Розділ «Частина друга»

Я вирішив пересилити себе і нічого не пошкодувати, щоб перетворити свою божевільну пристрасть на чисту і міцну дружбу. Я складав для цього найпрекрасніші плани, але для їх виконання мені необхідне було сприяння пані д’Удето. Коли я заговорив з нею про це, вона слухала мене неуважно і збентежено. Я відчув, що моє товариство перестало їй подобатись, і ясно зрозумів, що сталося щось таке, про що вона не хоче мені сказати і чого я так ніколи й не дізнався. Ця зміна, пояснення якій я не зміг добитися, надірвала мені серце. Вона попросила мене, щоб я повернув їй усі її листи, я повернув їх усі до єдиного, але вона на хвильку в цьому засумнівалася, чим дуже мене образила. Її сумнів став ще одним несподіваним ударом для мого серця, яке вона мала б добре знати. Пані д’Удето віддала мені справедливість, але не відразу. Я здогадався, що, переглянувши переданий мною пакет, вона усвідомила свою помилку, я навіть помітив, що вона дорікає собі за неї, і це мене трохи втішило. Вона не могла взяти назад свої листи, не повернувши мої. Вона сказала, що спалила їх; я в свою чергу дозволив собі засумніватися в цьому і, признаюся, сумніваюся досі. Ні, таких листів не кидають у вогонь. Листи Юлії визнавали палкими. Боже мій, що ж сказали б про ці! Ні, ні, ніколи у жінки, яка могла викликати таку пристрасть, не стане духу знищити її докази. Але я не боюся, що вона зловживе ними: я не вважаю її здатною на це, і, крім того, я вжив своїх заходів. Дурний, але сильний страх бути висміяним змусив мене вести це листування в такому тоні, що вона не зважилася б показувати мої листи іншим. У своєму сп’янінні я довів свою фамільярність до того, що говорив пані д’Удето ти. Але яке це було ти! Воно не могло образити її. Втім, кілька разів вона протестувала проти цього, але безуспішно: її протести тільки посилювали мою тривогу; до того ж я вже не міг відступити. Якщо ці листи ще існують і якщо їх коли-небудь прочитають, то дізнаються, як я кохав.

Біль, завданий охолодженням до мене пані д’Удето, і впевненість у тому, що я його не заслужив, підштовхнули мене до дивного рішення поскаржитися на це самому Сен-Ламберу. Я написав йому листа і, чекаючи на відповідь, удався до розваг, яких мені слід було б шукати раніше. У Шевреті почали влаштовувати святкування, для яких я написав музику. Пані д’Удето любила музику, і бажання вразити її своїм талантом надихнуло мене. Моє натхнення підігрівала й інша причина: прагнення показати, що автор «Сільського чаклуна» знає музику; я давно помічав, що хтось таємно бере це під сумнів, принаймні щодо мистецтва композиції. Мій дебют у Парижі, випробування, через які я неодноразово пройшов як у пана Дюпена, так і в пана де Ля Попліньера, вся музика, написана мною протягом чотирнадцяти років серед найзнаменитіших артистів і в них на очах, нарешті, мої опери «Ніжні музи» і сам «Чаклун», а також мотет, що я написав його для мадемуазель Фель і який вона виконала на духовному концерті, мої міркування про це прекрасне мистецтво з найбільшими його майстрами – все, здавалося, мало б перешкоджати чи розвіювати подібний сумнів. Проте він існував навіть у Шевреті, і я бачив, що й пан д’Епіне його поділяє.

Не подаючи знаку, що помічаю це, я взявся написати для нього мотет з нагоди освячення каплиці в Шевреті і попросив його дати мені слова на його вибір. Він доручив Лінану, вихователю свого сина, написати слова. Лінан написав слова, що відповідали події, і через тиждень після того, як мені їх передали, мотет був готовий. Цього разу моїм Аполлоном була досада, і ніколи ще така змістовна музика не виходила з-під мого пера. Її краса всіх вразила. Я писав для повного оркестру. Пан д’Епіне зібрав кращих оркестрантів. Мотет мав такий успіх, що згодом його виконували в духовному концерті і, незважаючи на таємні підступи і невдале виконання, він двічі викликав аплодисменти. На іменини пана д’Епіне я запропонував поставити свого роду п’єсу – напівдраму, напівпантоміму. Пані д’Епіне написала текст, а я музику. Приїхав Ґрімм і почув про мої успіхи в гармонії. За годину про них уже не було мови, але ніхто вже, наскільки мені відомо, не сумнівався в тому, що я знаюсь на композиції.

