Розділ «Частина друга»

Я вважав своє становище найбільш сприятливим, будучи певен, що хоча французький уряд, можливо, й не дуже прихильно ставиться до мене, але він матиме за честь якщо не заступатися за мене, то принаймні дати мені спокій. Мені здавалося, що це дуже проста і водночас уміла політика: поставити собі у заслугу терпимість до того, чому не можна перешкодити. Адже якби мене вигнали з Франції, – а це все, що мали право зі мною зробити, – мої книги все-таки були б написані, і, можливо, з меншою стриманістю, тоді як, даючи мені спокій, автора робили заручником за його твори; нарешті, цим спростовували упередження, міцно вкорінене в Європі, і приписували собі репутацію освіченої держави, що дотримується прав людини.

Коли хтось вирішить, спираючись на дійсні факти, що мою довіру було обдурено, то помилиться сам. У тій бурі, що звалила мене, мої книги стали лише приводом, а гнів викликала моя особа. Їм було байдуже до автора, але хотілося знищити Жан-Жака; і найбільше зло, яке змогли знайти в моїх творах, полягало в тому, що ними я зажив собі слави. Але не будемо забігати наперед. Я не знаю, чи розкриється згодом в очах читачів ця таємниця, яка все ще залишається незрозумілою для мене. Знаю тільки, що якби утиски, яких я зазнав, викликані були проголошеними мною принципами, то я став би жертвою набагато раніше, оскільки ті з моїх творів, де ці принципи висловлені з найбільшою сміливістю, щоб не сказати зухвалістю, зробили, здавалося б, свій вплив ще до мого переселення до Ермітажу, але нікому й на думку не спадало не тільки зі мною сваритися, але навіть заважати виданню книги у Франції, де вона продавалася так само відкрито, як у Голландії. Після того так само безперешкодно і, смію сказати, з тим самим успіхом вийшла «Нова Елоїза», і здається майже неймовірним, що передсмертне сповідання віри цієї самої Елоїзи[159] точно збігається із «Сповіданням віри савойського вікарія». Всі сміливі думки із «Суспільної угоди» з’явилися спершу в «Міркуванні про нерівність», а всі сміливі думки з «Еміля» з’явилися спершу в «Юлії». Але ці сміливі думки не викликали ніякого галасу проти двох перших творів, і, значить, не вони викликали його і проти останніх.

У той час набагато більше цікавила мене інша річ, приблизно в тому ж дусі, задумана не так давно: йдеться про витяги з творів абата де Сен-П’єра, про які, захоплений ниткою своєї розповіді, я не міг досі говорити. На думку про це мене наштовхнув після мого повернення з Женеви абат де Маблі, але не безпосередньо, а через пані Дюпен, до деякої міри зацікавленої в тому, щоб я взявся до цієї праці. Пані Дюпен була однією з трьох чи чотирьох гарненьких жінок Парижа, пестуном яких був абат де Сен-П’єр; і хоча вона не мала рішучої переваги, то принаймні ділила першість з пані д’Егійон. Пані Дюпен зберегла до пам’яті цього добряка повагу і відданість, що робили честь їм обом, і її самолюбність потішило б, якби її секретар зміг воскресити мертвонароджені твори її друга. У його книгах траплялися чудові думки, але вони були так погано висловлені, що читання виявлялося нелегкою справою. Дивно, що абат де Сен-П’єр, який ставився до своїх читачів, як до великих дітей, говорив з ними, проте, як з дорослими, мало турбуючись про те, чи буде він почутий. Ось чому мені запропонували цю роботу, саму по собі корисну і до того ж дуже підходящу для працелюбного ремісника, але ледачого автора, що вважає дуже втомливим працю мислення і воліє на свій розсуд пояснювати й розвивати чужі думки, ніж створювати свої власні. До того ж, не обмежуючи мене роллю перекладача, мені не забороняли іноді думати й самому, і я міг надати своєму творові такої форми, що в нього прослизнуло б чимало важливих думок під прикриттям імені абата де Сен-П’єра ще краще, ніж під моїм власним. Завдання, втім, було нелегким: треба було прочитати, обміркувати, зробити виписки з двадцяти трьох томів, – багатослівних, туманних, розтягнутих, повних повторів, неправильних чи хибних поглядів, і серед усього цього створити кілька величних, прекрасних томів, які могли б додати мені мужності для виконання такої тяжкої праці. Сам я напевне кинув би її, якби міг від неї відмовитися під пристойним приводом; але, отримавши рукописи абата від його племінника, графа де Сен-Ламбера, я певною мірою взяв на себе зобов’язання використати їх; я повинен був або повернути їх, або постаратися що-небудь з них зробити. Для цього я й привіз рукописи до Ермітажу, і саме цій роботі я вирішив присвятити свої вільні години.

