Розділ «Частина друга»

Ґрімм, Дідро, Гольбах, навпаки, жили у вирі вищого світу і відвідували майже всі його сфери. Їх слухали люди освічені, літератори, суддівські чини, жінки. Вже з цього видно, які переваги були на боці цих трьох людей порівняно з моїм становищем. Щоправда, Дідро і Гольбах були не з тих – принаймні я так думаю, – хто здатен плести чорні інтриги: першому бракувало для цього злості, другому – спритності, але саме завдяки цьому партія тільки тісніше згуртувалася. Ґрімм сам складав план, відкриваючи двом іншим тільки те, що їм треба було знати, щоб сприяти його виконанню. Він мав на них такий вплив, що легко цього добивався, а результати відповідали його дивовижній винахідливості.

Ця винахідливість підказала йому, яку перевагу становить його позиція в порівнянні з моєю, тому він замислив, не компрометуючи себе, зіпсувати мою репутацію і створити мені абсолютно протилежну, оточуючи мене при цьому глухою стіною, яку мені неможливо було пробити, щоб кинути світло на його підступи й зірвати з нього маску.

Це було нелегко, оскільки доводилося маскувати несправедливість в очах тих, хто мав їй сприяти. Доводилося обманювати чесних людей; треба було всіх усунути від мене, не залишивши мені жодного друга – ні малого, ні великого. Та що я кажу! Треба було влаштувати так, щоб жодного слова істини не дійшло до мене. Якби хоч одна великодушна людина прийшла і сказала мені: «Ви розігруєте добродійного, а тим часом ось що говорять про вас і ось на підставі чого про вас судять. Що ви на це скажете?» – істина восторжествувала б, і Ґрімм був би знищений. Він це знав, але він знав свою душу і оцінював людей відповідно. Мені боляче за честь людства, що він розрахував так правильно.

Ґрімм блукав наосліп, а тому просуватися до своєї мети мав поволі, щоб не спіткнутися. Ось уже дванадцять років він виконує свій план, а найважче ще попереду: треба обманути все суспільство. Ще є очі, що стежать за ним пильніше, ніж він думає. Він цього побоюється і ще не сміє виставити свої підступи перед людські очі.[177] Але він знайшов легкий спосіб залучити сюди владу, і ця влада вирішує мою долю. За її підтримки він посувається вперед з меншим ризиком. Оскільки представники влади не відзначаються прямотою, а ще менше схильні до щирості, то Ґрімму нічого побоюватися втручання когось із порядних людей. Перш за все йому потрібно, щоб я був оточений непроникним мороком, і щоб його підступи завжди були приховані від мене, бо він знає, що, з яким би лукавством він не снував свою змову, вона ніколи не витримає мого погляду. Хитра спритність цього наклепника полягає в тому, що він робить вигляд, ніби жаліє мене, і надає своєму віроломству видимості великодушності.

Я вловив перші наслідки цієї системи з глухих звинувачень з боку гольбахівського гуртка, хоча й не міг ні зрозуміти, ні навіть здогадатися, в чому ці звинувачення полягають. Делейр повідомляв мене в своїх листах, що мені приписують якісь злодійства; те ж саме, але більш таємничо, говорив мені Дідро. Але коли я вимагав пояснень від них обох, усе зводилося до тих чотирьох пунктів, які я згадував вище. Я відчував поступове охолодження в листах пані д’Удето. Я не міг приписати це впливові Сен-Ламбера, який писав мені й далі так само дружньо і навіть відвідав мене після свого повернення. Не міг я приписати причину цього і собі, тому що ми розлучилися з нею дуже доброзичливо, і з того часу тільки мій від’їзд з Ермітажу міг бути їй неприємний, але вона сама зрозуміла його необхідність. І ось, не розуміючи причини охолодження, яке вона заперечувала, але яке я добре відчував, я почав побоюватися всього. Я знав, що пані д’Удето дуже обережна зі своєю невісткою і з Ґріммом через їхній зв’язок із Сен-Ламбером, і боявся їхніх інтриг. Через це хвилювання знову відкрилися мої рани, і мої листи стали такими бурхливими, що вона припинила зі мною листування. Мені увижалися тисячі жахів, але що відбувалося насправді, я не міг побачити виразно. Таке становище нестерпне для людини з палкою уявою. Якби я був геть самотній і нічого не знав, я був би спокійніший, але моє серце ще зберігало прихильності, що давали моїм ворогам тисячу переваг переді мною, а слабкі промінчики світла, що пробивалися в мій притулок, дозволяли мені бачити лише всю чорноту таємниць, які від мене приховували.

Певен, що не витримав би цих дуже жорстоких мук, нестерпних для мого відкритого і прямого характеру, бо я не вмію приховувати свої почуття і боюся тих, які приховані від мене; але тут, на щастя, трапилося щось цікаве для мого серця, що відвернуло мене від того, чим я був поглинений проти волі, і це подіяло на мене цілющим чином. Відвідавши мене останній раз в Ермітажі, Дідро говорив мені про статтю «Женева», яку д’Аламбер написав для «Енциклопедії». Він розповів мені, що ця стаття, узгоджена з деякими високопоставленими женевцями, мала на меті влаштування в Женеві театру, що заходів уже вжито, і театр не забариться відкритися. Оскільки Дідро все це, схоже, подобалось і він не сумнівався в успіху, а в мене з ним було дуже багато інших спірних питань, крім цієї статті, я нічого не сказав йому. Але мене обурило запровадження цієї спокуси у мене на батьківщині, і я з нетерпінням чекав виходу в світ тома «Енциклопедії» з цією статтею, щоб вирішити, чи не можна дати на неї якої-небудь відповіді, яка відвернула б цей жахливий удар.[178] Я отримав цей том після того, як оселився на Мон-Луї, і побачив, що стаття написана дуже вправно, майстерно і гідна її автора. Це, проте, не змусило мене відмовитися від наміру відповісти на неї. Незважаючи на свій пригнічений стан, незважаючи на свої лиха і хвороби, сувору зиму і незручності мого нового житла, яке я ще не встиг як слід облаштувати, я взявся до роботи з такою старанністю, яка переборола все.

У жорстокі лютневі морози і в стані, описаному вище, я щодня проводив дві години вранці і стільки ж по обіді у відкритій з усіх боків вежі, що стояла в кінці саду, де я оселився. Ця вежа замикала собою алею, що спускалась уступами до кручі над ставком і долиною Монморансі, на протилежному кінці якої височів простий, але солідний замок Сен-Ґрасьєн, притулок доброчесного Катіна. Саме в цій, наскрізь промерзлій у той час вежі, не захищеній од вітру і снігу, без вогню, окрім того, що горів у моєму серці, я написав за три тижні свій «Лист до д’Аламбера про театральні вистави». Саме тут (бо «Юлія» була готова тільки наполовину) пережив я перше задоволення, працюючи над своїм твором. Досі музою мені була обурена доброчесність, а тепер її змінили ніжність і душевна лагідність. Несправедливості, свідком яких я був, обурювали мене; але коли несправедливість обрушилася на мене самого, мене це вкинуло у смуток, і цей смуток виходив з дуже люблячого, дуже ніжного серця, що обманулося в тих, кого вважало собі подібними, і змушеного замкнутися в самому собі. Переповнений усім, що зі мною трапилося, ще не заспокоївшись від стількох потрясінь, я змішував свої страждання з тими думками, які народжувалися в мені, коли я міркував над новим предметом, і це позначилося в моєму творі. Сам того не помічаючи, я описав у ньому своє тодішнє становище; змалював Ґрімма, пані д’Епіне, пані д’Удето, Сен-Ламбера, самого себе. Скільки солодких сліз пролив я, працюючи! На жаль, у цій праці дуже відчувається, що моє фатальне кохання, від якого я прагнув вилікуватися, не покинуло мого серця. До всього цього домішувалася якась жалість до себе: я думав, що вмираю, і прощався з публікою. Зовсім не боячись смерті, я дивився на її наближення з радістю. але мені було шкода покидати собі подібних, перш ніж вони дізнаються, чого я вартий, перш ніж зрозуміють, як любили б вони мене, якби знали мене краще. Ось таємні причини того особливого тону, яким цей твір так різко відрізняється від попереднього.

Я виправив «Лист до д’Аламбера», переписав його начисто і вже збирався віддати до друку, як раптом, після довгого мовчання, одержав лист від пані д’Удето, який завдав мені нових прикрощів, найбільших з пережитих раніше. У цьому листі вона повідомляла мене, що моя пристрасть до неї стала відомою всьому Парижу, що я розповідав про неї людям, які розголосили її, що ці чутки, дійшовши до її коханця, мало не коштували їй життя, але, врешті, він визнав за нею справедливість, і вони помирились, але що вона змушена заради нього, ради себе самої і своєї репутації порвати зі мною будь-які зносини. Втім, вона запевняла мене, що вони обоє ніколи не перестануть цікавитися мною, захищатимуть мене перед публікою і що вона час від часу розпитуватиме про мене.

«І ти, Дідро! – вигукнув я. – Негідний друже мій!..» Але я все ще не міг зважитися засудити його остаточно. Адже моя слабкість була відома й іншим людям, і вони могли розповісти про неї. Я хотів узяти під сумнів… але незабаром це вже стало неможливим. Якийсь час по тому Сен-Ламбер зробив вчинок, гідний його великодушності. Досить добре знаючи мене, він розумів, у якому я стані, коли одні друзі мене зрадили, а інші покинули. Він приїхав навідати мене. Першого разу він не міг приділити мені багато часу, тож приїхав знову. На жаль, я не чекав його, і мене не було вдома. Він застав Терезу, і їхня розмова тривала дві години. Вони повідомили одне одному чимало фактів, які було дуже важливо знати і йому, і мені. Через нього я з подивом дізнався, що ніхто в світі не сумнівається, ніби пані д’Епіне жила зі мною, як вона живе тепер з Ґріммом, і Сен-Ламбер подивувався у свою чергу, дізнавшись, наскільки ця чутка не відповідає дійсності. На превелике невдоволення цієї пані, ті самі чутки ходили і про самого Сен-Ламбера, і всі роз’яснення, отримані мною в результаті цієї розмови, остаточно знищили в мені будь-який жаль про те, що я безповоротно порвав з нею. Щодо пані д’Удето він повідомив Терезі такі подробиці, яких не знала ні вона, ні навіть сама пані д’Удето, а знав їх тільки я і довірив одному Дідро на правах дружби, і він обрав саме Сен-Ламбера, щоб вибовкати йому всі мої таємниці. Ця остання обставина змусила мене остаточно зважитися і порвати з Дідро; але я довго обдумував, як це зробити, – я помітив, що таємні сварки оберталися проти мене, дозволяючи моїм найлютішим ворогам і далі носити маску дружби.

Правила пристойності, установлені з цього приводу в світі, здаються мені породженням духу брехні і зради. Здаватися другом людини, коли ви перестали ним бути, – значить зберігати за собою можливість шкодити їй, вводячи в оману чесних людей. Я згадав, як знаменитий Монтеск’є, посварившися з отцем Турнеміном, привселюдно оголосив про це, кажучи всім і кожному: «Не слухайте ні мене, ні отця Турнеміна, коли ми говоримо один про одного, бо ми перестали бути друзями». Такий вчинок зустрів жваве схвалення, всі хвалили його відвертість і великодушність. Я вирішив наслідувати цей приклад. Але як мені з моєї глушини оголосити про розрив, не викликавши скандалу? Для цього я вирішив уставити в свою працю у вигляді примітки уривок з «Книги премудрості Ісуса, сина Сирахового»,[179] в якому оголошувалося про такий розрив і навіть про привід до нього досить ясний для посвячених, і який нічого не говорив решті. А головне – я прагнув згадувати про друга, від якого відмовляюся, з повагою, яку належить віддавати навіть згаслій дружбі. Усе це можна бачити в моїй праці.

Все на цьому світі залежить від щастя, а для нещасної людини навіть кожен чесний вчинок стає злочином. Той самий крок, яким захоплювалися в Монтеск’є, на мене накликав тільки осуд і докори. Як тільки книгу мою було надруковано, і я отримав її примірники, я надіслав один з них Сен-Ламберу, який ще напередодні написав мені від свого імені і від імені пані д’Удето дружню записку. А ось що він написав мені, повертаючи мені цей примірник:

«Обон, 10 жовтня 1758 р.

Запевняю вас, шановний пане, що я не можу прийняти вашого подарунка. У тому місці вашої передмови, де з приводу Дідро ви цитуєте уривок з «Еклезіяста» (він помиляється, це з «Книги премудрості Ісуса, сина Сирахового»), книга випала у мене з рук. Після наших розмов цього літа ви переконали мене в тому, що Дідро невинний у нескромності, яку ви йому приписуєте. Можливо, він у чомусь і винен перед вами, я цього не знаю, але добре усвідомлюю, що це не дає вам права завдавати йому публічної образи. Вам відомо, яких переслідувань він зазнає, а ви долучаєте голос колишнього друга до криків заздрісників. Не можу приховати від вас, милостивий пане, як мене обурює цей жахливий вчинок. Я не зв’язаний дружбою з Дідро, але я шаную його і глибоко відчуваю, яких прикрощів ви завдаєте людині, якій, принаймні в розмовах зі мною, ви дорікали лише в деякій слабкості, шановний пане, наші принципи дуже розходяться, і ми ніколи не зрозуміємо одне одного. Забудьте про моє існування, напевно, це вам буде неважко. Я ніколи не робив людям ані великого добра, ані великого зла, про які варто було б довго пам’ятати. Зі свого боку обіцяю вам, шановний пане, забути вашу особу і пам’ятати тільки ваш талант».

Я почув себе таким засмученим, як і обуреним цим листом і на хвилі горя, відшукавши нарешті свою гордість, відповів Сен-Ламберу такою запискою:

«Монморансі, 11 жовтня 1758 р.

Шановний пане, я зробив вам честь, що, читаючи вашого листа, здивувався йому і мав дурість хвилюватися через нього; але визнав його негідним відповіді.

Я більше не хочу переписувати на замовлення пані д’Удето. Якщо вона не має наміру залишити у себе те, що вона вже отримала, то може відіслати мені, а я поверну їй гроші. Якщо вона залишить рукописи у себе, хай усе-таки пришле за рештою паперів і за грошима. Я прошу її також повернути мені оголошення, яке в неї зберігається. Прощавайте, шановний пане».

Мужність у нещасті дратує боягузів, але подобається людям великодушним. Ця записка, очевидно, змусила Сен-Ламбера схаменутися і пошкодувати про те, що він зробив. Але, у свою чергу надто гордий, щоб признатися в цьому відверто, він ухопився за можливість пом’якшити завданого ним удару, а може, сам цю можливість і підготував. За два тижні я одержав від пана д’Епіне такого листа:

«Вельмишановний пане! Я отримав книгу, яку ви були такі ласкаві прислати мені, і читаю її з великим задоволенням. Я завжди відчував задоволення, читаючи всі твори, що вийшли з-під вашого пера. Я подякував би вам особисто, якби справи дозволили мені пожити деякий час по сусідству з вами. Але цьогоріч я зовсім недовго жив у Шевреті. Пан і пані Дюпен збираються приїхати туди обідати наступної неділі. Я розраховую, що будуть також добродії Сен-Ламбер і де Франкей та пані д’Удето. Ви мене дуже б потішили, якби також погодилися взяти участь у цій поїздці. Усі мої гості бажають вас бачити і, як і я, будуть вельми раді провести з вами частину дня. Залишаюся з глибокою повагою…» і таке інше.

Цей лист змусив моє серце швидко-швидко закалатати. Після того, як я цілий рік був притчею во язицех у Парижі, думка показатися на очі пані д’Удето кидала мене у дрож, і я ледве знаходив у собі мужність витримати таке випробування. Та оскільки вона і Сен-Ламбер цього хотіли, оскільки пан д’Епіне говорив од імені всіх запрошених і не називав серед них жодного, кого я не був би радий бачити, я вирішив, що, врешті-решт, нічим себе не скомпрометую, якщо поїду туди, куди мене запрошують, так би мовити, всі. Отже, я обіцяв бути. У неділю була погана погода. Пан д’Епіне прислав по мене свою карету, і я поїхав.