Як тільки Ґрімм приїхав у Шеврет, де мені й так не дуже подобалось, він остаточно зробив моє перебування там нестерпним, узявши такий тон, якого я ні в кого не зустрічав і навіть не міг собі уявити. Напередодні його приїзду мене переселили із займаної мною почесної кімнати, суміжної з кімнатою пані д’Епіне: її приготували для Ґрімма, а мені дали іншу, віддаленішу. «От як нові гості виживають старих», – сміючись, сказав я пані д’Епіне. Вона, здається, зніяковіла. Того ж вечора я добре зрозумів причину цього, дізнавшись, що між її кімнатою і тією, що я звільнив, є потайні двері, які вона вважала зайвим мені показувати. Її зв’язок з Ґріммом не був таємним ні для кого – ні в її будинку, ні в товаристві, ні навіть для її чоловіка. Але пані д’Епіне не тільки не признавалася в цьому мені, вона цей зв’язок рішуче заперечувала, хоча я був повіреним її таємниць, що мали для неї значно більше значення, і вона була за них цілком спокійна. Я зрозумів, що така стриманість виходила від Ґрімма: знаючи всі мої таємниці, він не хотів, щоб я був посвячений хоч в одну з його власних.

Незважаючи на моє колишнє почуття дружби, не зовсім ще згасле, і на його справжні достоїнства, моя прихильність до нього не могла не зникнути, бо він сам постарався її знищити. Він ледве зволив відповісти на мій уклін, жодного разу не заговорив зі мною і швидко відучив мене самого заговорювати з ним, бо не відповідав мені ні слова. Він усюди входив першим, завжди займав перше місце, не звертаючи на мене ані найменшої уваги. Хай би й так, але він перебрав міру: це підтверджує приклад, один з тисячі.

Якось увечері пані д’Епіне, почуваючи себе не зовсім здоровою, розпорядилася, щоб їй принесли вечерю в її кімнату, і піднялася до себе нагору повечеряти біля каміна. Вона запропонувала мені піти з нею, що я і зробив. Услід за нами прийшов Ґрімм. Маленький столик був уже накритий, на ньому стояли тільки два прибори. Подають вечерю; пані д’Епіне сідає з одного боку біля каміна, Ґрімм бере крісло, влаштовується з іншого боку, підсуває столик, розгортає серветку і починає їсти, не кажучи мені ні слова. Пані д’Епіне червоніє і, щоб спонукати його затерти свою грубість, пропонує мені своє місце. Ґрімм нічого не говорить, навіть не дивиться на мене. Не маючи можливості підійти до каміна, я ходжу по кімнаті, чекаючи, коли мені принесуть прибор. Ґрімм залишив мене вечеряти на краю столу, далеко від вогнища, не виявивши мені навіть найменшої уваги, мені, хворому, старшому роками, давньому другові будинку, куди я ж і ввів його, і де він як фаворит господині мав би всіляко віддавати мені увагу. Все його поводження зі мною було подібне до цього. Він поводився зі мною не просто як з людиною, що стоїть нижче за нього, а як з цілковитим нікчемою. Я насилу впізнавав у ньому колишнього жалюгідного вчителя у будинку принца Саксен-Ґотського, який мав за честь, коли я звертав на нього погляд. Ще важче було мені примирити його глибоке мовчання і образливу пихатість з уявною прихильністю до мене, якою він хвалився перед усіма, хто справді був моїм другом.

