Розділ «Частина друга»

«Я не припускав, шановний пане, що мені доведеться відновити листування з вами. Але, дізнавшись, що лист, який я написав вам у 1756 році, надруковано в Берліні, я повинен пояснити свою поведінку в цій справі і виконаю цей обов’язок правдиво і просто.

Цей лист, дійсно адресований вам, не був призначений для друку. Я повідомив про нього під умовою таємниці трьом особам, яким через права дружби не міг відмовити в чомусь подібному, але ці ж права ще менш дозволяли їм зловжити моєю довірою і порушити дану обіцянку. Цими трьома особами були пані де Шенонсо, невістка пані Дюпен, графиня д’Удето та один німець на прізвище Ґрімм. Пані де Шенонсо хотіла, щоб цей лист був надрукований, і просила моєї згоди на це. Я їй відповів, що це залежить од вас. Вас попросили дати згоду, ви відмовили, і про це більше не було мови.

Тим часом абат Трюбле, з яким у мене немає жодних стосунків, написав мені, спонукуваний шляхетною запобігливістю, що, отримавши відбитки газети пана Формея, він прочитав там цей самий лист, і наводить слова видавця від 23 жовтня 1759 року, що за кілька тижнів перед тим той знайшов його у берлінських книгопродавців і, оскільки це один з тих летючих листків, які швидко зникають безслідно, визнав за потрібне помістити його в своїй газеті.

Ось, шановний пане, все, що я знаю. Дуже ймовірно, що в Парижі досі навіть не чули про цей лист. Дуже ймовірно, що примірник, рукописний чи друкований, який опинився в руках у пана Формея, міг потрапити до нього або від вас, що неправдоподібно, або від однієї з трьох названих мною осіб. Немає сумніву, що обидві ці пані не здатні на подібну зраду. Більше я нічого не можу знати в своїй самотині. У вас є кореспонденти, за допомогою яких вам легко було б, якби тільки справа була того варта, дістатися до джерела і перевірити факт.

У тому ж листі абат Трюбле зауважує, що він зберігає свій примірник у себе і не віддасть його нікому без моєї згоди, якої я, звісно, не дам. Але, можливо, цей примірник не єдиний у Парижі. Я не хочу, шановний пане, щоб цей лист був там надрукований, і зроблю для цього все, що від мене залежить. Але якщо мені не вдасться цьому запобігти, і я дізнаюся про це завчасно, то скористаюся своєю перевагою і без вагань надрукую його сам. Мені здається це справедливим і природним.

Що стосується вашої відповіді на мій лист, я нікому її не передавав, і ви можете бути певні, що її не буде надруковано без вашої згоди, а я, зрозуміло, не дозволю собі просити її у вас, добре знаючи, що те, що одна людина пише іншій, не призначається для публіки. Але якщо ви захочете переробити її для публікації і прислати мені, я обіцяю вам приєднати її до свого листа і не заперечувати на неї жодним словом.

Я не люблю вас, шановний пане; ви завдали мені найболісніших страждань, мені, вашому учневі і захопленому шанувальникові. Ви занапастили Женеву в нагороду за притулок, який ви там знайшли; ви відштовхнули від мене моїх співгромадян в нагороду за оплески, які я вам добув серед них. Ви робите для мене нестерпним перебування на батьківщині; через вас мені доведеться вмерти на чужині, позбавленим всіх утіх умираючого і замість будь-якої шани бути викинутим на звалище, тоді як вам на моїй батьківщині віддаватимуть шану, якої тільки може сподіватись людина. Я, нарешті, ненавиджу вас, якщо ви того хотіли, але я вас ненавиджу як людина, яка могла б вас любити, коли б ви хотіли цього. З усіх моїх колишніх почуттів до вас у моєму серці залишилося тільки захоплення вашим генієм, від якого не можна відмовитись, і любов до ваших творів. Якщо я не можу шанувати у вас нічого, окрім ваших талантів, це не моя провина. Я ніколи не відмовлю їм у повазі, на яку вони заслуговують, і мої вчинки завжди їй відповідатимуть. Прощавайте, вельмишановний пане».[195]

Серед усіх цих дрібних літературних чвар, що дедалі більше зміцнювали мене в моєму рішенні, я був удостоєний найбільшої честі, яку дала мені література і до якої я був найбільш чутливий. Мене двічі відвідав принц де Конті, першого разу в малому замку, а другого – на Мон-Луї. Обидва рази він вибрав такий час, коли пані де Люксембурґ не було в Монморансі, щоб показати, що приїжджає він саме до мене. Я ніколи не сумнівався, що першими знаками уваги з боку цього принца я зобов’язаний пані де Люксембурґ і пані де Буффле, але не сумніваюся також, що його благоволінням, яке він відтоді завжди виявляв мені, я зобов’язаний його власним почуттям і самому собі.[196]

Оскільки моя квартира в Мон-Луї була дуже тісна, а з вежі відкривався чарівний краєвид, я повів принца туди, і він на довершення своєї прихильності захотів виявити мені честь, зігравши зі мною в шахи.

