Розділ «Частина друга»

Я усвідомлював, що, живучи серед людей, до того ж могутніших, ніж я, я жодним чином не міг би захистити себе від зла, яке вони хотіли б мені заподіяти. Тільки одне тут залежало від мене – робити так, щоб зло, яке вони мені учинять, виявлялося несправедливістю. Це правило, що спонукало мене відмовитися від творів абата де Сен-П’єра, часто змушувало мене відмовлятися і від значно дорожчих мені задумів. Ці люди, завжди готові вбачати злочин в інакодумстві, були б дуже здивовані, якби дізналися, як я все життя старався, щоб ніхто не мав підстави сказати мені про мої лиха: «Ти їх цілком заслужив!»

Полишивши цю працю, я деякий час не знав, до чого мені взятися, і цей проміжок бездіяльності виявився для мене згубним, дозволивши моїм міркуванням звернутися на мене самого, за відсутністю іншого предмета, який би міг мене зацікавити. У мене більше не було планів на майбутнє, які могли б захопити мою уяву, у мене навіть не було можливості складати їх, бо моє сучасне становище здійснювало всі мої мрії. Нових бажань не виникало, а серце моє все ще залишалось порожнє. Цей стан був тим жорстокішим, що я не бачив нічого кращого. Я зосередив найніжнішу свою прихильність на одній жінці, яка подобалася мені й відповідала мені взаємністю. Я жив з нею, ні в чому себе не обмежуючи, і так, як мені хотілося. А проте таємна сердечна туга не покидала мене ні поряд з нею, ні на відстані. Володіючи нею, я відчував, що вона все ще не моя, і сама лише думка про те, що я для неї – не все, робила те, що вона була для мене майже нічим.

У мене були друзі обох статей, до яких я був прив’язаний почуттям найчистішої дружби і найглибшої поваги, я розраховував на цілковиту взаємність з їхнього боку, і мені навіть не спадало на думку засумніватися в їхній щирості. Тим часом ця дружба була для мене радше мукою, ніж радістю, через те, що вони наполегливо і навіть підкреслено суперечили всім моїм смакам, схильностям і моєму способу життя, тож бувало досить дати їм зрозуміти, що мене цікавить щось, що не має стосунку до них, як вони відразу ж об’єднувалися проти мене, щоб змусити мене від цього відмовитись. Цей наполегливий контроль усіх моїх вчинків, тим більше несправедливий, що я не тільки не заперечував проти їхніх вчинків, але навіть не розпитував про них, став мені до того обтяжливим, що я вже не міг без остраху розкривати їхні листи до мене, і зміст цих листів дуже часто виправдовував мої страхи. Я визнавав, що всі ці люди, які були молодші за мене і самі дуже потребували уроків, що ними сипали переді мною, не мали права поводитися зі мною, як з дитиною. «Любіть мене, як я люблю вас, – говорив я їм, – і не втручайтесь у мої справи, як я не втручаюсь у ваші, – ось усе, про що я вас прошу». Якщо одне з цих прохань і було виконане, то, в усякому разі, не друге.

У мене з’явилося окреме житло в чарівній місцевості, там я був сам собі пан і міг жити на свій лад, ні перед ким не звітуючи. Але це житло накладало на мене і деякі обов’язки, хоч і приємні, але неминучі. Вся моя свобода була уявною, я не діставав наказів, але зате поневолював свою волю. У мене не було жодного дня, коли, прокидаючись, я міг би сказати собі: я проведу цей день так, як мені захочеться. Мало того, я залежав від розпоряджень пані д’Епіне, але я залежав і від публіки та непроханих гостей, що було набагато нестерпніше. Внаслідок того, що я оселився недалеко від Парижа, до мене щодня приходили юрми нероб, які, не знаючи, що робити зі своїм часом, безсовісно відбирали у мене мій. Тієї хвилини, коли я найменше чекав цього, мене без жалю відривали від справи, і рідко мені траплялося скласти приємні плани на день так, щоб хтось не прийшов і не лишив од них каменя на камені.

Коротше кажучи, не знаходячи справжньої радості серед утіх, яких я найбільше бажав, я повертався думкою до ясних днів своєї юності і часом вигукував зітхаючи: «О, це зовсім не те, що було в Шарметі!»

