Розділ «Частина перша»

Отже, я згорав від безпредметного кохання, а саме таке почуття, можливо, понад усе виснажує сили. Мене турбувало й мучило погане грошове становище бідолашної матусі, а також її нерозсудливі вчинки, які неминуче повинні були незабаром привести її до цілковитого зубожіння. Моя жорстока уява, що завжди випереджала біду, невпинно малювала мені цю катастрофу з усіма її крайнощами і наслідками. Я вже бачив, як убозтво розлучає мене з тією, котрій я присвятив своє життя і без котрої не міг би ним утішатися. Ось чому душа моя була завжди у тривозі. Бажання і побоювання по черзі мучили мене.

Другою моєю пристрастю була музика, менш палкою, але такою, що спалювала мене, завдяки тому полум’яному захопленню, з яким я віддавався їй, наполегливо вивчаючи незрозумілі книги Рамо, з непохитною впертістю прагнучи навантажити ними свою пам’ять, що відмовлялася коритися мені, складаючи величезні компіляції і просиджуючи цілі ночі за їх переписуванням. А втім, що говорити про постійні причини, коли всі божевілля, що блукали в моїй легковажній голові, всі швидкоплинні захоплення дня, подорож, концерт, вечеря, майбутня прогулянка, ще не прочитаний роман, перегляд вистави, – усе, що було найменш передбаченого в моїх розвагах чи справах, перетворювалось у мені на бурхливі пристрасті, що по-справжньому мучили мене у своїй смішній палкості? Вигадані муки Клівланда, про які я читав з несамовитим хвилюванням, хоча мені часто доводилося відкладати книгу, попсували мені, здається, більше крові, ніж мої власні.

Я знав одного женевця, пана Багере, що служив свого часу при дворі Петра Великого в Росії, одного з найогидніших і найбільших безумців, яких я коли-небудь бачив. Він завжди був повний проектів, таких же божевільних, як і він сам; він трусив мільйонами, як дощовими краплями, – нулі для нього нічого не важили. Він приїхав у Шамбері через якийсь процес у сенаті, ясна річ, заволодів розумом матусі, і щедро розсипаючи перед нею свої незліченні нулі, виманював її останні екю. Я не любив його; він це бачив, що, завдяки моєму характеру, було неважко. До яких лише хитрощів не вдавався він, аби мене задобрити! Він запропонував навчити мене грати в шахи, у які сам трохи грав. Я спробував майже нехотя і, сяк-так навчившись ходити, почав робити такі великі успіхи, що до кінця першого уроку віддав йому вперед туру, якою він поступався мені спочатку. Цього було досить, щоб я захопився шахами. Я купив шахівницю, купив Калабруа, зачинився у себе в кімнаті і проводив там дні і ночі, прагнучи вивчити напам’ять усі партії, будь-що втиснути їх у свою голову, і без кінця граючи сам із собою. Після двох-трьох місяців цієї шаленої праці та неймовірних зусиль, схудлий, змарнілий, майже отупілий, я пішов у кафе, щоб поборотися з Багере. Він побив мене раз, двічі, двадцять разів поспіль… усі комбінації переплуталися в моїй голові, і моя уява до такої міри ослабла, що я бачив лише якийсь туман перед очима. І завжди, коли я брав твори Філідора чи Стамми і хотів вивчити напам’ять партію, зі мною відбувалося те саме: знемагаючи від страшенної втоми, я грав ще слабкіше, ніж раніше. Я ні на крок не просунувся з часу першої гри і назавжди залишився на тому рівні, якого досяг до кінця її. Вправляйся я хоч тисячу років, увесь результат моїх вправ звівся б до одного – віддавати Багере туру наперед. Чимало годин витратив я ось так. Я припинив свій перший досвід, лише коли цілком знесилився. Коли я вийшов зі своєї кімнати, я схожий був на вихідця з того світу і ненадовго затримався б на цьому, якби продовжив свої заняття. Кожен погодиться, що з такою головою, та ще в пору палкої молодості, дуже важко зберегти тіло здоровим.

Погіршення здоров’я вплинуло на мій настрій і стримало запал моїх фантазій. Ослабши, я став спокійніший і дещо втратив пристрасть до подорожей. Від сидячого способу життя я відчув не лише нудьгу, а й меланхолію; пристрасті змінилися недугами; втома перейшла у смуток; я плакав і зітхав ні про що; я відчував, що життя, яким я навіть не натішився, утікає від мене, і засмучувався про те, що залишаю мою бідолашну матусю у стані, близькому до зубожіння. Нарешті я захворів по-справжньому. Вона доглядала мене, як жодна мати не доглядала свою дитину. Це їй самій дало деяку користь, оскільки відволікало від проектів і віддаляло від прожектерів. Якою солодкою була б моя смерть, якби я помер тоді! Я мало натішився благами життя, зате мало зазнав і його лих. Моя утихомирена душа могла б відлетіти без жорстокого усвідомлення людської несправедливості, що отруює і життя, і смерть. Я міг би тішитися думкою про те, що залишуся жити в кращій половині свого єства, а отже, і не зовсім помру. Якби я не турбувався про її долю, я помер би так само просто, як відійшов би до сну, але самі тривоги мої були породжені любов’ю і ніжністю, і цим стримувалася їхня гіркота. Я говорив їй: «Ви тепер берегиня всього мого єства; зробіть так, щоб я був щасливий». Двічі чи тричі, коли мені було особливо зле, я вставав уночі і плентався до неї в кімнату, щоб дати їй кілька порад щодо її подальшого життя, сподіваюся, правильних і розсудливих, але найбільше сповнених моєї турботи про її долю. Сльози, які я виливав поряд з нею і разом з нею, сидячи на її ліжку і тримаючи її руки в своїх, зміцнювали мене, начебто були моєю їжею і моїми ліками.

