Розділ «Частина друга»

Тут я вперше відчув сором, принизливе усвідомлення своєї провини перед молодою жінкою, чиї справедливі докори вислухав і чиїм наставником мав би бути. Цього обурення, мабуть, мені вистачило б, щоб подолати свою слабкість, але ніжне співчуття до жертви моєї безрозсудності знову розм’якшило моє серце. На жаль! Чи міг я в цю хвилину сповнитися твердості, коли серце обливалось сльозами? Та це розчулення незабаром перейшло в гнів проти мерзенних донощиків, які бачили тільки зло в почутті безрозсудному, але мимовільному, які не помічали і навіть не уявляли собі щирої чесності серця, що спокутувала його. Недовго залишалися ми в невіданні щодо того, чия рука завдала удару.

Ми обидва знали, що пані д’Епіне листується із Сен-Ламбером. Це була не перша буря, накликана нею на голову пані д’Удето; вона робила тисячі спроб, щоб віддалити від неї Сен-Ламбера, і успіх деяких з цих спроб змушував тремтіти і страшитися наслідків. До того ж Ґрімм, що супроводжував, здається, де Кастрі в армію, був, як і Сен-Ламбер, у Вестфалії, і вони зрідка бачились. Ґрімм кілька разів намагався добитися прихильності пані д’Удето, але безуспішно. Дуже скривджений, він зовсім припинив зустрічатися з нею. Хай читач уявить собі, з якою холоднокровністю Ґрімм, відомий своєю скромністю, ставився до думки, що графиня віддає перевагу людині, значно старшій за нього, і про яку Ґрімм, відколи став відвідувати великих світу цього, завжди говорив протекційним тоном.

Мої підозри щодо пані д’Епіне змінилися впевненістю, коли я дізнався про те, що сталось у мене вдома. Коли я бував у Шевреті, Тереза часто приходила туди, приносячи пошту або роблячи мені деякі послуги, викликані моєю хворобою. Пані д’Епіне запитувала її, чи не листуємося ми з пані д’Удето. Тереза призналася в цьому, і пані д’Епіне почала вмовляти її передавати їй для прочитання листи пані д’Удето, запевняючи її, що вона знову запечатає їх так добре, що ніхто нічого не помітить. Тереза навіть вигляду не подала, що ця пропозиція обурює її, і нічого не сказала мені, а тільки почала краще ховати листи, які мені приносила, – дуже доречна обережність, бо пані д’Епіне наказала стежити за її приходом і, чекаючи її на дорозі, кілька разів доходила в своїй зухвалості до того, що сама шастала у неї за пазухою. Навіть більше, одного разу, напросившись до нас на обід разом з паном де Маржансі (вперше, відколи я оселився в Ермітажі), вона дочекалася, коли ми з Маржансі вийшли прогулятися, увійшла до мого кабінету разом з матір’ю і дочкою і стала наполегливо просити, щоб вони показали їй листи пані д’Удето. Якби мати знала, де я ховаю ці листи, вона б їх оддала, але, на щастя, знала про це тільки дочка, а вона запевняла, що я жодного не зберіг. Ясна річ, то була брехня, але повна чесності, відданості й великодушності, тоді як правда була б не чим іншим, як зрадою. Зрозумівши, що вмовити Терезу їй не вдасться, пані д’Епіне спробувала розпалити в ній ревнощі, дорікаючи їй за легковірність і сліпоту. «Як можете ви не бачити, що між ними злочинний зв’язок? – мовила вона їй. – Якщо, незважаючи на все, що впадає в очі, вам потрібні ще інші докази, то зробіть так, щоб отримати їх: ви говорите, що він рве листи пані д’Удето, як тільки прочитає їх, ну то зберіть акуратно клаптики і передайте їх мені, а я беруся їх склеїти». Ось які повчання давала моя приятелька близькій мені жінці.

