного правила показувати їм себе таким, який я є, не кращим і не гіршим. Я розповів про свій зв’язок з Терезою і про всі його наслідки, не змовчавши і про те, як розпорядився своїми дітьми. Вона прийняла мою сповідь дуже поблажливо, аж занадто, позбавивши мене осуду, на який я заслужив. Але найбільше мене розчулило її ласкаве поводження з Терезою: вона нерідко робила їй маленькі подарунки, присилала по неї, вмовляла приходити частіше, приймала її в замку дуже привітно і часто цілувала при всіх. Бідолашна Тереза аж нетямилася з радощів і вдячності, і, звичайно, я поділяв її почуття. Дружня прихильність пана і пані де Люксембурґ до моєї подруги зворушувала мене ще більше, ніж їхня прихильність до мене особисто.