Я обмірковував також і третю книгу, думкою про яку був зобов’язаний спостереженням, зробленим над самим собою; і почував у собі тим більшу сміливість до неї взятися, що сподівався написати книгу і справді корисну людям, і навіть одну з найкорисніших, яку тільки можна їм запропонувати, якщо тільки виконання буде гідним задуманого плану. Помічено, що більшість людей протягом свого життя часто бувають несхожі на самих себе і неначе перетворюються зовсім на інших людей. Але не для того я хотів написати книгу, щоб стверджувати в ній цю загальновідому істину. Мета моя була новіша і важливіша і полягала в тому, щоб дослідити причини таких змін, зупинитися на тих, які залежать від нас, і показати, як ми самі можемо ними керувати, щоб стати кращими і впевненішими в собі. Адже безперечно, що чесній людині важче протистояти вже сформованим бажанням і перемагати їх, ніж відвертати їхню появу, змінювати чи видозмінювати їх на самому початку, знаючи їхнє походження. Людина опирається спокусі вперше, бо вона сильна, а вдруге піддається на спокусу, бо слабка; але якби вона залишалася такою, як раніше, то утрималася б від падіння.

Глибоко досліджуючи самого себе і знаходячи в інших, з чим пов’язані ці душевні стани, я виявив, що вони здебільшого залежать від попереднього враження від зовнішніх предметів і що, зазнаючи постійних змін внаслідок роботи наших почуттів і наших органів, ми переносимо, самі того не помічаючи, наслідки цих змін у наші думки, наші почуття, самі наші вчинки. Вражаючі і численні спостереження, зібрані мною, були абсолютно незаперечні, а їхні фізичні властивості, як мені здавалося, були придатними для застосування деяких зовнішніх впливів, які, змінюючись відповідно до обставин, могли б настроювати чи підтримувати душу в стані, найбільш сприятливому для доброчесності. Від скількох помилок можна було б урятувати розум і скільком порокам не дати народитися, коли б людина навчилася керувати своїм тваринним організмом на благо морального порядку, який вона так часто порушує!

Клімат, пори року, звуки, кольори, темрява, світло, стихії, їжа, шум, тиша, рух, спокій – усе впливає на наш організм, а отже, і на нашу душу, і все дає нам тисячі надійних способів керувати самим зародженням тих почуттів, яким ми дозволяємо панувати над нами. Така була основна думка, яку я в загальних рисах накидав на папері. Я сподівався справити тим більше враження на людей шляхетних, які щиро люблять доброчесність і усвідомлюють свою слабкість, що мені здавалося неважким зробити з цієї думки книгу, яку буде так само приємно читати, як мені приємно було писати її. Але я дуже мало працював над цим твором, що називався «Чуттєва мораль, або Матеріалізм мудреця».[160] Обставини, які скоро стануть відомі, перешкодили зайнятися ним; читач дізнається, яка доля чекала на мій нарис, що несподівано вплинув і на мою власну долю.

Крім усього цього, я вже довгий час розмірковував над системою виховання, до розробки якої спонукала мене пані де Шенонсо, занепокоєна тими методами, до яких вдавався її чоловік для виховання сина. Влада дружби робила цю тему найбільш привабливою для мене, хоча з природи я і мав найменшу до неї схильність. З усіх перелічених мною праць тільки цю я й довів до кінця. Мета, яку я собі поставив, працюючи над нею, заслуговувала, як мені здається, на іншу долю для автора. Але не будемо передчасно розводитися на цю сумну тему. Лише мимоволі мені доведеться говорити про це в подальшому.

