Розділ «Частина друга»

Я страшенно боявся пані де Люксембурґ. Я знав, що вона приваблива. Я бачив її кілька разів у театрі і у пані Дюпен років десять-дванадцять тому, коли вона ще була герцогинею де Буффлер і вражала своєю юною красою. Але її вважали злою, а така репутація знатної жінки кидала мене в дрож. Ледве я побачив її, як вона мене зачарувала. Я побачив у ній ту чарівливу красу, яка не зникає з роками і над усе здатна подіяти на мою душу. Я сподівався почути розумні, але колючі і в’їдливі слова. Проте вийшло зовсім інакше і набагато краще. Мова її не пересипана дотепами, у ній немає несподіваних зворотів, порівнянь, немає навіть, власне, того, що називається гнучкістю розуму, але вона сповнена чудової витонченості, що ніколи не вражає і завжди чарує. Її компліменти тим більш привабливі, що вони прості, здається, ніби вони злітають з її уст мимоволі, від надміру почуттів. Мені в перші ж відвідини здалося, що, незважаючи на моє збентеження і недоладну мову, я їй сподобався. Всі придворні жінки вміють переконати вас у цьому, коли хочуть, але не всі вміють, подібно до пані де Люксембурґ, зробити цю впевненість такою втішною, що сумніватися в ній немає жодного бажання. З першого ж дня я відчув до неї цілковиту довіру, яка не забарилася б зміцніти, якби герцогиня де Монморансі, її невістка, легковажна, досить хитра і, як мені здається, пліткарка, не взялася за мене і своїм глузуванням не викликала у мене підозри, що під прикриттям незліченних похвал з боку її матусі і вдаваного загравання з боку її самої з мене просто підсміюються.

Можливо, я не так-то легко позбувся б цього страху, якби залишався тільки в товаристві цих двох жінок, але виняткова прихильність самого маршала переконала мене, що їхнє ставлення до мене щире. Зважаючи на мою сором’язливість, можна тільки дивуватися, як швидко я, з бажання маршала, став з ним на рівну ногу. Ще дивніше те, з якою готовністю він прийняв мій спосіб життя і дав мені цілковиту незалежність. І він і його дружина були впевнені в тому, що я задоволений своїм життям, не хочу його змінювати, і, мабуть, не цікавилися моїм матеріальним становищем; хоча я не міг сумніватися в теплій увазі їх обох до мене, вони не нав’язували мені посад і не пропонували рекомендаційних листів. Лише раз пані де Люксембурґ захотіла, щоб я став членом Французької академії. Я послався на свою релігію; вона сказала, що це не може бути перешкодою, і що вона береться усунути її. Я відповів, що, хоча для мене було б великою честю належати до такої блискучої установи, але, відмовивши Трессану і якоюсь мірою навіть польському королю вступити до Академії міста Нансі, я не міг, не порушуючи пристойності, стати членом якої-небудь іншої. Пані де Люксембурґ не наполягала, і більше про це не було мови. Мені особливо подобалась така простота стосунків з такими знатними персонами, адже вони могли зробити для мене все, що завгодно, оскільки герцог був особистим другом короля і цілком заслуговував на таку довіру. Який разючий контраст з вічними клопотами і набридливим чіплянням друзів-покровителів, з якими я недавно розлучився і які прагнули не так зробити мені послугу, як принизити мене!

Коли маршал вперше приїхав до мене на Мон-Луї, мені заледве вдалося розмістити його з усім почтом у моїй єдиній кімнаті, і не тому, що я змушений був посадовити його серед брудних тарілок і розбитого посуду, а тому, що підлога в моїй кімнаті прогнила, і я боявся, як би вона зовсім не провалилася під вагою почту. Турбуючись не так про себе, як про небезпеку, на яку наражався цей добродушний вельможа, я поквапився вивести його звідти і, незважаючи на холодну погоду, привів його у свою робітню-вежу, цілковито відкриту і без каміна. Коли ми туди прийшли, я пояснив йому причину, що змусила мене це зробити. Він розповів про це своїй дружині, й обидвоє почали мене вмовляти перейти на якийсь час, поки у мене перестилатимуть підлогу, до іншого приміщення – у замок чи, коли мені це більше подобається, до самітного будинку посеред парку, який називали малим замком. Це чарівне житло заслуговує на окрему розповідь.

