Розділ «Частина друга»

На цьому кінчаються мої особисті стосунки з пані д’Удето… Про наші стосунки кожен може судити за зовнішніми ознаками, відповідно до схильності свого власного серця, але в цих стосунках пристрасть до цієї чарівної жінки, пристрасть, мабуть, найсильніша, яку коли-небудь відчував чоловік, перед лицем Неба і перед нами завжди буде звеличена надзвичайними і тяжкими жертвами, принесеними нами обома обов’язку, честі, коханню і дружбі. Ми надто високо стояли в очах одне одного, щоб легко могли себе принизити. Тільки людина, негідна поваги, може зважитися втратити це високе, і сама сила почуттів, яка могла зробити нас провинними, якраз і завадила цьому.

Так трапилося, що після тривалої дружби з однією з цих жінок і такого палкого кохання до іншої я з обома розпрощався одного і того ж дня. Першу я не бачив більше ніколи в житті, а з другою зустрівся тільки двічі за обставин, про які я розповім далі.

Після їхнього від’їзду я опинився у великій скруті: як мені виконати стільки зобов’язань, невідкладних і суперечливих, що стали наслідками моєї необачності? Якби я був у своєму звичайному стані, то, відмовившись від пропозиції їхати до Женеви, цілком заспокоївся б, і на тому все скінчилося б. Але я роздув це в історію, яку вже не можна було так залишити, і я не міг уникнути подальших пояснень інакше, як покинувши Ермітаж. Проте я обіцяв пані д’Удето не робити цього, принаймні тепер. Крім того, вона зажадала, щоб я якось виправдав перед своїми вдаваними друзями відмову від цієї поїздки, щоб її не приписали її впливу. Тим часом я не міг пояснити справжньої причини, не образивши пані д’Епіне, якій я, звичайно, мав бути вдячний за все, що вона зробила для мене. Зваживши все як слід, я опинився перед тяжким, але неминучим вибором – зрадити пані д’Епіне, пані д’Удето або самого себе. І я вибрав останнє. Я зважився на це сміливо, твердо, без вивертів і з такою великодушністю, що вона безперечно могла змити провину, яка довела мене до такої крайності. Мої вороги, мабуть, чекали цієї жертви, що занапастила мою репутацію, і зуміли отримати з неї вигоду: в результаті їхніх зусиль я позбувся поваги в суспільстві, але вона повернула мені мою власну повагу і втішила мене в моїх знегодах. Як читач побачить далі, я не востаннє приносив подібні жертви, і не востаннє ними скористалися для того, щоб мучити мене.

Ґрімм, здавалося, був єдиним, хто не брав ніякої участі в усій цій історії, і я вирішив звернутися до нього. Я написав йому довгого листа, в якому пояснив безглуздість намагань поставити мені за обов’язок поїздку до Женеви, згадавши, що моя присутність була б даремна і навіть обтяжлива для пані д’Епіне, а для мене самого це спричинило б багато незручностей. У цьому листі я не встояв перед спокусою і дав йому зрозуміти, що добре обізнаний про деякі обставини і вважаю дуже дивним, що саме мені нав’язують цю поїздку, тоді як сам він ухиляється від неї, і про нього навіть не згадують. Я не мав можливості відкрито навести причини своєї відмови і змушений був молоти дурниці, тож цей лист міг в очах публіки накликати на мене осуд; хоча насправді він був зразком стриманості і скромності щодо людей, які, подібно до Ґрімма, були посвячені у справу, про яку я мовчав, і цілком виправдовували мою поведінку. Я навіть не побоявся додати зайву обставину проти самого себе, приписавши докори Дідро іншим своїм друзям і натякнувши, що так само думає і пані д’Удето; це була правда, але я змовчав, що, переконана моїми доводами, вона змінила свою думку. Я не міг краще зняти з неї підозру у змові зі мною, як зробивши вигляд, що в цьому разі незадоволений нею.

Лист закінчувався доказом довіри, який зворушив би будь-кого іншого: закликаючи Ґрімма зважити мої докази і висловити потім свою думку; при цьому я погоджувався піти за його порадою, хоч якою б вона була; і я справді мав намір так учинити, навіть коли б він наполягав на моєму від’їзді. Якщо пан д’Епіне супроводжував свою дружину в цій поїздці, моя роль ставала абсолютно іншою, адже спочатку хотіли дати її мені, а про нього заговорили лише після моєї відмови.