Всі ці різноманітні плани давали мені теми для роздумів під час прогулянок, бо, як я вже, здається, говорив, я можу міркувати лише ходячи, як тільки я зупиняюся, я припиняю думати: голова моя працює лише разом з ногами. Але я був такий передбачливий, що запасся і кабінетною роботою на випадок дощової погоди. Це був мій «Музичний словник»,[161] розрізнені, безладні й безформні матеріали до якого змушували переробити всю працю майже наново. Я привіз із собою кілька потрібних для цього книжок і два місяці робив виписки з багатьох інших книг, що їх мені видавали з королівської бібліотеки, причому мені було навіть дозволено взяти деякі до Ермітажу. Такі були мої запаси для роботи вдома на той випадок, коли погода не дозволить мені вийти, а переписування набридне. Цей розпорядок так чудово підходив мені, що я вдавався до нього як в Ермітажі, так і в Монморансі, і навіть пізніше в Мотьє, де й закінчив цю працю, роблячи одночасно й інші; я завжди вважав, що перехід від однієї справи до іншої – справжній відпочинок.

Якийсь час я досить точно дотримувався цього розпорядку і почував себе дуже добре, але, коли з настанням літа пані д’Епіне почала частіше приїжджати до Епіна або до Шеврета, я виявив, що обставини, які спочатку не обтяжували мене, але яких я не брав до уваги, дуже заважають моїм заняттям. Я вже сказав, що у пані д’Епіне були надзвичайно милі якості: вона дуже любила своїх друзів, з великою старанністю піклувалася про них і, не шкодуючи для них ні свого часу, ні турбот, безперечно, заслуговувала, щоб і друзі відповідали їй увагою. Досі я виконував цей обов’язок, навіть не вважаючи його таким, але тепер зрештою зрозумів, що закував себе в ланцюги, і що тільки дружба заважала мені відчути їхній тягар, а я ще більше його посилив своєю відразою до багатолюдних зібрань. Пані д’Епіне скористалася з неї, щоб зробити мені пропозицію, яка здалася мені зручною, а її влаштовувала ще більше: повідомляти щораз, як вона залишатиметься сама чи майже сама. Я погодився, не розуміючи, до чого це мене зобов’язує.

Вийшло так, що я ходив до неї не тоді, коли мені хотілося, а коли хотіла вона, і я жодного дня не міг з певністю розпоряджатися самим собою. Ця незручність дуже зашкодила задоволенню, з яким я відвідував її раніше. Я виявив, що обіцяна мені свобода давалася мені лише за умови, що я нею не скористаюся, а коли я раз чи двічі спробував це зробити, на мене посипалося стільки послань, записок і тривожних розпитувань про моє здоров’я, що я зрозумів: лише посилання на важку хворобу могло позбавити мене необхідності летіти до неї на її перший поклик. Довелося підкоритися цьому, що я й зробив, і навіть вельми охоче, попри всю мою ненависть до залежності, бо щира прихильність до неї значною мірою заважала мені почувати себе на прив’язі. Мої відвідини більш чи менш заповнювали ту порожнечу, що утворилася навколо неї відсутністю її двору. Це була, звичайно, дуже жалюгідна заміна, але все-таки це було краще, ніж цілковита самотність, якої пані д’Епіне не могла терпіти. А тим часом вона мала чим заповнити цю порожнечу, особливо відтоді, як вона здумала захопитися літературою і хоч би там що вирішила писати романи, листи, комедії, казки та інші подібні дурниці. Та особливу втіху їй давало не писати це, а читати, і якщо їй щастило набазграти дві-три сторінки поспіль, вона мала бути впевнена, що в неї знайдеться принаймні двоє-троє прихильних слухачів після такої втомливої праці.

Мені випадала честь бути серед вибраних лише разом з іншими: сам по собі я нічого не значив, і не лише в колі пані д’Епіне та гуртка пана Гольбаха, а й усюди, де Ґрімм задавав тон. Така незначна роль була для мене дуже зручною, за винятком розмов наодинці, коли я не знав, як поводитися, не сміючи тлумачити ні про літературу, про яку судити не міг, ні про кохання, оскільки був дуже соромливий і більше від смерті боявся смішного становища старого залицяльника. А втім, така думка ніколи не приходила мені до голови у присутності пані д’Епіне і, можливо, не прийшла б навіть у тому разі, якби я прожив усе своє життя біля неї, але не тому, що я відчував до пані д’Епіне огиду, а навпаки – тому, що дуже любив її як друг, щоб міг любити як коханець. Для мене було втіхою бачити її, говорити з нею. Її мова, досить приємна в товаристві, була суха у вузькому колі; моя теж не відзначалася красномовством і не могла їй дуже зарадити. Соромлячись дуже довгого мовчання, я намагався підтримувати розмову, і вона часто стомлювала мене, але ніколи не набридала. Мені було дуже приємно робити їй маленькі послуги, а мої невинні, зовсім братерські поцілунки, мабуть, і в ній не викликали чуттєвості. Вона була дуже худа, бліда, і груди в неї були пласкі, як долоня. Самої цієї вади було б досить, щоб перетворити мене в лід: моє серце і мої почуття завжди відмовлялися бачити жінку в істоті без грудей. Були й інші причини, про які не варто згадувати, що змушували мене забувати стать пані д’Епіне.