Я знав, що кавалер де Лоренці, який був сильніший за мене, програвав принцові. Проте, незважаючи на знаки і кривляння кавалера та інших присутніх, я вдавав, ніби не помічаю їх, і виграв обидві партії. Кінчивши, я сказав тоном шанобливим, але серйозним: «Ваша високосте, я надто шаную вашу світлість, щоб не обіграти вас у шахи». Цей достославний принц, повний розуму і освіченості, гідний того, щоб уникати лестощів, справді відчув, так принаймні мені здається, що тільки я один ставлюся до нього як до людини, і я маю підстави думати, що він був мені щиро вдячний за це.

Якби навіть принц залишився цим незадоволений, і тоді я не дорікав би собі, що не захотів його ні в чому обдурювати, і, звичайно, не можу собі дорікати за те, що в серці своєму недостатньо відповідав на його доброту, хоча іноді робив це нелюб’язно, тоді як сам він надзвичайно чарівно виявляв мені свою ласку. Через кілька днів він прислав мені корзину з дичиною, яку я прийняв як належне. Через деякий час він прислав другу корзину, причому один з його ловецьких написав мені за його наказом, що це дичина з полювання його високості і застрелена його власною рукою. Я прийняв і це, але написав пані де Буффле, що більше приймати не буду. Цей лист викликав загальне несхвалення і цілком заслужено. Відмовляючись від дичини, яку присилав мені принц королівського роду, та ще в такій люб’язній формі, я виявив не делікатність гордої людини, що хоче зберегти свою незалежність, а грубість зарозумілого нечеми. Коли в зібранні чернеток мені трапляється на очі цей лист, я завжди червонію і шкодую, що написав його. Але ж я задумав писати свою «Сповідь» не для того, щоб замовчувати власні дурощі, а ця неввічливість так обурює мене самого, що я не дозволю собі приховати її.

З мене й цього б вистачило, але я зробив ще одну дурницю – зробився суперником принца: тоді пані де Буффлер була ще його коханкою, а я нічого не знав про це. Вона досить часто відвідувала мене разом з кавалером де Лоренці. Вона була гарна і ще молода, напускала на себе римський розум, а у мене він завжди був романтичний, що досить близько. Я трохи не захопився, і, думаю, вона це помітила; кавалер також помітив, принаймні він говорив мені про це, і в такому тоні, що зовсім не бентежив мене. Але цього разу я виявився розважливим, та й час був навчитися цього в п’ятдесят років. Пам’ятаючи науку, яку я дав у «Листі до д’Аламбера», я соромився так погано ним скористатися. До того ж я дізнався те, чого не знав раніше, і, звичайно, тільки зовсім утративши розум, можна було змагатися з такою високою особою. Нарешті я, мабуть, ще не цілком зцілився від своєї пристрасті до пані д’Удето; відчуваючи, що ніхто вже не може замінити її в моєму серці, я назавжди розпрощався з коханням. Тепер, коли я пишу це, я тільки що відчув на собі дуже небезпечне загравання і хвилюючі погляди однієї молодої жінки, що мала свої певні наміри; але якщо вона робила вигляд, що забула про дванадцять моїх п’ятиліть, то я пам’ятав про них. Виплутавшись з цієї небезпеки, я вже не боюся впасти і відповідаю за себе довіку.

Пані де Буффлер, помітивши, яке хвилювання вона в мені викликала, мала також можливість помітити, що я дав собі раду з ним. Я не такий божевільний і не такий пихатий, щоб уявити, ніби міг у моєму віці сподобатись їй; але з деяких натяків Терезі можу думати, що я викликав у неї цікавість. Якщо це було так і якщо вона не пробачила мені цієї обманутої цікавості, то треба визнати, що я справді народжений для того, щоб бути жертвою своїх уподобань; переможне кохання виявилося для мене фатальним, а переможене – ще згубнішим.

На цьому кінчається зібрання листів, що стало мені за провідну нитку під час написання останніх двох книг. Далі я писатиму тільки з пам’яті. Але жорстокі спогади цих подальших років справили на мене таке сильне враження, що, навіть загубившись у неосяжному морі моїх нещасть, я не можу забути подробиць першої своєї катастрофи, хоча про наслідки її зберіг лише неясні спогади. Тому в наступній книзі я можу йти вперед ще досить упевнено. Але далі мені вже доведеться рухатися тільки наосліп.

