Розділ «Частина перша»

Я включив у своє читання деякі твори з фізіології і, щоб остаточно доконати себе, почав вивчати анатомію. Розглядаючи нескінченну кількість складових частин свого організму та їхню взаємодію, я щодня чекав, що він от-от розпадеться; я ніскілечки не дивувався, що помираю, навпаки, дивувався тому, що ще живий, і кожну хворобу, про яку мені доводилося читати, знаходив у собі. Я певен, що, навіть якби не був хворий, то неодмінно захворів би від такого згубного читання. Знаходячи в кожній хворобі симптоми своєї власної, я вважав, що хворію на всі відразу, і до того ж заробив ще одну і дуже жорстоку, якої, як мені здавалося, я позбувся: пристрасне бажання вилікуватися. Важко уникнути цього, коли почнеш читати медичні книги. Я шукав, роздумував, порівнював і нарешті уявив, що причина моєї недуги – поліп у серці, і сам Соломон був, здається, уражений цією ідеєю. Міркуючи послідовно, я повинен був би, виходячи з цієї думки, утвердитися в своєму колишньому рішенні. Проте я цього не зробив. Я напружив усі свої розумові здібності, щоб відшукати засіб вилікуватися від поліпа в серці і здійснити це чудодійне лікування. Під час однієї з поїздок в Монпельє з метою відвідати ботанічний сад і його доглядача пана Соважа, Ане почув, що пан Фіз вилікував когось від подібного поліпа. Матуся згадала про це і розповіла мені. Цього виявилося досить, щоб збудити в мені бажання звернутися за порадою до пана Фіза. Надія на вилікування додала мені бадьорості і сили для майбутньої подорожі. Женевські гроші дали кошти для її здійснення. Матуся не лише не перешкоджала мені, навпаки, умовляла мене поїхати, і ось я вирушив у Монпельє.

Не треба було їхати так далеко, щоб знайти потрібного мені лікаря. Втомившись від верхової їзди, я найняв у Греноблі екіпаж. В Муарані мене наздогнали ще п’ять чи шість карет, що в’їхали в місто одна за одною. Більшу їх частину складав весільний поїзд однієї нареченої, пані де Коломб’є. З нею була інша жінка, пані де Ларнаж, старша за неї і не така вродлива, але не менш приваблива. З Романа, де мала зупинитися наречена, вона збиралася подорожувати далі, до містечка Сент-Андьоль, поблизу Пон-Сент-Еспрі. Зрозуміло, що через свою соромливість я не відразу познайомився з блискучими жінками і почтом, що їх оточував, але, оскільки ми їхали одним і тим самим шляхом, зупинялися в одних і тих самих готелях, це знайомство мало відбутися. Обідаючи з ними за одним столом, я змушений був відрекомендуватися, щоб не зажити слави відлюдька. Отож наше знайомство відбулося, і навіть раніше, ніж я того хотів, тому що такий гамір і метушня мало підходили хворому, і особливо хворому з таким характером, як у мене. Але цікавість робить цих хитрух-жінок такими наполегливими, що, бажаючи познайомитися з чоловіком, вони починають крутити йому голову. Так було і зі мною. Пані де Коломб’є, надто оточена своїми молодими залицяльниками, не мала часу спокушати мене, та це й не варто було затівати, оскільки ми повинні були незабаром розлучитися. Але пані де Ларнаж, яка була менш заклопотана, треба було потурбуватися про подальшу дорогу. Вона взялася за мене, і ось прощавай, бідолашний Жан-Жак, чи, точніше, прощавай, лихоманко, помисливість, поліп! Усе минається біля неї, за винятком деякого серцебиття, яке у мене залишилося і від якого вона не хотіла мене вилікувати.

Поганий стан мого здоров’я став першою темою нашої розмови. Усі знали, що я хворий і їду в Монпельє; і, мабуть, вигляд мій і мої манери не говорили про мене, як про розпусника, оскільки, як незабаром з’ясувалося, ніхто не запідозрив мене в тому, що я їду в Монпельє пройти банний курс лікування.[101] Хоча хвороба – не надто утішлива рекомендація для чоловіка в очах дам, вони, одначе, мною зацікавилися. Вранці вони довідувалися про моє здоров’я і запрошували мене випити шоколаду, розпитували, як я провів ніч. Якось, дотримуючись своєї похвальної звички говорити не думаючи, я відповів, що не знаю. Така відповідь змусила їх вважати мене божевільним: вони почали придивлятися до мене уважніше, і така прискіпливість мені зовсім не зашкодила. Я чув, як одного разу пані де Коломб’є сказала своїй подрузі: «Йому бракує світськості, але він милий». Це зауваження дуже мене підбадьорило, і я справді став милим.

При ближчому знайомстві довелося розповісти про себе. Це бентежило мене, оскільки я чудово розумів, що в товаристві світських жінок слово «новонавернений» уб’є мене в їхніх очах. Не знаю чому, але я вирішив видати себе за англійця, якобіта,[102] і мені повірили. Я назвався Дадлінґом, так мене й стали називати. Але один клятий старий, маркіз де Торіньян, що був там, так само хворий, як і я, і до того ж страшенно буркотливий, надумав затіяти розмову з паном Дадлінґом. Він заговорив зі мною про короля Якова, про претендента, про колишній Сен-Жерменський двір. Я був як на голках, бо про все це я знав тільки ту дещицю, що вичитав у графа Гамільтона та з газет; а проте мені вдалося добре скористатися своїми бідними знаннями і виплутатися з халепи. На щастя, нікому не спало на думку розпитувати мене про англійську мову, з якої я не знав жодного слова.

У цьому товаристві всі симпатизували одне одному і з жалем чекали, коли їм доведеться розлучитися. Ми повзли повільно, як черепахи. У неділю ми опинилися в Сен-Марселені. Пані де Ларнаж захотіла піти до меси, я пішов разом з нею, і це трохи не зіпсувало всю справу. Я поводився як завжди. З мого скромного і стриманого вигляду вона прийняла мене за святенника і склала про мене вельми невтішну думку, як вона сама призналася мені через два дні. Мені довелося бути надалі дуже люб’язним, щоб загладити це прикре враження, чи, точніше, пані де Ларнаж, як жінка досвідчена і не охоча відмовляти собі в задоволенні своїх примх, вирішила ризикнути і зробити перший крок, щоб подивитися, як я вийду із становища. І вона зробила багато кроків мені назустріч, до того ж таких сміливих, що я, далеко не переоцінюючи своєї зовнішності, вирішив, що вона глузує з мене. Яких тільки дурниць не накоїв я через свою дурість, я поводився гірш, ніж маркіз із «Спадщини».[103] Що більше вона кокетувала зі мною, то дужче утверджувався я в своїй думці. І собі, і їй я говорив зітхаючи: «Ох, якби все це було правдою! Я був би найщасливішим зі смертних!» Думаю, що моя недосвідченість лише підхльостувала її примху, вона нізащо не хотіла зазнати невдачі.

У Романі ми залишили пані де Коломб’є з усім її почтом і дуже поволі і найприємнішим чином продовжували шлях утрьох: пані де Ларнаж, маркіз де Торіньян і я. Маркіз, хоча і старий і буркотливий, був, проте, досить доброю людиною, але, як мовиться, не любив жувати хліб, чуючи запах смаженого. Пані де Ларнаж так мало приховувала свою прихильність до мене, що він помітив це швидше, ніж я сам, і його їдкі сарказми повинні були б принаймні додати мені впевненості в собі, про яку я не смів і мріяти, бачачи ласкавість жінки, якби я з якоїсь примхи думки, на яку тільки я і здатний, не уявив, що вони обоє змовилися посміятися з мене. Ця безглузда думка остаточно перевернула все в моїй голові і змусила мене грати та надала мені найдурнішого вигляду. Не розумію, чому пані де Ларнаж не відштовхнула моя похмурість і вона не прогнала мене з найбільшим презирством. Але вона була розумна жінка і чудово бачила, що в моїх вчинках більше дурості, ніж холодності.

Нарешті їй вдалося, хоча й не без труднощів, змусити мене зрозуміти її. Ми вирішили пообідати у Валансі і, відповідно до нашого похвального звичаю, пробули там до вечора. Ми зупинилися за містом у готелі «Сен-Жак». Я завжди пам’ятатиму цей готель і кімнату, яку винаймала пані де Ларнаж. Після обіду вона захотіла прогулятися: вона знала, що маркіз поганий ходак, і це була слушна нагода залишитися наодинці зі мною, чим вона твердо вирішила скористатися, не бажаючи марнувати час, якого залишалося небагато. Ми прогулювалися уздовж ровів, що оточували місто. Там я знову почав довгу історію своїх хвороб; вона відповідала таким ніжним тоном і так притискала мою руку до свого серця, що тільки моя надмірна дурість заважала мені перевірити на ділі її щирість. Найзабавніше було те, що я сам був надзвичайно схвильований. Я вже говорив, що вона була привабливою, а любов зробила її чарівною і наділила її блиском першої молодості, вона кокетувала з таким мистецтвом, що могла б полонити найдосвідченішого чоловіка. Я почував себе дуже ніяково і щохвилини готовий був відкинути будь-яку несміливість, але боязнь образити її чи розсердити і ще більший страх бути висміяним і зганьбленим, можливість почути за обідом, як безжальний маркіз привітає мене з моєю заповзятливістю, стримували мене. Я обурювався на свій безглуздий сором, але не міг подолати його. Я був, як на тортурах. Облишивши свої промови Селадону і відчуваючи, які вони недоречні в таку хвилину, я мовчав, не знаючи, що робити і що сказати, у мене був похмурий вигляд, – одне слово, я робив усе, щоб накликати на себе гнів, якого так боявся. На щастя, пані де Ларнаж була людяніша. Вона несподівано урвала цю мовчанку, обійнявши мене рукою за шию, і в ту ж мить її губи, притиснувшись до моїх, сказали мені все дуже ясно, щоб я міг помилятися й далі. Криза була якнайдоречніша. Я став люб’язним. Час було це зробити! Вона розбудила в мені ту довіру, брак якої завжди заважав мені бути природним. Я став самим собою. Ніколи ще мої очі, почуття, серце і мої губи не говорили так красномовно, ніколи ще я так повно не загладжував своїх помилок, і якщо ця маленька перемога і коштувала пані де Ларнаж деякого клопоту, я маю підстави думати, що їй не довелося пошкодувати про це.

Проживи я хоч сто років, я завжди із задоволенням згадуватиму цю чарівну жінку. Я називаю її «чарівною», хоча вона не була ні вродливою, ні молодою, але разом з тим вона не була ні потворною, ні старою, і тому ніщо в її обличчі не заважало її розуму і грації справляти потрібне враження. На відміну від інших жінок, у неї найменше збереглася свіжість обличчя, і я думаю, що її зіпсували рум’яна. Вона мала всі підстави бути легко доступною жінкою – тільки так вона могла змусити цілком оцінити себе. Можна було дивитися на неї і не кохати, але не можна було володіти нею і не обожнювати її. Це доводить, як мені здається, що вона не завжди була такою щедрою на ласки, як зі мною. Вона надто стрімко і пристрасно захопилася мною, щоб заслуговувати на прощення, але принаймні в її захопленні серце відігравало не меншу роль, ніж її чуттєвість. За той короткий і чудовий час, який я провів разом з нею, вона так берегла мене і стримувала мій запал, незважаючи на свою пристрасність, що я маю всі підстави вважати, що вона більше турбувалася про моє здоров’я, ніж про своє задоволення.

Наші стосунки не залишилися непомітними для маркіза. Його підсміювання з мене не припинилися, навпаки, він більше, ніж будь-коли, поводився тепер зі мною як з нещасним закоханим, змученим непохитністю своєї суворої красуні. У нього жодного разу не прослизнуло ні слова, ні погляду чи посмішки, які змусили б мене запідозрити, що він розгадав нас. Я вважав би так і далі, якби проникливіша пані де Ларнаж не сказала мені, що він усе бачить, але, як людина вихована, не подає виду. Справді, неможливо було поводитися шляхетніше і виявляти більшу чемність, навіть стосовно мене, за винятком його жартів, що особливо посилилися після мого успіху. Можливо, він приписував мені честь перемоги і вже не вважав мене таким дурнем, яким я здавався йому раніше. Він помилявся, як бачите; все-таки я скористався його помилкою, і, оскільки міг тепер сміятися, спокійно зносив його епіграми і навіть іноді досить дотепно відповідав на них, гордий тим, що можу виявляти перед пані де Ларнаж даний мені розум. Я став іншою людиною.

Ми подорожували найродючішими місцями і в найсприятливішу пору року. Завдяки турботам маркіза у нас усюди був чудовий стіл. Проте я волів би, щоб він не поширював своїх турбот і на вибір для нас кімнат, але він посилав свого лакея вперед, щоб зайняти їх, і цей хитрун, чи то за наказом свого пана, чи то з власних міркувань, завжди оселяв маркіза по сусідству з пані де Ларнаж, а мене запроторював на інший кінець будинку. Та мене це нітрохи не бентежило, і наші побачення зробилися від цього ще пікантнішими. Таке чудове життя тривало чотири чи п’ять днів, протягом яких я впивався найсолодшою пристрастю. Вона була сильна, і я тішився нею в чистому вигляді, до неї не домішувалося ніяке страждання. Це був перший і єдиний раз, коли я відчував таку насолоду, і повинен сказати, що завдяки пані де Ларнаж я можу вмерти, пізнавши плотські радощі.

Якщо моє почуття до неї і не було коханням, то все-таки воно було такою ніжною відповіддю на її почуття до мене, такою жагучою чуттєвістю в хвилини любовних утіх, такою ніжною соромливістю в розмовах, що мало всю чарівність пристрасті без того божевілля, від якого лише паморочиться світ і втрачається здатність відчувати насолоду. Я почував справжнє кохання тільки раз у житті, і воно не стосувалося пані де Ларнаж. Я кохав цю жінку не так, як пані де Варенс, але саме тому й тішився у сто разів більше, володіючи нею. З матусею моя втіха завжди затьмарювалася якимсь смутком, який потай стискав серце і який я долав не без зусиль; я не радів, що володію нею, а дорікав собі за те, що принижую її. З пані де Ларнаж, навпаки, я віддавався своїй чуттєвості з радістю і з довірою, гордий тим, що я чоловік і щасливий. Я поділяв враження, яке справляв на її почуття, і достатньо володів собою, щоб з пихатим захопленням спостерігати свій тріумф, тим самим посилюючи його ще більше.

Не пам’ятаю, де нас покинув маркіз де Торіньян, що жив у цих місцях, але, не доїжджаючи до Монтелімара, ми з пані де Ларнаж залишились самі, і тоді вона влаштувала свою покоївку в мій екіпаж, а я пересів до неї. Можу запевнити вас, що дорога не здалася нам нудною, і мені важко було б описати місцевість, якою ми їхали. У Монтелімарі у неї були справи, що затримали її на три дні, протягом яких вона залишала мене, проте всього на чверть години, щоб зробити один візит. О, ці три дні! Вони вже не повторювалися в моєму житті.

Дорожнє кохання не може тривати довго. Нам довелося розлучитися, і, признаюся, пора вже було. Не тому, що вона мені набридла чи я відчував, що це незабаром станеться все одно, зовсім ні, я з кожним днем прихилявся до неї все більше; але, незважаючи на всю її стриманість, у мене вже не залишилося майже нічого, крім доброго бажання. Шкодуючи про розлуку, ми тішили себе планами майбутнього побачення. Було вирішено, що, оскільки такий спосіб лікування виявився мені корисний, я пройду новий його курс під керівництвом пані де Ларнаж цієї зими, перебувши її в Сент-Андьолі. Я мав залишитися в Монпельє на п’ять-шість тижнів, аби дати їй час влаштувати справи так, щоб уникнути пліток. Вона дала мені докладні настанови про те, що мені треба було знати, що говорити і як триматися. До того часу ми домовилися писати одне одному. Вона довго і серйозно переконувала мене турбуватися про своє здоров’я, порадитися із знаючими лікарями, уважно виконувати всі їхні приписи і обіцяла змусити мене виконувати ці приписи, хоч які б вони були строгі, весь той період, поки я буду з нею. Думаю, що говорила вона щиро, бо кохала мене; вона дала мені тисячу доказів цього, надійніших, ніж її ласки. З мого одягу вона зробила висновок, що я не купаюся в розкоші, і, хоча сама була не багата, намагалася вручити мені, коли ми розлучалися, половину досить великої суми грошей, які везла з Гренобля. Мені насилу вдалося відмовити її. Нарешті я покинув її із серцем, по самі вінця повним нею, залишивши, здається, і в ній щиру прихильність до мене.

Свій шлях я закінчував у спогадах про його початок і був дуже задоволений своєю чудовою каретою, де міг вільно мріяти про втіхи, яких уже зазнав, а також про ті, що мені були обіцяні. Я тільки й думав, що про Сент-Андьол і те чудове життя, що чекало на мене там, тільки й бачив, що пані де Ларнаж і все, що її оточувало. Решта всесвіту перестала для мене існувати, навіть матусю було забуто. Я подумки перебирав усі слова пані де Ларнаж, намагаючись заздалегідь скласти собі уявлення про її житло, сусідів, знайомих і весь її спосіб життя. У неї була дочка, про яку вона дуже часто розповідала мені мовою матері, котра обожнює своє дитя. Її дочці минуло вже п’ятнадцять років, вона була чарівна, жвава і привітна. Мені було обіцяно, що вона буде зі мною люб’язна, і я не забув цієї обіцянки. Мені було дуже цікаво уявити собі, як мадемуазель де Ларнаж поставиться до друга своєї матері. Ось про що я міркував дорогою від Пон-Сент-Еспрі до Ремулена.

Мені порадили помилуватися на Гардський міст. Поснідавши смачними фігами, я взяв провідника й пішов поглянути на нього. Я готувався побачити монумент, гідний рук, що створили його, але дійсність перевершила мої сподівання, і це було єдиний раз у моєму житті. Тільки римляни могли створити подібне. Вигляд цієї простої і благородної споруди вразив мене тим дужче, що вона височіла серед пустелі, де тиша й самотність роблять її ще дивовижнішою і посилюють захоплення, бо цей так званий міст не що інше, як акведук. Мимоволі запитуєш себе, яка сила перенесла ці величезні камені так далеко від каменоломні і зібрала стільки тисяч людських рук в майже безлюдному місці? Я пройшов по трьох ярусах цієї чудової споруди, ледве сміючи ступати на нього ногами. Відлуння моїх кроків під його неосяжним склепінням, здавалося, доносило до мого слуху голоси тих, хто його побудував. У цій громадині я губився, немов комаха. Відчуваючи себе маленьким, я в той самий час відчував і деяке піднесення душі і зітхаючи говорив: «Чому я не народився римлянином?» Кілька годин провів я там у захопленому спогляданні. Я повернувся зі своєї прогулянки неуважним і замріяним, і моя мрійливість обернулася не на користь пані де Ларнаж. Вона застерегла мене щодо дівчат Монпельє, але забула про Гардський міст. Всього передбачити неможливо.

У Німі я пішов глянути на Арени. Ця споруда, набагато величніша, ніж Гардський міст, справила на мене менше враження, чи тому, що моє захоплення було вичерпано останнім, чи тому, що розташування Арен серед міста заважає милуватися ними. Цей чудовий і величезний цирк оточений потворними будиночками, а ще жалюгідніші і дрібніші халупки заповнюють його арену, тож усе разом справляє враження якоїсь безладної мішанини, дивлячись на яку, відчуваєш, як жаль і обурення заглушають задоволення і здивування. Пізніше я бачив цирк у Вероні, не такий великий і гарний, як німський, але зате доглянутий і турботливо збережений, і тому він справив на мене сильніше і приємніше враження. Французи не бережуть і не шанують своїх пам’ятників. Вони гаряче беруться до діла, але не вміють ні закінчити його, ні продовжити.

Я так змінився, і любов до гарного столу стала такою сильною в мені, що одного разу я зупинився в «Пон-де-Люнелі» тільки для того, щоб побенкетувати в тамтешньому товаристві. Цей найвідоміший у Європі шинок цілком заслуговував у той час своєї слави. Власники зуміли дістати всі вигоди з його вдалого розташування, щоб отримувати численні й вишукані їстівні припаси. Справді, дивно було бачити в цьому закладі, загубленому серед сільської місцевості, стіл, багатий на всіляку морську і річкову рибу, чудову дичину, тонкі вина, що їх подавали з такою увагою і послужливістю, які можна зустріти лише в будинках багатих і великих сього світу, – і все це за ваші тридцять п’ять су! Але «Пон-де-Люнель» не довго залишався таким і незабаром назавжди втратив свою добру репутацію.

Під час подорожі я забув про свою хворобу і згадав про неї, аж коли приїхав у Монпельє. Моя помисливість чудово вилікувалась, але інші недуги залишилися, і, хоча звичка зробила мене менш чутливим до них, їх цілком вистачило б тому, хто раптом відчув їх у собі вперше, щоб вважати себе близьким до смерті. Насправді вони були не такі болісні, як страшні, і змушували страждати більше дух, аніж тіло, якому вони, здавалося, провіщали руйнування. Відвернутий бурхливими пристрастями, я не думав про свій стан, але, оскільки він був зовсім не уявним, я відчув його відразу, як тільки заспокоївся. Тому я почав серйозно думати про поради пані де Ларнаж і про мету своєї подорожі. Я відвідав найзнаменитіших лікарів і серед них пана Фіза, і навіть, від надлишку обережності, оселився в одного з них. То був ірландець Фіц-Моріс, у якого на пансіоні було багато студентів-медиків, і для хворого це було особливо зручно; Фіц-Моріс брав за стіл помірну плату, а за лікування зі своїх пансіонерів не брав нічого.

Він узявся виконувати розпорядження пана Фіза і спостерігати за моїм здоров’ям. Він чудово впорався зі своїми обов’язками відносно дієти. За його столом неможливо було дістати нетравлення шлунка, і хоча я не дуже чутливий до подібних прикрощів, але не було потреби далеко ходити за порівнянням, і я не міг завадити собі думати, що пан де Торіньян був кращим постачальником обідів, ніж пан Фіц-Моріс. Але й померти з голоду там було неможливо, а молодь, що обідала в нього, була дуже веселою, і новий спосіб життя справді пішов мені на користь і не дав мені знов упасти в мою меланхолію. Вранці я приймав усілякі ліки, головним чином пив якусь воду, здається, з Валя, та писав листи пані де Ларнаж: наше листування йшло досить жваво, і Руссо взяв на себе клопіт вести кореспонденцію свого друга Дадлінґа.

Опівдні я прогулювався в Канурзі з кимось із студентів, які всі були чудовими хлопцями, а потім ми знову збиралися на обід. Після обіду більшість з нас була до вечора зайнята важливою справою: ми йшли за місто зіграти дві-три партії в кулі, а той, хто програв, пригощав усю компанію полуденком. Я не грав, оскільки не мав для цього ні достатньої сили, ні спритності, але тримав парі, з цікавістю бігаючи за гравцями і за їхніми кулями нерівними і кам’янистими дорогами, роблячи приємні і дуже корисні для мого здоров’я вправи. Ми полуднували в якому-небудь заміському шинку. Немає потреби говорити про те, що ці прогулянки були веселі, але додам, що вони були й досить пристойні, хоч нам і прислуговували гарненькі дівчата. Головував за нашим столом пан Фіц-Моріс, який добре грав у кулі, і можу сказати, що, незважаючи на погану репутацію студентів, у цій молоді я виявляв більше морального почуття і чесності, ніж у багатьох людей зрілого віку. Вони були радше галасливі, ніж розпутні, радше веселі, ніж розбещені. А я, коли мене не примушують, так легко підкоряюся загальному способу життя, що охоче провадив би подібне існування завжди. Серед студентів було кілька ірландців, у яких я намагався навчитися яких-небудь англійських слів для майбутнього життя в Сент-Андьолі, оскільки наближався час мого від’їзду.