Розділ «Частина перша»

Щоранку я вставав з першими променями сонця. Через сусідній фруктовий сад підіймався на дуже мальовничу дорогу, що пролягала над виноградником, і схилом пагорба доходив до Шамбері. Під час прогулянки я промовляв свою молитву, що полягала не в безглуздому бурмотінні, а в щирому піднесенні серця до Творця чудовної природи, краса якої простягалася перед моїми очима. Я ніколи не любив молитися в кімнаті; мені здається, що стіни й усі ці жалюгідні витвори людських рук стають між Богом і мною. Я люблю споглядати Бога в Його творіннях, коли моє серце підноситься до Нього. Можу сказати, що молитви мої були чисті і тому гідні бути почутими. Я просив для себе і для тієї, з якою ніколи не розлучались мої бажання, тільки невинного і спокійного життя без розпусти, болю і тяжкої потреби, смерті як у праведників та їх участі в майбутньому. Втім, молитва моя полягала більше в захопленні і спогляданні, аніж у проханнях, і я знав, що найкращим засобом отримати від Подавача справжніх благ ті, що нам необхідні, є не прохання про них, а гідне життя. Я повертався з прогулянки досить довгим кружним шляхом, з цікавістю і захопленням поглядаючи на довколишні картини сільського життя – єдині, від яких ніколи не втомлювались мої очі і серце. Я здалеку вдивлявся, чи почався вже день у матусі. Якщо віконниці у неї були відчинені, я біг до неї, радісно тремтячи; якщо ж вони були зачинені, я йшов у сад і, чекаючи її пробудження, розважався повторенням пройденого напередодні або садівникував. Віконниці відчинялись, я поспішав поцілувати її в ліжку, ще напівсонну, і цей чистий і ніжний поцілунок в самій своїй невинності був сповнений особливої чарівності, яка ніколи не поєднується з чуттєвою пристрастю.

Наш сніданок зазвичай складався з кави, розбавленої молоком. О цій порі дня ми відчували себе особливо спокійними і невимушено розмовляли. Це вранішнє сидіння за столом, звичайно досить тривале, назавжди залишило в мені любов до сніданків, і мені значно більше подобаються англійський і швейцарський звичай, коли за сніданком усі збираються до столу, а не французький, коли кожен снідає у себе в кімнаті або, найчастіше, не снідає зовсім. Після годинної чи двогодинної розмови я до полудня повертався до своїх книг. Я починав з якого-небудь філософського твору на кшталт «Логіки» Пор-Рояля,[91] «Дослідів» Локка, Мальбранша,[92] Лейбніца,[93] Декарта та інших. Незабаром я помітив, що всі ці автори майже постійно суперечать одне одному, і склав химерний план помирити їх між собою, що дуже мене втомило й забрало багато часу. Я заплутався й перестав рухатися вперед. Нарешті, відмовившись від цієї методи, я взяв на озброєння набагато кращу, якій і зобов’язаний всіма своїми успіхами, попри відсутність здібностей.

Читаючи якого-небудь автора, я взяв собі за правило приймати всі його ідеї і слідкувати за їхнім розвитком, не домішуючи до них ні своїх міркувань, ані думок чужих авторів і ніколи їх не заперечуючи. Я сказав собі: спочатку влаштую в своїй голові склад ідей, істинних чи хибних, але в усякому разі, ясних, і зачекаю, поки їх назбирається досить для того, щоб мати змогу порівнювати їх і вибирати. Знаю, що й ця метода не бездоганна, але вона допомогла моєму освіченню. Через кілька років, поки я думав чужими думками, не розмірковуючи і, так би мовити, не думаючи, я набув досить великий запас знань, щоб бути самодостатнім і мислити самостійно, не вдаючись до чужої допомоги. І тоді, коли подорожі і справи позбавили мене можливості заглядати в книги, я розважався тим, що згадував і порівнював прочитане, зважуючи кожну думку на терезах розуму і де в чому заперечуючи думку своїх вчителів. Через те, що я пізно почав застосовувати свою здатність міркувати, вона, як я переконався, не втратила своєї сили, і, коли я опублікував свої власні думки, ніхто не звинуватив мене в рабському учнівстві і в тому, що я висловлююся in verba magistri.[94]