Книга одинадцята

1760–1762

Хоча давно віддана до друку «Юлія» наприкінці 1760 року ще не побачила світ, та вже почала набувати широкого розголосу. Пані де Люксембурґ розповідала про неї при дворі, пані д’Удето – в Парижі. Ця пані навіть випрохала мого дозволу для Сен-Ламбера прочитати «Юлію» ще в рукописі польському королю, який захопився нею. Дюкло, що теж прочитав її на моє прохання, розповідав про книгу в Академії. Весь Париж з нетерпінням очікував на вихід цього роману. Книгопродавців на вулиці Сен-Жак і ту крамницю, що в Пале-Роялі, брали в облогу нетерплячі, які постійно справлялися про нього. Нарешті роман з’явився, і успіх його, проти звичаю, справдив ті палкі сподівання і нетерпіння, з якими його чекали. Дружина дофіна, прочитавши роман однією з перших, говорила про нього панові де Люксембурґу як про прекрасний твір. Літератори розходилися в оцінці твору, але думка вищого світу була одностайна; особливо жінок, які аж шаленіли від книги та її автора так, що навіть і в найвищому колі небагато знайшлося б таких, над якими я, коли б захотів, не здобув би перемогу. Маючи багато доказів цього, я не бажаю наводити їх, адже вони підтверджують мою думку, не потребуючи перевірки. Дивно, що цю книгу значно краще сприйняла Франція, ніж решта Європи, хоча французи – і чоловіки, і жінки – дістали в ній не надто схвальну оцінку. Найменший успіх вона мала в Швейцарії, а найбільший – у Парижі, чого я не сподівався. Невже дружба, любов і доброчесність цінуються в Парижі більше, ніж у будь-якому іншому місці? Ні, звичайно; але там усе ще панує той витончений смак, та чудова здатність сприйняття, яка сповнює серце захватом від їх зображення, піднесеним прагненням до них і примушує цінувати в інших ті чисті, ніжні, шляхетні почуття, які нині вже покинули нас. Тепер розбещеність повсюди однакова; у всій Європі не знайдеш ні моральності, ні чеснот; але якщо десь досі ще існує любов до них, то її слід шукати саме в Парижі.[197]

Треба бути справжнім знавцем людських сердець, щоб серед безлічі забобонів і вдаваних пристрастей розпізнати в них справжні, природні почуття. Потрібні неабиякі чулість і такт, що набуваються лише великосвітським вихованням, щоб відчути, беру на себе сміливість так висловитися, усі тонкі, щиросерді пориви, якими сповнений цей твір. Я спокійно можу покласти четверту його частину поруч із «Принцесою Клевською»[198] і певний того, що якби обидва ці уривки прочитала сама провінція, все їх значення ніколи б не було належно поціноване. Тож не дивно, що найбільший успіх випав цій книзі при дворі. Вона рясніє рисами сміливими, але приховуваними, які повинні подобатися в тому колі, де їх уміють розпізнавати. Але й тут необхідне застереження: читання такої книги мало що дасть розумникам особливого ґатунку, у яких є сама хитрість, яким вистачає чуття лише для того, щоб бачити погане, але вони цілком сліпі там, де погляду відкривається тільки добро. Якби, наприклад, «Юлію» було надруковано в одній відомій країні,[199] яку я маю на думці, я певен, що ніхто не дочитав би її до кінця, і книга моя померла б одразу, заледве побачивши світ.

Я зібрав більшу частину листів, написаних мені з приводу цього твору, докупи, і передав їх пані де Надайяк. Якщо цьому зібранню листів судилося коли-небудь вийти друком, то в ньому читачі зможуть помітити предивні часом речі і такі суперечливі судження, які покажуть, що означає мати справу з публікою. Найменш помітним у книзі залишилося те, що завжди робитиме її неповторною: простота сюжету й цілісність інтриги, яка зосереджена в трьох особах і підтримується впродовж шести частин без вставних епізодів, без романтичних пригод, без найменшої зловорожості у характері осіб чи в їхніх діях. Дідро розсипався у похвалах Річардсону[200] за дивовижну різноманітність його картин та безліч персонажів. Нема мови, книги Річардсона варті уваги, бо він зумів дати яскраву характеристику всім героям своїх романів; але щодо кількості персонажів, то тут його твори не гірші за творіння авторів найбільш обивательських романів, які зазвичай компенсують убозтво своїх ідей безліччю персонажів і пригод. Легко збудити увагу читача, безупинно змальовуючи нечувані події й усе нових персонажів, які змінюють одне одного, мов фігури у чарівному ліхтарі, та значно важче постійно підтримувати таку увагу на одних і тих самих предметах і притому без чудових пригод. І якщо за інших рівних умов простота сюжету підсилює красу твору, то романи Річардсона, чудові з багатьох поглядів, у цьому не можуть дорівнятися до моїх. Проте мій роман помер, я це знаю, і знаю причину цього, але він воскресне.

Найбільше я побоювався, що моя оповідь через свою простоту може здатися малоцікавою, і я в своєму прагненні підтримати цікавість читача від початку до кінця книги можу зазнати невдачі. Та мене заспокоїв один факт, що полоскотав моє самолюбство більше, ніж усі ті найвищі похвали, що їх мені пізніше випало почути так багато на адресу мого твору.