Вирішивши таким чином підкоритися неминучому, я змирився зі своїм становищем і принаймні перший рік вважав його не таким обтяжливим, ніж сподівався. Пані д’Епіне, що зазвичай проводила майже все літо в селі, цього разу пробула в Шевреті лише частину його, чи тому, що справи затримали її в Парижі, чи тому, що відсутність Ґрімма робила для неї перебування в Шевреті менш приємним. Я використовував проміжки, коли вона не жила там, або коли у неї бувало багато гостей, і в ці дні розкошував на самоті з моєю доброю Терезою та її матір’ю, жваво відчуваючи цінність такої самотності.

Хоча останніми роками я досить часто їздив у село, але майже не тішився ним: ці поїздки за місто завжди в товаристві людей з претензіями, завжди зіпсовані умовністю, тільки загострювали в мені потяг до сільських утіх, картину яких я бачив лише мигцем, немов для того, щоб гостріше відчути, що я позбавлений їх. Мені так набридли салони, водограї, гаї, квітники, а надто ті, хто їх показував, я був такий змучений брошурами, клавесином, картярською грою, новими знайомствами, банальними жартами, вульгарною манірністю, нікчемними базікалами й урочистими вечерями, що, коли крадькома кидав погляд на скромний звичайний кущ шипшини, на живопліт, стодолу, луки, коли я вдихав, проходячи селом, запах свіжої смажені з кервелем, коли чув здалеку просту пісню пастушок, – я посилав до біса і рум’яна, і волани, і амбру. З жалем подумуючи про домашній обід і місцеве вино, я від щирого серця дав би ляпаса і панові кухарю, і панові дворецькому, які змушують мене обідати в ті години, коли я зазвичай вечеряю, а вечеряти – коли я лягаю спати, і особливо панам лакеям, котрі пожирають очима шматки у мене на тарілці і під страхом смерті від спраги примушують мене розплачуватися за підроблене вино свого хазяїна вдесятеро дорожче, ніж я заплатив би за куди краще вино в простому шинку.

Ось я нарешті й у себе вдома, у приємному й усамітненому куточку, де вільний жити незалежним, рівним і спокійним життям, для якого й відчував себе народженим. Перш ніж говорити про те, як подіяло це таке нове для мене становище на моє серце, слід перебрати всі його потаємні пружини, щоб, знаючи причини, легше було слідкувати за цими його новими змінами.

Я завжди вважав, що день, коли ми поєдналися з Терезою, визначив мою моральну сутність. Мені потрібна була прихильність, оскільки узи колишньої прихильності, яка могла б заповнити все моє життя, були так жорстоко розірвані. Жадання щастя ніколи не згасає в серці людини. Матуся старіла й опускалась! Я переконався, що вона вже не може бути щасливою в цьому житті. Залишалося знайти власне щастя, втративши будь-яку надію коли-небудь розділити його з нею. Якийсь час я переходив від однієї ідеї до іншої і від одного задуму до іншого. Подорож до Венеції перетворила б мене на громадського діяча, якби людина, з якою я зв’язався, мала хоч краплю здорового глузду. Я легко занепадаю духом, особливо у важкій і довготривалій справі. Невдача в цій справі відвернула мене від інших. Згідно з давнім своїм правилом я почав дивитися на віддалені цілі як на оманливу приманку і вирішив відтепер жити день за днем, не бачачи попереду нічого, що спонукало б мене напружувати сили.

Якраз у той час відбулося моє знайомство з Терезою. М’яка вдача цієї доброї дівчини, здавалося, так пасувала до моєї, що я дуже прихилився до неї, і ця прихильність витримала удари часу і помилок, і все, що могло б її знищити, сприяло лише її посиленню. Читач побачить силу цієї прихильності згодом, коли я відкрию глибокі рани, якими вона понівечила мені серце в розпалі моїх лих, на що я цієї хвилини не поскаржився ні одним словом.

