Спершу я накидав на папері кілька розрізнених листів, без будь-якого зв’язку й послідовності, і коли вирішив їх об’єднати, це виявилося дуже важко. Неймовірно, але це правда: перші дві частини були написані майже цілком у такий спосіб – без продуманого плану і навіть без розрахунку на те, що у мене коли-небудь виникне спокуса зробити з цього закінчений твір. Тому обидві ці частини, складені пізніше з матеріалів, що не призначалися для такої мети, переповнені багатослівними вставками, яких нема в інших частинах.
У розпалі моїх фантазій мене відвідала пані д’Удето. Цей візит її був першим, але й останнім, на жаль, як буде видно в подальшому.
Графиня д’Удето була дочкою покійного пана де Бельгарда, головного відкупника, сестрою пана д’Епіне, а також пана де Лаліва і де Ля Бріша, які обидва служили при дворі. Я говорив, що познайомився з нею, коли вона була ще дівчиною. Після її заміжжя я зустрічався з нею тільки на святкуваннях у Шевреті, у її невістки пані д’Епіне. Часто проводячи з нею по кілька днів то в Шевреті, то в Епіні, я не тільки завжди зустрічав з її боку дуже люб’язне поводження, але мені навіть здавалося, що вона ставиться до мене з прихильністю. Їй подобалося гуляти зі мною, ми обидвоє любили піші прогулянки, і розмова між нами не вичерпувалася. Проте я ніколи не бував у неї в Парижі, хоча вона багато разів запрошувала мене і навіть наполягала, щоб я приїхав. Її близькість з паном де Сен-Ламбером,[168] з яким у мене почала зав’язуватися дружба, пробуджувала в мені ще більшу цікавість до неї. Якраз для того, щоб переказати мені звістку про цього друга, що був тоді, здається, в Маоні, вона й відвідала мене в Ермітажі.
Цей візит був трохи схожий на початок роману. Вона заблукала в дорозі. Її кучер, звернувши з кружної дороги, хотів проїхати напростець від млина в Клерво до Ермітажу. У видолинку її карета заїхала в багно, пані д’Удето вирішила вийти з екіпажа і далі піти пішки. Її легкі черевички скоро промокли, вона потрапила в грязюку, її прислуга заледве витягла її звідти, і нарешті вона дісталася до Ермітажу в чоловічих чоботях, наповнюючи повітря своїм дзвінким сміхом. Побачивши її, я теж розсміявся. Їй необхідно було перевдягнутися, і Тереза поклопоталася про це, а я запросив її без церемоній розділити нашу сільську трапезу, і страви припали їй до смаку. Була вже пізня година; вона залишалася недовго, але побачення наше виявилося таким веселим і так їй сподобалося, що вона, мабуть, була не проти повторити його. Але здійснила вона цей намір лише через рік; та це запізнення, на жаль, не врятувало мене від загибелі.
Осінь моя минула за досить несподіваними заняттями: я сторожував фруктовий сад пана д’Епіне. У Ермітажі був ставок, звідки була проведена вода для парку в Шевреті, крім того, там був і сад, обнесений стінами й обставлений шпалерами та обсаджений іншими деревами, які давали панові д’Епіне більше плодів, ніж його город у Шевреті, хоча врожай і розкрадався на три чверті. Щоб не бути нахлібником, я взявся доглядати сад і наглядати за садівником. Все йшло добре до часу збору врожаю, але в міру того, як плоди дозрівали, вони почали зникати невідомо куди. Садівник запевняв мене, що їх поїдають садові соні. Я оголосив їм війну, винищив їх без ліку, але плоди так само зникали, як і раніше. Я подвоїв пильність і нарешті виявив, що головною садовою сонею є сам садівник. Він жив у Монморансі, приходив звідти ночами з жінкою та дітьми і забирав зібрані за день плоди, а потім не криючись продавав їх на ринку в Парижі, ніби це були плоди з його власного саду. Я обсипав благодіяннями цього негідника, Тереза одягала його дітей, я годував його батька-жебрака, а він спокійнісінько й нахабно обкрадав нас, користуючись тим, що ніхто з нас трьох не виявив достатньо пильності, щоб покласти цьому край. Якось уночі він спустошив мій льох, тож на ранок я нічого там не знайшов.
