Розділ «Частина друга»

Не маючи можливості тішитися тією душевною близькістю, в якій я відчував потребу, я шукав їй заміни, яка не заповнювала порожнечу, але дозволяла мені менше її відчувати. Не маючи цілком відданого мені друга, я потребував друзів, які своєю енергією подолали б мою інертність. Так я познайомився і зав’язав дружні стосунки з Дідро, з абатом де Кондійяком, ще ближче здружився з Ґріммом, і, нарешті, через своє нещасне «Міркування», історію якого я розповів, я мимоволі знову потрапив у світ літератури, хоча вважав, що назавжди розлучився з нею.

Мій дебют привів мене новими шляхами в інший розумовий світ, простий і чудовий порядок якого я не міг споглядати без захоплення. Незабаром, заглибившись у нього, я побачив у доктринах наших мудреців лише помилки й божевілля, а в нашому суспільному устрої – лише утиски й убогість. Засліплений своєю дурною гординею, я вважав, що покликаний розвіяти всі ці забобони і, вирішивши, що для того, щоб змусити себе слухати, треба привести свої вчинки у відповідність зі своїми принципами, засвоїв незвичайну поведінку, дотримуватись якої мені не дозволили і не вибачили мої удавані друзі. Тим часом, зробивши мене спочатку смішним, поведінка ця врешті-решт викликала б до мене повагу, якби я мав змогу і далі так жити. Доти я був добрий, але з того часу я став доброчесним чи принаймні захоплений доброчесністю. Це захоплення почалося в моїй голові, але потім перейшло в моє серце. Найшляхетніша гордість проросла в ньому на уламках викоріненого марнославства. У моїй поведінці не було нічого вдаваного, я справді став таким, яким здавався, і принаймні протягом чотирьох років, поки цей захоплений стан зберігав усю свою силу, я був здатний на все велике і прекрасне, що тільки властиве людському серцю. Ось джерело мого раптового красномовства, ось звідки розлився по моїх перших книгах той справді небесний вогонь, який запалював мене і який протягом сорока попередніх років не дав жодної іскорки, бо ще не був запалений.

Я справді змінився, мої друзі і знайомі не впізнавали мене. Я вже не був тим боязким, радше соромливим, ніж скромним юнаком, який не наважувався ні познайомитись, ні заговорити в товаристві, ніяковів од жартівливого слова і червонів од жіночого погляду. Сміливий, гордий, безстрашний, я всюди носив у собі впевненість тим твердішу, що вона була проста і полягала в моїй душі, а не в манері триматися. Презирство, яке мої глибокі міркування викликали в мені щодо звичаїв, правил і забобонів моєї доби, зробило мене нечутливим до глузувань їхніх носіїв, і я давив своїми афоризмами їхні дрібні дотепи, ніби розчавлював комаху між пальців. Яка зміна! Весь Париж повторював їдкі і в’їдливі слівця тієї самої людини, яка за два роки до цього і десять років по тому не вміла ні слова сказати в товаристві, ані знайти теми для розмови. Хай пошукають стан, найбільш чужий моїй природі, – це був він. Хай згадають який-небудь з тих коротких періодів мого життя, коли я ставав іншим і переставав бути собою, – саме такий стан я переживав у той час, про який говорю, але замість того, щоб протривати шість днів чи шість тижнів, він тривав майже шість років і, мабуть, тривав би досі, якби його не перервали особливі обставини, повернувши мене до моєї природи, над якою я хотів піднестися.

Ця зміна в мені почалася, як тільки я виїхав з Парижа, як тільки позбавився видовища пороків цього великого міста, що викликали моє обурення. Не бачачи більше нікчемних людей, я перестав їх зневажати, не бачачи злих, я перестав їх ненавидіти. Моє серце, не створене для ненависті, продовжувало лише оплакувати їхню вбогість, уже не помічаючи їхньої злості. Такий стан душі, спокійніший, але менш піднесений, незабаром убив полум’яний ентузіазм, що так довго надихав мене, і непомітно для інших і майже непомітно для самого себе я знову став боязливим, послужливим, боязким, – одне слово, я став тим Жан-Жаком, яким був раніше.

Якби ця зміна тільки зробила мене знову самим собою і на цьому зупинилася, все було б добре, але, на жаль, вона пішла далі і швидко довела мене до протилежної крайності. З того часу моя бунтівлива душа лише мимохідь торкалася лінії спокою, і її постійні коливання ніколи не дозволяли мені на ній зупинитися. Ввійдімо в подробиці цієї другої зміни – страшної і фатальної епохи в моєму житті, що не має прикладу в історії людства.

