Розділ «Частина друга»

Вона приїжджала до мене, як мені здається, почасти з власної схильності, але ще більше ради того, щоб потішити Сен-Ламбера. Він заохочував її до цього і справедливо вважав, що дружба, яка зароджувалася між нами, зробить це знайомство приємним для всіх трьох. Вона знала, що мені відомо про їхній зв’язок, і, оскільки вона могла вільно говорити зі мною про Сен-Ламбера, їй подобалося моє товариство. Вона приїхала; я побачив її. Я був сп’янілий безпредметним коханням, це сп’яніння засліпило мене, і предметом кохання стала вона. У пані д’Удето я побачив свою Юлію, і хоча незабаром побачив у ній уже тільки її саму, але наділену всією довершеністю, якою я у мріях прикрасив кумира свого серця. До того ж вона почала говорити про Сен-Ламбера мовою пристрасної коханки. Заразлива сила кохання! Слухаючи її, відчуваючи її близькість, я був охоплений солодким трепетом, якого ніколи не почував біля іншої. Вона говорила, і я був зворушений. Мені здавалося, що я цікавлюся тільки її почуттями, але я сам надихався ними, я жадібно припадав до отруєної чаші, відчуваючи поки що лише її насолоду. Нарешті, непомітно для мене і непомітно для неї самої, вона викликала в мені до себе всі почуття, які виявляла до свого коханця. На жаль! Надто пізно і дуже болісно було спалахувати пристрастю, такою ж бурхливою, як і нещасною, до жінки, серце якої було сповнене кохання до іншого!

Незважаючи на надзвичайні душевні хвилювання, які я переживав біля неї, я не відразу зрозумів, що зі мною відбулося. Аж коли вона поїхала, я, бажаючи повернути свої думки до Юлії, був уражений тим, що міг тепер думати тільки про пані д’Удето. Тут очі мої розплющились, і я застогнав від болю, зрозумівши своє нещастя, але я ще не передбачав його наслідків.

Я довго вагався, роздумуючи, як мені поводитися з нею, ніби справжнє кохання дозволяє розуму тверезо мислити. Я ще не встиг нічого вирішити, як вона приїхала знов і заскочила мене зненацька. Цього разу я вже знав, що зі мною. Сором, супутник нерозважливих справ, зробив мене безмовним і змусив тремтіти перед нею, я не зважився вимовити ні слова, не смів підвести на неї очей, мене охопило невимовне хвилювання, яке вона не могла не помітити. Я вирішив зізнатися їй у цьому і дати їй самій угадати причину мого стану, а це означало сказати їй усе досить ясно.

Якби я був молодий і привабливий, а пані д’Удето виявила б до мене слабкість, я не схвалив би такої її поведінки, та, оскільки нічого такого й не було, я можу лише захоплюватись нею. Вона повелася однаковою мірою великодушно і розсудливо. Вона не могла різко порвати зі мною, не пояснивши причини Сен-Ламберові, котрий сам послав її до мене: це означало б поставити нашу дружбу під удар, а можливо, й викликати скандал, якого вона хотіла уникнути. Вона ставилася до мене уважливо і доброзичливо. Моє безумство викликало в ній жалість, і, не розпалюючи в мені марних сподівань, вона захотіла мене вилікувати. Їй дуже хотілося зберегти для свого коханця і для самої себе друга, якого вона високо цінувала, і ні про що не говорила вона з більшим задоволенням, як про інтимне й миле товариство, яке ми могли б створити утрьох, якби я став розсудливим. Вона не завжди обмежувалася такими дружніми вмовляннями і не скупилася при нагоді на різкіші докори, на які я цілком заслуговував.