Правда, він згадував про неї тільки для того, щоб побідкатись про мій нещасливий талан, хоча я ніколи на нього не скаржився, поспівчувати моїй сумній долі, хоча я був цілком задоволений нею, і пожалкувати про те, що я навідріз відмовляюся від благодіянь, які він нібито хотів мені виявляти. Ось з яким лукавством примушував він захоплюватися своєю зворушливою великодушністю і засуджувати невдячного мізантропа, непомітно привчаючи всіх до думки, що між таким покровителем, як він, і такою жалюгідною істотою, як я, можуть існувати тільки взаємини добродійника, з одного боку, і зобов’язаного – з другого, навіть не припускаючи можливості рівноправної дружби. Але я марно намагався зрозуміти, чим можу бути зобов’язаним своєму новому благодійнику. Я позичав йому гроші, а він мені ніколи їх не позичав; я доглядав його під час його хвороби, а він майже зовсім не відвідував мене, коли я бував хворий; я познайомив його з усіма своїми друзями, а він не познайомив мене з жодним зі своїх друзів; я всіляко вихваляв його у світі, а він… якщо коли-небудь і хвалив мене, то не публічно і зовсім на інший лад. Жодного разу він не зробив мені і навіть не запропонував ніякої послуги. Як же він раптом виявився моїм меценатом? Як став я зобов’язаний йому? Це виходило за межі мого розуміння, і я цього не розумію дотепер.

Правду кажучи, він був більш чи менш зарозумілий з усіма, але ні з ким не бував такий грубий, як зі мною. Пам’ятаю, як одного разу Сен-Ламбер трохи не шпурнув у Ґрімма тарілкою, коли той за столом намагався викрити його на брехні, зухвало сказавши: «Це неправда». До свого різкого з природи тону він додав ще самовдоволення вискочки і став просто смішний у своїй зухвалості. Спілкуючись із вельможами, він перейняв перебільшено пихаті манери найбезрозсудніших з них. Свого лакея він кликав не інакше як «Гей!», ніби не знав, хто з безлічі його слуг перебуває при його вельможній особі. Даючи доручення слузі, він кидав гроші на підлогу, замість того щоб дати в руки. Нарешті, зовсім забувши, що слуга теж людина, він почав ставитися до нього з таким обурливим презирством, з такою черствою зневагою, що цей бідолашний хлопець, дуже добродушний, якого дала йому пані д’Епіне, відмовився від місця тільки тому, що не міг більше терпіти подібного поводження: то був Ля Флер цього нового Ґлор’є.[173]

Такий фатуватий, як і пихатий, з великими каламутними очима і розгвинченою постаттю, Ґрімм мав претензію подобатися жінкам. Після його історії з мадемуазель Фель багато жінок і справді мали його за людину, здатну до піднесених почуттів. Він увійшов у моду, і це прищепило йому смак до суто жіночої охайності, він почав чепуритися, надавав великого значення своїм туалетам, усі знали, що він білить лице; я спершу не вірив цьому, але потім повірив – не тільки тому, що колір обличчя у нього став кращий і що я сам бачив слоїки з білилами на його туалетному столику, а й тому, що, увійшовши одного ранку до нього в спальню, я застав його за чищенням нігтів спеціальною щіточкою, і він з гордістю продовжував це заняття при мені. Я вирішив, що людина, здатна проводити щоранку по дві години за чищенням нігтів, може також присвячувати кілька хвилин на те, щоб заповнити білилами пори своєї шкіри. Старий Гофкур, не надто дотепний, проте досить влучно прозвав його Білим Тираном.[174]

Усе це були тільки смішні дрібниці, але зовсім чужі моїй вдачі. Вони остаточно відвернули мене від нього. Мені важко було повірити, що людина, у якої аж так закрутилася голова, могла зберегти добре серце. Він нічим так не хвалився, як душевною тонкістю і гарячими почуттями. Але як це примирити з вадами, властивими дрібним душам? Хіба можуть сильні і постійні поривання чутливого серця залишати людині стільки часу для дрібних турбот про свою маленьку персону? О Боже! Хто почуває в своєму серці цей божественний вогонь, той прагне дати йому волю, відкрити свою душу; він готовий носити його на обличчі своєму і ніколи не шукатиме прикрашання в білилах і рум’янах.

Я згадав суть його моральних принципів, що їх передала мені пані д’Епіне, і засвоєних нею. Ця суть полягала в одному: що єдиний обов’язок людини – в усьому йти за схильностями свого серця. Це моральне правило, коли я дізнався про нього, змусило мене дуже замислитися, хоча в той час я прийняв його за дотепний жарт. Але незабаром я побачив, що цей принцип справді керує його поведінкою, а згодом відчув це, на жаль, на самому собі. Це і є та внутрішня доктрина, про яку мені стільки говорив Дідро, хоча ніколи не пояснював її.

