Розділ «Частина друга»

Я розраховував., що, присоромлений моєю поблажливістю, моєю готовністю примиритися, Ґрімм зустріне мене з розпростертими обіймами, дружньо і ніжно. Але він зустрів мене, немов римський імператор, і ніколи ще мені не доводилося бачити подібної пихи. Я абсолютно не був підготовлений до такого прийому. Збентежений невластивою мені роллю, я декількома словами з боязким виглядом пояснив мету своїх відвідин, а він, перш ніж прихильно пробачити мені, дуже велично виголосив багатослівну, заздалегідь приготовану промову, що містила довгий перелік його рідкісних чеснот, особливо щодо дружби. Він посилено підкреслював одну обставину, яка спочатку дуже мене вразила, а саме, що він завжди зберігав своїх друзів.

Поки він говорив, я думав, що для мене було б дуже сумно виявитися єдиним винятком з цього правила. Ґрімм так часто і з такою афектацією повертався до цього пункту, що навів мене на думку, що, якби він ішов у цьому тільки за потягом свого серця, він менше б захоплювався цим правилом, а що він просто зробив собі з нього корисний засіб для досягнення успіху в житті. Досі я й сам був у тому ж становищі і я завжди зберігав своїх друзів; з раннього дитинства я не втратив жодного з них, якщо тільки їх не забирала у мене смерть, але я ніколи не замислювався над цим; я не приписував собі такого правила. Але якщо це була якість, властива нам обом, чому ж він вихвалявся нею переді мною як перевагою, якщо тільки заздалегідь не хотів відібрати її у мене? Потім він постарався принизити мене доказами того, що наші спільні друзі вибирають його, а не мене. Я знав про цю перевагу так само добре, як і він; питання було в тому, яким чином він домігся її: за допомогою заслуг чи спритності, сам підносячись чи прагнучи принизити мене? Нарешті, коли він на свій розсуд установив між собою і мною належну відстань, щоб надати особливу цінність тій ласці, яку він збирався мені виявити, він сподобив мене поцілунку миру, злегка обійнявши мене, подібно до того, як королі обіймають новопосвячених лицарів. Я немов з неба впав, я був приголомшений, не знав, що сказати, не знаходив слів. Уся ця сцена була схожа на догану, яку вихователь робить своєму учневі, ласкаво позбавляючи його шмагання різками. Згадуючи про це, я завжди думаю, які обманливі думки, що ґрунтуються на зовнішніх ознаках, яким зазвичай надається таке значення, і як часто винуваті демонструють сміливість і гордість, а невинні почувають сором і збентеження.

Ми помирилися, а це завжди дає полегкість моєму серцю, яке будь-якою сваркою кидається в смертельну тугу. Неважко уявити собі, що таке примирення не змінило його манер, а тільки позбавило мене права на них скаржитися. Тому я ухвалив рішення все терпіти і більше нічого не говорити.

Стільки прикрощів, що сипалися одна за одною, вкинули мене в стан пригніченості, що не давав мені сил опанувати себе. Від Сен-Ламбера не було відповіді, пані д’Удето нехтувала мною, я ні з ким не наважувався поговорити щиро і починав побоюватися, що, створивши з дружби кумира свого серця, все життя тільки й приносив жертви химерам! Досвід показав, що з усіх моїх друзів лише двоє людей зберегли колишню повагу і довіру: Дюкло, якого після від’їзду до Ермітажу я втратив з очей, і Сен-Ламбер. Мені здавалося, що я можу загладити свою провину перед останнім, лише виливши йому свою душу, нічого не приховуючи, і я вирішив зізнатися йому в усьому, за винятком того, що могло б компрометувати його коханку. Безперечно, що таке рішення було ще однією хитрістю моєї пристрасті, щоб утримати мене неподалік її предмета, але правда й те, що я був готовий беззастережно кинутися в обійми її коханця, цілком віддатися в його руки і довести свою щирість з ним до останніх можливих меж.