Поки він крав тільки моє добро, я терпів, але, взявши на себе відповідальність за фруктовий сад, я змушений був викрити злодія. Пані д’Епіне попросила мене дати йому розрахунок, прогнати його геть і підшукати іншого, що я і зробив. Оскільки цей розбійник щоночі вештався навколо Ермітажу, озброєний товстою палицею із залізним наконечником, у супроводі інших таких самих мерзотників, я наказав його наступникові ночувати в Ермітажі, для спокою моїх доморядниць, які страх як боялись його. Але й це злодюг не відвадило, і я попросив у пані д’Епіне рушницю, яку тримав у кімнаті нового садівника, порадивши йому скористатися нею тільки в разі крайньої потреби, при спробі виламати двері чи пробратися в сад, і до того ж стріляти холостими зарядами – лише для того, щоб налякати злодіїв. Звичайно, то були не дуже великі застережні заходи, які могла вжити ради загальної безпеки хвора й самотня людина, збираючись провести зиму в лісі в товаристві двох боязких жінок. Та я купив ще й собаку, щоб він охороняв нас. У цей час мене відвідав Делейр, я розповів йому про пригоду, і ми разом посміялися з моїх бойових приготувань.
Повернувшись у Париж, він у свою чергу потішив своєю розповіддю Дідро, і таким чином гольбахівський гурток дізнався, що я любісінько вирішив перебути зиму в Ермітажі. Ця твердість, якої вони не чекали, збила їх з пантелику. Не знаючи, що придумати ще, щоб зробити моє самітництво нестерпним, вони відрядили, через Дідро, того самого Делейра; спершу він визнав мої застережні засоби цілком доречними, але тепер оголосив їх несумісними з моїми принципами і більш ніж безглуздими. У своїх листах він обсипав мене досить уїдливими насмішками, які ображали б мене, якби я мав інший настрій. Але я був тоді сповнений ласкавих і ніжних почуттів, тож не сприймав нічого іншого і лише посміювався, вбачаючи в його отруйних сарказмах безглузді жарти.
Пильністю і дбайливим наглядом мені вдалося так добре зберегти сад, що, незважаючи на дуже поганий урожай того року, збір виявився втричі більшим проти попередніх років. Щоправда, я зовсім не жалів себе, сторожуючи його, і навіть особисто супроводжував вози з фруктами, які відправляв до Шеврета й Епіна, сам носив корзини, а одного разу, пам’ятаю, ми з Терезою перетягнули таку важку корзину, що, знемагаючи під цією ношею, були змушені відпочивати кожні десять кроків, а коли донесли її до місця, то піт заливав очі.
Коли дощова осінь прирекла мене на самітництво, мені захотілося повернутися до своїх домашніх занять, та це виявилося неможливим. Усюди я бачив перед собою тільки двох чарівних подруг, їхнього друга, обставини і місцевість, де вони жили, і предмети, створені або прикрашені для них моєю уявою. Я ні хвилини не належав собі, видіння не покидало мене. Попри довгі, але марні зусилля відігнати від себе ці вигадки, вони врешті-решт зовсім зачарували мене, і я почав уже думати тільки про те, щоб надати їм деякого ладу, послідовності та створити з цього щось подібне до роману.
Мене дуже турбували наслідки, адже я так привселюдно й відкрито викривав себе. Після тих строгих принципів, які я нещодавно так гучно проголосив, після всіх суворих правил, які так посилено проповідував, після стількох уїдливих випадів проти чуттєвих книжок, що дихають любов’ю і ніжністю, чи можна було уявити собі що-небудь несподіваніше й обурливіше, ніж те, що я власноручно зараховую себе до авторів тих самих книжок, які так жорстоко плямував? Я усвідомлював свою непослідовність у всій її силі, обсипав себе докорами, червонів і обурювався на себе, але всього цього було недостатньо, щоб я схаменувся. Остаточно скорений, я змушений був піти на ризик і зважитися кинути виклик людським пересудам, залишаючи за собою можливість пізніше обговорити питання, показувати комусь свою працю чи ні, бо тоді я ще не припускав, що дійду до її публікації.
