Розділ «Частина друга»

Коли ця спроба не вдалася, вони почали добиватися свого, впливаючи на моє сумління і ставлячи мені за злочин, що я тримаю стару жінку в селі, далеко від лікарської допомоги, якої вона потребує в її літах. Вони й не подумали, що і вона, і багато інших старих людей, яким прекрасне повітря цього краю подовжує життя, можуть отримати таку допомогу в Монморансі, за два кроки від нас. Неначе старі люди живуть тільки в Парижі, а в інших місцях вони жити не можуть! Пані Ле Вассер, яка їла багато і з крайньою ненажерливістю, була схильна до розлиття жовчі і сильних розладів шлунка, що тривали у неї по кілька днів і замінювали їй ліки. У Парижі вона не вживала ніяких заходів і дозволяла діяти природі. Так само вона робила і в Ермітажі, добре знаючи, що це найкращий засіб. Все одно: якщо в селі немає ні лікарів, ні аптекарів, залишати її там – означало, виявляється, бажати її смерті, хоча вона почувала себе тут чудово. Дідро мав би визначити, до якого віку можна тримати старих людей поза Парижем, не наражаючись на звинувачення в смертовбивстві.

Ось одне з жахливих звинувачень, на підставі яких він не бажав виключити мене зі свого вироку, ніби тільки злі живуть на самоті, і ось що означав його патетичний вигук «Жінка вісімдесяти чотирьох років!», до якого він додав: «І таке інше».

Думаю, що не міг краще відповісти на цей докір, як пославшись на слова самої пані Ле Вассер. Я попросив її щиросердо висловити свою думку в листі до пані д’Епіне і, щоб вона почувала себе вільніше, обіцяв не читати її листа і сам показав їй свого, який мав намір переписати й передати пані д’Епіне у відповідь на другий лист Дідро, ще різкішого, але якого вона завадила мені відправити:

«Пані Ле Вассер напише вам, мій добрий друже. Я просив її щиро висловити вам свою думку. Щоб дати їй цілковиту волю, я сказав, що не хочу читати її листа, і прошу вас нічого не говорити мені про його зміст.

Я не відправлю своєї відповіді Дідро, якщо ви проти цього, але я почуваю себе глибоко ображеним, і визнати, що я неправий, було б з мого боку ницістю і брехнею, яких я собі не дозволю. Євангелія наказує тому, хто дістав ляпаса, підставити другу щоку, але не змушує просити вибачення. Чи пам’ятаєте ви ту людину в комедії, яка кричить, завдаючи ударів палицею? Це роль філософа.

Не втішайте себе думкою, що він не приїде за такої поганої погоди. Гнів дасть йому час і сили, в яких відмовляє дружба, і вперше в житті він приїде тоді, коли обіцяв. Він усе зробить, щоб приїхати і повторити на словах образи, висловлені мені в листі до мене. Я знесу їх терпляче. Він повернеться у Париж і захворіє там, а я, звичайно, буду жахливою людиною. Нічого не вдієш! Треба терпіти.

Але чи не дивує вас мудрість цієї людини, яка хотіла забрати мене в Сен-Дені, пообідати там, відвезти мене назад у фіакрі, а через тиждень, не маючи коштів, прийти в Ермітаж не інакше, як пішки? Кажучи його мовою, не можна вважати абсолютно виключеною можливість, що ці слова щирі, але в такому разі в його фінансах за тиждень відбулися значні зміни.

Співчуваю вашому горю з приводу хвороби вашої матері, але ви бачите, що ваше горе не може зрівнятися з моїм. Менше страждаєш, коли бачиш тих, кого любиш, хворими, ніж несправедливими і жорстокими.

Прощавайте, мій добрий друже. Востаннє говорю з вами про цю прикру справу. Ви мені радите їхати до Парижа з такою холоднокровністю, яка дуже порадувала б мене іншим часом».

За порадою пані д’Епіне я написав Дідро про те, як учинив щодо пані Ле Вассер. І коли пані Ле Вассер, як можна було здогадатися, зволіла залишитися в Ермітажі, де вона почувала себе чудово, завжди мала з ким поспілкуватися й приємно проводила час, Дідро, вже не знаючи, чим мені ще дорікнути, поставив мені за провину цю мою обережність, як і раніше, звинувачуючи мене в тому, що пані Ле Вассер живе в Ермітажі, хоча вона сама цього захотіла й від неї самої залежало повернутися до Парижа і жити там моїм коштом так само, як вона живе поруч зі мною.