Відповідь Ґрімма змусила себе чекати і була дуже дивною. Наводжу її тут:

«Від’їзд пані д’Епіне відкладено; її син захворів, і доводиться чекати на його одужання. Я поміркую над вашим листом. Сидіть спокійно у себе в Ермітажі. Я вам потім повідомлю свою думку. Оскільки пані д’Епіне поїде лише через кілька днів, поспішати немає потреби. А тим часом, якщо вважаєте своєчасним, можете запропонувати їй свої послуги, хоча це не здається мені важливим. Знаючи ваше становище так само добре, як ви самі, вона, без сумніву, відповість на цю пропозицію, як належить. Здається, ви виграєте лише те, що дістанете можливість сказати тим, хто наполягає на вашій поїздці, що ви пропонували свої послуги, але їх не прийняли. Втім, я не розумію, чому ви думаєте, що наш філософ – виразник суспільної думки? Якщо він хоче, щоб ви їхали, чому ви думаєте, що й усі ваші друзі цього хочуть? Напишіть пані д’Епіне, – її відповідь може стати запереченням цим друзям, якщо ви так зацікавлені в тому, щоб заперечити їм. Прощавайте. Уклін пані Ле Вассер і Кримінальному Судді».

Я був здивований, приголомшений цим листом. Охоплений тривогою, я намагався зрозуміти, що він може означати, – і не знаходив йому розгадки. Замість того щоб просто відповісти на мого листа, він обіцяє мені «поміркувати», наче я запропонував йому розв’язати непросту задачку, чи наче йому було важливо позбавити мене будь-якої можливості дізнатися його думку аж до тієї хвилини, коли він сам забажає мені її оголосити! Що ж означають усі ці обережності, відкладання, таємничість? Хіба так відповідають на довіру? Хіба такі прямодушність і добросовісність? Я марно намагався знайти пристойне пояснення такому вчинку, я не знаходив його. Хоч якими були б його наміри, якщо вони були спрямовані проти мене, йому неважко було досягти мети, а я нічим не міг йому перешкодити. Приголублений у будинку принца, прийнятий у світі, задаючи тон у нашому товаристві, де він був оракулом, він міг, з властивою йому спритністю, легко пускатися на будь-які інтриги, а мені, самотньому в своєму Ермітажі, далеко від усіх, без підтримки, без зв’язку з будь-ким, нічого не залишалося, як тільки сумирно чекати. Я обмежився тим, що написав пані д’Епіне найчемнішого листа з висловленнями співчуття з приводу хвороби її сина, але уникнув пастки і не запропонував їй себе в супутники.

Після нескінченного очікування в жорстокій невідомості, в якій тримала мене ця жорстока людина, я нарешті дізнався днів через вісім-десять, що пані д’Епіне поїхала, і одержав од Ґрімма другий лист. Він складався тільки з семи чи восьми рядків, але я їх навіть не дочитав… Це був розрив, але оголений у таких у висловах, продиктувати які могла тільки пекельна злість. Він так намагався образити мене якомога болючіше, що всі ці вислови ненависті були просто дурними. Він забороняв мені з’являтися в його присутності, немов забороняв в’їзд до своєї держави. Якби цей лист я міг прочитати холоднокровно, він змусив би мене розсміятися. Не зробивши з нього копії і навіть не дочитавши до кінця, я зараз же відіслав його назад Ґрімму, додавши записку такого змісту:

«Я довго не піддавався вмотивованому недовір’ю, але нарешті розгадав вас, хоч і надто пізно.

Отже, це лист, над яким ви зволили поміркувати на дозвіллі? Повертаю його вам: він не для мене. Мого листа можете показувати кому завгодно і можете відверто ненавидіти мене, це буде з вашого боку однією брехнею менше».

Дозволяючи йому показувати мій попередній лист кому завгодно, я мав на увазі деяку частину його власного листа, з якої можна судити про надзвичайну спритність, з якою він повів цю справу.

Я вже сказав, що для людей непосвячених багато що в моєму листі говорило проти мене. Ґрімм з радістю це помітив, але як скористатися з цієї переваги, не компрометуючи себе? Показавши цей лист, він накликав би докір у зловживанні довірою друга.