Сам я скупився на них ще менше: залишившись сам, я схаменувся. Висловившись, я став спокійніший: легше зносити кохання після того, як та, кого кохаєш, дізнається про нього. Я з такою силою дорікав собі, що саме це повинно було б вилікувати мене, якби зцілення було можливе. До яких тільки вагомих доводів не вдавався я, щоб задушити свою пристрасть! Я думав про свою мораль, свої почуття, свої правила, сором, невірність і зраду, про зловживання дружньою довірою, про те, що смішно, зрештою, в моєму віці палати навіженою пристрастю до жінки, серце якої зайняте іншим і не може ні відповісти мені взаємністю, ні залишити якусь надію: така пристрасть не тільки не виграє від постійності, але з кожним днем ставатиме все нестерпнішою.

Хто повірить, що це останнє міркування, яке мало б переважити всі інші, навпаки, допомогло мені обійти їх. Чи варто, думав я, мучитися докорами сумління через безумство, згубне лише для мене самого? Хіба я такий молодий, щоб бути небезпечним для пані д’Удето? Чи не думаю я, що мої витончені манери, моя зовнішність і моє вбрання можуть спокусити її? Та кохай собі на здоров’я, бідолашний Жан-Жаку, й будь спокійний: твої зітхання аж ніяк не нашкодять Сен-Ламберу!

Читач знає, що я ніколи не був самовпевнений, навіть за молодих літ. Такий спосіб мислення відповідав моєму розумовому складу, він заохочував мою пристрасть, і цього було досить, щоб я віддався їй цілковито і навіть посміявся з недоречних своїх побоювань, викликаних, як здавалося мені, радше марнославством, ніж розсудливістю. Повчальний приклад для чесних душ: порок ніколи не нападає відкрито, а знаходить спосіб захопити зненацька, завжди прикриваючись яким-небудь софізмом, а нерідко й доброчесністю.

Я відкинув докори сумління й віддався своєму почуттю без будь-якої міри. І зауважте, будь ласка, як моя пристрасть ішла за моєю вдачею, щоб зрештою затягти мене у безодню. Спочатку вона прибрала смиренного вигляду, щоб заспокоїти мене, а потім, щоб додати мені сміливості, довела цю смиренність до підозрілості. Пані д’Удето, не припиняючи нагадувати мені про мій обов’язок і розсудливість, ніколи не заохочуючи мого безумства, у всьому іншому ставилася до мене з найбільшою добротою і розмовляла зі мною найніжнішим дружнім тоном. Присягаюся, з мене досить було б такої дружби, якби я повірив у її щирість, але вона мені здавалася надто палкою, щоб бути справжньою, і я чомусь забрав собі в голову, що моє кохання, таке недоречне в моїх літах і з моєю зовнішністю, принизило мене в очах пані д’Удето, і тепер ця молода вітрогонка хоче тільки посміятися з мене та моїх старих компліментів, що вона розповіла про все Сен-Ламберу, а він, обурюючись на моє віроломство, став на її бік, і вони разом змовилися остаточно закрутити мені голову, а потім узяти на глум. Така дурниця, що змусила мене шаленіти в двадцять шість років, коли я зустрівся з пані де Ларнаж, якої зовсім не знав, була б мені, мабуть, простима і в сорок п’ять років у стосунках з пані д’Удето, якби мені не було відомо, що вона та її коханець – дуже порядні люди, щоб дозволити собі таку жорстоку розвагу.

Пані д’Удето відвідувала мене й далі, і я негайно віддавав їй візити. Вона любила ходити пішки, як і я, і ми робили тривалі прогулянки в чарівній місцевості. Щасливий своїм коханням і можливістю говорити про нього, я був би в найсолодшому стані, якби моя безглузда підозрілість не руйнувала всієї його чарівності. Вона спочатку не зрозуміла мого дурного ставлення до її привітності, але моє серце ніколи не вміло приховувати того, що в ньому відбувається, і вона недовго залишалася в невіданні щодо моїх підозр. Вона спробувала обернути це на жарт, але цей засіб не вдався, а лише розлютив мене. Її співчутлива ніжність виявилася невідпорною, її докори мене розчулили, у відповідь на мої несправедливі побоювання вона виявила таку турботливість, що я нею зловжив. Я зажадав од неї доказів, що вона не сміється з мене. Вона зрозуміла, що нема жодної можливості заспокоїти мене. Я зробився наполегливим, становище було дражливим. Дивно і, можливо, унікально в своєму роді, що жінка, змушена йти на поступки, так дешево відбулася. Вона не відмовила мені ні в чому, на що могла піти найніжніша дружба. Вона не поступилася мені нічим, що могло б порушити її вірність, а я мав приниження бачити, що полум’я, розбурхане в моїй крові її ласками, не зронило в її почутті жодної іскри.