Ось яке пояснення першого докору в листі Дідро. Пояснення другого докору міститься в другому його листі: «Вчений (це було жартівливе прізвисько, що його Ґрімм дав синові пані д’Епіне), повинен був написати вам, що на міському валу двадцять наших помирають від голоду і холоду, чекаючи льярда, який ви їм зазвичай давали… Це зразок нашого милого базікання… і якщо ви чули решту, вона потішила б вас не менше».

А ось моя відповідь на цей страшний аргумент, яким Дідро, мабуть, вельми гордився:

«Я, здається, вже відповів Ученому, тобто синові головного відкупника, що не жалію жебраків, яких він бачив на валу і які чекають від мене льярда; що він, очевидячки, щедро їх винагородив; що я призначив його своїм заступником; що паризьким біднякам не доведеться скаржитися на таку заміну, що такої вдалої заміни я не знайду для бідняків Монморансі, які значно більше її потребують. Тут є добрий і поважний старий, який працював усе своє життя, а тепер нездатний до праці й помирає на схилі літ з голоду. Моя совість відчуває більше задоволення від того, що я кожного понеділка даю йому два су, ніж від милостині голодранцям на валу, навіть якби я роздав їм сто льярдів. Які ви потішні, панове філософи, коли дивитеся на городян, як на єдиних людей, щодо яких маєте обов’язки. Тим часом тільки в селі навчаєшся любити людство і служити йому; у містах вчишся тільки зневажати його».

Такі були дивні міркування, на підставі яких розумна людина мала дурість серйозно ставити мені за провину моє добровільне усамітнення і мала намір довести мені на моєму власному прикладі, що не можна жити далеко від столиці, не будучи при цьому поганою людиною. Мені незрозуміло тепер, як міг я відповідати йому і сердитися, замість того щоб просто розсміятися йому в лице. Тим часом думки пані д’Епіне і крики гольбахівського гуртка так схиляли людей на його користь, що більшість вважала мене винним у цій справі, і навіть сама пані д’Удето, велика прихильниця Дідро, просила мене поїхати до нього в Париж і зробити всі можливі кроки до замирення, яке було цілком щирим з мого боку, але виявилося дуже нетривалим. Вона вдалася до аргументу, перед яким моє серце не змогло встояти, а саме, що нині Дідро нещасний. Крім бурі, що вибухнула проти «Енциклопедії», йому довелося тоді витерпіти ще й жахливі нападки з приводу своєї п’єси. Незважаючи на коротке вступне пояснення, його звинуватили в тому, що він цілком украв його у Гольдоні. Дідро, ще чутливіший до критики, ніж Вольтер, був цим страшенно пригнічений. Пані де Графіньї пустила навіть злий поголос, ніби я порвав з ним саме через це. Мені здавалося, що справедливість і великодушність вимагають, аби я публічно довів протилежне, і я не тільки провів два дні з Дідро, а й жив у нього. Відколи я оселився в Ермітажі, це була моя друга подорож до Парижа. Першу я зробив, поспішаючи на допомогу бідолашному Гофкуру, коли в нього стався апокаліптичний удар, від якого він ніколи цілком не одужав; під час хвороби я не відходив од його ліжка, аж поки минула небезпека.

Дідро прийняв мене добре. Легко забувати образи, потрапивши в дружні обійми! Хіба можуть після цього залишатися в серці гіркі спогади? Ми недовго з’ясовували стосунки. Взаємні звинувачення не потребують пояснень. Залишається лиш одне – вміти забути їх. Тут не було жодних підпільних інтриг, принаймні я про них не знав, не те що з пані д’Епіне. Він показав мені план «Батька родини». «Ось найкращий захист “Побічного сина”, – сказав я йому. – Зберігайте мовчанку, ретельно опрацюйте цю п’єсу, а потім киньте її в лице своїм ворогам замість усякої відповіді». Він так і зробив, і вийшло чудово. Місяців за шість до цієї зустрічі я послав йому дві перші частини «Юлії», щоб дізнатися його думку. Він ще не читав їх. Ми разом прочитали один зошит. Він сказав, що все це фейлетон, за його висловом, тобто багатослівно і надто кучеряво. Я й сам це добре відчував, але то була гарячкова маячня, я так і не зміг її виправити. Інші частини написані інакше. Особливо четверта і шоста, вони – зразки майстерного висловлення.

