Розділ «Частина друга»

Моя поява викликала сенсацію. Мене ніколи не зустрічали так ласкаво. Здавалося, вся компанія добре розуміла, як я потребую підбадьорення. Тільки серця французів здатні на таку делікатність. Одначе я застав там більше гостей, ніж сподівався: серед інших – графа д’Удето, котрого я зовсім не знав, і його сестру пані де Бленвіль, про відсутність якої не пошкодував би. Торік вона кілька разів приїжджала в Обон, і її невістка під час своїх прогулянок зі мною нерідко довго змушувала її нудьгувати в очікуванні нашого повернення. Ця пані затаїла проти мене злість і за цим обідом потішила її досхочу. Неважко здогадатися, що присутність графа д’Удето і Сен-Ламбера ставила мене в смішне становище, і що людина, яка бентежилася навіть під час звичайнісіньких розмов, нічим не могла похвалитися й цього разу. Ніколи я так не страждав, ніколи не мав такого жалюгідного вигляду, ніколи не діставав таких несподіваних уколів. Нарешті, коли всі встали з-за столу, я відійшов од цієї мегери; тут я із задоволенням побачив, що Сен-Ламбер і пані д’Удето підходять до мене, і по обіді ми досить довго розмовляли утрьох – по правді кажучи, про предмети байдужі, але з тією ж невимушеністю, як і до моєї провини. Така увага не загубилася в моєму серці, і якби Сен-Ламбер міг читати в ньому, він, напевно, залишився б задоволений. Можу присягнутися, що хоча, приїхавши до Шеврета і побачивши пані д’Удето, я мало не знепритомнів од сильного серцебиття, повертаючись, я майже не думав про неї: я був захоплений тільки Сен-Ламбером.

Незважаючи на уїдливі сарказми пані де Бленвіль, цей обід дав мені велику втіху, і я був дуже радий, що не відмовився від нього. Я переконався, що інтриги Ґрімма і гольбахівського гуртка не відштовхнули від мене моїх колишніх знайомих.[180] Ще приємніше було мені бачити, що почуття до мене пані д’Удето і Сен-Ламбера змінилося менше, ніж я гадав; і, нарешті, я зрозумів, що коли він тримає її на віддалі від мене, то причина цьому – більше ревнощі, ніж погана думка про мене. Це втішило і заспокоїло мене.

Упевнившись у тому, що я не викликаю презирства у тих, кого поважаю, я бадьоріше і успішніше почав працювати над власним серцем. Якщо мені й не вдалося остаточно вбити в ньому злочинну і нещасну пристрасть, то принаймні я тримав її в таких межах, що з того часу не зробив жодної помилки. Переписування для пані д’Удето, яке вона запропонувала мені відновити, а також мої твори, які я й далі надсилав їй у міру їх виходу, – все це давало мені змогу час від часу отримувати від неї деякі посилки й листи, байдужі, але люб’язні. Вона навіть зробила більше, як читач побачить згодом. Поведінка нас трьох, коли наша дружба припинилася, може бути зразком того, як розлучаються порядні люди, коли визнають, що їм не слід більше бачитись.

Цей обід мав для мене й інші вигідні наслідки: про нього заговорили в Парижі, і він змусив замовкнути чутки, що їх усюди поширювали мої вороги, ніби я був у смертельній ворожнечі з усіма, хто там був, а надто з паном д’Епіне. Покидаючи Ермітаж, я дуже люб’язно подякував йому в листі, він мені відповів не менш люб’язно; і ці милі речі не припинилися ні з ним, ні з паном де Лалівом, його братом, який навіть приїхав до мене в Монморансі і прислав мені свої гравюри. За винятком двох невісток пані д’Удето, у мене ні з ким з її рідних ніколи не було ніяких неприємностей.

Мій «Лист до д’Аламбера» мав великий успіх. Так було з усіма моїми творами, але цього разу успіх був пов’язаний із сприятливішими для мене наслідками: він навчив публіку не довіряти інсинуаціям гольбахівського гуртка. Коли я поїхав до Ермітажу, ці добродії з властивою їм зарозумілістю пророкували, що я не витримаю там і трьох місяців. Побачивши, що я витримав двадцять місяців і, змушений виїхати з Ермітажу, все-таки залишився в селі, вони почали стверджувати, що я це зробив, тільки щоб наполягти на своєму, і що я до смерті нудьгую в цьому притулку, але, мучений гординею, вважаю за краще впасти там жертвою власної впертості, ніж відмовитися від нього і повернутися до Парижа. «Лист до д’Аламбера» був пройнятий душевною лагідністю, в якій відчувалася щирість. Якби в моєму притулку мене мучила нудьга, це позначилося б і на статті. Так і було з усім, що я написав у Парижі, але, відколи я почав жити в селі, мій тон змінився. Для тих, хто вміє спостерігати, це мало вирішальне значення. Всі переконалися, що я повернувся в рідну стихію.

А тим часом цей твір, попри всю його лагідність, завдяки моїй дурості і моїм постійним невдачам, створив мені нового ворога серед літераторів. У пана де Попліньєра я познайомився з Мармонтелем,[181] і знайомство це продовжилось у барона. Мармонтель був тоді редактором «Французького Меркурія».[182] Оскільки з почуття гордості я ніколи не посилав своїх творів журналістам, а йому хотів послати, але не як журналісту і не для того, щоб він заговорив про нього в «Меркурії», то я написав на його примірнику, що посилаю його не редакторові «Меркурія», а панові Мармонтелю. Я гадав цим полестити йому, а він побачив у моєму вчинку страшенну образу і став моїм непримиренним ворогом. На цей лист від відповів увічливо, але з жовчю, яку неважко було помітити, і з того часу не проминав нагоди шкодити мені в суспільстві або погано відзиватися про мене в своїх творах. Так важко не зачепити надзвичайно чутливу самолюбність письменників, а коли робиш їм ласку, треба уникати найменшої двозначності.

Заспокоївшись у всьому, я скористався досягнутим мною дозвіллям і незалежністю, щоб знову взятися до перерваної праці. Тієї зими я закінчив «Юлію» і надіслав її Рею, який наступного року надрукував її. Проте цю працю було ще раз перервано – мене відвернули дрібні, але досить неприємні події. Я дізнався, що в Опері готується нова постановка «Сільського чаклуна». Обурений зухвалим поводженням цих людей з моєю власністю, я відшукав доповідну записку, яку свого часу надіслав панові д’Аржансону, але яка залишилася без відповіді, я зробив у ній виправлення і передав через пана Селона, женевського резидента, разом з листом, який він погодився доправити графові де Сен-Флорантену, що змінив д’Аржансона в керівництві Оперою. Де Сен-Флорантен обіцяв дати відповідь, але не зробив цього. Дюкло, якому я написав про мій протест, поговорив з «маленькими скрипалями», і ті погодилися повернути мені не мою оперу, а право безкоштовного входу, яким я вже не міг користуватися. Побачивши, що мені годі знайти справедливість, я відступився. Дирекція Опери, не відповідаючи на мої доводи і навіть не слухаючи їх, розпоряджалася й далі «Сільським чаклуном», як своєю власністю, і мала з нього прибуток, незважаючи на те, що він, безперечно, належить тільки мені.[183]

Відколи я скинув із себе ярмо своїх тиранів, я провадив досить приємне і мирне життя. Позбувшись чарівності дуже палких прихильностей, я звільнився і від тягаря їхніх ланцюгів. Відвернувшись від друзів-покровителів, які бажали будь-що розпоряджатися моєю долею і поневолити мене своїми непроханими і вдаваними ласками, я вирішив надалі триматися простих доброзичливих стосунків, які, не обмежуючи свободи, роблять життя приємним, бо їх необхідною умовою є рівність. У мене було скільки завгодно таких знайомих, і я міг втішатися радощами спілкування з людьми, не мучаючись залежністю від них. Я відчув, що такий спосіб життя підходить моєму вікові якнайкраще, щоб я міг скінчити свої дні в тиші і спокої, далеко від бур, сварок і чвар, що ледве не поглинули мене.

Коли я жив в Ермітажі і потім, після свого переселення до Монморансі, я завів по сусідству кілька приємних знайомств, які ні до чого мене не зобов’язували. Перш за все назву молодого Луазо де Молеона, котрий дебютував тоді в адвокатурі, не знаючи ще, яке посяде в ній місце. На відміну від нього, я щодо цього не сумнівався і пророкував йому блискучу кар’єру, яку він справді робить тепер на очах у всіх. Я говорив йому, що коли він буде строгий у виборі процесів і виступатиме лише захисником правди і доброчесності, його талант, окрилений цими піднесеними почуттями, зрівняється з генієм найбільших ораторів. Він пішов за моєю порадою і відчув її дію. Його захист пана де Порта гідний Демосфена. Щороку він проводив канікули в Сен-Брі, за чверть льє від Ермітажу, у родовому маєтку Молеонів, що належав його матері і де колись жив великий Боссюе. Ще кілька подібних господарів у маєтку, і дворянству нелегко буде підтримувати сімейні традиції.

У тому ж Сен-Брі у мене був знайомий книгопродавець Герен, людина дуже розумна, освічена, люб’язна і для свого становища видатна. Він і познайомив мене зі своїм другом і кореспондентом Жаном Неольмом, амстердамським видавцем, який надрукував згодом мого «Еміля».

Ще ближче до мене жив пан Мальтор, гролейський кюре, народжений радше для того, щоб бути державним діячем і міністром, ніж сільським священиком, або ж керувати принаймні єпархією, якби тільки посади роздавалися відповідно до талантів. Він був раніше секретарем графа дю Люка і дуже добре знав Жан-Батиста Руссо. Почуваючи однаковою мірою повагу до пам’яті цього знаменитого вигнанця й огиду до негідника Сорена, що занапастив його, він знав про обох чимало цікавих історій, які Сегі ще не опублікував – вони залишалися в рукопису. Мальтор запевняв мене, що граф дю Люк не тільки не сердився за це, але довіку зберіг до нього почуття найніжнішої дружби. Пан Мальтор, якому, після смерті його покровителя, пан Ветіміль дав це досить непогане місце, свого часу виконав багато важливих доручень і, попри старість, зберіг про нього ясну пам’ять і міркував цілком розумно. Розмова з ним, така ж повчальна, як і цікава, зовсім не була схожа на розмови із сільським священиком. Манери світської людини поєдналися в ньому зі знаннями кабінетного вченого. З усіх моїх постійних сусідів його товариство було мені найбільш приємним, і розлука з ним викликала у мене найбільший жаль.

У Монморансі у мене бували ораторіанці і, між іншим, отець Бертьє, викладач фізики, до якого, незважаючи на деякий наліт педантизму, я прихилився за його добродушність. Мені, проте, важко було зрозуміти, як поєднується в ньому щира простота з бажанням усюди втертися – до вельмож, до жінок, до святош, до філософів. Він виявляв при цьому виняткову спритність і вмів усім догодити. Його товариство було мені дуже приємним. Я всім розповідав про нього, і, мабуть, мої розповіді доходили до нього. Одного разу, посміхаючись, він подякував мені за те, що я вважаю його добродушною людиною. У його посмішці я помітив щось сардонічне, що абсолютно змінило його зовнішність у моїх очах, і з того часу цю посмішку я часто згадував. Я не можу знайти для неї кращого порівняння, ніж посмішку Панурга, коли він купує баранів у Дендено.

Наше знайомство почалося незабаром після мого переїзду до Ермітажу, куди він дуже часто приходив до мене. Я вже влаштувався в Монморансі, коли Бертьє повернувся назад у Париж. Там він часто відвідував пані Ле Вассер. Одного разу, коли я найменше цього очікував, він написав мені від імені цієї жінки, що Ґрімм пропонує взяти її на своє утримання, і вона просить мого дозволу прийняти цю пропозицію. Я дізнався з цього листа, що йдеться про пенсію в триста ліврів, і що пані Ле Вассер належить оселитися в Дейє, між Шевретом і Монморансі. Не можу передати враження, яке на мене справила ця новина. Вона б мене менше здивувала, якби Ґрімм мав десять тисяч ліврів доходу або якісь зрозуміліші стосунки з цією жінкою, і якби мені не ставили за злочин те, що я перевіз її в село, куди він сам надумався тепер переселити її, неначе вона з того часу помолодшала. Я зрозумів, що мила старенька питає у мене дозволу, без якого вона у разі моєї відмови могла б чудово обійтися, лише тому, що боїться втратити і те, що я призначив їй зі свого боку. Хоча така благодійність здалася мені дивною, проте у той час вона не вразила мене так, як згодом. Але якби навіть я знав тоді все, що зрозумів потім, я все одно дав би свою згоду, я повинен був це зробити, оскільки не міг протиставити пропозиції Ґрімма щось вагоміше. Відтоді отець Бертьє змусив мене потроху змінити думку про його добродушність, яку я так безглуздо приписав йому і яка його так потішила.

Цей самий отець Бертьє був знайомий з двома особами, які чомусь шукали знайомства зі мною, хоча в наших смаках, безперечно, було мало спільного. Це були якісь дивні суб’єкти, люди, чиє походження і навіть справжні імена, думаю, були невідомі. Вони були янсеністами і видавали себе за перебраних священиків, можливо, тому, що вони дуже смішно носили рапіри, з якими ніколи не розлучались. У їхніх манерах, в кожному жесті була надзвичайна таємничість, що робила їх схожими на ватажків якоїсь партії, і я нітрохи не сумнівався, що вони випускають духовну газету. Одного з них – високого, добродушного, вкрадливого – звали Ферро; другого – низенького, кремезного, глузливого, педантичного – Мінар. Вони видавали себе за двоюрідних братів. Жили вони в Парижі, разом з д’Аламбером у його годувальниці, пані Руссо, а в Монморансі винайняли на літо маленьку квартирку. Вони господарювали самі, без прислуги і без посильного. Кожен по черзі протягом тижня ходив по харчі, готував обід і прибирав кімнати. Втім, жили вони непогано; ми іноді обідали один у одного. Не знаю, чому вони зацікавилися мною, а я цікавився ними тільки тому, що вони грали в шахи, і, щоб зіграти маленьку партію, я витримував чотири години нудьги. Через те що вони скрізь сунули свого носа і намагались у все втручатися, Тереза прозвала їх кумоньками, і це прізвисько збереглося за ними і в Монморансі.

Такі були головні мої сільські знайомі, з-поміж яких треба ще згадати і мого господаря, дуже добру людину, пана Мата. Якби я захотів жити в Парижі з приємністю, у мене було і там досить знайомих поза літературним середовищем, де тільки одного Дюкло я міг вважати своїм другом, оскільки Делейр був ще надто молодий, і до того ж я не міг забути, як легко він грав при мені роль рупора філософської кліки, хоч він і цілком відійшов од цих людей, надивившись на їхні інтриги проти мене.

Перш за все у мене був давній і поважний друг пан Роген – друг добрих давніх часів, який любив мене не як відомого письменника, а як людину, і тому я цю дружбу зберіг назавжди. Були у мене також добрий Леніпс, мій співвітчизник, і його дочка, пані Ламбер, яка тоді була ще серед живих. Був у мене один молодий женевець на ім’я Куанде, добрий хлопець, уважливий, послужливий, старанний, але неосвічений, легковажний і дуже самовдоволений. Він завітав до мене на самому початку мого перебування в Ермітажі, сам себе відрекомендував і невдовзі майже оселився у мене проти моєї волі. Він непогано малював, був знайомий з художниками. Він виявився мені корисний під час виготовлення малюнків до «Юлії»,[184] оскільки взяв на себе клопіт щодо малюнків та гравюр і добре впорався з цим дорученням.

У мене був будинок пана Дюпена, вже не такий блискучий, як у молоді роки пані Дюпен, але він усе ще залишався одним з кращих будинків у Парижі завдяки гідним господарям і товариству, що збиралося там. Оскільки я нікому не віддавав перевагу перед ними і відійшов од них лише для того, щоб жити вільним, вони не переставали ставитися до мене дружелюбно, і я був певен, що пані Дюпен будь-коли добре мене прийме. Я міг навіть вважати її однією зі своїх сільських сусідок, з того часу як вони влаштувалися в Кліші, куди я їздив іноді на день чи два і де бував би частіше, якби пані Дюпен і пані Шенонсо краще ладнали між собою. Але необхідність ділити свій час і увагу між двома жінками, що не симпатизують одна одній, робила моє перебування в Кліші надто обтяжливим. З пані де Шенонсо мене пов’язувала дружба рівніша й ближча, мені було зручніше бачитися з нею в Дейє, майже поряд зі мною, де вона винайняла маленький будинок, а нерідко вона й сама відвідувала мене.

У мене була ще пані де Крекі; вона вдарилася в крайнє благочестя і перестала відвідувати д’Аламберів, Мармонтелів і більшість літераторів, за винятком, здається, абата Трюбле, – тодішня манера святош, яка невдовзі їй набридла. Вона дорожила мною, і я не втратив її прихильності і листувався з нею й далі. Вона прислала мені на Різдво подарунок – пулярок з Мана і збиралася відвідати мене влітку, але її планам завадив приїзд пані де Люксембурґ. Пані де Крекі я відводжу особливе, почесне місце в моїх спогадах.

Була ще одна людина, яку мені слід було б згадати першою після Рогена, – це мій колишній побратим і друг де Карріо, що колись обіймав посаду секретаря іспанського посольства у Венеції, а потім служив у Швеції, де був уповноваженим у справах від іспанського двору і, нарешті, призначений першим секретарем посольства в Парижі. Він геть несподівано з’явився у мене в Монморансі, коли я найменше його чекав. Груди його були прикрашені якимсь іспанським орденом, назву якого я забув, у вигляді гарного хреста з коштовних каменів. Йому довелося в своїх документах додати одну літеру до прізвища, і тепер він називався кавалером де Карріоном. Він нітрохи не змінився – таке ж прекрасне серце і розум, з кожним днем усе привабливіший. Я зав’язав би з ним колишню тісну дружбу, якби Куанде, своїм звичаєм, ставши між нами, не скористався з моєї віддаленості, щоб замість мене і від мого імені втертися в його довіру та, нібито бажаючи зробити мені послугу, витіснив мене.

Завівши мову про де Карріона, я згадав і про другого свого сільського сусіда, про якого тим паче не маю права промовчати, що змушений признатися у провині щодо нього, яку годі пробачити. То був поважний пан Ле Блон, який зробив мені послугу у Венеції. Він приїхав у Францію з усією родиною і оселився в сільському будинку неподалік від Монморансі.[185] Як тільки я дізнався, що він мій сусід, я сердечно зрадів і вирішив зробити йому візит не так з обов’язку, як за покликом серця. Наступного ж дня я пішов до нього. Але дорогою я зустрів знайомих, що прямували до мене, тож мусив повернутися. Через два дні я знову пішов до нього, але виявилося, що він з усією родиною поїхав обідати до Парижа. За третім разом він був у себе вдома, але я почув жіночі голоси, побачив біля під’їзду карету і злякався. Мені хотілося, принаймні першого разу, побачити його без сторонніх і поговорити з ним про наших колишніх знайомих. Словом, я так довго відкладав свої відвідини, що мені врешті стало соромно виконати свій обов’язок з таким запізненням. Я до нього так і не дійшов. Така неувага могла лише викликати справедливе обурення пана Ле Блона і надати моїм лінощам вигляду невдячності. А тим часом я почував за собою так мало вини, що не полінувався б зробити панові Ле Блону щось приємне, навіть якби він про це не знав. Але моя безтурботність, недбалість і невчасне виконання своїх дрібних обов’язків заподіяли мені більше шкоди, ніж справжні пороки. Мої гірші провини полягали в упущеннях. Я рідко робив те, чого не треба було робити, але, на жаль, ще рідше робив те, що треба було.