Від філософії я переходив до елементарної геометрії; але далі так і не просунувся, вперто прагнучи перемогти свою пам’ять і сотні разів повертаючись до вже пройденого. Мені не сподобалася Евклідова геометрія, яка радше турбується про ланцюг доказів, ніж про зв’язок ідей; я віддав перевагу «Геометрії» отця Ламі, котрий став з того часу одним з моїх улюблених авторів і праці якого я все ще охоче перечитую. Далі йшла алгебра, і в ній моїм гідом був той-таки отець Ламі. Трохи просунувшись уперед, я почав вивчати «Науку обчислення» отця Рейно, а згодом – його «Наочний аналіз», якого, втім, я лише злегка торкнувся. Я так і не дійшов до того, щоб як слід відчути застосування алгебри до геометрії. Мені зовсім не подобалась ця манера робити операції всліпу, і мені здавалося, що розв’язання геометричної задачі за допомогою рівнянь – все одно що гра арії на шарманці. Коли я вперше знайшов за допомогою обчислення, що квадрат бінома дорівнює сумі квадратів його частин і їх подвоєному добутку, я, незважаючи на правильність своїх обчислень, не йняв цьому віри доти, доки не побудував усю фігуру. Не те щоб я не любив алгебру за те, що вона оперує абстрактними поняттями, але коли вона стосувалася простору, мені потрібно було бачити її дію у кресленнях; інакше я нічого не міг зрозуміти.

Після алгебри надходила черга латини. Ці заняття були найважчими, і я ніколи не міг досягти в них особливих успіхів. Спочатку я вдався до методи Пор-Рояля, але безрезультатно. Мене нудило від цих остготських віршів, моє вухо ніколи не могло до них звикнути. Я губився у великій кількості правил і, запам’ятовуючи останнє, забував усі попередні. Заучування слів не підходить для людини з поганою пам’яттю, а я вперто налягав на це заняття саме для того, щоб розвинути свою пам’ять. Врешті-решт, довелося його кинути. Я достатньо розібрався у будові фраз, щоб читати легкий текст за допомогою словника. Я вибрав цей шлях, і справа пішла добре. Я взявся до перекладів, не письмових, а усних, і цим обмежився. З часом завдяки вправам я почав вільно читати латинських авторів, але так і не навчився писати і говорити цією мовою; це часто ставило мене у скрутне становище, коли я, сам не знаю як, опинився в ролі письменника. Інший незручний наслідок такого способу навчання полягав у тому, що я ніколи не знав просодії, а тим паче версифікації. Проте, бажаючи відчути гармонію мови у віршах і в прозі, я зробив немало зусиль, аби досягти цього, але переконався, що без учителя це майже неможливо. Вивчивши віршування найлегшого розміру, гекзаметра, я мав терпіння проскандувати майже всього Верґілія,[95] помітивши в ньому всі стопи і кількість складів; згодом, коли у мене виникали сумніви, довгий це чи короткий склад, я радився зі своїм Верґілієм. Зрозуміло, що я припускався багатьох помилок через вільності, що допускаються у віршах. Але якщо самостійне навчання має деякі переваги, з ним пов’язано також багато незручностей, і щонайперше – неймовірна праця. Мені це відомо краще, ніж будь-кому іншому.