У Терези вистачило такту досить довго мовчати про всі ці підступи, але, бачачи мою стурбованість, вона визнала себе зобов’язаною все мені розповісти, для того щоб я знав, з ким маю справу, і вжив заходів проти зрадницьких підступів, які мені готували. Моє обурення і лють годі було описати. Замість того щоб приховати свої почуття від пані д’Епіне і за її прикладом удатися до хитрощів, я дав волю своїй поривчастій вдачі і з властивою мені необачністю відкрито вибухнув гнівом. Про мою необережність можна судити з наступних листів, що переконливо показують спосіб дій обох сторін.

Записка пані д’Епіне: «Чому це я вас не бачу, любий друже? Я турбуюся про вас. Адже ви обіцяли мені якомога частіше приходити сюди з Ермітажу! Я на це покладалася, а тим часом ви не були вже цілий тиждень. Якби мені не сказали, що ви при доброму здоров’ї, я подумала б, що ви хворієте. Я чекала вас позавчора і вчора, а ви так і не прийшли. Боже! Що з вами? У вас немає ніяких справ і засмучень, інакше – тішу себе цією надією – ви негайно поділилися б ними зі мною. Отже, ви хворі? Заспокойте мене скоріше, прошу вас. Прощавайте, мій любий друже; і хай це прощання принесе мені від вас привіт».

Відповідь: «Я ще нічого не можу сказати вам. Чекаю, коли буду краще обізнаний, і рано чи пізно це станеться. А поки будьте певні, що звинувачена невинність знайде полум’яного захисника, щоб змусити наклепників покаятися, хоч би хто вони були».

Друга записка, від неї ж: «Чи знаєте ви, що ваш лист мене налякав? Що ви хочете ним сказати? Я перечитала його разів двадцять п’ять. Запевняю вас, я нічого не розумію. Бачу тільки, що ви стривожені, стурбовані і чекаєте, коли це минеться, щоб розповісти мені все. Мій любий друже, хіба ми так домовлялися? Де ж наша дружба, наша довіра? І як я втратила їх? На мене чи через мене ви сердитеся? Хоч би як там було, приходьте сьогодні ж увечері, благаю вас; згадайте, що ви обіцяли мені ще тиждень тому нічого не таїти в серці і зараз же говорити мені все. Любий друже, я живу цією довірою… Ось, я ще раз перечитую вашого листа: і цього разу я не більше розумію, але він змушує мене тремтіти. Мені здається, ви страшенно схвильовані. Я хотіла б заспокоїти вас, але, не знаючи причини вашого хвилювання, не знаю, що вам сказати, крім того, що я буду так само нещасна, як ви, поки не побачу вас. Якщо ви не прийдете сьогодні увечері о шостій годині, я завтра їду в Ермітаж, хоч яка була б погода і хоч як би я себе почувала, бо не можу більше витерплювати своєї тривоги. Прощавайте, мій добрий, любий друже. Про всяк випадок наважуюся вам сказати, не знаючи, потребуєте ви цього чи ні, щоб ви поберегли себе і стримували тривогу, що зростає наодинці. Муха перетворюється на слона, я часто в цьому переконувалась».

Відповідь: «Я не можу ні провідати вас, ані прийняти вас у себе, поки триває моя тривога. Довіри, про яку ви пишете, вже не існує, і вам буде нелегко її повернути. Я тепер бачу у вашій наполегливості тільки бажання мати для себе користь, яка відповідала б вашим намірам, і серце моє, завжди готове вилитися у відкрите серце іншого, закривається перед хитрістю і лукавством. Упізнаю звичайну вашу спритність у тому, що ви вважаєте мою записку незрозумілою. Невже ви маєте мене за такого простака, щоб я міг повірити, що ви її не зрозуміли? Ні, але я зумію перемогти ваші хитрощі щиросердям. Я висловлюся ще чіткіше, щоб ви ще ясніше зрозуміли мене.