Спогади про минулі періоди мого життя привели мене до роздумів про те, чого я досяг тепер. Я бачив себе вже на схилі віку жертвою болісної хвороби; можливо, вже недалекий і кінець мого земного шляху, а тим часом я ще не зазнав цілком майже жодної з тих утіх, яких прагло моє серце, не давав волі палким почуттям, які, я це знав, збереглися в ньому, не натішився п’янкою хтивістю, владну присутність якої відчував у своїй душі і яка, не маючи предмета обожнювання, залишалася пригніченою і могла знайти собі вихід тільки в зітханнях.

Як могло трапитися, що, маючи з природи чутливу душу, для якої жити – означало кохати, я досі не міг знайти собі справжнього, відданого мені друга, притому що відчував себе створеним для дружби? Як могло трапитися, що, обдарований такою палкою чуттєвістю і серцем, пронизаним коханням, я ні разу в житті не спалахнув пристрастю до когось? Я згорав од потреби кохати і, ніколи не маючи можливості задовольнити її повною мірою, бачив, як наближається моя старість, і думав, що помру, так і не встигши пожити.

Ці сумні, але зворушливі роздуми змушували мене замикатися в собі із жалем, не позбавленим приємності. Мені здавалося, що доля в боргу переді мною і чогось мені не додала. Навіщо було народжуватися з винятковими здібностями, якщо вони залишаться до кінця мого життя без застосування? Почуття своєї внутрішньої гідності, породжуючи усвідомлення цієї несправедливості, до деякої міри винагороджувало мене за неї; я плакав, і мені було втішно давати волю сльозам.

Я поринав у ці роздуми в найкращу пору року, у червні місяці, у тіні оновлених лісів, під солов’їний спів і дзюрчання струмків. Все занурювало мене в ту спокусливу млість, для якої я був народжений, але від якої повинен був назавжди звільнити мене суворий і різкий тон, засвоєний мною в період вирування почуттів. На своє лихо, я згадав обід у Тунському замку і свою зустріч з двома чарівними дівчатами – тієї самої пори року і в місцевості, схожій на ту, де я був тепер. Цей спогад, якому невинність надавала особливої краси, викликав інші, подібні до нього. Незабаром навколо мене зібралися всі милі образи моєї юності: мадемуазель Галлей, мадемуазель Ґрафенрід, мадемуазель де Брей, пані Базиль, пані де Ларнаж, мої гарненькі учениці і навіть моя чарівна Джульєтта, яку моє серце не змогло забути. Я побачив себе, оточеного цілим сералем гурій – моїми колишніми знайомими, гарячий потяг до яких не був для мене новим почуттям. Моя кров завирувала, посивіла моя голова пішла обертом – і ось наш статечний женевський громадянин, наш суворий Жан-Жак мало не в сорок п’ять років раптом знову перетворився на навіженого пастушка. Сп’яніння, що охопило мене, раптове й божевільне, було таким тривалим і таким сильним, що для того, щоб мені вилікуватися від нього, знадобилася несподівана і жахлива навала різних лих, в які воно мене вкинуло.

Хоч яким сильним було це сп’яніння, воно не змусило мене забути про мої літа і становище. Я не тішив себе надією, що ще здатний викликати любов до себе і запалити в комусь іскру того пожираючого, але безплідного вогню, який, я відчував, із самого дитинства спалював моє серце. Я зовсім не сподівався на це і навіть не бажав цього. Я знав, що час кохання минув, розумів, які смішні бувають старі залицяльники, та й пізно мені було на схилі віку набиратися самовпевненості й відваги, якщо я не мав їх і в кращу пору життя. До того ж я, як людина миролюбна, побоявся домашніх бур і дуже сердечно кохав свою Терезу, щоб завдавати їй прикрощів, виявляючи палкіші почуття до інших, ніж до неї самої.