Я десь мовив, що не треба давати найменшої волі почуттям, якщо хочеш у чомусь їм відмовити. Щоб зрозуміти, до якої міри це правило виявилося неправильним щодо пані д’Удето, і як вона була права, покладаючись на себе, треба знати до найменших подробиць наші тривалі і часті розмови наодинці, прослідкувати весь їхній запал протягом чотирьох місяців, що їх ми провели разом майже у безприкладній близькості, як друзі різної статі, дотримуючись відомих меж, яких ми жодного разу не переступили. О, як довго я зволікав, щоб зазнати справжнього кохання, зате як дорого заплатили мої почуття і моє серце за згаяний час! Які захоплення переживаєш біля люблячої істоти, якщо навіть нерозділене кохання викликає подібне!

Але я не правий, кажучи «нерозділене кохання»; моє кохання якоюсь мірою було розділеним, воно було однаковим з обох боків, хоча і не взаємним. Ми обидва були сп’янілі коханням: вона – до свого коханця, а я – до неї; наші зітхання, наші солодкі сльози зливалися. Ми були ніжними повірниками одне одного, і в наших почуттях було так багато спільного, що вони до певної міри перетинались. А проте серед цього небезпечного сп’яніння пані д’Удето ніколи не забулася ні на хвилину. А я запевняю, присягаюся, що коли, захоплений своїми почуттями, іноді й намагався похитнути її вірність, то ніколи не бажав цього по-справжньому. Сама сила моєї пристрасті стримувала мої поривання. Необхідність жертви прославляла мою душу. Ореол всіх чеснот прикрашав у моїх очах кумира мого серця; осквернити його божественний образ означало б знищити його. Я міг би скоїти злочин, його сто разів було скоєно в моєму серці, але осквернити мою Софі! Та хіба це можливо? Ні-ні; я сто разів говорив їй самій, що якби я був владний вгамувати свою пристрасть, якби вона з власної волі підкорилась мені, то, за винятком кількох коротких хвилин забуття, я відмовився б бути щасливим такою ціною. Я дуже кохав її, щоб бажати володіти нею.

Від Ермітажу до Обона близько льє відстані, під час моїх частих поїздок мені траплялося ночувати там. Одного вечора, повечерявши удвох, ми пішли до саду прогулятися. Згори на нас лилося дивовижне місячне сяйво.

У глибині саду розрослися великі кущі, за якими починався чудовий гай, прикрашений водограєм, влаштувати який придумав я, а вона втілила мою думку в реальність. Безсмертний пам’ятник невинності й насолоди! У цьому гаї, сидячи з нею на дерновій лавці, під квітучою акацією, я здобувся на слова, справді гідні виявити порухи мого серця. То було вперше й востаннє в моєму житті, але я був піднесений, якщо можна назвати піднесеним усе те миле і привабливе, що найніжніше і найпалкіше кохання може викликати в серці чоловіка. Скільки чарівних сліз пролив я, припавши до її колін! Скільки сліз змусив її пролити проти її волі! Нарешті в мимовільному захваті вона вигукнула: «Ні, не було ще жодної людини, люб’язнішої за вас, і ніхто не кохав так, як ви! Але ваш друг Сен-Ламбер слухає вас, а моє серце не може покохати знову». Я замовк зітхаючи і поцілував її… Що за поцілунок! Але й тільки. Уже шість місяців вона жила сама, тобто далеко від чоловіка і від коханця, і протягом трьох місяців із шести ми бачилися майже щодня, і завжди між нами третім була любов. Ми повечеряли удвох, ми гуляли наодинці в гаї при місячному світлі, і, після найпалкішої і найніжнішої двогодинної розмови вона вийшла вночі з цього гаю і з обіймів свого друга такою ж незайманою, такою ж чистою тілом і душею, якою туди прийшла. Зважте, читачу, всі ці обставини, а я більше нічого не додам.