Парк, або сад, Монморансі розташований не на рівнині, як у Шевреті, а на шпилястій місцевості, пересіченій пагорбами та улоговинами, якими майстерний художник вдало скористався для мальовничого розташування гаїв, гротів, ставків, бельведерів і силою свого мистецтва й таланту ніби розширив навколишній простір, сам по собі досить обмежений. Над цим парком здіймається тераса, увінчана замком, а внизу він переходить в ущелину, що розширюється в напрямі долини, закрут якої заповнений великим ставком. Між оранжереєю, збудованою в широкій частині парку, і ставком, оточеним пагорбами з розкиданими по них гайками і самотніми деревами, і стоїть згаданий вище малий замок. Цей будинок разом з прилеглою ділянкою землі колись належав знаменитому художнику Лебрену, який любовно збудував і прикрасив його відповідно до свого вишуканого смаку. З того часу замок перебудовували, але не відступали від креслень його першого власника. Він невеликий, простий і надзвичайно гарний. Оскільки він розташований у низині, між басейном оранжереї і великим ставком, і, отже, не захищений від вогкості, його розділили посередині наскрізною галереєю з колонами на два поверхи, через яку провітрюється вся будівля і, незважаючи на його розташування, стіни залишаються сухими. Якщо дивитися на цей замок з протилежного пагорба, здається, що він з усіх боків оточений водою, наче якийсь зачарований острів чи як острів Ізола Белла на озері Маджоре – наймальовничіший з Барромейських островів.

У цьому самітному будинку мені дали на вибір одне з чотирьох житлових приміщень, які в ньому були, не рахуючи нижнього поверху, де розташовувалися зала для бальних танців, більярдна і кухня. Я вибрав найменше і просте приміщення, над кухнею, яку теж віддали в моє розпорядження. Кімнати відзначалися чарівною чистотою і були обставлені біло-блакитними меблями. У цій чудовій самотині, серед лісів і вод, під спів пташок, вдихаючи аромат квітучих апельсинових дерев, у стані безперервного захвату я написав п’яту частину «Еміля», і свіжим її колоритом я значною мірою зобов’язаний обстановці, що оточувала мене.

З якою поквапністю вибігав я щоранку на сході сонця на галерею вдихнути запашного повітря! Яку смачну каву з молоком пили ми там удвох з моєю Терезою! Моя кішка і собака складали нам товариство. Такого почту мені б вистачило на все життя, і я ніколи не нудьгував би з ними. Я почував себе там, як у земному раю: жив таким самим невинним життям і тішився таким самим щастям.

У свій липневий приїзд пан і пані де Люксембурґ виявили мені стільки уваги і такі були привітні, що, живучи у них і обдарований такими ласками, я не міг віддячити їм інакше, як частими відвідинами. Я майже не розлучався з ними: вранці я йшов засвідчити свою пошану дружині маршала і обідав там, по обіді вирушав на прогулянку з маршалом, але ніколи не залишався на вечерю, на яку сходилося дуже багато гостей, та й вечеряли вони надто пізно для мене. Досі все було пристойно, і нічого поганого не трапилося б, якби я на цьому зупинився. Але я ніколи не знав міри в своїх прихильностях і не вмів просто виконувати вимоги, що їх ставить суспільство. Я завжди був або всім, або нічим. Незабаром я і став усім.

Бачачи, що такі вельможні люди мене звеличують, пестять, я переступив межу розсудливості і запалився до них такою дружбою, яку дозволено мати тільки до рівних. Я став поводитися надто невимушено, тоді як самі вони ніколи не відступали від тих форм увічливості, до яких привчили мене з самого початку. Втім, я ніколи не почував себе цілком вільно з дружиною маршала. Я все ще не зовсім довіряв її характеру, але побоювався його менше, ніж її розуму. Своїм розумом вона мене й лякала найбільше. Я знав, що вона вимоглива до співрозмовника і що вона має на це право. Мені було відомо, що жінки, особливо знатні дами, люблять, щоб їх розважали, і краще образити їх, ніж змусити нудьгувати. З її зауважень про співрозмовників, які щойно пішли, я міг уявити собі, якої вона думки була про мої безглузді вислови. Я так соромився розмовляти при ній, що вдався до хитрощів – читання вголос. Вона чула про «Юлію», знала, що цей твір друкується, і висловила бажання скоріше з ним познайомитись. Я запропонував прочитати його вголос, вона погодилася. Щоранку я приходив до неї на десяту годину, пан де Люксембурґ приходив також, двері зачинялися. Я читав, сидячи біля її ліжка; і я так добре розрахував своє читання, що його вистачило б до кінця їх перебування в селі, навіть якби воно затяглося довше, ніж звичайно.

Успіх моїх хитрощів перевершив усі сподівання. Пані де Люксембурґ захопилася «Юлією» і її автором. Вона тільки про мене й говорила, тільки мною й займалася. Обдаровувала мене ласками і цілувала мене по десять разів на день. За столом завжди саджала мене поруч себе, а коли хтось із почесних гостей хотів зайняти це місце, вона говорила, що воно належить мені, і вказувала йому на інше. Можна уявити собі, як мене чарувало таке ласкаве поводження, якщо я піддаюся на найменший знак доброзичливості. Я щиро прихилився до неї. Бачачи таку увагу і відчуваючи, що мій розум позбавлений тієї приємності, яка могла б виправдати його, я боявся тільки одного: щоби приязнь не перейшла у відразу. Мені на лихо, мої страхи виявилися небезпідставними.

Напевно, була якась природжена протилежність між її складом розуму і моїм, якщо, крім тисячі дурниць, що постійно проривались у мене в розмові і навіть в листах, коли я бував з нею в найкращих стосунках, траплялося, що їй багато що не подобалося, і я не міг зрозуміти, чому. Наведу тільки один приклад, хоча міг би навести їх двадцять. Їй стало відомо, що я переписую «Елоїзу» для пані д’Удето за посторінкову оплату. І вона захотіла мати примірник на тих самих умовах. Я обіцяв і, включивши її тим самим до числа своїх замовників, написав їй щось люб’язне і шанобливе з цього приводу; принаймні такий був мій намір. Ось її відповідь що змусила мене впасти з хмар:

«Я рада, я в захопленні; ваш лист нескінченно мене потішив, і я поспішаю повідомити вас про це та подякувати вам.

Ось деякі вислови з вашого листа: «Хоча ви, безперечно, дуже вигідна замовниця, але я соромлюся брати з вас гроші: радше це я мав би платити вам за втіху працювати для вас». Нічого більше не скажу вам. Я засмучена, що ви нічого не повідомляєте мені про своє здоров’я. Це цікавить мене найбільше. Люблю вас від щирого серця. Мені дуже прикро, запевняю вас, що я мушу про це писати, коли мені так хотілося б сказати вам про це особисто. Герцог Люксембурзький любить вас і обіймає від усієї душі».

Одержавши цього листа, я поквапився на нього відповісти, відклавши детальніше його вивчення, щоб протестувати проти будь-якого образливого тлумачення моїх слів. Присвятивши кілька днів такому вивченню і все-таки нічого не розуміючи, ось як я відповів на лист герцогині:

«Монморансі, 8 грудня 1759 р.

З часу свого останнього листа я сотні разів перечитував відзначене вами місце. Я розглядав його у власному і прямому його розумінні, розглядав з усякого погляду, який тільки можна йому надати, і, запевняю вас, пані маршалова, не знаю, повинен я просити вибачення у вас, чи ви у мене».

Минуло вже десять років, відколи ці листи були написані. Я часто думав про них відтоді, і моя дурість у цьому питанні досі така велика, що мені так і не вдалося зрозуміти, що могла вона знайти в цих словах – не кажу образливого, але хоч би неприємного.

Щодо рукописного примірника «Елоїзи», який захотіла мати пані де Люксембурґ, я розповім тут, що я вигадав, щоб вирізнити його якоюсь помітною перевагою з-поміж інших. Я написав окремо пригоди мілорда Едуарда і довго вагався, включати чи не включати їх, цілком чи в уривках, до цього твору, де вони здавалися мені потрібними. Врешті-решт, я вирішив зовсім їх викинути, бо вони відрізнялися за тоном від решти і могли порушити його зворушливу простоту. До того ж у мене з’явилася й інша, вагоміша причина, коли я краще пізнав пані де Люксембурґ. Річ у тім, що в цих пригодах фігурує одна римська маркіза з огидним характером, окремі риси якого, зовсім не властиві герцогині, могли бути приписані їй тими, хто знав її тільки з чуток. Тому я дуже радів своєму рішенню і вчинив згідно з ним. Але, гаряче бажаючи збагатити її примірник чимось таким, чого не було в жодному іншому, я не знайшов нічого кращого, як зробити з цих злощасних пригод витяг і додати його туди. Безрозсудне рішення, безглуздість якого можна пояснити тільки сліпою долею, що вела мене до загибелі!

Quos vult perdere Jupiter dementat.[189]

Я був такий дурний, що зробив витяг з особливою ретельністю, витративши на нього багато зусиль, і послав їй цей уривок, як найкращу річ у світі, попередивши її, проте, як це й було насправді, що оригінал я спалив, що витяг зроблено для неї однієї і що ніхто його не побачить, якщо тільки вона сама не покаже. Все це, анітрохи не переконавши її в моїй розсудливості і скромності, як я розраховував, тільки дало їй привід думати, ніби я вбачаю тут образливу для неї схожість. Я нерозважливо був певен, що вона буде в захопленні від мого вчинку. Але, всупереч моїм сподіванням, вона не висловила з цього приводу ніякого захоплення і, на превелике моє здивування, ніколи жодним словом не згадала про надісланий зошит. Але я, як і раніше, був задоволений своєю винахідливістю і лише багато часу по тому з інших ознак помітив, яке враження вона справила.

Щодо її примірника мені прийшла до голови ще одна ідея, розсудливіша, але за своїми віддаленими наслідками вона виявилася для мене не менш шкідливою, дивовижно, як усе сприяє долі, коли вона штовхає людину до нещастя! Я хотів оздобити цей рукопис малюнками з гравюр до «Юлії», які були такого самого формату, як і рукопис. Я попросив у Куанде ці малюнки, оскільки вони належали мені по праву, тим паче що я віддав йому всю виручку за гравюри, на які був великий попит. У Куанде так багато хитрощів, як їх мало в мені. Оскільки я вимагав у нього малюнки, то він розпитав, навіщо вони мені знадобилися. Тоді, під приводом, що йому захотілося додати до них кілька прикрас, він залишив їх у себе і зрештою сам подарував пані маршаловій.