Двоє коханих, близькі одне з одним і гідні взаємного кохання, дорогі мені. Я готовий до того, що ви не зрозумієте, про кого мовиться, поки я їх вам не назву. Я припускаю, що їх намагалися розлучити, і мене вибрали за знаряддя, щоб викликати ревнощі в одному з них. Вибір не надто вдалий, але він видався зручним для злості; і в цій злості я підозрюю вас. Сподіваюся, що тепер вам усе стає зрозумілішим.

Отже, та жінка, яку я високо шаную, з моєї ласки начебто має ницість ділити своє серце і саму себе між двома коханцями, а я, виявляється, один з цих негідників? Якби я знав, що ви хоча б на мить могли так подумати про цю жінку і про мене, я зненавидів би вас до самої смерті. Але я звинувачую вас не в тому, що ви це думали, а в тому, що ви це сказали. Не розумію тільки, кому з трьох ви хотіли в цьому випадку нашкодити, але якщо ви дорожите спокоєм, то стережіться, як би вам це не вдалося, на ваше лихо. Я не приховував ні від вас, ні від неї, як погано я думаю про деякі зв’язки; але я хочу, щоб вони закінчилися так само чесно, як чесною була їхня причина, і щоб незаконне кохання перетворилося у вічну дружбу. Невже я, нікому не зробивши зла, потерплю, щоб його заподіяли моїм друзям? Ні, я ніколи не пробачив би вам цього, я став би вашим непримиренним ворогом. Я тільки зберіг би ваші таємниці, тому що ніколи не буду підлою людиною.

Не думаю, що мої вагання триватимуть довго. Скоро я дізнаюся, чи помилився я. Тоді, можливо, мені доведеться виправити багато помилок, і нічого в житті я не зроблю з таким легким серцем. Але чи знаєте ви, як я виправлю свої помилки протягом короткого часу, який мені залишається провести з вами? Я зроблю те, чого не зробить ніхто, окрім мене, – відверто скажу вам усе, що про вас думають у світі, і які вади в своїй репутації вам доведеться усунути. Незважаючи на гаданих друзів, що вас оточують, після мого від’їзду ви можете попрощатися з правдою: ніхто більше не скаже вам її».

Третя записка, теж від неї: «Я не зрозуміла вашого вранішнього листа: я вам так і сказала, тому що це правда. Вечірній лист я розумію. Не бійтеся, що я коли-небудь на нього відповім: я постараюся якнайшвидше забути його і, хоча мені вас шкода, але я не можу позбутися гіркоти, якою він наповнює мою душу. Як?! Я вдавалася до хитрощів, до лукавства з вами? Ви звинувачуєте мене у найбільшій ницості? Прощавайте, я шкодую, що ви… Прощавайте, я сама не знаю, що говорю… Прощавайте; постараюся якнайшвидше пробачити вас. Приходьте, коли забажаєте, і будете прийняті краще, ніж на те заслуговують ваші підозри. Тільки позбавте себе турбот про мою репутацію. Мені абсолютно однаково, що про мене говорять. Моя поведінка добра, і мені цього досить. Між іншим, я зовсім не знала, що сталося з двома особами, такими ж дорогими мені, як і вам».

Останній лист вивів мене з великого утруднення, але вкинув у інше, нітрохи не менше. Хоча всі ці листи і відповіді приходили протягом одного дня з надзвичайною швидкістю, але цього проміжку було досить, щоб мої напади люті стихли, і я усвідомив усю жахливу необережність своїх вчинків. Пані д’Удето настійно прохала мене зберігати спокій, надавши їй самій знайти вихід з цього становища, і уникати, особливо у цю хвилину, будь-яких розривів і розголосу, а я замість цього, закидавши найвідвертішими і найжахливішими образами пані д’Епіне, остаточно розлютив серце жінки, і без того дуже схильної до ненависті.