Як же я вчинив у цьому випадку? Безперечно, читач уже здогадався про це, якщо хоч трохи слідкував за мною досі. Неможливість зустріти кохання в реальному світі штовхнула мене у світ фантазій, і, не бачачи в життєвій дійсності нічого гідного своїх марень, я перенісся у світ ідеальний, який моя творча уява незабаром населила істотами, що відповідали потребі мого серця. Ніколи ще такий вихід не був більш до речі і не був пліднішим. У своїх безперервних захопленнях я впивався бурхливими потоками найчудовіших почуттів, що коли-небудь наповнювали серце людини. Зовсім забувши про людський рід, я створив собі товариство з досконалих істот, божественних як своєю доброчесністю, так і красою, – друзів надійних, ніжних, вірних, яких ніколи в мене не було в цьому світі. Я так захопився бувати в емпіреях, серед чарівних творінь своєї уяви, що проводив так цілі години і цілі дні. Я втратив лік часові, забув про все на світі, і, похапцем поївши, прагнув якомога швидше втекти в свої милі гаї. Якщо в такі хвилини, коли я поспішав у зачарований світ, до мене приходили якісь жалюгідні смертні, щоб утримати мене на землі, я не міг ні приховати, ні стримати свою досаду і, не володіючи собою, зустрічав їх так різко, що можна було назвати це грубістю. Все це тільки посилило мою репутацію мізантропа, але якби люди вміли краще читати в моєму серці, то вони про мене думали б зовсім інакше.

У розпалі своєї найсильнішої екзальтації я раптом уподібнився паперовому змієві, котрого потягли за шворку, сама природа повернула мене з небес на землю за допомогою досить сильного нападу моєї хвороби. Я вдавався до зонда – єдиного засобу, що полегшував мої болі, і це поклало край моїй ангельській любові: крім того, що не можна бути закоханим, коли хворієш, моя уява, що розпалюється на вільному повітрі, під деревами, тужить і згасає в кімнаті під балками стелі. Я часто шкодував про те, що на світі не існує дріад, серед них я неминуче знайшов би предмет своєї прихильності.

Мої прикрощі посилювалися й іншими домашніми незгодами. Пані Ле Вассер, хоча й була зі мною люб’язна, робила все, аби відвернути від мене свою дочку. Я одержав листи від своїх колишніх сусідів, у яких повідомлялося, що мила старенька без мого відома зробила кілька боргів од Терезиного імені, а та знала, але нічого не сказала мені про це. Необхідність сплатити ці борги сердила мене значно менше, ніж таємниця, яку з них робили. Як могла жінка, від якої я нічого не приховував, щось приховувати від мене? Хіба можна щось приховувати від тих, кого кохаєш? Гольбахівський гурток, побачивши, що я не приїжджаю до Парижа, почав не на жарт побоюватися, що мені сподобається в селі і я так збожеволію, що залишуся там назавжди. І ось почалися підступи, за допомогою яких намагалися повернути мене в місто. Дідро, який не хотів виступати безпосередньо, намагався посварити зі мною Делейра, з котрим я його познайомив. Делейр, не розуміючи справжньої мети Дідро, передавав мені все, чого повчав його Дідро.

Здавалося, все сприяло тому, щоб вивести мене з моєї солодкої і безрозсудної мрійливості. Я ще не одужав від нападу своєї хвороби, як отримав примірник поеми «Про руйнування Лісабона»,[164] надісланий мені, як я гадав, самим автором. Це змусило мене написати йому і висловити свою думку про його поему. Я зробив це в листі, який багато часу по тому був надрукований без моєї згоди, про що буде сказано нижче.

Мене так дивувало, що цей бідолаха, обтяжений, так би мовити, добробутом і славою, проте постійно скаржиться на лиха людського життя і твердить, що на землі все погано, що я поставив собі змусити його схаменутись і довести йому, що все на світі чудово. Вольтер, який завжди вдавав, ніби вірить у Бога, насправді вірив тільки в диявола, бо його уявний бог – істота підступна, яка знаходить втіху в тому, щоб шкодити людям. Безглуздість цієї доктрини, що впадає в очі, особливо обурлива, коли людина обсипана всілякими життєвими благами, купається в розкошах, але прагне довести своїх ближніх до відчаю страшною і жорстокою картиною усяких можливих лих, яких він сам позбавлений. Маючи більше права, ніж він, перелічувати і зважувати нещастя людського життя, я сумлінно дослідив їх і показав йому, що ні за одне з цих нещасть не можна звинувачувати Провидіння і що джерелом їх є не стільки природа, скільки зловживання людини своїми здібностями. У цьому листі я звертався до нього з усією стриманістю, делікатністю, увагою і, можу навіть сказати, пошаною, які тільки можливі. Втім, знаючи виняткову чутливість самолюбності Вольтера, я відправив цього листа не особисто йому, а докторові Троншену, його лікарю і другу, уповноваживши його передати листа або знищити, залежно від того, що він знайде доречним. Троншен передав листа. Вольтер відповів мені кількома рядками, що, будучи хворим і доглядальницею в одній особі, він відкладає на якийсь час свою відповідь, і жодним словом не прохопився щодо порушеного питання. Троншен, пересилаючи мені його відповідь, долучив до неї свою записку, в якій висловив не надто багато поваги до того, чий лист передавав.