У таких нічних розмовах минали години, і я повертався до себе в кращому стані, ніж раніше. Задоволений і заспокоєний обіцянками, які вона мені давала, я засинав з миром у серці, покладаючи всі надії на Провидіння. Маючи стільки причин ненавидіти життя, після стількох бур, що перетворили моє існування на тягар, я бажав, щоб смерть, яка повинна припинити його, була б для мене такою ж нестрашною, як у ті хвилини!

Завдяки турботам і увазі, ціною неймовірних зусиль матуся врятувала мене, і, звичайно, тільки вона одна могла це зробити. Я мало довіряю лікуванню наших медиків, зате дуже вірю в цілющі турботи справжніх друзів, адже найкраще ми робимо те, від чого залежить наше щастя.

Неможливо собі уявити почуття солодше, ніж те, яке ми відчули, коли були повернені одне одному. Наша взаємна прихильність від цього не зросла, та це було й неможливо, але набула якоїсь особливої задушевності, особливої зворушливості у своїй простоті. Я став цілком її створінням, її дитиною, більше, ніж якби вона була мені рідною матір’ю. Самі того не помічаючи, ми стали нерозлучними, наше існування зробилося ніби єдиним. Ми відчували, що не тільки необхідні, а й достатні одне для одного, ми звикли не думати ні про що стороннє і обмежили своє щастя і всі свої бажання лише взаємним володінням, мабуть, єдиним на світі. Таке злиття було не коханням, а чимось істотнішим, що не залежало від чуттєвості, статі, віку, зовнішності, а від усього того, що робить нас самими собою і втрачається лише тоді, як ми припиняємо своє існування.

Чому ж наслідком такої безцінної кризи у стосунках не стало щастя для неї і мене? На втіху собі, можу сказати, що не з моєї вини. Не було в цьому і її провини, принаймні свідомої. Доля визначила наперед, щоб її непереможні схильності незабаром знову оволоділи нею. Але це фатальне повернення відбулося не відразу. Йому передував, дякувати Небу, короткий і драматичний проміжок часу, що закінчився не з моєї вини, і я не можу дорікнути собі в тому, що погано ним скористався.

Хоча я видужав від тяжкої хвороби, але ще не відновив своїх сил. Мої груди ще боліли, лихоманка й далі виснажувала мене. Мені хотілося лиш одного: скінчити життя поряд з тією, що була мені дорога, підтримати її в добрих її намірах, дати їй відчути, в чому полягає справжнє щастя, і зробити її життя щасливим, наскільки це залежало від мене. Але я бачив, я відчував, що наша постійна самотність у цьому похмурому і сумному будинку врешті-решт стане теж сумною. Засіб позбутися цього знайшовся ніби само собою. Матуся вважала, що мені необхідно пити молоко, і вирішила відправити мене для цього в село. Я погодився, але за умови, що й вона поїде разом зі мною. Її не довелося довго вмовляти, залишалося лише вибрати місце. Наш садок у передмісті, власне кажучи, не був заміським; оточений будинками та іншими садами, він зовсім не мав сільської привабливості. До того ж після смерті Ане ми розлучилися з цим садом з міркувань ощадливості, оскільки у нас більше не було бажання розводити там рослини; до того ж інші плани змусили нас відмовитися від нього майже без жалю.

Тепер, скориставшись огидою до міського життя, я запропонував їй зовсім покинути місто і влаштуватися в приємній самоті – у якому-небудь маленькому будиночку, досить віддаленому, щоб відвадити настирливих відвідувачів. Якби вона погодилася, рішення це, підказане нам нашими добрими ангелами, забезпечило б нам щасливі і спокійні дні до тієї самої хвилини, коли смерть назавжди розлучила б нас. Але не така доля була нам призначена. Матусі, котра прожила у достатку, ще належало пережити всі муки убозтва і злигоднів, щоб вона могла залишити життя, не надто шкодуючи за ним. А я, зазнавши в долі своїй усіх можливих лих, мав би одного разу перетворитися на приклад для кожного, хто, натхненний любов’ю до суспільного блага і справедливості і сильний лише своєю правотою, наважиться відверто говорити людям правду, не вдаючись до інтриг і не покладаючись на захист покровителів.