Я вже збирався написати йому другий лист, будучи упевнений, що цього разу він відповість мені, як раптом дізнався сумну причину його мовчання. Він не зміг до кінця знести труднощів цієї воєнної кампанії. Пані д’Епіне повідомила мене, що його розбив параліч, а пані д’Удето, яка сама захворіла від горя і була не в змозі негайно ж написати мені, через два-три дні сповістила мене з Парижа, що він велів перевезти себе до Екс-ля-Шапеля, щоб лікуватися там ваннами. Звичайно, що це сумне повідомлення засмутило мене не так, як її, але думаю, що викликана ним туга була не менш болісною, ніж її скорбота і сльози. Сумні думки про важке становище Сен-Ламбера, побоювання, що, можливо, і душевні тривоги були тому причиною, мучили мене більше, ніж усі давніші лиха, і я з гіркотою відчув, що мені бракує сил, необхідних для того, щоб знести стільки знегод. На щастя, цей великодушний друг ненадовго залишав мене в такому пригніченому стані. Незважаючи на свою хворобу, він не забув мене, і незабаром я дізнався від нього самого, що неправильно суджу про його почуття до мене і стан його здоров’я. Але час перейти до великого перевороту в моїй долі, до тієї катастрофи, що розбила моє життя на дві такі різні частини, і розповісти, яка незначна причина призвела до таких жахливих наслідків.

Одного разу, коли я найменше про це думав, по мене прислала пані д’Епіне. Увійшовши до неї, я помітив у її погляді і в усій її манері триматися якусь розгубленість, яка тим більше вразила мене, що була їй зовсім невластива, – ніхто в світі не вмів краще, ніж вона, володіти виразом свого обличчя і своїми почуттями. «Мій друже, – мовила вона, – я їду до Женеви. У мене болять груди і здоров’я таке розладнане, що я змушена все кинути і їхати, щоб побачити Троншена й порадитися з ним». Таке несподіване рішення, та ще ухвалене напередодні зимових холодів, тим більше мене здивувало, що за тридцять шість годин до цього, коли я з нею розлучався, про нього не було й мови. Я запитав її, кого вона бере з собою. Вона відповіла, що хоче взяти свого сина і пана де Лінана, а потім додала, ніби випадково: «А ви, мій ведмедю, не поїдете зі мною?» Сприйнявши її слова як жарт, оскільки вона знала, що цієї пори року я ледве наважувався покидати свою кімнату, я відповів їй у тон, пожартувавши щодо великої користі супроводження одного хворого іншим. Вона й сама, мабуть, зробила цю пропозицію несерйозно, і про це мови більше не було. Ми говорили тільки про приготування до її від’їзду, якими вона займалася дуже енергійно, оскільки вирішила їхати за два тижні.

Не треба було великої проникливості, щоб зрозуміти, що ця подорож мала таємну причину, яку від мене приховали. А втім, ця таємниця була відома всьому дому, окрім мене, і наступного ж дня мені відкрила її Тереза, яка довідалася про неї від дворецького Тесьє, а той у свою чергу від покоївки. Хоч я і не зобов’язаний перед пані д’Епіне берегти цю таємницю, оскільки дізнався про це не від неї, проте вона так тісно пов’язана з іншими її таємницями, які вона мені звіряла, що я змовчу про неї. Але ці таємниці, які ніколи не виходили і не вийдуть ні з моїх вуст, ані з-під мого пера, знало дуже багато людей, і, звичайно ж, усе оточення пані д’Епіне.

Дізнавшись про справжню причину цієї подорожі, я відчув приховане втручання ворожої руки у спробі зробити мене супутником пані д’Епіне, але вона так мало наполягала на цьому, що я вирішив не сприймати цю спробу серйозно і лише посміювався, уявляючи собі ту роль, яку зіграв би, якби мав дурість погодитися. Втім, вона лише виграла від моєї відмови, оскільки домоглася того, що чоловік узявся сам супроводжувати її.

Через декілька днів я отримав од Дідро записку, яку наводжу тут цілком. Ця записка, недбало складена навпіл, тож кожен міг її легко прочитати, була адресована на моє ім’я в дім пані д’Епіне і передана де Лінану, гувернерові її сина й повіреному матері.