Я згадав, як кілька років тому мене часто попереджали, що ця людина фальшива, що вона тільки прикидається чутливою і, головне, що вона не любить мене. Згадав я й кілька анекдотів, розказаних мені з цього приводу паном де Франкеєм і пані де Шенонсо, які не поважали Ґрімма і, мабуть, добре його знали, адже пані де Шенонсо була дочкою пані де Рошешуар, близької приятельки покійного графа де Фрієза, а пан де Франкей, дуже дружний тоді з віконтом де Поліньяком, довго жив у Пале-Роялі якраз у той час, коли Ґрімм став туди вхожий. Весь Париж знав про відчай Ґрімма після смерті графа де Фрієза. Треба було підтримати репутацію, яку він створив собі після суворості мадемуазель де Фель; я краще, ніж хто б то не був, розгадав би обман, якби я був тоді менш засліплений… Довелося відвезти страждальника до готелю де Кастрі, де він гідно грав свою роль, вдаючись до невтішної скорботи. Там він щоранку йшов у сад, щоб уволю поплакати, і прикладав до очей мокру від сліз хусточку, поки його можна було бачити з вікон готелю. Але люди, про яких він і не думав, бачили, як на повороті алеї він одразу ж клав хусточку в кишеню і діставав книжку. Це спостереження, кілька разів повторене, скоро поширилося Парижем і майже негайно ж було забуте. Я сам про нього забув; випадок, що стосувався мене особисто, нагадав мені про нього. Тяжкохворий, я лежав у ліжку на вулиці Гренель; Ґрімм був у селі і одного ранку прибіг до мене захекавшись і сказав, що він щойно приїхав. За кілька хвилин я дізнався, що він приїхав напередодні, і того ж вечора його бачили в театрі.

Ґрімм попадався так тисячу разів, але мене найбільше вразила одна обставина, яку я, на свій подив, досі не помічав. Я познайомив Ґрімма з усіма без винятку своїми друзями; всі вони стали його друзями. Я був такий нерозлучний з ним, що не хотів мати жодного знайомого будинку, де б він не бував. Тільки пані де Крекі відмовилася прийняти його, і відтоді я майже перестав її відвідувати. Ґрімм, зі свого боку, завів інші знайомства – самостійно або за допомогою графа де Фрієза. З усіх його друзів жоден ніколи не став моїм другом; він жодного разу не запропонував хоч би познайомити мене з ними, а з тих, кого я іноді зустрічав у нього, ніколи жоден не виявив до мене ані найменшої доброзичливості, ні граф де Фрієз, у котрого Ґрімм жив і з котрим мені, отже, було б дуже приємно зав’язати знайомство; ні граф де Шомбер, його родич, з яким Ґрімм був ще дружніший.

Більше того, мої власні друзі, що стали завдяки мені і його друзями, ніжно прихильні до мене до знайомства з ним, помітно змінилися до мене після цього знайомства. Він ніколи не поділився зі мною жодним зі своїх друзів, я поділився з ним усіма своїми, і він, врешті-решт, усіх їх відняв у мене. Якщо такі наслідки його дружби, то якими ж мають бути наслідки його ненависті?

Навіть Дідро спочатку не раз попереджав мене, що Ґрімм, якому я так довіряв, мені зовсім не друг. Згодом він заговорив інакше, коли сам перестав бути моїм другом.

Розпоряджаючись долею своїх дітей, я не потребував чийогось сприяння. Я сказав про це своїм друзям, єдино для того, щоб вони про це знали і не вважали мене кращим, ніж я був насправді. Таких друзів було троє: Дідро, Ґрімм і пані д’Епіне. Лише Дюкло, людині, найбільш гідній моєї довіри, я не сказав нічого. Проте він дізнався про це. Від кого? Не знаю. Малоймовірно, щоб таємницю порушила пані д’Епіне, яка знала, що я зможу жорстоко помститися їй, пішовши за її прикладом, якби був на це здатний. Залишалися Ґрімм і Дідро, у той час вельми тісно пов’язані між собою, особливо в своїх діях проти мене; і більш ніж ймовірно, що вони спільно скоїли цей злочин. Я готовий побитися об заставу, що Дюкло, єдиний з близьких мені людей, зберіг мою таємницю, хоча дізнався про неї не від мене і, отже, мав право говорити про це. Ґрімм і Дідро, надумавши відняти у мене моїх доморядниць, пробували втягнути в свою змову і його, але він з презирством відхилив їхні наміри. Лише згодом дізнався я від нього все, що сталося між ними з цього приводу. Але вже тоді я достатньо дізнався від Терези і розумів, що в усьому цьому є якась прихована мета і що мною хочуть розпоряджатися, якщо не наперекір моїм бажанням, то, в усякому разі, без мого відома, або ж хочуть перетворити цих двох жінок на знаряддя якоїсь таємної інтриги. Все це ніяк не назвеш прямодушністю. Неучасть Дюкло неспростовно доводить це. Хай хто хоче, вірить, що це була дружба.

