Розділ «Частина друга»

Я згадав і пана де Люксембурґа тільки для того, щоб подібні компліменти не здалися їй дуже різкими щодо неї, але мені при цьому й на думку не спадало сумніватися в міцності його дружби. Ніщо з того, що бентежило і лякало мене в пані маршаловій, нітрохи не стосувалось його самого. Я не почував ані найменшої недовіри до його характеру, знаючи, що він слабкий, але не здатний до зради. Я не побоювався можливості його охолодження так само, як не чекав од нього і героїчної дружби. Простота і невимушеність нашого спілкування говорили про те, що ми обидва впевнені один в одному. І обидва мали рацію. Я шануватиму, ніжно любитиму пам’ять цієї шляхетної людини, поки живий. Хоч що робили, хоч як намагалися настроїти його проти мене, я до такої міри переконаний у тому, що він до кінця залишався моїм другом, начебто сам прийняв його останній подих.

У другий їхній приїзд в Монморансі влітку 1760 року, зважаючи на те, що «Юлія» була вже прочитана, я вирішив був читати «Еміля», щоб зберегти свій престиж перед пані де Люксембурґ, але це не мало такого успіху – чи тому, що предмет був їй не такий цікавий, чи саме читання встигло зрештою набриднути. Проте, вважаючи, що видавці завжди мене обдурюють, вона захотіла взяти на себе клопіт видання цієї книги, щоб воно дало мені більше вигоди. Я погодився за неодмінної умови, що його в жодному разі не друкуватимуть у Франції, з цього питання у нас навіть вийшла довга суперечка: я стверджував, що дозволу на видання ні за що не дадуть, і навіть просити про це ризиковано, а без дозволу цензури я не погоджувався друкувати свою книгу в межах королівства. Вона стверджувала, що з цензурою ніяких труднощів не виникне за тієї системи, яку запровадив тепер уряд. Вона знайшла спосіб привернути на свій бік пана де Мальзерба, і він написав мені з цього приводу власноручний довгий лист, де доводив, що такий твір, як «Сповідання віри савойського вікарія», повинен усюди зустрічати схвалення людства, і зокрема – французького двору. Я був здивований, що цей законник, завжди такий боязкий, раптом зробився таким зговірливим. Оскільки книга, особисто ним схвалена, тим самим ставала законною, я більше нічого не міг заперечити проти друкування. Але, через особливу делікатність, я зажадав, щоб її друкували в Голландії, а саме у Неольма. Я не тільки вказав на нього, а й письмово попередив його про це, погодившись, утім, щоб прибуток від видання пішов якому-небудь французькому книгопродавцю, і коли воно буде готове, то нехай його продають у Парижі чи де завгодно, оскільки продаж мене вже не стосувався. Ось те, про що ми дослівно домовилися з пані де Люксембурґ, після чого я передав їй свій рукопис.

Цього разу вона привезла з собою свою онучку, мадемуазель де Буффлер, тепер герцогиню де Лозен. Її звали Амелією. Це було чарівне створіння: її личко, ніжність, соромливість були справді невинні. Не можна уявити собі нічого милішого і привабливішого, ніж її зверхній вигляд, ніжнішого і невиннішого, ніж ті почуття, що вона викликала. До того ж вона була ще дитина, їй не було й одинадцяти років. Пані маршалова, якій вона здавалася занадто соромливою, всіляко намагалася її розворушити. Вона кілька разів дозволяла мені поцілувати дівчинку, що я робив із звичною своєю похмурістю. Замість ласкавих слів, які інший говорив би на моєму місці, я залишався безмовним, зніяковілим, і не знаю, хто більше соромився – бідолашне дівча чи я.

Якось я зустрів її саму на сходах малого замку: вона йшла від Терези, у якої сиділа її гувернантка. Не знаючи, що їй сказати, я попросив дозволу поцілувати її, і вона дозволила це так само простодушно, як прийняла мій поцілунок вранці з наказу своєї бабусі і в її присутності. Наступного дня, коли я читав «Еміля» в головах маршалової, я саме дійшов до місця, де справедливо засуджую те, що вчинив напередодні. Вона визнала мої зауваження цілком слушними і сказала з цього приводу щось дуже розумне, що змусило мене почервоніти. Як я проклинаю свою неймовірну дурість, що так часто надавала мені вульгарного і винуватого вигляду, тоді як я був тільки розгублений і збентежений! Подібний конфуз у людини, не позбавленої розуму, справляє навіть враження фальшивого виправдання. Можу, проте, присягнутися, що в цьому поцілунку, що заслуговує на осуд, як і в інших, серце і почуття мої були не менш чисті, ніж у мадемуазель Амелі; і можу навіть присягнутися, що якби цієї хвилини я міг уникнути зустрічі з нею, я зробив би це – не тому, що для мене не було великою втіхою бачити дівчинку, а тому, що мені просто було важко придумати і сказати їй мимохідь кілька приємних слів. Яким чином дитина бентежить людину, яка не боїться влади королів? На що зважитись? Як поводитися, коли у мене немає ніякої винахідливості? Коли я змушую себе заводити розмову із зустрічними людьми, я неодмінно кажу щось недоречне; якщо ж я нічого не говорю, мене вважають за мізантропа, дикуна, ведмедя. Цілковита дурість була б легшою для мене, але брак уміння поводитися в товаристві перетворював властиві мені здібності на знаряддя моєї загибелі.