Перед полуднем я полишав книги і, якщо обід ще не був готовий, ішов провідати своїх приятелів голубів або попрацювати в саду. Коли мене кликали, я прибігав до обіду дуже задоволений, почуваючи великий апетит, бо треба відзначити й те, що, хоч який би я був хворий, апетиту я ніколи не втрачав. За обідом ми проводили час дуже приємно, розмовляючи про свої справи, чекаючи на ту хвилину, коли матуся зможе почати їсти. Двічі чи тричі на тиждень, якщо була гарна погода, рятуючись від спеки, ми йшли пити каву до прохолодної і густо зарослої зеленню альтанки за будинком, яку я прикрасив хмелем. Там проводили ми деякий час, оглядаючи наші овочі, квіти і розмовляючи про наше життя, що давало змогу ще більше відчути його красу. На іншому кінці саду в мене була ще одна сімейка: бджоли. Я не проминав нагоди, іноді разом з матусею, зробити їм візит; я дуже цікавився їх роботою і нескінченно розважався тим, що спостерігав, як вони повертаються зі свого збирання, іноді з таким вантажем на лапках, що їм важко було рухатися. У перші дні цікавість зробила мене нескромним, і вони ужалили мене двічі чи тричі, але потім ми так добре зазнайомилися, що вони вже не чіпали мене, хоч як би близько я підходив; і, хоч як не були повні вулики, готові роїтися, бджоли іноді оточували мене, сідали мені на обличчя, на руки, але жодна мене не вжалила. Всі створіння остерігаються людини – і мають рацію; але як тільки вони переконуються, що вона не хоче їм нашкодити, їхня довіра стає такою великою, що треба бути варваром, щоб нею зловживати.

Потім я повертався до своїх книжок, але мої післяобідні заняття треба назвати радше відпочинком і розвагою, ніж працею і навчанням. Я завжди терпіти не міг кабінетних занять після обіду, і взагалі будь-яка праця дається мені важко в денну спеку. Одначе я вчився, але не утрудняючи себе й безсистемно, читаючи, але не навчаючись. Найбільше уваги я приділяв історії і географії, а що це не вимагало розумової напруги, робив успіхи тією мірою, як дозволяла мені моя погана пам’ять. Я захотів вивчити отця Пето і заглибився в нетрі хронології, та мені набридла критична частина, в якій не було ні основи, ні меж, і я відчув особливий потяг до точного вимірювання часу і руху небесних тіл. Я міг би навіть захопитися астрономією, якби мав інструменти, але мені доводилося задовольнятися лише деякими елементарними знаннями, взятими з книг, та деякими грубими спостереженнями за допомогою далекоглядної труби, тільки для того, щоб ознайомитися із загальним виглядом неба, бо моя короткозорість не дозволяла мені досить ясно розрізняти зорі неозброєним оком.

У зв’язку з цим я пригадую одну пригоду, спогад про яку часто викликав у мене сміх. Я купив собі карту зоряного неба, щоб вивчати сузір’я. Я прикріпив карту до підставки і ясними ночами виходив у сад і встановлював цю підставку на чотири ніжки на рівні мого зросту, повернувши карту донизу; для освітлення я брав свічку і, щоб вітер не загасив її, ставив її у відро на землі, між ніжками. Потім, дивлячись поперемінно то на карту неозброєним оком, то на зорі в свою трубу, я вчився впізнавати зірки й розрізняти сузір’я. Здається, я вже говорив, що сад пана Нуаре був розташований терасами, з дороги було видно все, що в ньому відбувається. Одного пізнього вечора селяни, що проходили поблизу нашого будинку, побачили мене за моїми маніпуляціями і в досить дивному убранні. Світло, що падало на мою карту і виходило бозна-звідки, оскільки його джерело було приховане від їхніх очей стінками відра, чотири стовпці, величезний аркуш паперу, поцяткований якимись фігурами, рамка і рух труби, що поверталася туди-сюди, здалися їм якимись чаклунськими діями, які їх неабияк налякали. Моє вбрання не могло їх заспокоїти: насунутий на нічний ковпак капелюх і матусина тепла кофта, яку вона змусила мене надягнути, надали мені у їхніх очах вигляду справжнього чаклуна, оскільки вже доходило до півночі, вони не сумнівалися в тому, що це початок шабашу. Не бажаючи бачити, що буде далі, вони з переляку втекли, розбудили сусідів, розповіли їм про побачене, і ця історія так швидко поширилася, що наступного дня всі навколо вже знали, що в саду пана Нуаре нечиста сила справляла шабаш.

