Розділ «Частина друга»

Через кілька днів Дідро нарешті ощасливив мене своїм візитом, стільки разів обіцяним і досі не зробленим. Він прийшов дуже на часі: адже він був моїм найдавнішим другом, а тепер – майже єдиним, хто в мене ще залишився. Можна уявити собі, з якою радістю я побачив його за таких обставин. Серце моє було переповнене, я вилив його перед ним. Я відкрив йому очі на багато фактів, які від нього приховували, перекручували або на які тільки натякали. Я розповів йому все, що сталося, що мав право розповісти. Я не намагався приховати від нього те, що він дуже добре знав і сам, що кохання, таке ж нещасне, як і нерозважливе, стало причиною моєї загибелі, але я не признався, що це було відомо пані д’Удето, чи принаймні що я звірився їй. Я розповів йому про негідні витівки пані д’Епіне, яка прагнула заволодіти цілком невинними листами її невістки до мене. Мені хотілося, щоб він дізнався про ці подробиці з уст тих самих осіб, яких вона намагалася підкуповувати. Тереза розповіла все, як було, але чи міг я припустити, що, коли черга дійшла до її матері, та заявить, що вона нічого про це не знає! Такі були її слова, і вона ніколи від них не відмовлялася. Чотири дні тому вона мені сама повторила всю розповідь, і ось у присутності мого друга говорить мені в очі, що це брехня. Такий вчинок здався мені вирішальним, я усвідомив нарешті, як було необачно з мого боку так довго тримати цю жінку біля себе. Я не вибухнув на її адресу докорами, я ледве удостоїв її кількох презирливих слів. Я розумів свої зобов’язання перед її дочкою, непохитна прямота якої так разюче відрізнялася від негідної підлості її матері. Але з цієї хвилини я ухвалив тверде рішення розлучитися з цією старою і чекав лише нагоди його здійснити.

Нагода трапилася раніше, ніж я сподівався. 10 грудня я отримав від пані д’Епіне відповідь на свій попередній лист. Ось його зміст:

«Женева, 1 грудня 1757 р.

Протягом кількох років я всіляко виявляла вам знаки уваги і дружби, і тепер мені залишається тільки шкодувати про вас. Ви дуже нещасні. Хотілося б, щоб ваша совість була так само спокійна, як моя. Це, можливо, буде необхідно для спокою вашого життя. Оскільки ви хотіли поїхати з Ермітажу і повинні були це зробити, мене дивує, як ваші друзі могли зупинити вас. Що стосується мене, я не раджуся з друзями про те, що велить мені мій обов’язок, а про ваш мені більше нічого вам сказати».

Така несподівана, з такою різкістю висловлена відставка не залишала мені ні хвилини для вагань. Треба було збиратися негайно, незалежно від погоди, стану мого здоров’я, навіть якщо мені доведеться ночувати в лісі на снігу, яким уже вкрилася тоді земля, і хоч би що говорила і робила пані д’Удето. Я дуже хотів догодити їй у всьому, проте не доходячи до низькості.

Ще ніколи в житті не опинявся я в такій жахливій скруті. Але рішення було ухвалено. Я присягнувся, що за будь-яких обставин через тиждень виїду з Ермітажу. Я почав виносити речі, сповнений рішучості покинути їх хоч у вільному полі, аби тільки за тиждень віддати ключі від будинку. Мені особливо хотілося, щоб усе було скінчено раніше, ніж напишуть про це до Женеви і отримають відповідь. Ніколи ще я не почував у собі такої мужності, всі мої сили повернулися до мене. Почуття честі й обурення повернули мені їх, чого пані д’Епіне, безперечно, не чекала. На допомогу мені прийшов щасливий випадок. Пан Мата, податковий збирач принца Конде, почув про моє скрутне становище. Він запропонував мені оселитися в будиночку в його саду на Мон-Луї, в Монморансі. Я з вдячністю поквапився прийняти його пропозицію. Ми швидко домовилися про ціну, я розпорядився прикупити деякі меблі до тих, що вже були у нас із Терезою. З великими труднощами і за чималі гроші моє добро було перевезено. Незважаючи на мороз і сніг, ми переселилися за два дні, і 15 грудня я віддав ключі від Ермітажу, сплативши за утримання садівника, але не маючи можливості сплатити за житло.