Нас було всього троє в нашому сільському притулку, дозвілля і самотність мали б, звісно, ще більше зблизити нас. Так це і сталося зі мною й Терезою. Ми проводили удвох у тіні під деревами чарівні години, і я ніколи так гостро не відчував їхньої відради. Мені здавалося, що й вона насолоджується ними більше, ніж бувало раніше. Вона не криючись відкрила мені своє серце і розповіла про свою матір і родину такі речі, які мала силу довгий час приховувати від мене. Обидві вони отримували від пані Дюпен безліч подарунків, які та робила з приязні до мене, але мати, стара шахрайка, щоб не сердити мене, все забирала собі або віддавала іншим своїм дітям, не залишаючи нічого для Терези, і суворо-пресуворо забороняла їй говорити мені про це, що бідолаха й виконувала з неймовірною покірністю.

Але найбільше я був здивований, коли дізнався, що, крім приватних розмов, які Дідро і Ґрімм часто вели з Терезою та її матір’ю, щоб віддалити їх від мене, хоча й не досягли мети через опір Терези, обидва вони часто і потай розмовляли з її матір’ю, і Тереза ніяк не могла вивідати, що вони задумали. Вона знала тільки, що тут були замішані маленькі подарунки, що вони часто відвідували одне одного таємно від неї, а про причину такої таємничості вона нічого не знала. Вже задовго до того, як ми виїхали з Парижа, у пані Ле Вассер увійшло в звичай відвідувати Ґрімма двічі, а то й тричі на місяць і проводити в нього по кілька годин у таких конфіденційних розмовах, що Ґрімм завжди відсилав при цьому свого лакея.

Я думав, що вони відновили свій колишній задум, у який намагалися втягнути і Терезу, обіцяючи влаштувати їй і матері через пані д’Епіне яку-небудь торгівлю сіллю чи тютюнову крамницю, – одне слово, намагаючись їх підкупити. Їх запевняли, що я не в змозі що-небудь зробити для них і що через них не можу що-небудь зробити і для самого себе. Оскільки в усьому цьому я не бачив нічого, крім добрих намірів, то й не дуже сердився на них. Мене обурювала тільки таємничість, особливо з боку пані Ле Вассер: стара з кожним днем усе більше лестила і догоджала мені, що не заважало їй постійно нишком дорікати дочці за те, що та мене дуже любить, що все мені розповідає, що вона дурна і буде за це покарана. Ця жінка володіла винятковим мистецтвом з одного вола три шкури дерти, приховуючи від одного те, що отримувала від іншого, а від мене – що отримувала від усіх. Я міг би пробачити їй жадібність, але не міг пробачити лицемірства. Навіщо їй потрібно було від мене таїтися, коли вона добре знала, що я бачив своє щастя в щасті її дочки та її власному?

Все, що я робив для її дочки, я робив для самого себе, але те, що я робив для матері, заслуговувало з її боку на деяку вдячність; вона мала бути б вдячливою за це принаймні своїй дочці і любити мене ради любові до неї. Я витягнув її з крайньої вбогості, забезпечував її життя, мені вона була зобов’язана всіма знайомствами, з яких мала таку вигоду. Тереза довгий час годувала її своєю працею, а тепер годувала моїм хлібом. Вона всім була зобов’язана цій дочці, для якої нічого не зробила; інші її діти, яких вона забезпечила, ради яких сама розорилася, не тільки не давали нічого на її утримання, але ще й пожирали і її, і мої кошти. Я вважав, що в такому становищі вона повинна була б дивитися на мене як на свого єдиного друга, найнадійнішого свого покровителя, і не тільки не тримати від мене в таємниці мої власні справи, не тільки не влаштовувати змови проти мене в моєму власному будинку, але й віддано інформувати мене про все, що мене стосувалося, якщо вона дізнавалася про це раніше за мене. Якими ж очима я повинен був дивитися на її фальшиву і загадкову поведінку? А тим паче що повинен був думати про почуття, які вона намагалася прищепити своїй дочці? Якою жахливою мала бути її невдячність, якщо вона намагалася викликати її і в дочці!

Всі ці міркування так відвернули зрештою моє серце від цієї жінки, що я не міг більше дивитися на неї без презирства. Проте я не переставав ставитися з повагою до матері своєї подруги і в усьому виявляти їй майже синівську увагу й пошану. Але, правда, я не любив довго залишатися з нею, мені не властиво обмежувати себе.

То була ще одна коротка мить мого життя, коли я бачив щастя дуже близько, але не мав можливості його досягти, і в тому не було моєї провини. Якби у цієї жінки виявилася добра душа, ми були б щасливі всі троє довіку, і той з нас, хто залишився б живим останнім, був би гідний співчуття. Ви побачите, що вийшло замість цього, і вирішите, чи міг я змінити хід подій.