Зупинившись на цьому рішенні, я з головою поринув у свої мріяння і, крутячи їх так і сяк у своїй голові, склав собі свого роду план, виконання якого тепер відоме. То було, безперечно, найкращим результатом, до якого я міг дійти у своєму божевіллі. Любов до добра, що ніколи не покидала мого серця, спрямувала все у корисний бік, де змогла знайти собі застосування моральність. Мої хтиві образи втратили б усю свою чарівність, якби в них не було ніжного колориту невинності. Дівчина, що не встояла перед спокусою, викликає жалість, яка може бути вигідна для кохання і часто робить її не менш привабливою, але хто може стерпіти без обурення видовище сучасних звичаїв? І що може бути обурливіше, ніж гординя невірної дружини, яка, відкрито зневажаючи свій обов’язок, ще й вимагає від чоловіка вдячності за те, що вона робить йому ласку, не даючи себе заскочити на місці злочину? У природі немає досконалих істот, і їхні уроки не доходять до нас. Але якщо молода жінка з ніжним і чесним серцем ще дівчиною дозволяє любові отримати над собою перемогу, а в шлюбі знаходить у собі сили у свою чергу перемогти цю любов і знову стати доброчесною, то кожен, хто вважатиме такий образ непристойним і неповчальним, буде брехун і лицемір, не слухайте його.
Крім питання про моральність і подружню вірність, докорінним чином пов’язаного з усім суспільним устроєм, я потай думав розвинути й думку про суспільний мир та згоду, думку вищу і, можливо, значнішу саму по собі, принаймні для того часу. Буря, здійнята «Енциклопедією», не тільки не вщухла, а й була тоді саме в розпалі. Обидві партії, люто зчепившись, були схожі більше на скажених вовків, що прагнули розшматувати одне одного, ніж на християн і філософів, що хочуть взаємно освітити, переконати й повернути одне одного на шлях істини. Обом бракувало лише енергійних вождів, які мали б довіру, щоб боротьба між ними перетворилася на громадянську війну, і бозна до чого привела б громадянська війна на релігійному ґрунті, коли жорстока нетерпимість була, по суті, з обох боків однакова. Природжений ворог всякого партійного духу, я відверто висловлював тим і тим суворі істини, але вони не слухали мене. Тоді я вдався до іншого засобу, який здався мені чудовим у своїй простоті: я спробував пом’якшити їхню взаємну ненависть, зруйнувавши їхні забобони, і показати кожній партії заслуги і чесноти супротивника, гідні суспільної пошани і поваги з боку кожного смертного. Цей не дуже розсудливий проект, що припускав у людях добру волю, змусив мене припуститися помилки, за яку я дорікав абатові де Сен-П’єру, і мав у підсумку лише той успіх, на який заслуговував: партії між собою не примирилися, зате спільними силами накинулись на мене. Але поки досвід не довів мені мого безумства, я вдавався до нього, смію сказати, з усім запалом, гідним мети, що надихала мене, і захоплено малював характери Вольмара і Юлії,[169] сподіваючись обох зробити привабливими і, навіть більше, такими, що взаємно посилюють привабливість одне одного.
Склавши в загальних рисах свій план, я взявся опрацьовувати намічені раніше деталі. Результатом стали дві перші частини «Юлії», які я закінчив і переписав начисто протягом зими. Я працював з невимовною насолодою, використовуючи для цього найкращий папір із золотим обрізом, для просушування чорнила – блакитно-срібний порошок, а зошити зшивав блакитною нонпареллю, нічого не визнаючи ні достатньо витонченим, ні достатньо милим для чарівних дівчат, через яких я втратив розум, як справжній Пігмаліон. Вечорами, сидячи біля каміна, я читав і перечитував ці дві частини своїм доморядницям. Дочка, не кажучи ні слова, ридала разом зі мною від розчулення, а мати, не знаходячи тут ніяких милих речей і нічого не розуміючи, залишалась байдужою і лише повторювала мені під час пауз: «Просто чудово, добродію, просто чудово».