«Я, мабуть, створений для того, щоб любити вас і завдавати вам прикрощів. Дізнався, що пані д’Епіне їде до Женеви, але не чую, що ви її супроводжуєте. Друже мій, якщо ви задоволені пані д’Епіне, треба їхати з нею, а якщо незадоволені, тим паче треба їхати. Вас обтяжує, що ви так багато чим їй зобов’язані? Ось нагода хоча б частково віддячити їй і полегшити собі совість. Чи знайдете ви ще такий випадок засвідчити їй свою вдячність? Вона їде в країну, де буде для всіх чужа. Вона хвора, вона потребуватиме того, щоб її розважали і втішали. Насувається зима, друже мій! Ви посилаєтеся на стан вашого здоров’я, і, можливо, це серйозніше, ніж я думав. Але хіба вам гірше тепер, ніж було місяць тому чи буде на початку весни? Чи буде вам через три місяці легше знести дорогу, ніж тепер? Що стосується мене, то признаюся вам, що якби я не міг зносити подорожі в кареті, я взяв би ціпок і пішов за нею пішки. І потім, хіба ви не побоюєтеся, що вашу поведінку неправильно зрозуміють? Вас запідозрять у невдячності або в інших таємних спонуках. Я добре знаю, що, хоч як би ви вчинили, за вас завжди говоритиме голос вашої власної совісті, але чи досить самого цього голосу і чи дозволено нехтувати аж так думкою інших людей? Втім, друже мій, я пишу вам усе це тільки для того, щоб виконати свій обов’язок перед вами і перед самим собою. Якщо моя записка вам не сподобається, киньте її у вогонь і забудьте, начеб я її й не писав. Вклоняюся вам, люблю і обіймаю».

Я був приголомшений, я тремтів од гніву, читаючи цього листа, і ледве зміг дочитати його до кінця. Та це не завадило мені помітити, з якою спритністю Дідро удавано взяв у ньому м’якший, ласкавіший і чемніший тон, ніж у попередніх своїх листах, у яких називав мене щонайбільше «любий», не удостоюючи називати мене другом. Я легко зрозумів, звідки потрапила до мене ця записка, про це досить прозоро говорили напис угорі, її форма і зміст, усе було шито білими нитками, адже зазвичай ми листувалися звичайною поштою, і це був перший і єдиний випадок, коли він скористався таким способом доставляння.

Коли дещо вгамувався перший вибух обурення, я взявся за перо, швидко накидав йому відповідь, яку зараз же відніс з Ермітажу, де у той час був, до Шеврета, щоб показати її пані д’Епіне, котрій, у своєму сліпому гніві, захотів особисто прочитати її, як і записку Дідро.

«Ласкавий друже, ви не можете знати, як я зобов’язаний пані д’Епіне, як мене зв’язують мої зобов’язання, чи справді вона потребує моїх послуг під час подорожі, чи бажає вона, щоб я її супроводжував, чи можливо це для мене, і які причини можуть змусити мене утриматися від поїздки. Я не відмовляюся обговорити з вами всі ці питання, але погодьтеся, наказувати мені так наполегливо, як я повинен чинити, не ознайомившись із обставинами, – це велика необачність, мій любий філософе. Але найгірше, здається, те, що ваша думка виходить не від вас. Не кажучи про те, що я зовсім не схильний допускати, щоб од вашого імені мною керували сторонні, я бачу в цьому рикошеті прийоми, що абсолютно не відповідають вашій прямоті, і добре буде для вас і для мене, якщо ви утримаєтеся від них у майбутньому.

Ви боїтеся, що мою поведінку неправильно зрозуміють. але я не вірю, що таке серце, як ваше, наважиться подумати про мене погано. Інші, можливо, говорили б про мене краще, якби я був більше схожий на них. Боронь мене, Боже, від їхнього схвалення! Хай злі шпигують за мною і витлумачують мої вчинки: Руссо їх не боїться, а Дідро не буде їх слухати.

Ви хочете, щоб я кинув у вогонь вашу записку, якщо вона мені не сподобається, і щоб про неї більше не було мови. Невже, по-вашому, мені так легко забути те, що виходить од вас? Любий мій, засмучуючи мене, ви так само дешево цінуєте мої сльози, як і моє життя і моє здоров’я, закликаючи мене берегти його. Якби ви могли поставитися до цього інакше, ваша дружба стала б для мене лише приємнішою і було б менше причин жаліти мене».

Увійшовши до кімнати пані д’Епіне, я застав у неї Ґрімма і був цьому дуже радий. Я голосно і виразно прочитав їм обидва листи, з відвагою, на яку сам не вважав себе здатним, і додав у кінці від себе кілька слів у тому ж дусі. Їх, здається, приголомшила і вразила така несподівана сміливість, несподівана з боку людини, зазвичай боязкої. Вони не промовили ні слова, я побачив, як ця гордовита людина опустила очі додолу, не витримавши мого пронизливого погляду. Але в ту ж хвилину в глибині свого серця він присягнувся знищити мене, і я переконаний, що вони змовилися про це, перш ніж розлучитися.