Не знаю, чим би скінчився весь цей галас, якби один із селян, свідок моїх заклинань, не поскаржився того ж таки дня двом єзуїтам, котрі бували у нас, і ті, ще не знаючи, про що йдеться, заздалегідь заспокоїли селян, а потім розповіли нам цю історію. Я пояснив їм, як усе було, і ми всі разом довго сміялися. Проте було вирішено: надалі, щоб уникнути подібних випадків, я вестиму свої спостереження без світла і ходитиму звірятися з картою в дім. Ті, хто прочитав у «Листах з Гори» про мою венеціанську магію,[96] переконаються, я певен, що я вже давно мав великий потяг до чаклунства.

Такий був мій спосіб життя в Шарметі, коли я не був зайнятий польовими роботами, яким я завжди віддавав перевагу, і в тих випадках, коли це не перевищувало моїх сил, я працював як справжній селянин. Правда, у той час моя надзвичайна слабість дозволяла мені похвалитися лише своєю доброю волею. До того ж я завжди хотів робити відразу дві справи і тому жодної не робив як слід. Я вбив собі в голову розвинути свою пам’ять і наполегливо заучував великі уривки. Для цього я завжди носив із собою яку-небудь книгу, яку на превелику силу вивчав і повторював під час роботи. Не розумію, як від цих марних і тривалих зусиль я врешті-решт зовсім не отупів. Еклоги Верґілія[97] я завчав, думаю, разів двадцять, а тепер не пам’ятаю з них ні слова. Я втратив і розрізнив безліч книг завдяки своїй звичці носити їх із собою всюди – на голубник, у сад, у виноградник. Зайнятий чим-небудь іншим, я клав книжку до підніжжя дерева або на живопліт, потім забував про неї і нерідко два тижні потому знаходив її зітлілою або згризеною мурахами і слимаками. Ця пристрасть до навчання стала якоюсь манією, яка робила мене схожим на одержимого, оскільки я постійно бурмотів собі щось під ніс.

Твори Пор-Рояля та ораторіанців, які я читав найбільше, зробили мене напівянсеністом, але, незважаючи на всю мою довірливість, їхня сувора теологія викликала у мене жах. Страх перед пеклом, якого я раніше майже зовсім не боявся, почав поступово руйнувати мій спокій, і, якби матуся не заспокоювала мене, ця страхітлива доктрина врешті-решт цілком перевернула б мені душу. Мій духівник, що був одночасно і її сповідальником, сприяв, зі свого боку, підтриманню в мені доброго самопочуття. Це був отець Еме, єзуїт, добрий і мудрий старий, пам’ять якого я завжди шануватиму. Хоча і єзуїт, він відзначався дитячою простотою, і його моральні правила, радше м’які, ніж поблажливі, були саме тим, чого я потребував, щоб протистояти похмурому впливу янсенізму. Ця добра людина і його товариш, отець Коп’є, часто відвідували нас у Шарметі, хоча дорога до нас була дуже важка і досить довга для людей їхнього віку. Ці відвідини були для мене великим благом, хай віддячить Господь їхнім душам! Їм було вже дуже багато років у той час, і я не думаю, що вони ще живі тепер. Я теж ходив до них у Шамбері і поступово призвичаївся до їхнього житла; їхня бібліотека була до моїх послуг. Спогад про цей щасливий час до такої міри пов’язаний із спогадом про єзуїтів, що одне змушує мене любити інше, і, хоча їхнє вчення завжди здавалося мені небезпечним, я ніколи не міг знайти в собі сили щиро ненавидіти їх.