Пані Ле Вассер, побачивши, що я захопив частину її влади над серцем дочки, спробувала її собі повернути і, замість того щоб через неї шукати моєї прихильності, почала намагатися зовсім віддалити її від мене. Один із способів, які вона застосувала, полягав у тому, що вона покликала на допомогу свою родину. Я просив Терезу, щоб до Ермітажу нікого не запрошували, і вона мені це обіцяла. Їх запросили, коли мене не було там, і не спитавши дозволу у неї, а потім змусили її не говорити мені нічого. Важкий тільки перший крок, далі пішло легше. Досить хоч раз що-небудь приховати від коханої людини, і потім буде не совісно чинити так з нею в усьому. Щоразу, коли я був у Шевреті, Ермітаж наповнювався гостями, які розважалися там собі на втіху. Мати завжди має великий вплив на дочку, якщо та добра з природи. Однак, хоч яким би шляхом пані Ле Вассер бралася до справи, вона ніколи не могла змусити Терезу брати участь у змовах проти мене. Щодо самої старої, то її рішення було безповоротне: бачачи, з одного боку, свою дочку і мене, у яких можна було жити і тільки, а з другого – Дідро, Ґрімма, Гольбаха і пані д’Епіне, які багато обіцяли і дещо давали, вона вирішила, що не програє, прилучившись до барона і дружини головного відкупника. Коли б я був зіркіший, то давно побачив би, що пригрів змію у себе на грудях. Але через свою сліпу довірливість, яку тоді ще ніщо не похитнуло, я навіть не уявляв собі, що можна бажати шкоди тому, кого ти повинен любити. Бачачи, як навколо мене плетуть тисячі інтриг, я тільки скаржився на тиранію тих, кого називав своїми друзями, і хто хотів, на мою думку, змусити мене бути щасливим собі до вподоби, а не мені.

Хоча Тереза відмовилася діяти у згоді з матір’ю, вона знову зберегла її таємницю: її мотиви були похвальні; я не скажу, добре чи погано вона вчинила. Коли у двох жінок є спільна таємниця, вони люблять і поговорити разом: це їх зближує. Тереза, ділячи свою прихильність між матір’ю і мною, змушувала мене іноді відчувати, що я самотній, бо я вже не міг вважати себе в товаристві, коли ми залишались утрьох. Саме тоді я відчув, яку зробив помилку на початку наших стосунків. Даремно я не скористався Терезиною покірністю, викликаною коханням, і не розвинув у ній таланти і знання, які ще більше зблизили б нас у нашій самотності і приємно заповнили б наш час, не даючи нам нудьгувати удвох. Не можна сказати, щоб у нас не було тем для розмов, і вона нудьгувала під час наших прогулянок, але у нас було дуже мало спільних думок. Ми не могли без кінця обговорювати наші плани, відтепер обмежені наміром тішитися життям. Предмети, що нас оточували, викликали в мені міркування, які були їй недоступні. Дванадцятирічна прихильність уже не потребувала слів, ми дуже добре знали одне одного, щоб відкрити щось нове. Залишались порожні розмови, лихослів’я і тривіальні жарти. У самоті особливо відчуваєш, яка перевага жити з людиною, здатною мислити. Її товариство подобалося мені й без цього, але, щоб моє товариство завжди подобалося їй, їй бракувало вміння думати. Найгірше було те, що нам до всього доводилося шукати слушної нагоди для наших побачень: її мати, що зробилася нестерпною для мене, змушувала ловити їх. Досить сказати, що я був скутий у себе вдома, видимість кохання псувала добру дружбу. Між нами були близькі стосунки, але не було близькості.

Як тільки мені здалося, що Тереза шукає іноді привід, щоб ухилитися від прогулянки зі мною, я перестав кликати її на прогулянки, не сердячись на неї за те, що вони подобаються їй менше, ніж мені. Задоволення не залежить від нашої волі. Я був упевнений в її серці, і цього мені було досить. Поки вона розділяла мої задоволення, я насолоджувався ними разом з нею, коли цього не стало, я віддав перевагу її задоволенню над своїм власним.

Ось як, напівобдурений у своїх сподіваннях, провадячи життя собі до вподоби, у житлі, вибраному мною, із жінкою, яка була мені дорога, я все-таки дійшов до того, що відчув себе майже зовсім самотнім. Те, чого мені бракувало, заважало мені втішатися тим, що я мав. У щасті і втіхах мені треба все або нічого. Читач побачить, чому я визнав цю подробицю необхідною. Тепер веду свою розповідь далі.