Незабаром після цього я отримав нарешті через пані д’Удето відповідь Сен-Ламбера, написану ще з Вольфенбюттеля, через декілька днів після нещастя, що трапилося з ним, – у відповідь на мій лист, що дуже затримався в дорозі. Ця відповідь, повна доказів поваги і дружби, дала мені втіху, якої я в той час так потребував, і додала мені сили і мужності заслужити їх. З цієї миті я був вірний своєму обов’язку. Але немає сумніву, що, якби Сен-Ламбер виявився менш розумною, менш великодушною і менш порядною людиною, я загинув би безповоротно.

Погода псувалася, дачники почали повертатися в місто. Пані д’Удето назвала мені день, коли вона розраховувала приїхати попрощатися з долиною, і призначила мені побачення в Обоні. Випадково вийшло так, що цього ж дня пані д’Епіне від’їжджала із Шеврета до Парижа, щоб закінчити приготування до своєї подорожі. На щастя, вона виїхала вранці, і в мене ще був час, розлучившись з нею, піти пообідати до її невістки. У кишені в мене лежав лист Сен-Ламбера, дорогою я кілька разів перечитав його. Цей лист став мені захистом від власної слабкості. Я дав собі слово і дотримав обіцянки бачити віднині в пані д’Удето тільки друга і коханку мого друга. Я провів наодинці з нею чотири чи п’ять годин у чудовому спокої, незрівнянно приємнішому, ніж той лихоманковий жар, який я відчував біля неї раніше. Дуже добре знаючи, що серце моє не змінилося, вона була зворушена моїми зусиллями володіти собою і стала ще більше поважати мене за це, а я мав утіху переконатися, що її прихильність до мене не зовсім згасла. Вона повідомила мене про швидке повернення Сен-Ламбера, який хоча й одужав після свого удару, проте був не в змозі зносити труднощі війни і вирішив залишити службу, щоб спокійно доживати віку біля неї. Ми будували чарівні плани про те, як житимемо втрьох у нашому тісному гуртку, і сподівалися, що плани ці здійсняться, оскільки за основу їм були всі почуття, які тільки здатні поєднувати ніжні і щирі серця, і що в нас трьох було досить талантів і знань, щоб ми задовольняли одне одного і не потребувати стороннього втручання. На жаль! Розраховуючи на таке солодке життя, я і гадки не мав про те, що мене чекає.

Потім ми заговорили про мої теперішні стосунки з пані д’Епіне. Я показав їй записку Дідро і свою відповідь, детально розповів про все, що відбулося у зв’язку з цим, і оголосив про своє рішення покинути Ермітаж. Вона гаряче заперечувала проти цього, удавшись до таких доказів, які були всесильні над моїм серцем. Вона зізналася, як їй дуже хотілося б, щоб я погодився поїхати до Женеви, адже моєю відмовою неодмінно скористаються і постараються скомпрометувати її. Втім, вона не наполягала на цьому, знаючи причини моєї відмови не гірше за мене самого, але благала мене будь-що уникати розголосу і по змозі прикрити свою відмову досить правдоподібними причинами, які могли б розвіяти несправедливі підозри, ніби вона якось причетна до цього. Я відповів їй, що вона покладає на мене нелегке завдання, але що я готовий спокутувати свою провину перед нею навіть ціною своєї репутації і згоден оберігати її добре ім’я всіма способами, які тільки прийнятні для моєї честі. Невдовзі ми побачимо, як виконав я це зобов’язання.

Можу присягнутися, що моя нещасна пристрасть не тільки не втратила своєї сили, але я ніколи не кохав свою Софі так палко і ніжно, ніж того дня. Проте таке велике було враження від листа Сен-Ламбера, таке сильне усвідомлення обов’язку і страх віроломства, що мої почуття залишалися цілком спокійними в її присутності, і в мене навіть не було спокуси поцілувати їй руку. Прощаючись, вона поцілувала мене при своїх слугах. Цей поцілунок, такий несхожий на ті, які мені іноді вдавалося зривати у неї в тіні під деревами, сповістив мене, що я знову навчився володіти собою. Я майже певен, що, якби моє серце мало змогу і час зміцніти у спокої, мені вистачило б і трьох місяців, щоб остаточно зцілитися.