Я ніколи не публікував і нікому навіть не показував цих двох листів, тому що не люблю виставляти напоказ такого роду маленькі тріумфи, але їхні оригінали зберігаються в моїх зібраннях. Пізніше Вольтер надрукував цю обіцяну, але не надіслану мені відповідь. Це не що інше, як роман «Кандід»,[165] про який я нічого сказати не можу, бо не читав його.

Всі ці події повинні були б остаточно вилікувати мене від моїх фантастичних любовних мріянь, і, можливо, саме Небо послало мені цей засіб, щоб відвернути їхні згубні наслідки. Але моя нещаслива зірка виявилася сильнішою, і ледве я почав знову виходити з дому, як моє серце, голова і ноги попрямували звичним шляхом. Я кажу звичним у певному розумінні, адже мої думки, дещо менш екзальтовані, цього разу залишилися на землі, але робили такий ретельний вибір з найпривабливішого в усьому, що це добірне товариство було не менш химерним, ніж те, яке я покинув.

Я уявив собі любов і дружбу, двох кумирів свого серця, втілених в найчудовіші образи. Я прикрасив їх всією чарівністю красної статі, яку завжди обожнював. Я малював собі двох подруг, а не друзів, бо хоча приклади перших рідше трапляються, зате вони привабливіші. Я наділив їх характерами схожими, але різними, зовнішністю не досконалою, а собі до вподоби, одухотвореною добротою і чутливістю. Одну я зробив брюнеткою, а другу – блондинкою, одну – жвавою, другу – тихою, одну – розсудливою, другу – легковажною, але легковажність її була така зворушлива, що, здавалося, доброчесність від цього тільки вигравала. Одній з них я дав коханого, якому інша була ніжною подругою і навіть чимось більшим, але ні суперництва, ні сварок, ні ревнощів я не допускав, адже мені важко уявляти сумні почуття, і я не хотів затьмарювати цю радісну картину нічим, що могло б спотворити природу. Закохавшись у двох своїх чарівних героїнь, я ототожнив себе з коханим і другом, але малював його в своїй уяві молодим і привабливим, наділивши його, крім того, всіма чеснотами й вадами, які усвідомлював у собі самому.

Щоб помістити своїх героїв у відповідну обстанову, я перебрав у пам’яті одне за одним усі найпривабливіші місця, які бачив під час своїх подорожей. Але ніде я не знаходив ні гаїв, достатньо свіжих, ані краєвидів, достатньо зворушливих, які відповідали б моїм бажанням. Можливо, мене задовольнили б долини Фессалії,[166] коли б я бачив їх, але моя уява, стомившись вигадувати, прагнула знайти який-небудь справді існуючий куточок, щоб він став точкою опертя й підтримав би в мені ілюзію реальності мешканців, яких я хотів там оселити. Я довго думав про Борромейські острови,[167] де мене захоплювали чудові сади, але вирішив, що вони надто прикрашені і штучні для моїх персонажів. Водночас мені необхідне було озеро, і я нарешті зупинився на тому, навколо якого ніколи не переставало блукати моє серце. На березі цього озера я вибрав куточок, до якого вже здавна линув у мріях про щастя, що його не судилося мені спізнати. Рідні місця моєї бідолашної матусі все ще вабили мене до себе. Контрасти рельєфу, багатство й різноманітність краєвидів, пишнота й велич всеохоплюючого почуття, що хвилює серце, підносить душу, змусили мене зробити остаточний вибір, і я помістив своїх юних вихованок у Веве. Ось усе, що я вигадав спочатку, а решту було додано вже згодом.

Я довго обмежувався таким невизначеним планом, бо його було досить, щоб наповнити мою уяву приємними предметами, а моє серце – почуттями, якими воно любило себе живити. Ці образи, повертаючись знов і знов, набували все більшої чіткості і нарешті отримали в моїй голові закінчену форму. Ось тоді мені захотілося викласти деякі із створених мною положень на папері і, пригадавши все, що я пережив замолоду, дати таким чином свого роду вихід своїй жадобі кохання, яку я не зміг задовольнити і яка поглинала мене.