Я думав, що знайду скарби в рукописах, переданих мені графом де Сен-П’єром. Розібравши їх, я впевнився, що там немає майже нічого, крім зібрання вже надрукованих творів його дядька, з помітками і правками його рукою, а також кількох його ще неопублікованих статейок. Прочитавши твори абата[162] про мораль, я зміцнів на думці, що виникла у мене на підставі кількох його листів, переданих мені пані де Крекі: абат набагато розумніший, ніж я гадав. Але ближче знайомство з його політичними працями виявило його поверхові погляди, корисні, але нездійсненні проекти – через переконання автора, від якого він ніколи не міг відмовитися, що люди керуються радше своїм розумом, ніж пристрастями. Висока думка абата про сучасну науку змусила його прийняти помилковий принцип про вдосконалений розум, що став основою всіх пропонованих ним установлень і джерелом усіх його політичних софізмів. Ця рідкісна людина, гордість своєї доби й усього людства з того часу, як воно існує, мабуть, єдиний, хто не знав іншої пристрасті, крім розуму, проте тільки й робив, що переходив у всіх своїх системах від помилки до помилки, оскільки хотів зробити людей подібними до себе самого, замість того щоб сприймати їх такими, які вони є і якими залишаться. Він працював лише для якихось уявних істот, думаючи, що працює для своїх сучасників.

Зважаючи на все це, я дещо вагався, яку форму надати моїй праці? Залишити вигадки автора без спростування – означало не зробити нічого корисного; підійти до них з усією строгістю було б нечесно, тому що передача мені рукописів, на яку я погодився і про яку навіть просив, зобов’язувала мене з повагою ставитися до автора. Нарешті я ухвалив рішення, що здалося мені найпристойнішим, найрозумнішим і найдоцільнішим: викласти ідеї автора і свої власні окремо, а для цього стати на його точку зору, висвітлити її, розвинути і зробити все, щоб її можна було гідно оцінити.

Отже, моя праця повинна була складатися з двох цілком окремих частин: однієї, призначеної для викладу різних проектів автора в тому вигляді, як я тільки що сказав; і другої, яка мала з’явитися лише після того, як перша подіє, і де я хотів висловити свою думку про ці самі проекти, що, зізнаюся, могло б іноді накликати на них долю сонета Мізантропа.[163] Цій праці мав передувати життєпис автора, для якого я зібрав досить матеріалу, і я тішив себе думкою, що не зіпсую його. Мені траплялося бачити абата де Сен-П’єра у поважному віці, і моя шана до його пам’яті була мені запорукою, що граф не залишиться незадоволений моїм ставленням до його родича.

Я почав з «Вічного миру» – найбільшої за обсягом і найбільш опрацьованої частини цього збірника. Перш ніж поринути у свої роздуми, я мав мужність перечитати геть усе, що абат написав на цю прекрасну тему, причому я жодного разу не впав у відчай ні від його довгот, ні від повторень. Публіка знайома з цим витягом, тож мені нема чого про нього розводитись. Але моє міркування про нього не було надруковане, і не знаю, чи буде надруковане коли-небудь у майбутньому, та написане воно було одночасно з витягом. Потім я перейшов до «Полісинодії», або збірника порад; ця книга була надрукована за регента на захист призначеної ним адміністрації і стала причиною вигнання абата де Сен-П’єра з Французької академії за деякі натяки проти попереднього уряду, що розсердили герцогиню дю Мен і кардинала де Поліньяка. І цю працю я закінчив, як і попередню, зробивши витяги і виклавши свою думку про неї. Але на цьому я зупинився, не бажаючи продовжувати роботу, до якої мені не слід було й братися.

Міркування, що спонукало мене від неї відмовитись, напрошувалося само собою, і дивно, як воно не спало мені на думку раніше. Більша частина творів абата де Сен-П’єра складалася з критичних зауважень на певні частини французького правління, причому деякі були такі сміливі, що було незрозуміло, як вони минулись для нього безкарно. Але в міністерських канцеляріях завжди дивилися на абата де Сен-П’єра радше як на проповідника, ніж як на справжнього політичного діяча, і дозволяли йому говорити все, що йому захочеться, знаючи, що його ніхто не слухає. Якби мені вдалося змусити публіку прислухатися до нього, справа повернулася б інакше. Він був француз, я – ні; і, наважившись повторювати його думки, хоч і під його ім’ям, я давав привід поставити мені питання, досить різке, але справедливе: з якої речі я в це втручаюся? На щастя, не заходячи так далеко, я побачив, яку пастку собі готую, і вчасно зупинився.