Я, звісно, повинен був чекати з її боку лише такої гордої, зарозумілої і презирливої відповіді, після якої мені залишалося тільки покинути її будинок або визнати себе наймерзеннішим негідником. На щастя, її спритність перевищила мою запальність, і її відповідь дала мені змогу не вдаватися до таких крайнощів. Але доводилося або виїхати, або негайно йти до неї – іншого вибору не було. Я зважився на останнє, дуже вагаючись, як тримати себе під час неминучої розмови. Як залагодити справу, не компрометуючи ні пані д’Удето, ні Терези? Горе тій, яку я назвав би! Жорстока і досвідчена інтриганка вічно переслідувала б її нещадною помстою. Аби відвернути це нещастя, я навмисне у своїх листах говорив лише про підозри, щоб мати змогу не наводити доказів. Правда, це робило мою нестриманість ще непробачнішою, оскільки самі тільки підозри не давали мені права поводитися з жінкою – і особливо з другом – так, як я поводився з пані д’Епіне.

Але тут починається велике і благородне завдання, яке я гідно виконав, – спокутувати мої помилки і слабкості, прийнявши на себе відповідальність за тяжчі гріхи, на які я не здатний і яких ніколи не коїв. Мені не довелося відбивати напад, якого я побоювався, і я відбувся лише страхом. Щойно я прийшов, пані д’Епіне кинулася мені на шию і залилася слізьми. Такий несподіваний прийом, та ще з боку давнього друга, надзвичайно мене схвилював, і я теж розплакався. Я сказав їй кілька слів, що не мали особливого значення, вона теж сказала кілька слів, у яких його було ще менше, і все на цьому скінчилося. Подали вечерю, ми пішли до столу; я вирішив, що розмову відкладено, але вона обов’язково відбудеться після вечері, а тому вигляд у мене був жалюгідний. Я буваю такий пригнічений найменшою тривогою, що не можу приховати її від найменш проникливих поглядів. Мій збентежений вигляд мав би додати сміливості пані д’Епіне, але вона не наважилась ризикувати, і розмови не було й після вечері. Її не було й наступного дня, ми провели його віч-на-віч, але говорили мало і лише про речі відсторонені; лише іноді я чемними фразами намагався показати, що хоча ще нічого не можу повідомити щодо своїх підозр, але запевняю її з цілковитою правдивістю, що, коли вони виявляться безпідставними, все моє життя буде присвячено тому, щоб затерти таку несправедливість. Пані д’Епіне не виявила найменшого бажання дізнатися, які ці підозри і чому вони у мене виникли. Усе наше примирення звелося до обіймів при першій зустрічі. Оскільки скривдженою була тільки вона, принаймні за формою, я подумав, що не мені шукати пояснень, якщо вона не шукає їх, і я пішов, як прийшов. Після цього ми підтримували колишні стосунки, і незабаром я майже зовсім забув про цю сварку, наївно гадаючи, що вона теж забула про неї, бо вона нічим не виказувала, що пам’ятає її.

Але, як читач скоро побачить, ця прикрість, накликана на мене моєю слабкістю, була не єдиною: у мене були й інші, не менш чутливі, у яких я зовсім не був винен, і єдиною причиною їх було бажання вирвати мене з моєї самотності, не даючи мені там спокою. Ці прикрощі виходили від Дідро і гольбахівського гуртка. З часу мого поселення в Ермітажі Дідро не припиняв діставати мене то сам, то через Делейра, і незабаром я зрозумів із жартів Делейра щодо моїх прогулянок у гаях, з яким задоволенням вони перевдягнули відлюдника в закоханого пастушка. Але в моїх сутичках з Дідро мова йшла не про це, вони мали важливіші причини. Після публікації «Побічного сина»[172] він надіслав мені примірник цієї книжки, і я прочитав її з тією цікавістю і увагою, з якими читаєш твори друга. Читаючи свого роду поему в діалогах, яку він помістив у кінці книжки, я був здивований і навіть трохи засмучений, побачивши серед багатьох нечемних, але цілком стриманих випадів проти відлюдників і таку уїдливу і різку фразу, висловлену без будь-яких обмовок: «Тільки злий любить самотність».