Хотілося б мені знати, чи впадають інші люди в таку дитинність, в яку впадало іноді моє серце. Серед своїх занять і цілком невинного життя, незважаючи на все, що мені говорили, страх перед пеклом все ж таки часто хвилював мене. Я запитував себе, у якому я стані, і якщо я помру просто зараз, то чи буду я засуджений. На думку янсеністів, це річ безперечна, але моя совість намагалася це заперечувати. Вічно перебуваючи в страху і в жорстокій невпевненості, я, щоб знайти вихід, удавався до таких смішних засобів, за які сам охоче спровадив би когось іншого до божевільні. Якось, поринаючи в ці похмурі роздуми, я мимовільно кидав камінці в стовбури дерев, роблячи це з властивою мені спритністю, тобто майже ніколи не влучаючи в ціль. І ось я раптом вирішив перетворити ці чудові вправи на свого роду з’ясування майбутнього, щоб заспокоїти своє хвилювання. Я сказав собі: зараз я кину цей камінь он в те дерево навпроти; якщо попаду, отже, я врятований, якщо промахнуся – буду засуджений. Промовивши отак, я кинув тремтячою рукою свій камінець. Серце моє калатало з шаленою силою, але камінчик влучив у саму середину стовбура, що було неважко, оскільки я вибрав дуже товсте дерево, що стояло найближче. Відтоді я вже не сумнівався в своєму порятунку. Згадуючи цей випадок, не знаю, сміятися мені чи плакати. Ви, дорослі люди, звичайно, смієтеся. Але, радіючи своїй перевазі, не знущайтеся з моєї жалюгідної слабкості, тому що, присягаюся вам, я і сам чудово її усвідомлюю.

Утім, ці хвилювання і тривоги, можливо, невіддільні від святобливості, не були моїм постійним станом. Зазвичай я був досить спокійний, і думка про близьку смерть наповнювала мою душу не так скорботою, як тихим смутком, в якому й була моя насолода. Недавно я знайшов серед своїх старих паперів свого роду передсмертне напуття самому собі, в якому я називав себе щасливим, оскільки вмирав у тому віці, коли знаходиш у собі досить мужності дивитися смерті в лице, не зазнавши в житті великих фізичних і моральних страждань. Який я був правий! Якесь передчуття змушувало мене боятися життєвих страждань. Здавалося, я передбачав долю, що чекала мене на схилі моїх днів. Ніколи я не був такий близький до мудрості, як у той щасливий період. Не відчуваючи особливих докорів сумління за минуле, вільна від турбот про майбутнє, моя душа постійно і сповна втішалася теперішнім.

Святобливі люди звичайно мають яку-небудь дуже яскраво виражену чуттєву схильність, яка змушує їх із захватом утішатися дозволеними їм невинними радощами. Не знаю, чи, точніше, добре знаю, чому світські люди ставлять їм це у провину: тому, що вони заздрять тим, хто втішається простими речами, до чого вони самі давно втратили здатність. Я ж цієї здатності не втратив, і мені було дуже приємно задовольняти її із спокійною совістю. Моє ще юне серце віддавалося всьому з дитячою радістю чи, смію сказати, з ангельською хтивістю, бо насправді мої безтурботні радощі були світлі і прозорі, як райське блаженство. Обіди на траві в Монтаньйолі, вечері в альтанці, збір плодів і винограду, вечірні посиденьки, які ми проводили за тіпанням льону – все це були для нас справжні свята, яким матуся раділа не менше, ніж я сам. Більш усамітнені прогулянки мали ще більшу чарівність, тому що тоді наші серця виливалися вільніше.