Уявна дружба двох цих людей була для мене однаково згубною як у моєму будинку, так і поза ним. Їхні довгі і часті розмови з пані Ле Вассер протягом кількох років значно змінили ставлення цієї жінки до мене і, звичайно, не на мою користь. Про що вони говорили наодинці? Чому огортали все це глибокою таємничістю? Невже розмови з цією старою були такі приємні, щоб їй виявляли таку честь, і такі важливі, щоб тримати їх у такій таємниці? Протягом трьох чи чотирьох років, поки тривали ці бесіди, вони здавалися мені смішними; роздумуючи про них тепер, я починав дивуватися. Це здивування перетворилося б на тривогу, якби я тоді знав, що ця жінка готує мені.

Незважаючи на уявне піклування про мене, яким тоді вихвалявся Ґрімм і яке важко було примирити з його поводженням зі мною, я не бачив з його боку абсолютно нічого, що йшло б мені на користь, і його вдаване співчуття радше було схоже на приниження. Він навіть позбавляв мене, наскільки це було в його владі, заробітку, який давало мені вибране мною ремесло, називаючи мене поганим переписувачем. Визнаю, що тут він говорив правду, але не йому було говорити її. Ґрімм довів, що це не жарт, взявши собі іншого переписувача і відібравши у мене всю роботу, яку тільки міг відібрати. Можна було подумати, що його метою було змусити мене залежати від нього і від його впливу і вичерпати засоби мого заробітку, щоб довести мене до такої залежності.

Узявши все це до уваги, розум мій нарешті переміг мою прихильність до Ґрімма, яка все ще не відмерла. Я розважив, що характер у нього, в кращому разі, підозрілий, а його дружба нещира. Вирішивши більше з ним не бачитися, я попередив про це пані д’Епіне й обґрунтував своє рішення кількома незаперечними фактами, але тепер вже не пам’ятаю, якими саме.

Вона жваво протестувала проти цього рішення, не знаючи, втім, чим заперечити проти моїх доводів. Вона ще не встигла з ним змовитися, але наступного дня, замість того щоб усно порозумітися зі мною, вручила мені дуже вправно написаного листа, що його вони склали разом, у якому, не вдаючись ні в які фактичні подробиці, вона виправдовувала Ґрімма, посилаючись на його некомпанійський характер; а мені ставлячи у провину, що я запідозрив свого друга у зраді, і переконувала помиритися з ним. Цей лист змусив мене вагатися. Після цього у нас відбулася розмова, до якої вона виявилася краще підготовленою, ніж першого разу, і я остаточно здався: я дійшов думки, що, можливо, помилився і що в такому разі я серйозно завинив перед другом і тепер мушу це виправити. Коротше кажучи, як це вже було у мене з Ґріммом і з бароном Гольбахом, я і цього разу, почасти добровільно, почасти через слабкість, сам зробив усі кроки, яких мав право вимагати від іншого: пішов до Ґрімма, як новий Жорж Данден,[175] просити у нього вибачення за образи, які він мені завдав. Я зробив це, скоряючись хибному переконанню, що змушувало мене тисячу разів у житті принижуватися перед моїми вдаваними друзями – через переконання, що немає такої ненависті, яку не можна було б обеззброїти лагідністю і добротою, тоді як, навпаки, ненависть злих людей тільки посилюється, коли для неї немає ніяких підстав, а свідомість власної несправедливості для них – зайвий привід звинувачувати того, хто є її жертвою. Я переконався в цьому на своєму власному життєвому досвіді, зустрівши в особі Ґрімма і в особі Троншена разюче підтвердження цього правила: обидва[176] стали непримиренними моїми ворогами з примхи, задля втіхи, задля фантазії; ні той, ні той не можуть приписати мені яку-небудь провину, а тим часом лють їхня зростала з кожним днем, як у тигрів, адже їм так легко її вдовольнити.