Ця думка двозначна і, як мені здається, її можна тлумачити і так, і сяк. З одного боку, її суть цілком правильна, а з другого – вона фальшива; адже неможливо, щоб людина, яка любить самотність і хоче бути самотньою, могла й бажала б кому-небудь шкодити, а отже, її не можна вважати злою. Думка ця сама по собі вимагала пояснення, тим паче з боку автора, у якого, тоді як він її опублікував, був друг, що жив самотиною. Мені здалося образливим і нечесним, що, публікуючи свою книжку, він забув про свого самотнього друга, а якщо й не забув, то не потурбувався зробити справедливу обмовку і почесний виняток на користь не лише цього друга, а й багатьох інших поважних мудреців, які в усі часи шукали тиші і спокою в самотності. І ось уперше, відколи існує світ, письменник одним розчерком пера зробив їх усіх, не розбираючись, лиходіями.

Я ніжно любив Дідро, щиро поважав його і вірив, що він має до мене ті самі почуття. Але я нудився серцем від невтомної впертості, з якою він завжди суперечив моїм смакам, моєму способу життя і взагалі всьому, що стосувалося тільки мене самого. Мене обурювало, що, будучи молодшим за мене, він за всяку ціну бажає керувати мною, як дитиною, мені спротивилася легкість, з якою він давав обіцянки, і недбалість, з якою він потім до них ставився, мені набридла його манера не приходити на домовлені зустрічі і без кінця переносити їх; мені прикро було марно чекати його по три-чотири рази на місяць, у дні, які він сам призначив, а потім сідати обідати наодинці, після того, як я ходив до нього назустріч у Сен-Дені і чекав його весь день. Я відчував, що серце моє переповнене цими численними образами. Але остання здалася мені найсерйознішою і вразила мене до самого серця. Я написав йому, виливаючи свої нарікання, але з такою м’якістю й ніжністю, що весь папір оросив своїми сльозами, а лист вийшов таким зворушливим, що і його змусив би просльозитися. І що ж він відповів мені? Ось його лист дослівно: «Дуже радий, що мій твір вам сподобався і зворушив вас. Ви не поділяєте моєї думки про відлюдників. Хваліть їх скільки завгодно, але ви залишитеся єдиним відлюдником, про кого я думатиму добре; та й то багато міг би сказати щодо цього, але боюся прогнівити вас. Жінка вісімдесяти чотирьох років! І таке інше. Мені передали одну фразу з листа сина пані д’Епіне, яка має вас дуже засмутити, якщо я вас добре знаю».

Треба пояснити останні рядки цього листа.

На початку мого перебування в Ермітажі здавалося, що пані Ле Вассер там не подобається, і вона вважає наше житло надто відлюдним. Коли її розмови на цю тему дійшли до мене, я запропонував відправити її назад у Париж, якщо їй там більше подобається, обіцяючи, що я платитиму за її помешкання і піклуватимуся про неї так само, як і тоді, коли б вона жила зі мною. Вона відкинула мою пропозицію, заявила, що їй подобається в Ермітажі, що сільське повітря їй корисне; і було видно, що це правда, тому що вона там, можна сказати, помолоділа й почувала себе набагато краще, ніж у Парижі. Її дочка навіть запевняла мене, що вона була б дуже незадоволена, якби ми покинули Ермітаж, який і справді був чудовим куточком, до того ж вона дуже любить поратися в саду і на городі, які ми віддали в її розпорядження, а коли вона й сказала, що їй тут не подобається, то лише тому, що їй веліли так говорити, щоб спробувати змусити мене повернутися до Парижа.