Коли стане відомо, що я все зробив, на все зважився, щоб тільки не розлучатися з нею, що, проживши з нею двадцять п’ять років, наперекір людям і долі, я кінчив тим, що на схилі віку одружився з нею, хоча вона цього не чекала і не просила, а я, зі свого боку, їй цього не обіцяв, можна подумати, що шалене кохання до неї запаморочило мені голову з першого ж дня і поступово довело мене до останнього навіженства, і таке припущення видасться тим імовірнішим, коли стануть відомі особливі й вагомі причини, зважаючи на які, я ніколи не повинен був так робити. Що ж подумає читач, коли я скажу йому з усією відвертістю, що з першої хвилини, як я побачив її, і дотепер, я жодного разу не відчув найменшої іскри любові до неї, що я бажав володіти нею не більше, ніж пані де Варенс, і що чуттєві потреби, які я задовольняв з її допомогою, обмежувалися для мене тільки статевими стосунками, зовсім не зачіпаючи мою особистість? Читач вирішить, що я влаштований інакше, ніж інші люди, і, мабуть, не здатний відчувати любов, оскільки вона не примішувалася до почуттів, що прихиляли мене до найдорожчих мені жінок. Терпіння, мій читачу! Наближається фатальний момент, коли тобі доведеться дуже ясно переконатися в своїй помилці.

Я повторююся, це правда, але так треба. Перша моя потреба, найбільша, найсильніша і найміцніша, жила цілком і повністю в моєму серці: це потреба у близькій душі, і близькій, наскільки це можливо. Саме тому мені й потрібна була радше жінка, ніж чоловік, радше подруга, ніж друг. Ця дивна потреба була така, що й найтісніше єднання двох тіл не могло замінити її: мені потрібно було дві душі в одному тілі; без цього я завжди відчував порожнечу. Ця молода жінка, що мала тисячу чудових якостей, а в той час – і привабливу зовнішність, без тіні штучності чи кокетування, могла б умістити в собі одній все моє існування, якби я міг, як спочатку сподівався, вмістити її існування в собі самому. Мені нічого було боятися чоловіків, я певен, що по-справжньому вона кохала тільки мене, а її спокійний темперамент не потребував інших, навіть коли я перестав бути для неї чоловіком. У мене не було родини, а в неї вона була, але рідні її дуже відрізнялися від неї вдачею, щоб її родина могла стати й моєю.

У цьому була перша причина мого нещастя. Чого тільки я не віддав би, щоб стати сином її матері! Я зробив для цього все, але не досяг мети. Марно я прагнув поєднати наші інтереси, це виявилося неможливим. Вона завжди дбала про свої особисті інтереси, протилежні моїм і навіть інтересам її дочки, які вже стали невіддільними від моїх. Вона та інші її діти й онуки обернулися на п’явок, і найменше зло, яке вони заподіювали Терезі, полягало в тому, що вони її обкрадали. Бідолашна дівчина, звикла підкорятися навіть своїм племінницям, мовчки дозволяла оббирати себе і розпоряджатися собою. Я з гіркотою бачив, що марную свій гаманець без будь-якої користі для неї. Я спробував розлучити її з матір’ю, але вона рішуче опиралась цьому. Я поставився з повагою до її відмови і почав цінувати її за це ще більше, але вона пішла лише на шкоду і їй і мені. Ставши здобиччю матері й рідних, вона належала їм більше, ніж мені і собі самій; їхня жадібність була для неї не така руйнівна, як згубні їхні поради. Якщо завдяки своїй любові до мене і завдяки своїм добрим природним схильностям вона й не була поневолена ними остаточно, то все ж достатньо, аби вони в більшості випадків перешкодили їй засвоїти ті добрі правила, які я намагався їй прищепити, і, хоч би що я робив, ми завжди залишались роз’єднаними.

Ось чому ця щира і взаємна прихильність, в яку я вклав усю ніжність свого серця, так і не змогла, проте, до кінця заповнити його порожнечу. З’явилися діти, які могли б цю порожнечу заповнити, але стало ще гірше. Я здригався від думки, що вони виростуть у цій погано вихованій сім’ї і будуть виховані ще гірше. Віддаючи їх до виховного будинку, я ризикував менше. Про цю причину мого рішення, найважливішу з усіх згаданих мною в листі до пані де Франкей, я все-таки не зважився їй сказати. Я визнав за краще не виправдатися в такій тяжкій провині, але зате пожаліти сім’ю жінки, яку я кохав. Та хай там що говорили, а з поведінки її нещасного брата можна робити висновок, чи мав я право віддавати своїх дітей на таке виховання?