Другого дня після мого приїзду Дідро конче хотів повести мене вечеряти до Гольбаха. Не варто було цього робити, бо я навіть хотів розірвати угоду щодо рукопису з хімії, щоб не почувати себе зобов’язаним цій людині. Дідро нічого не хотів слухати. Він присягався, що Гольбах любить мене всім серцем; що треба пробачити йому тон, який він приймає з усіма і від якого особливо потерпають його друзі. Він доводив мені, що відмовлятися від доходу за цей рукопис, після того як я його прийняв два роки тому, було б незаслуженою образою для Гольбаха, і цю відмову можна було б навіть витлумачити як прихований докір за те, що угода довго не могла реалізуватися. «Я бачу Гольбаха щодня, – додав він, – я краще за вас знаю його настрій. Якби ви мали підстави бути ним незадоволеним, невже ви думаєте, що ваш друг був би здатний порадити вам піти на ницість?» Коротше кажучи, із звичайною своєю поступливістю я дав себе вмовити, і ми пішли вечеряти до барона. Він прийняв мене, як завжди, але його дружина була зі мною холодна, майже нечемна. Я не впізнавав тепер милої Кароліни, яка виявляла до мене велику прихильність до свого заміжжя. Але мені вже давно здавалося, що, з того часу, як Ґрімм почав відвідувати дім д’Енів, до мене там почали ставитися не так приязно, як раніше.

Коли я був у Парижі, туди приїхав з армії Сен-Ламбер. Я нічого про це не знав і побачив його тільки після свого повернення в село, – спершу в Шевреті, а потім в Ермітажі, куди він прийшов разом з пані д’Удето, щоб запросити нас на обід. Можна собі уявити, з яким задоволенням я прийняв їх! Але ще більше я радів, бачачи їхню добру згоду. Радіючи, що не порушив їхнього щастя, я сам був щасливий від цього, і можу присягнутися, що в період моєї божевільної пристрасті, і навіть у той момент, коли я міг відняти у нього пані д’Удето, я не захотів би цього зробити. Вона була така чарівна, люблячи Сен-Ламбера, що я не міг уявити собі, щоб вона була такою ж, люблячи мене. Не бажаючи порушувати їхнього союзу, я справді домагався в своєму маренні тільки того, щоб вона дозволила мені кохати себе. Зрештою, якою б сильною пристрастю я до неї не палав, я визнавав, що бути повіреним її кохання для мене не менш солодко, ніж бути її коханцем, і жодної хвилини я не дивився на її коханця як на свого суперника, а завжди як на свого друга. Можуть сказати, що це було не кохання. Хай і так – це було більше, ніж кохання.

Сен-Ламбер поводився, як людина порядна і розсудлива. Оскільки я один був винен, я один був і покараний, та й то поблажливо. Він обійшовся зі мною суворо, але дружньо, я побачив, що втратив частину його поваги, але не дружби. Я втішився, знаючи, що дружбу мені було б важче відновити, ніж повагу, і що він надто розумний, щоб прийняти мимовільну і швидкоплинну слабкість за порочну вдачу. Якщо й була моя провина в тому, що сталося, то вона була невелика. Хіба я шукав знайомства з його коханкою? Чи не сам він прислав її до мене? Чи не вона захотіла зі мною познайомитися? Чи міг я не прийняти її? Що я міг зробити? Вони самі були причиною прикрощів, а мені довелося постраждати за це. На моєму місці він учинив би так само, як я, а може, й гірше. Адже, врешті-решт, хоч якою вірною і гідною поваги була пані д’Удето, вона все-таки залишалася жінкою; він був відсутній, бачилися ми часто, спокуса була велика, і їй було б дуже важко захищатися весь час з однаковим успіхом проти людини практичнішої. У такому становищі нелегко було і для неї, і для мене поставити певні межі, яких ми жодного разу не дозволили собі переступити.

Хоча глибоко в душі я і виправдовував себе, зовні все говорило так переконливо проти мене, що я не міг побороти сором і при Сен-Ламбері мав винуватий вигляд, а він частенько зловживав цим, щоб мене принизити. Один штрих може пояснити наші взаємини. По обіді я читав йому лист, написаний торік Вольтеру, про який Сен-Ламбер чув. Під час читання він заснув, і я, колись такий гордий, а тепер такий дурень, не наважився ні на мить перервати читання і читав далі під його хропіння. Такі були мої приниження, і така була його помста; але, як людина великодушна, він виявляв її, лише коли ми були утрьох.

Коли він знову поїхав, я переконався, що пані д’Удето дуже змінила своє ставлення до мене. Я був такий здивований, неначе не міг цього чекати; я був уражений цією зміною більше, ніж належало, і болісно страждав. Здавалося, що все, від чого я сподівався свого зцілення, тільки глибше встромляло мені в серце стрілу, і я лише переламав її, але не вирвав.