Щоб вийти з цього скрутного становища, Ґрімм вирішив порвати зі мною якнайобразливіше і підкреслити в своєму листі, що він робить мені ласку, не показуючи мого. Він був твердо впевнений, що під впливом гніву й обурення я відхилю його вдавану делікатність і дозволю йому показувати мій лист усім: саме цього він і хотів, і все вийшло так, як він підготував. Він розповсюдив мій лист по всьому Парижу зі своїми коментарями, що не мали, проте, такого успіху, як він сподівався. Визнавали, що вирваний ним дозвіл показувати мій лист не звільняв його від осуду за те, що він легко зловив мене на слові, щоб шкодити мені. Всі запитували, які у мене були особисті рахунки з Ґріммом, щоб викликати таку пристрасну ненависть. Нарешті, визнавали, що навіть якби моя провина щодо Ґрімма була така, що він змушений був порвати зі мною, то дружба, навіть згасла, все ж таки має свої права, і йому слід було поважати їх. Але, на жаль, Париж легковажний, скороминущі думки швидко забуваються, відсутнім невдахою нехтують, а удачливий хитрун імпонує своєю присутністю, гра інтриги і злості триває, поновлюється, і незабаром її безнастанна дія стирає з пам’яті все, що їм передувало.

Ось яким чином, після такого довгого обману, ця людина нарешті скинула переді мною свою маску, переконана, що довела справу до такого стану, коли маска їй уже не потрібна. Позбувшись побоювання бути несправедливим до цього негідника, я віддав його власній совісті і більше про нього не думав. Через тиждень після цього листа я отримав від пані д’Епіне відповідь на мій попередній лист, написаний у Женеві. З тону, який вона взяла зі мною вперше в житті, я зрозумів, що вони обидва з Ґріммом, розраховуючи на успіх ужитих ними заходів, діють заразом і, вважаючи мене за людину безповоротно загиблу, нічим не ризикуючи, віддаються задоволенню остаточно знищити мене.

Моє становище справді було жахливим. Я бачив, що від мене відвернулися всі мої друзі, хоча й не знав, як і чому це трапилося. Дідро, який вихвалявся, що він один не покинув мене, і ось уже три місяці обіцяв відвідати мене, не приходив. Тим часом настала зима, а з нею почалися напади моїх звичайних хвороб. Мій організм, хоч і міцний, не міг знести боротьби стількох протилежних пристрастей. Я був такий виснажений, що не мав ані сил, ані мужності нічому протистояти. Якби, всупереч моїм зобов’язанням, всупереч наполегливим доводам Дідро і пані д’Удето, я зважився в цей час покинути Ермітаж, я не знав би, ні куди мені йти, ні як вибратися. Я залишався нерухомим, отупілим, не маючи сил ні думати, ні діяти. На саму думку про те, щоб зробити крок, написати листа, сказати декілька слів, я починав тремтіти. А проте залишити без заперечення лист пані д’Епіне означало визнати, що я заслуговую на таке поводження, яким вона разом з своїм другом мучила мене. Я вирішив висловити їй свої почуття і наміри, жодної хвилини не сумніваючись, що з людяності, з великодушності, з благопристойності, з добрих почуттів, які в ній були разом з поганими, вона поспішить погодитися зі мною. Ось мій лист:

«Ермітаж, 23 листопада 1757 р.

Якби від горя вмирали, то мене вже не було б серед живих. Але врешті-решт я зважився. Наша дружба згасла, добродійко, але, хоча її вже не існує, вона зберігає свої права, і я вмію їх поважати. Я не забув вашої доброти до мене, і ви цілком можете розраховувати на мою вдячність до тієї, кого я не можу вже любити. Будь-яке інше пояснення було б зайвим: за мене говорить моя совість, вас я віддаю вашій.

Я хотів покинути Ермітаж і повинен був це зробити. Але говорять, що мені слід залишатися тут до весни. Коли мої друзі цього хочуть, я залишуся до весни, якщо ви згодні».

Написавши й відправивши цього листа, я почав думати тільки про те, щоб заспокоїтися в Ермітажі, піклуючись про своє здоров’я, намагаючись набратися сил і вжити заходів, щоб поїхати звідси навесні без галасу і без очевидного розриву. Але, як читач зараз побачить, це не входило до планів пана Ґрімма і пані д’Епіне.