Пані д’Епіне, турбуючись, що я живу взимку один серед лісу, у відлюдному місці, дуже часто присилала довідуватися про мене. Ніколи ще не отримував я від неї таких безперечних доказів дружби до мене, і ніколи моя дружба до неї не відповідала на них з такою палкістю. Зі свого боку я не можу не відзначити в числі цих доказів і те, що вона надіслала мені свій портрет і запитувала, як їй отримати мій, написаний Латуром і виставлений у Салоні. Так само я не маю права обійти мовчанням інший вияв її уваги; він видасться смішним, але враження, яке він справив на мене, додає ще одну рису до моєї вдачі. Якось морозного дня, відкриваючи один з надісланих нею пакетів (пані д’Епіне взялася виконати деякі мої доручення), я знайшов у ньому коротку нижню спідницю з англійської фланелі; пані д’Епіне писала, що носила її і хоче, щоб я зробив собі з неї жилет. Тон її записки був чарівний, повний ласки й наївності. Ця турбота, більш ніж дружня, здалася мені такою ніжною, немов пані д’Епіне зняла з себе одяг, щоб одягнути мене, і, розхвильований, я зі сльозами обсипав поцілунками і записку, і спідницю. Тереза вирішила, що я збожеволів. Цікаво, що з усіх знаків уваги, виявлених мені пані д’Епіне, жоден не зворушив мене так, як цей, і навіть після нашого розриву я не міг згадувати про нього без розчулення. Я довго беріг цю записку і зберігав би досі, якби її не спіткала доля всіх інших моїх листів того часу.
Хоча моя хвороба тієї зими мучила мене майже постійно, і я часто мусив удаватися до зондів, усе-таки я провів цей час найприємніше і найспокійніше, відколи приїхав до Франції. Протягом чотирьох чи п’яти місяців, поки погана погода захищала мене від несподіваних відвідувачів, я більш, ніж коли-небудь, насолоджувався рівним і простим незалежним життям у справжньому товаристві двох своїх доморядниць та в уявному товаристві своїх героїнь. З кожним днем я все більше й більше радів, що ухвалив таке розсудливе рішення, не злякавшись осуду своїх друзів, незадоволених тим, що я позбувся їхньої тиранії. А коли я дізнався про замах фанатика,[170] коли пані д’Епіне і Делейр розповіли мені все у своїх листах про неспокій і заворушення, що охопили Париж, я дякував Небові за те, що воно позбавило мене видовища цих жахів і злочинів, які тільки живили б і загострювали жовчний настрій, що його завжди викликає в мені суспільний безлад, тоді як у своїй самотині, оточений тільки радісними і милими предметами, я віддавався лише приємним почуттям. Із задоволенням відзначаю ці останні мирні хвилини, послані мені долею. Весна, що настала після такої спокійної зими, ознаменувалася початком тих нещасть, які мені залишається описати, і серед яких мені вже не випадало подібних проміжків, коли б я міг вільно зітхнути.
Втім, я пригадую, що навіть у цей мирний проміжок і навіть у глушині моєї самотності гольбахівський гурток не давав мені цілковитого спокою. Дідро знову затіяв якісь чвари, і, якщо я не помиляюся, саме тієї зими з’явився його «Побічний син», про якого мені незабаром доведеться говорити. Через деякі причини, про які я скажу пізніше, у мене залишилося мало достовірних документів про цей період мого життя, а ті, що збереглися, дуже неточні відносно дат. Дідро, наприклад, ніколи не ставив чисел на своїх листах. Пані д’Епіне і пані д’Удето позначали тільки день тижня, Делейр здебільшого робив так само. Коли я захотів дати лад цим листам, мені довелося ставити навмання дати, за які я не можу ручатися. Тому я не маю можливості точно встановити початок цих неприємностей і вважаю за краще помістити в одній статті все, що пам’ятаю про них.