І хай читач не подумає, що й цього разу мої почуття залишалися так само спокійні, як поруч з Терези із матусею. Я вже сказав, що то було кохання – кохання в усій своїй силі і в усій своїй несамовитості. Не описуватиму хвилювань, здригань, тремтіння, судорожних поривів і завмирань серця, які я відчував постійно, про це можна судити вже з того враження, яке справляє на мене сам лише її образ. Я сказав, що від Ермітажу до Обона було далеко, я ходив туди через чарівні пагорби Андійї. Я йшов, мріючи про ту, яку зараз побачу, про її ласкаву зустріч, про поцілунок, що чекав мене. Цей єдиний, цей фатальний поцілунок заздалегідь розпалював мою кров до такої міри, що у мене паморочилося в голові, темніло в очах, мої тремтячі коліна відмовлялися підтримувати мене, і я мусив зупинитися, сідати, весь мій організм надзвичайно розладнувався, я був близький до непритомності. Усвідомлюючи небезпеку, я намагався в дорозі розважитися й думати про інше. Але не встигав я пройти і двадцяти кроків, як ті самі спогади, з тими ж наслідками, поверталися, щоб накинутися на мене, не даючи мені змоги звільнитися, і хоч як я старався, мені, здається, жодного разу не вдалося пройти весь цей шлях безкарно. Я приходив до Обона слабкий, виснажений, у знемозі, ледве тримаючись на ногах. Але досить було мені побачити її – і все знову було добре; я відчував біля неї тільки тягар невичерпної і, як завжди, марної сили.

На моєму шляху, неподалік Обона, була мальовнича тераса, названа горою Олімп, куди ми іноді ходили, кожен зі свого боку. Я був перший: мені завжди доводилося чекати її. Як дорого коштувало мені це очікування! Щоб розважитися, я пробував писати олівцем записки; я сміливо міг би писати їх своєю власною кров’ю; але жодної не міг дописати до кінця так, щоб її можна було прочитати. Коли пані д’Удето іноді знаходила їх в умовленому тайничку, вона могла тільки переконатися, в якому справді шаленому стані я писав їй.

Такий стан і, головне, його тривалість, три місяці безперервного збудження і стриманості, довели мене до такого виснаження, що я не міг одужати від нього протягом кількох років, і зрештою воно стало причиною грижі, яку я заберу з собою чи, радше, вона забере мене в могилу. Така історія єдиної любовної втіхи людини, дуже пристрасної і водночас дуже нерішучої, яку тільки створювала природа. Такі були останні щасливі дні, відлічені мені на землі, а тепер починається довгий ланцюг моїх майже безперервних нещасть.

Читач бачив, що протягом усього мого життя серце моє, прозоре, як кришталь, ні на хвилину не могло приховати скільки-небудь яскравого почуття, що знаходило собі в ньому притулок. Тож поміркуйте, чи міг я довго таїти свою любов до пані д’Удето! Наша близькість впадала усім в очі, та ми й не робили з неї ніякої таємниці. Вона була не така, щоб потребувати цього. Пані д’Удето почувала до мене найніжнішу дружбу і нітрохи не дорікала собі за це, а я ставився до неї з найбільшою повагою, краще за всіх знаючи, яка вона гідна цього, вона була щира, неуважна, легкодумна, я – правдивий, незграбний, гордий, нетерплячий, запальний. Обманюючись безпечністю своєї невинності, ми компрометували себе значно більше, ніж якби ми були справді грішні. Ми обидвоє бували в Шевреті і часто зустрічалися там, іноді навіть призначаючи одне одному побачення. Там ми проводили час, як завжди: гуляли щодня удвох, розмовляли про предмети нашого кохання, про наші обов’язки, про нашого друга, про наші невинні плани, і все це під вікнами пані д’Епіне, звідки та невпинно спостерігала за нами, думаючи, що ми кидаємо їй виклик, і очі й серце її сповнювалися люттю й обуренням.