Матусю зупинив нещасливий страх. Вона не зважилася покинути свій поганий будиночок, боячись розсердити домовласника. «Твій план оселитися в сільській глушині чудовий і дуже мені подобається, – мовила вона, – але й там нам доведеться на щось жити. Покидаючи свою в’язницю, я ризикую позбутися шматка хліба, і, коли ми залишимося вбогими серед наших лісів, ми будемо змушені повернутися по хліб у місто. Щоб не мати потреби повертатися, не будемо покидати його остаточно. Платитимемо невеличку пенсію графу де Сен-Лорану, щоб він залишив мені мою власну. Пошукаймо який-небудь притулок, досить віддалений від міста, щоб можна було мирно там жити, і досить близько від нього, щоб повертатися щоразу, коли це буде потрібно». Так і зробили. Після нетривалих пошуків ми зупинилися в Шарметі, маєтку пана де Конзьє, розташованому неподалік від Шамбері, але так відокремленому, наче він був за сто льє від міста. Між двома досить високими пагорбами на північ і на південь тягнеться долина, а в глибині її, звиваючись між каменів і дерев, протікає маленький струмок. Уздовж цієї долини на схилах розкидані будиночки, дуже привабливі для кожного, хто любить усамітнені й дикі куточки. Оглянувши два-три будиночки, ми вибрали нарешті найгарніший з них, що належав дворянинові на службі, панові де Нуаре. Будинок виявився дуже зручний. Перед ним був сад, розташований терасами, нагорі виноградник, унизу фруктові дерева, навпроти невеликий каштановий гай, зовсім поруч джерело, вище, у горах, пасовище для худоби; тобто все необхідне для маленького сільського господарства, яке ми хотіли завести. Якщо не зраджує мене пам’ять, ми оселилися там наприкінці літа 1736 року. Перший день я був у захваті. «О матусю! – мовив я своїй дорогій подрузі, обіймаючи її і заливаючись сльозами радості і розчулення. – Це обитель щастя і невинності. Якщо ми не знайдемо їх тут, отже, їх немає ніде».

Книга шоста

1736–1741

Hoc erat in votis: modus agri non ita magnus,

Hortus ubi, et tecto vicinus jugis aquae fons;

Et paulum sylvae super his foret…[86]

Не можу додати: Auctius atque di melius fecere,[87] але нічого більшого я не хотів, мені не потрібно було навіть володіти всім цим, з мене досить було користуватись; я давно вже розумів і відчував, що той, хто розпоряджається власністю, і той, хто нею користується, – це зовсім різні особи, не кажучи вже про чоловіків і коханців.

Відтепер починається коротка пора щастя в моєму житті і настають мирні, але швидкоплинні хвилини, що дають мені право говорити, що я жив. О дорогоцінні хвилини, які я так гаряче оплакував, відновіть для мене ваш дивний біг, а, якщо можливо, течіть у моїх спогадах повільніше, ніж ви протекли насправді! Як мені продовжити цю зворушливу і просту розповідь, переповідаючи весь час про одне і те саме? Що повинен я зробити, щоб не набриднути читачам повторенням того, про що сам собі розповідаю знову і знову? Якби ще все, про що я хочу розповісти, полягало в діях, вчинках або словах, я зміг би це якось описати і відтворити, але як розповісти про те, про що не говорилося і що не робилося й навіть не думалося, а лише відчувалося і переживалося, як пояснити причину мого щастя, що полягала в самому відчутті щастя? Я вставав разом із сонцем і був щасливий, гуляв і був щасливий; бачив матусю і був щасливий, розлучався з нею і був щасливий, блукав лісами, пагорбами і долинами, читав, байдикував, працював у саду, збирав фрукти, допомагав по господарству, і щастя супроводжувало мене всюди; воно не полягало в чомусь точно визначеному, але було цілком у мені самому і не залишало мене ні на мить.

Ніщо з того, що відбулося зі мною в цей дорогоцінний період мого життя, ніщо з того, що я робив, говорив, думав за весь цей час, не зникло з моєї пам’яті. Попередній і подальший час я пригадую уривками, я пам’ятаю його з неоднаковою яскравістю і виразністю, але цей період я пам’ятаю цілком, так наче він ще триває. Моя уява, що замолоду завжди прагнула вперед, тепер повертається до минулого і солодкими спогадами винагороджує мене надією, яку я втратив назавжди. У майбутньому я не бачу нічого привабливого, тільки спогади про минуле можуть дати мені втіху, і ці спогади, такі яскраві і правдиві, часто роблять мене щасливим у той час, коли я пишу, незважаючи на всі мої лихі пригоди.

Наведу лише один приклад таких спогадів, з якого можна судити про їхню силу і правдивість. Коли ми вперше вирушили ночувати до Шармета, матусю несли туди на ношах, а я супроводжував її пішки. Дорога йшла в гору, матуся була досить важка, і, боячись надто втомити носіїв, вона захотіла зійти майже на півдорозі, щоб решту шляху пройти пішки. Раптом вона побачила за огорожею щось блакитне і мовила мені: «Барвінок ще квітне!»