Під кінець свого перебування в селі пані де Люксембурґ зробила добру справу, до якої і я деякою мірою долучився. Дідро дуже необережно образив княгиню де Робек, дочку пана де Люксембурґа, Паліссо, якому вона протегувала, помстився за неї, написавши комедію «Філософи»,[191] де показав мене у смішному вигляді, а Дідро вилаяв. Ймовірно, автор п’єси обійшовся зі мною м’якше не так з поваги до мене, як побоюючись викликати невдоволення батька своєї покровительки, оскільки він знав, що пан де Люксембурґ мене дуже любить. Книгопродавець Дюшен, з яким я до цього не був знайомий, прислав мені цю п’єсу, як тільки її надрукували. Підозрюю, що це було зроблено за розпорядженням Паліссо, який, можливо, вирішив, що мені буде приємно бачити, як він змішує з болотом людину, з якою я зовсім недавно порвав стосунки. Але він дуже помилився. Порвавши з Дідро, я вважав його не так поганим, як слабким і балакучим, тобто здатним проговоритися, проте в душі я назавжди зберіг до нього і прихильність, і навіть повагу, і шанував пам’ять про нашу колишню дружбу, оскільки знав, що вона довгий час була з його боку так само щира, як і з мого. Інша річ Ґрімм, цей брехун зроду ніколи мене не любив, він і не здатний любити і, не маючи причин на мене нарікати, просто із заздрощів став найзлішим моїм обмовником. Ґрімм тепер у моїх очах ніщо, а Дідро завжди залишиться для мене колишнім другом. Я був обурений до глибини душі цією огидною п’єсою; я не міг дочитати її до кінця й одіслав назад Дюшену разом з листом:

«Монморансі, 21 травня 1760 р.

Шановний пане! Проглядаючи надіслану вами п’єсу, я затремтів од того, що мене в ній хвалять. Я не приймаю цього огидного подарунка. Певен, що, надсилаючи її, ви не хотіли завдати мені образи, але ви не знаєте або ж забули, що я мав честь бути другом цієї шанованої людини, яку мерзенно обмовили і ославили в цьому пасквілі».

Дюшен показав мій лист Дідро, якого він мав би зворушити, але той обурився. Його самолюбність не могла пробачити мені моєї великодушності, і я дізнався, що його дружина всюди виливала свою лють на мене, але це не справляло на мене особливого враження, оскільки мені було відомо, що всі її вважають за сварливу бабу.

Дідро у свою чергу знайшов месника – в особі абата Морелле, котрий написав проти Паліссо статейку в дусі «Маленького пророка» під заголовком «Видіння». У цій статті він дуже необачно образив пані де Робек, а її друзі запроторили його до Бастилії. Я певен, що сама вона не причетна до цього, оскільки з природи своєї не була мстива, до того ж у цей час була майже при смерті.

Д’Аламбер, близький друг абата Морелле, написав мені, щоб я попросив пані де Люксембурґ поклопотати про його звільнення, обіцяючи за це розхвалити її в «Енциклопедії».[192] Ось моя відповідь:

«Я не чекав вашого листа, шановний пане, щоб висловити герцогині Люксембурзькій своє засмучення з приводу арешту абата Морелле. Вона знає, як я турбуюся про нього, дізнається тепер, як турбуєтеся про нього ви, а щоб вона сама зацікавилась, їй досить знати, що йдеться про гідну людину. Проте, хоча герцог і герцогиня пошанували мене своєю прихильністю, що становить відраду мого життя, і хоча ім’я вашого друга в їхніх очах є рекомендацією для абата Морелле, я не знаю, до яких меж мені зручно вжити в цьому випадку вплив, пов’язаний з їхнім становищем і повагою, яку вони мають. Я навіть не певен, що помста, про яку йдеться, стосується принцеси де Робек тією мірою, як ви припускаєте; і якби це було навіть так, не слід думати, що насолода помстою властива виключно філософам, і що, коли вони захочуть бути жінками, жінки стануть філософами.