Настання весни посилило моє ніжне марення, і в своїх еротичних захопленнях я написав для останніх частин «Юлії» кілька листів, пройнятих піднесеним станом, у якому я їх писав. Назву серед інших листи про Елізіум[171] і прогулянку озером, поміщені, якщо не помиляюся, в кінці четвертої частини. Кожен, хто, читаючи ці листи, не відчує, що серце його лагідніє і тане від того ж розчулення, яке мені їх продиктувало, повинен закрити книгу: він не створений для того, щоб міркувати про почуття.
Якраз у цей час пані д’Удето несподівано відвідала мене вдруге. За відсутності чоловіка, капітана жандармерії, і коханця, який теж служив, вона оселилася в Обоні, що в долині Монморансі, де винайняла для себе гарненький будиночок. Звідти вона і приїхала знову до мене в Ермітаж. Цього разу вона була верхи і в чоловічому костюмі. Хоч я не люблю подібних маскарадів, романтичний вигляд її полонив мене – і спалахнула любов. Оскільки вона була першою і єдиною в моєму житті, а її жахливі наслідки назавжди запали мені в пам’ять, хай буде мені дозволено торкнутися деяких подробиць.
Графині д’Удето було близько тридцяти років, і вона не була красунею. Обличчя її псували сліди віспи, шкіра була недостатньо ніжна, у неї були короткозорі очі, трохи опуклі, але разом з тим вона здавалася дуже молодою, а лице, живе і миле, дихало ласкою. Густе чорне волосся, кучеряве з природи, падало майже до колін. Вона була невисока на зріст, і в усіх її рухах була одночасно якась незграбність і витонченість. У її природному і дуже приємному розумі щасливо поєднувалися веселість, легковажність і наївність, мова її іскрилася чарівними дотепами, яких вона не вишукувала, – вони виривалися самі собою. Вона мала багато приємних талантів: грала на клавесині, добре танцювала, писала досить непогані вірші. Вдача у неї була ангельська, її основою була душевна м’якість, і вона сполучала в собі всі чесноти за винятком обережності й сили. А крім того, вона була така чесна і шляхетна у стосунках з людьми, що навіть ворогам її не було потреби від неї ховатися. Під ворогами я розумію тих жінок, що ненавиділи її, сама ж вона не вміла ненавидіти, і я думаю, що ця спільна для нас обох риса багато сприяла зародженню моєї пристрасті до неї. У хвилини найінтимніших розмов з нею я ніколи не чув, щоб вона погано відгукувалася про відсутніх, навіть про свою невістку. Вона не вміла ні приховувати того, що думає про інших, ні стримувати своїх почуттів, і я переконаний, що про свого коханця вона говорила навіть з чоловіком, як говорила про нього зі своїми друзями, знайомими і з ким завгодно. І нарешті, чистоту і щирість її прекрасної вдачі неспростовно доводить те, що, хоча вона була схильна до найвідчайдушнішої легковажності і до найсмішнішої необачності, і нерідко у неї бували витівки, дуже небезпечні для неї самої, ніколи вона не робила нічого образливого для хоч би кого.
Її дуже рано і проти її волі видали заміж за графа д’Удето, людину заможну, доблесного офіцера, але гравця і гультяя, зовсім не люб’язного, якого вона ніколи не кохала. У панові де Сен-Ламбері вона знайшла всі достоїнства свого чоловіка, але в поєднанні з приємнішими якостями – розумом, чеснотами і талантами. Якщо у звичаях того часу щось і заслуговує на прощення, то це, звичайно, прихильність, виправдана постійністю, що дає свої плоди і скріплена взаємною повагою.
Сторінки
В нашій електронній бібліотеці ви можете безкоштовно і без реєстрації прочитати «Сповідь» автора Руссо Жан-Жак на телефоні, Android, iPhone, iPads. Зараз ви знаходитесь в розділі „Частина друга“ на сторінці 18. Приємного читання.