Що стосується пані Ле Вассер, то я оголосив їй, що нам треба розлучитися. Її дочка намагалася мене вмовити, але я залишився непохитний. Я відправив її до Парижа з поштовою каретою, з усіма її пожитками і меблями, які були спільні у неї з дочкою. Я дав їй трохи грошей і зобов’язався сплачувати за її житло у її дітей чи в іншому місці, піклуватися про її життя, наскільки це буде для мене можливо, і ніколи не залишати її без шматка хліба, поки він буде у мене самого. Нарешті, на другий день після мого приїзду на Мон-Луї, я написав пані д’Епіне лист такого змісту:

«Монморансі, 17 грудня 1757 р.

Нічого не може бути простіше і невідкладніше, добродійко, як виїхати з вашого будинку, якщо вам невгодно, щоб я там залишався. Оскільки ви не згодні на те, щоб я прожив в Ермітажі до весни, я виїхав звідти 15 грудня. Мені було призначено долею як оселитися в ньому, так і покинути його мимоволі. Дякую вам за час, проведений там з вашого бажання, і дякував би ще більше, якби він обійшовся мені не так дорого. Ви маєте рацію, вважаючи мене нещасним; ніхто не знає краще за вас, як це правильно. Якщо вважати нещастям помилку у виборі своїх друзів, то ще жорстокіше нещастя – прокинутися від такої солодкої омани».

Ось правдива розповідь про моє перебування в Ермітажі і про причини, що змусили мене виїхати звідти. Я не міг його скоротити; важливо було викласти все з якнайбільшою точністю, оскільки цей період мого життя мав на подальше такий вплив, який триватиме аж до останнього його дня.

Книга десята

1758–1759

Надзвичайна енергія, викликана в мені тимчасовим збудженням, що дозволило мені виїхати з Ермітажу, покинула мене, як тільки я опинився за його межами. Ледве я влаштувався на новому місці, як сильні і часті напади моєї хвороби ускладнилися новими стражданнями – мене з якогось часу мучила грижа, причому я не знав, що зі мною. Скоро я став жертвою жорстоких нападів. Лікар Тьєррі, мій давній друг, приїхав навідати мене і пояснив мені, в чому річ. В оточенні зондів, свічок, бандажів та інших атрибутів старечих недуг я гостро відчув, що не можна безкарно носити в собі юне серце, коли тіло вже втратило свою молодість. Весна не відновила моїх сил, і весь 1758 рік я провів у знеможеному стані, який наводив мене на думку, що кінець мій уже близько. Я чекав його наближення майже з нетерпінням. Розчарувавшись у дружбі, звільнившись від усього, що змушувало мене любити життя, я не бачив у нім більше нічого, що могло б зробити його для мене приємним. Попереду на мене чекали тільки хвороби і страждання, що заважали тішитися існуванням. Я мріяв про ту мить, коли я стану вільним і навіки врятуюся від своїх ворогів. Але повернімося до нитки моєї розповіді.

Схоже, що мій переїзд до Монморансі спантеличив пані д’Епіне. Вона цього, мабуть, не чекала. Поганий стан мого здоров’я, сувора пора року, моє цілковите забуття, в якому я опинився, – усе вселяло їй і Ґрімму впевненість, що, вивівши мене з себе, вони змусять мене просити пощади і принижено добиватися, щоб мені дозволили не залишити притулку, який почуття честі веліло мені покинути. Я переїхав так раптово, що в них не було часу перешкодити мені, і їм залишалося одне з двох: або поквитатися зі мною і остаточно мене добити, або спробувати мене повернути. Ґрімм вибрав перше; але мені здається, що пані д’Епіне схилялася до другого. Про це я суджу з її відповіді на мій останній лист, у якому вона помітно пом’якшила тон, узятий нею в попередніх листах, і, здавалося, робила перші кроки до примирення. Вона змусила мене чекати відповіді цілий місяць, і таке запізнення теж говорить про те, що їй важко було надати йому пристойної форми і придумати необхідне пояснення. Вона не могла йти далі, не компрометуючи себе, але після колишніх її листів і мого несподіваного від’їзду можна тільки дивуватися, як ретельно вона уникає в цьому листі хоч якогось образливого слова. Наводжу її відповідь цілком, щоб читач міг сам судити про це:

«Женева, 17 січня 1758 р.

Тільки вчора, шановний пане, я одержала вашого листа від 17 грудня. Мені прислали його в скриньці, повній різних речей, а вона весь цей час була в дорозі. Я відповім тільки на приписку; сам лист мені не зовсім зрозумілий. Якби у нас була можливість поговорити, я сказала б, що все це – наслідок непорозуміння. Повертаюся до приписки. Як ви, напевно, пам’ятаєте, милостивий пане, ми домовилися, що платню садівник Ермітажу отримуватиме від вас, для того щоб він більше відчував свою залежність від вас і щоб позбавити вас смішних і непристойних сцен, подібних до тих, які влаштовував його попередник. На доказ цього платню садівника за перші місяці було вам передано, а за декілька днів до свого від’їзду я домовилася з вами, що поверну і сплачене вами наперед. Я знаю, що спочатку ви відмовлялися, але ж я сама просила вас зробити цю виплату, отже, я повинна повернути борг, як ми і домовилися. Кагуе повідомив мене, що ви не захотіли взяти ці гроші; тут, вочевидь, якесь непорозуміння. Я віддала розпорядження, щоб їх знову віднесли вам; їй-богу, я не бачу причини, чому ви, попри нашу домовленість, бажаєте оплачувати мого садівника, та ще й за той час, коли ви вже не жили в Ермітажі. Сподіваюся, милостивий пане, що, згадавши все те, про що я маю честь вам писати, ви не відмовитеся прийняти гроші, люб’язно заплачені вами за мене».

Після всього, що сталося, я втратив довіру до пані д’Епіне і вирішив не відновлювати з нею стосунків. Я не відповів на її лист, і наше листування на цьому скінчилося. Вона зрозуміла, що я ухвалив рішення, вона ухвалила своє. Остаточно перейшовши на бік Ґрімма і гольбахівського гуртка, вона долучилася до їхніх зусиль, щоб цілком знищити мене. Поки вони працювали над цим у Парижі, вона діяла в Женеві. Ґрімм, що згодом поїхав до неї, довершив те, що вона почала. Троншен, якого вони легко переманили на свій бік, з великим успіхом сприяв їм і став одним з найлютіших моїх переслідувачів, хоча, як і Ґрімм, ніколи не мав ані найменшого приводу на мене скаржитися. Всі троє в цілковитій згоді почали таємно сіяти в Женеві насіння, яке проросло чотири роки по тому.

Важче довелося їм у Парижі, де мене краще знали і де серця менш схильні до ненависті, отже, їм доводилося важче. Щоб завдати влучнішого удару, вони стали поширювати чутки, що це я їх покинув. Після цього, прикидаючись, як і раніше, моїми друзями, вони почали вправно поширювати підступні звинувачення, надаючи їм вигляду скарг на несправедливість друга. Глухі звинувачення у зраді і невдячності поширювалися з великою обережністю, а тому справляли більше враження. Я знав, що вони приписують мені жахливі провини, але я ніколи не міг дізнатися, в чому вони полягали. Усе, в чому мене звинувачували, як я зміг дізнатися з чуток, що доходили до мене, зводилося до таких чотирьох головних злочинів: 1) моє усамітнення в селі; 2) моє кохання до пані д’Удето; 3) відмова супроводжувати пані д’Епіне до Женеви; 4) від’їзд з Ермітажу. Якщо додавалися й інші мої провини, то мої супротивники вжили таких надійних заходів, що я так ніколи і не зміг дізнатися, в чому вони полягали.

Гадаю, саме з цього часу й почала встановлюватися система моїх переслідувань, яку мої гонителі застосовували з успіхом таким величезним, що це може здатися дивом кожному, хто не знає, з якою легкістю береться на віру все, що сприяє людській злості. Постараюся декількома словами пояснити, до чого зводиться ця темна і таємнича система, наскільки мій погляд міг прозирнути в неї.

Маючи вже знамените ім’я, відоме в усій Європі, я зберіг простоту своїх колишніх звичок. Моя смертельна огида до всього, що називається змовою, клікою, інтригою, зберегла мені свободу і незалежність, і я не знав інших ланцюгів, окрім сердечних прихильностей. Самотній, усюди чужий, без підтримки, без родини, керуючись тільки своїми принципами і обов’язками, я сміливо йшов прямим шляхом, ні перед ким не запобігаючи, нікого не милуючи на догоду істині і справедливості. Більше того, вже два роки живучи на самоті, не листуючись ні з ким про злободенні події, не підтримуючи ділових відносин, не отримуючи ніяких новин і нічим не цікавлячись, я жив за чотири льє від Парижа, так віддалившись від цієї столиці своєю байдужістю, ніби жив за сімома морями на острові Тініан.