Всі жінки володіють мистецтвом приховувати свій гнів, особливо коли він сильний. Пані д’Епіне, запальна, але розсудлива, володіла цим мистецтвом досконало. Вона прикинулася, ніби нічого не помічає, нічого не підозрює і водночас стала до мене удвічі люб’язніша, привітніша, мало зі мною не кокетувала, проте з невісткою поводилася підкреслено грубо, виявляла презирство до неї і, здавалося, хотіла залучити до цього й мене. Легко зрозуміти, що це їй не вдалося, але для мене це було тортурами. Мучений суперечливими почуттями, я був зворушений її увагою і насилу стримував свій гнів, коли бачив, як вона нешанобливо ставиться до пані д’Удето. Ангельська доброта останньої змушувала її зносити все, не нарікаючи і навіть не сердячись. До того ж вона часто бувала така неуважна і завжди так малочутлива до подібних речей, що в більшості випадків нічого не помічала.

Я був поглинений своєю пристрастю, не бачив нічого, крім Софі (це було одне з імен пані д’Удето), і навіть не помітив того, що став посміховиськом усього будинку й гостей. Серед них опинився й барон Гольбах, який раніше ніколи не бував, як мені відомо, в Шевреті. Якби я був таким недовірливим, яким став згодом, у мене виникла б велика підозра, що пані д’Епіне навмисне влаштувала його приїзд, аби потішити його видовищем закоханого громадянина. Але тоді я був такий дурний, що не бачив того, що всім впадало в очі. Одначе й уся моя дурість не завадила мені помітити, що барон, як ніколи, має задоволений і веселий вигляд. Замість того щоб похмуро дивитися на мене своїм звичаєм, він пускав на мою адресу глузливі натяки й жарти, яких я зовсім не розумів. Я тільки мовчки витріщав очі, пані д’Епіне хапалася за боки від реготу, а я не міг збагнути, яка муха їх укусила. Оскільки вони ще обмежувалися жартами, найкраще було, якби я розумів, у чому річ, відповідати в тому ж дусі. Щоправда, крізь веселі баронові кпини в його очах просвічували іскорки злорадства, яке, можливо, стривожило б мене, якби тоді я бачив їх так само ясно, як пригадав згодом.

Якось, коли я пішов відвідати пані д’Удето в Обоні після однієї з її поїздок до Парижа, я застав її сумною і помітив, що вона плакала. Я змушений був стримати себе, оскільки з нею була пані де Бленвіль, сестра її чоловіка, але, улучивши момент, я відразу висловив їй свою стурбованість. «Ох, – відповіла вона зітхаючи, – я дуже боюся, як би ваше безумство не коштувало мені спокою всього мого життя. Сен-Ламберові про все розповіли, і до того ж нас обмовили. Він не звинувачує мене, але незадоволений і, що найгірше, почасти приховує це від мене. На щастя, я ніколи не приховувала від нього наших стосунків, що зав’язалися за його підтримки. Мої листи до нього були повні вами, як і моє серце, я не сказала йому лише про ваше божевільне кохання, від якого сподівалася зцілити вас і за яке, як я здогадуюся, він тепер звинувачує мене, хоча й не говорить про це. Нас виказав хтось, мене обмовили, але не в тому річ! Або порвімо наші стосунки, або станьте таким, яким ви повинні бути. Я не хочу більше нічого приховувати від свого коханця».