Я покажу вашого листа герцогині Люксембурзькій і повідомлю вас, що вона відповість. Але, мені здається, я досить знаю її і наперед можу запевнити вас, що вона із задоволенням сприятиме звільненню абата Морелле, проте не прийме тієї вдячності, яку ви обіцяєте їй в «Енциклопедії», хоча й була б потішена цим, тому що вона робить добро не для похвал, а підкоряючись своєму доброму серцю».

Я не пошкодував зусиль, аби збудити жаль і співчуття пані де Люксембурґ до бідолашного в’язня, і досяг успіху. Вона навмисне поїхала до Версаля, щоб побачити графа де Сен-Флорантена, і ця поїздка скоротила перебування подружжя в Монморансі. Пан маршал змушений був поїхати майже в той самий час і вирушив до Руана, куди король послав його як правителя Нормандії, щоб заспокоїти якісь хвилювання в парламенті. Ось що написала мені пані де Люксембурґ через день після свого від’їзду:

«Пан де Люксембурґ поїхав учора о шостій годині ранку. Ще не знаю, чи поїду я до нього. Чекаю від нього звісток, тому що він сам не знає, скільки часу пробуде там. Я бачила пана де Сен-Флорантена. Він якнайкраще прихильний до абата Морелле, але бачить деякі перешкоди в цій справі, які, проте, сподівається подолати, коли буде на доповіді у короля наступного тижня. Я також просила як милості, щоб абата не засилали, тому що про це йшла мова, його хотіли заслати до Нансі. Ось і все, чого мені вдалося добитися. Але обіцяю вам не давати панові де Сен-Флорантену спокою, поки справа не кінчиться згідно з вашим бажанням. А як мені сумно, що довелося так рано покинути вас! Тішу себе надією, що ви в цьому не сумніваєтеся. Люблю вас від щирого серця і на все життя».

Через кілька днів я отримав записку від д’Аламбера, яка дала мені щиру радість:

«Завдяки вашим турботам, мій дорогий філософе, абата випустили з Бастилії, і його арешт не матиме жодних наслідків. Він їде в село і шле вам, так само як і я, тисячу подяк і вітань. Vale et me ama».[193]

Абат теж написав мені через кілька днів листа, сповненого вдячних слів, який не здався мені надто щирим. Він навіть певною мірою применшував послугу, яку я зробив. А ще через деякий час я помітив, що д’Аламбер і абат якщо й не зовсім витіснили мене, але замінили мене у пані де Люксембурґ, і я ніби втратив при ній те, що виграли вони. Втім, я не думаю, що абат Морелле сприяв тому, що я упав у неласку, для цього я дуже поважаю його. Що ж до д’Аламбера, то я тут нічого не скажу, але ми поговоримо про це пізніше.

Приблизно тоді ж у мене була ще одна справа, яка змусила мене написати останнього мого листа до Вольтера. Він усім заявляв, що цей лист – мерзенна образа, але ніколи нікому його не показував. Я зроблю те, чого він зробити не захотів.

Абат Трюбле, якого я трохи знав, але бачив дуже рідко, листом від 13 червня 1760 року попередив мене, що пан Формей, його друг і кореспондент, надрукував у своїй газеті мій лист до Вольтера про землетрус у Лісабоні. Абат Трюбле хотів знати, як з’явилася ця публікація, і в своїй хитрій єзуїтській манері запитував, що я думаю про передрук цього листа, але сам не висловлював своєї думки. Мені глибоко ненависні подібні хитруни, і, висловлюючи йому належну вдячність, я надав їй, проте, різкого тону, що він і зрозумів, але це не завадило йому чіплятися до мене ще в двох чи трьох листах, аж поки він дізнався все, що йому було треба.

Хоч би що говорив Трюбле, я чудово зрозумів, що у Формея не було надрукованого мого листа і що вперше його опублікував Трюбле. Я знав його як зухвалого плагіатора, що безцеремонно користувався доходами з чужих творів, хоча у той час він ще не доходив до такої неймовірної безсоромності, щоб зняти з уже опублікованої книги ім’я автора, поставити своє і продавати її на свою користь.[194] Але як мій лист потрапив до нього? Про це неважко було здогадатися, але через властиву мені наївність я все-таки вагався. Хоча в цьому листі я віддавав Вольтеру надмірну шану, проте він, навіть попри всі свої непорядні вчинки щодо мене мав би підставу скаржитися, якби я надрукував цей лист без його згоди, і я вирішив написати йому з цього приводу. Ось мій другий лист, на який він не дав ніякої відповіді і, щоб краще виправдати свою грубість, удав, ніби він страшенно його образив: