Розділ «Частина друга»

Ego versiculos feci, tulit alter honores.[190]

Це остаточно відкрило Куанде двері замку, і відтоді він почав бувати там запросто. Після мого тимчасового переселення до малого замку він часто заходив до мене, і завжди вранці, особливо ж коли герцог і герцогиня Люксембурзькі бували в Монморансі. Таким чином, для того, щоб провести з ним день, я змушений був відмовлятися від візиту до замку. Мені почали дорікати за ці пропуски, я пояснював їхню причину. Тоді мене попросили привести пана Куанде, і я це зробив. А хитрун тільки цього й добивався. Так, завдяки винятковій доброті до мене маршала і його дружини прикажчик Телюссона, якого господар іноді садовив із собою за стіл, коли в нього не було сторонніх, раптом виявився допущеним до столу маршала Франції і обідав разом з принцами, герцогинями й усіма, що було блискучого при дворі. Ніколи не забуду, як одного разу, коли Куанде треба було рано повернутися до Парижа, маршал сказав по обіді, звертаючись до всіх присутніх: «Ходімо прогуляємося дорогою до Сен-Дені, проведемо пана Куанде». Голова бідолашного хлопця остаточно закрутилася. А я так розхвилювався, що не міг вимовити ні слова. Я йшов позаду, плачучи, як дитина, і знемагаючи від бажання цілувати сліди доброго маршала. Але історія з переписуванням «Елоїзи» змусила мене забігти наперед. Повернімося до викладу подій по порядку, наскільки дозволить мені пам’ять.

Як тільки будиночок на Мон-Луї був готовий, я розпорядився умеблювати його просто і чисто й повернувся туди, не бажаючи порушити правило, яке я постановив собі, виїжджаючи з Ермітажу, – мати завжди свою власну квартиру. Але я не міг також відмовитися від свого приміщення в малому замку. Я взяв із собою ключ від нього. Мені особливо подобалися наші чарівні сніданки на галереї, і тому я часто ночував там, а іноді й проводив по два-три дні, як на дачі.

У той час, можливо, в усій Європі не було людини, котра б так добре і приємно жила, як я. Мій господар, пан Мата, наймиліша людина на світі, дозволив мені на власний розсуд провадити ремонт на Мон-Луї, дав мені своїх робітників і ні в що не втручався. І ось я примудрився влаштувати собі з однієї кімнати на другому поверсі цілу квартиру, що складалася з передпокою, спальні й гардеробної. На першому поверсі були кухня і кімната Терези. Вежа правила мені за кабінет, у ній поставили засклену перегородку і склали камін. Поселившись там, я для розваги почав прикрашати терасу. Її вже затіняв подвійний ряд молодих лип, я велів посадити ще два ряди, щоб вийшла зелена альтанка, і поставити там кам’яний стіл і лави, посадив навколо бузок, жасмин і жимолость, розбив паралельно рядам дерев великий квітник. Ця тераса була розташована вище, ніж уступ, на якому стояв замок, і з неї відкривався не менш мальовничий краєвид; я приручив там безліч птахів; вона правила мені за вітальню, де я приймав маршала і його дружину, герцога де Вільруа, принца де Тенгрі, маркіза д’Армантьєра, герцогиню де Монморансі, герцогиню де Буффлер, графиню де Валантінуа, графиню де Буффлер та інших осіб того ж рангу, які не відмовлялися ходити до мене, у мій притулок Мон-Луї. Всіма цими відвідинами я був зобов’язаний прихильності пана і пані де Люксембурґ, я розумів це і був їм вдячний від усього серця. В одному з таких поривів ніжності я сказав панові де Люксембурґу, обіймаючи його: «О пане маршал, доки я вас не знав, я ненавидів великих світу цього, а зараз ненавиджу їх ще більше, бо ви дали мені відчути, як легко їм було б змусити себе обожнювати».

Звертаючись до всіх, хто знав мене в ту епоху, запитаю, чи помітили вони, щоб цей блиск хоч на хвильку засліпив мене, щоб дим цього фіміаму одурманив мені голову? Чи змінився я в своєму поводженні, чи стали менш прості мої манери, чи був я менш близький до народу, менш дружний зі своїми сусідами, менш схильний робити всім послуги, якщо тільки мав можливість, не бентежачись повсякчасною і нерідко зовсім безглуздою докучливістю, якою мене постійно мучили? Якщо серце вабило мене до замку Монморансі внаслідок щирої прихильності до його господарів, воно також змушувало мене повертатися в мої краї, щоб натішитися радощами спокійного і простого життя, без якого для мене не існує щастя. Тереза подружилася з донькою мого сусіда, муляра на прізвище Пілле, а я подружився з ним самим; і ось, пообідавши вдень у замку, не задля власної втіхи, а щоб зробити приємне пані маршаловій, з яким нетерпінням повертався я увечері звідти, щоб повечеряти з добрягою Пілле і його родиною у нього вдома чи в мене!

Окрім цих двох квартир, я скоро отримав ще й третю – спальню в Люксембурзькому палаці, господарі якого так наполягали на тому, щоб я відвідував їх там іноді, що я погодився, попри свою огиду до Парижа. Втім, тепер я їздив туди тільки у певні дні, і тільки для того, щоб повечеряти, а вранці повертався додому. Я входив і виходив через сад, що прилягав до бульвару, тож міг сказати з повним правом, що нога моя не ступала на паризьку бруківку.

Серед усього цього короткочасного щасливого життя здалеку вже насувалася катастрофа, що поклала йому край. Незабаром після мого переселення до перебудованого будиночка на Мон-Луї у мене зав’язалося нове знайомство, як завжди, всупереч моєму бажанню, і знайомство це мало важливе значення в моєму житті. На добре чи на лихе, читач побачить далі.

Новою знайомою була маркіза де Верделен, моя сусідка, чоловік якої незадовго перед тим купив заміський будинок в Суазі, поблизу Монморансі. Мадемуазель д’Арс, дочка графа д’Арса, родовитого, але бідного дворянина, вийшла заміж за пана де Верделена, старого, потворного, глухого, кривого, зі шрамом на обличчі, різкого, грубого, ревнивого, а загалом досить добродушного, якщо до нього вміло підійти. Він мав дохід від п’ятнадцяти до двадцяти тисяч ліврів на рік, за які, власне, її і видали заміж. Цей старий весь день лаявся, кричав, лютував і доводив дружину до сліз, але врешті-решт завжди робив те, що вона хотіла, гадаючи, що робить їй на зло, оскільки вона вміла переконати його, ніби він сам цього хоче, а вона цьому опирається.

Пан де Маржансі, про котрого я згадував, був другом цієї пані і став другом її чоловіка. За кілька років перед тим він здав їм свій замок Маржансі, біля Обона і Андійї, і вони жили там якраз у період мого пристрасного захоплення пані д’Удето. Пані д’Удето і пані де Верделен познайомилися через пані д’Обтер, їхню спільну приятельку; а що сад Маржансі лежав на шляху до гори Олімп, улюбленого місця її прогулянок, то пані де Верделен дала їй ключа од хвіртки. Завдяки цьому ключу і я часто проходив через цей сад разом з пані д’Удето: але я не любив несподіваних зустрічей, і, коли пані де Верделен випадково траплялася нам на шляху, я залишав їх удвох, нічого не кажучи, і проходив уперед. Така малогалантна поведінка навряд чи могла прихилити до мене пані де Верделен, проте, оселившись у Суазі, вона відразу почала шукати зустрічей зі мною, кілька разів приходила до мене на Мон-Луї, та ні разу не застала мене вдома. Бачачи, що я не віддаю їй візитів, вона вирішила змусити мене до цього і послала мені кілька горщиків з квітами для моєї тераси. Довелося, звичайно ж, піти подякувати їй. Ось так ми й познайомилися.

Знайомство це спочатку затьмарилося бурями, як усі мої знайомства, коли мені їх нав’язують проти мого бажання. Правду кажучи, воно ніколи не було цілком мирним. Склад розуму пані де Верделен був дуже чужий моєму. Шпильки та епіграми вилітали з її уст так невимушено, що потрібна була постійна напруга уваги, для мене надзвичайно втомлива, щоб зрозуміти, коли вона говорить серйозно, а коли жартує. Мені рідко траплялося чути, щоб вона говорила добре про своїх відсутніх друзів, не вкинувши чогось неприємного. До всього вона ставилася або погано, або глузливо, не роблячи винятку навіть для свого друга Маржансі. Але особливо нестерпною для мене була її манера постійно докучати мені посилочками, подаруночками, записочками, на які мені доводилося відповідати і сушити собі голову, як би їй віддячити чи як відмовитись. А проте наші часті зустрічі з нею привели до того, що я врешті-решт до неї прихилився. У неї були свої прикрощі, у мене свої. Взаємні звіряння почуттів зробили наші розмови наодинці цікавими для нас обох. Ніщо так не зближує людей, як утіха разом поплакатись. Ми шукали одне у одного розради, і ця потреба часто змушувала мене на багато що дивитися крізь пальці. Я бував з нею такий різкий, іноді висловлюючи таку неповагу до її характеру, що, по суті, треба було дуже поважати її, щоб думати, що вона здатна щиро пробачити мені. Ось зразок листів, які я зрідка писав їй, причому треба зауважити, що жодного разу в своїх листах у відповідь вона не виявила найменшої образи:

«Ви говорите, пані, що невдало висловилися, даючи цим мені зрозуміти, що я висловлююся погано. Ви тлумачите про свою вдавану дурість, щоб дати мені відчути мою дурість. Ви хвалитеся, що ви тільки проста жінка, наче боїтеся, що вас упіймають на слові, і просите у мене вибачень для того, щоб я здогадався попросити вибачення у вас. Так, пані, я чудово знаю, що я дурень, що я простак і, мабуть, ще гірше, якщо це можливо; я погано вибираю вислови щодо прекрасної француженки, яка надає так багато значення словам і говорить так добре, як ви. Але майте на увазі, що я вживаю їх у звичайному розумінні, не знаючи і не турбуючись про те, як визнають за потрібне витлумачити їх у доброчесних паризьких салонах. Якщо мої вислови іноді бувають двозначні, то я намагаюся, щоб їхня суть визначалася моєю поведінкою», і таке інше.

Решта листа написана майже в тому самому тоні надзвичайної м’якості жіночого серця, яке після такого листа здатне бути так мало злопам’ятним, як це виявляє її відповідь і як це вона сама завжди мені виявляла. Куанде, заповзятливий, сміливий до безсоромності, завжди вистежуючи моїх друзів, не забарився втертися до пані де Верделен, скориставшись моїм ім’ям, і став бувати у неї без мого відома, частіше, ніж я сам. Дивний хлопець був цей Куанде. Він приходив від мого імені до всіх моїх знайомих, влаштовувався у них, як у себе вдома, пригощався без церемоній. Надзвичайно стараючись зробити послугу мені, він говорив про мене не інакше, як зі сльозами на очах, але коли приходив до мене, ні словом не прохоплювався про всі ці знайомства і про все, що, як йому було відомо, могло цікавити мене. Замість того щоб розповісти мені все, що він дізнався, кого бачив, з ким розмовляв, він тільки слухав мене або сам розпитував. Він ніколи не знав про життя в Парижі нічого іншого, крім того, що я йому повідомляв. Одне слово, всі говорили мені про нього, але він не говорив мені ні про кого. Він був стриманим і таємничим тільки зі своїм другом. Але залишимо поки Куанде і пані де Верделен. Згодом мені доведеться ще про них говорити.

Через деякий час після мого повернення на Мон-Луї до мене прийшов художник Латур і приніс мій портрет, написаний пастеллю, який він кілька років тому виставляв у Салоні. Він тоді хотів подарувати мені цей портрет, але я не прийняв подарунок. Проте пані д’Епіне, яка подарувала мені свій портрет, хотіла мати мій і вмовила мене випросити його у художника. Він обіцяв, сказавши, що спершу його підправить. У цей час відбувся мій розрив з пані д’Епіне, я повернув її портрет; оскільки вже не могло бути й мови про те, щоб я дав їй свій, я повісив його в своїй кімнаті в малому замку. Там його побачив пан де Люксембурґ, він йому сподобався; я запропонував йому взяти його собі, він погодився, і я відіслав портрет йому. Маршал і його дружина розуміли, що мені було б дуже приємно мати і їхні портрети. Вони замовили мініатюри дуже гарному художникові, вставили їх у бонбоньєрку з гірського кришталю, оправлену в золото, і зробили мені чудовий подарунок, від якого я був у захопленні. Пані де Люксембурґ ні за що не хотіла, щоб її портрет був поміщений зверху на кришку коробки. Вона не раз дорікала мені в тому, що я люблю маршала більше, ніж її, і я не спростовував цього, бо це була правда. Помістивши свій портрет з внутрішнього боку кришки, вона показала мені дуже люб’язно, але й дуже ясно, що не забуває про цю перевагу.

Приблизно в цей період я зробив одну дурницю, яка зовсім не сприяла збереженню її доброї прихильності до мене. Хоча я зовсім не знав пана де Сілуета і не почував до нього особливої симпатії, я високо цінував його адміністративну діяльність. Коли він почав переслідувати фінансистів, я бачив, що він вибрав для цього несприятливий час, але гаряче бажав йому успіху. Та коли його відправили у відставку, я з властивою мені необачністю написав йому цього листа, який, звичайно ж, не беруся виправдовувати.

«Монморансі, 2 грудня 1759 р.

Дозвольте з ласки вашої, пане, прийняти данину пошани від невідомого вам самітника, який високо цінує ваші таланти, шанує вас за вашу адміністративну діяльність і зробив вам честь припускати, що ви недовго утримаєтеся на своїй посаді. Не бачачи можливості врятувати державу інакше, як за рахунок столиці, що розорила її, ви знехтували криками користолюбців, які наживають гроші. Дивлячись, як ви розправляєтеся з цими негідниками, я заздрив вам; дивлячись, як ви залишили свою посаду, не зрадивши себе, я захоплююсь вами. Будьте задоволені собою, пане, вам дісталася така честь, якою ви довго будете користуватися без суперників. Прокляття шахраїв становлять славу праведника».

Пані де Люксембурґ, знаючи, що я написав цього листа, заговорила про нього зі мною, приїхавши в село на Великдень. Я показав їй листа, вона захотіла мати копію, я переписав і дав їй, але не знав, що вона належить до користолюбців, які були зацікавлені у відкупах і добилися відставки Сілуета. Перелік усіх моїх промахів здатний навести на думку, що я навмисне настроював проти себе цю люб’язну і впливову жінку, тоді як насправді я з кожним днем все більше прихилявся до неї і зовсім не хотів накликати на себе її невдоволення, хоча, через свою невправність, робив для цього все можливе. Навряд чи треба говорити, що історія з опіатом пана Троншена, про якого я говорив у першій частині, стосується її, а другою жінкою була пані де Мірпуа. Ні та, ні та ніколи не нагадували мені про це, навіть знаку не подавали, що пам’ятають. Проте важко припустити, щоб пані де Люксембурґ могла насправді забути про цей випадок, навіть якщо не знати всього, що було потім. Але я зовсім не чекав сумних результатів од своїх дурниць, заспокоюючи себе тим, що нікого не хотів образити, наче жінки можуть коли-небудь пробачити подібний промах, навіть у тому разі, коли цілком певні, що це мимовільна помилка.

Хоча вона, здавалося, нічого не бачила, нічого не помічала, і сам я не бачив ніякої зміни в її ставленні до мене, але поступово у мене зростало передчуття, що дуже скоро на зміну захопленню прийде нудьга. І не даремно я так думав. Та й чи можна було чекати від такої можновладної жінки постійності у смаках, тоді як я був такий малопридатний для підтримання її уваги? Я навіть не міг приховати від неї, як мене турбує моє глухе передчуття, і ставав ще похмурішим. Читач може судити про це з листа, що містить дуже дивне пророкування.

«Яка жорстока ваша доброта! Навіщо бентежити спокій самітника, що відмовився від радощів життя, щоб не знати його засмучень? Я проводив свої дні в марних пошуках міцних прихильностей. Я не міг знайти їх в умовах, для мене досяжних; невже я повинен шукати їх у вашому колі? Ні честолюбство, ні користь не спокушають мене, я не легковажний і не боязливий, я можу опиратися всьому, окрім ласки. Навіщо ж ви разом з паном маршалом чаруєте мене, атакуючи в моє слабке місце? Адже відстань між нами така велика, що виливи мого чутливого серця все одно не наблизять його до вашого. Хіба достатньо прихильності серцю, яке не знає двох способів віддати себе і почуває себе здатним тільки до дружби? До дружби з пані маршаловою? Ах, у цьому моє нещастя! І ви, і пан маршал можете скільки завгодно вживати це слово – «дружба», але я буду безумцем, якщо піймаю вас на слові. Ви граєтесь, а я прихиляюся, і кінець гри готує мені нові скорботи.

Як ненавиджу я всі ваші титули і як жалію вас за те, що ви їх маєте! Ви здаєтеся мені такими гідними насолоджуватися радощами простого життя. Чому ви не живете в Кларані! Я там шукав би щастя свого життя. Але замок Монморансі, але Люксембурзький палац!.. Хіба там місце для Жан-Жака? Хіба туди друг рівності повинен нести прихильність чутливого серця, яке, оплачуючи такою ціною виявлену йому повагу, вірить, що воно дає стільки, скільки й отримує? Ви теж добрі і чутливі, я знаю, я бачив це. Шкодую, що раніше думав інакше. Але з вашим становищем, з вашим способом життя ніщо не може залишити тривалого враження, і стільки нових предметів уваги взаємно витісняють одне одного, що не залишається жодного. Ви забудете мене, пані, після того, як позбавите мене можливості піти за вашим прикладом. Ви багато сприяли моєму нещастю, і вам не можна цього пробачити».