Одну з таких прогулянок, у день святого Людовіка,[98] чиє ім’я мала й матуся, я запам’ятав назавжди. Ми пішли на неї удвох рано-вранці, після меси, яку відслужив для нас удосвіта чернець-кармеліт в каплиці, що прилягала до будинку. Я запропонував пройтися схилом пагорба, що лежав навпроти нашого і на якому ми ще ні разу не бували. Провізію ми відправили вперед, оскільки прогулянка передбачалася на весь день. Незважаючи на деяку повноту, матуся була непоганим ходаком; ми переходили з пагорба на пагорб, з лісу в ліс, іноді під сонцем, частіше в тіні, час від часу відпочиваючи і забуваючись на цілі години в розмовах про самих себе, про свій союз, про насолоду нашої долі, і підносили молитви про її продовження, які, проте, не були почуті. Здавалося, все змовилося, щоб зробити той день щасливим. Недавно пройшов дощ і прибив пил, уздовж шляху дзюрчали струмки, свіжий вітерець колихав листя, повітря пахло свіжістю, на обрії не було жодної хмаринки, на небі панував безтурботний спокій, як і в наших серцях. Ми влаштували обід в одного селянина, розділивши його з усією його родиною, яка благословляла нас від щирого серця. Ці бідні савояри – добрі люди! Після обіду ми сховалися в тіні крислатих дерев, де матуся, поки я збирав сухий хмиз, щоб зварити каву, рвала в кущах трави. На квітах того букета, який я нарвав їй дорогою, вона пояснила мені безліч цікавих подробиць їхньої будови, що дуже зацікавило мене і мало б привернути до ботаніки, але час для цього ще не настав, – я був дуже захоплений іншими науками. Дивна думка, що раптом прийшла мені до голови, відвернула мене від квітів і рослин. Мій душевний стан, усе, що ми говорили й робили того дня, все, що мене вражало, нагадали мені щось подібне до марення, яке я бачив наяву в Ансі сім чи вісім років тому, і про яке я говорив у своєму місці. Схожість була така разюча, що від думки про це я розхвилювався до сліз.

У пориві ніжності я розцілував свою дорогу подругу. «Матусю, матусю, – мовив я пристрасно, – цей день був мені обіцяний вже давно, і мені немає чого більше бажати. Завдяки вам я на вершині щастя, чи може воно не згаснути тепер? Чи може воно тривати доти, доки я відчуватиму всю його красу? Воно кінчиться тільки разом з моїм життям!»

Так минали мої щасливі дні, і вони були тим щасливіші, що, не помічаючи нічого, що могло їх схвилювати, я насправді думав, що вони закінчаться тільки з моїм життям. Не те щоб джерело моїх тривог цілком вичерпалося, але я бачив, що воно наповнюється іншим змістом, і намагався спрямувати його на корисні речі, щоб він у самому собі приносив зцілення. Матуся завжди любила село, і з моєю допомогою ця схильність не охолоджувалась. Поступово вона полюбила і польові роботи, їй подобалося землеробство; і вона мала деякі знання у цій справі, які вона охоче застосовувала на практиці. Не задовольняючись ділянкою землі, що прилягала до будинку, вона брала в оренду то який-небудь луг, то поле. Нарешті, перенісши свої підприємницькі здібності на землеробство і не бажаючи жити без діла у своєму домі, вона швидко почала ставати справжньою фермершею. Мені не дуже подобався цей широкий розмах, і я опирався йому наскільки міг, упевнений, що кожен здатний її обдурити, а в результаті її щедрості й марнотратства витрати у неї завжди перевищуватимуть доходи. Але я втішав себе думкою, що ці доходи принаймні будуть небезкорисні і допоможуть їй жити. З усіх її починань це останнє здавалося мені найменш згубним, і, хоч я не бачив у ньому, подібно до неї, вигідної справи, я дивився на нього як на постійне заняття, що здатне уберегти її від шахраїв і зубожіння. Захоплений цією думкою, я гаряче бажав набратися сил і здоров’я, щоб бути у змозі піклуватися про її справи, наглядати за її робітниками чи самому стати першим робітником. Природно, що праця, яку мені доводилося брати на себе для цього, часто відривала мене від книг і відволікала від мого стану і тим самим сприяла поліпшенню мого здоров’я.

Наступної зими Барілло, повернувшись з Італії, привіз мені кілька книжок, у тому числі Бонтемпі[99] і «Cartella per musica» отця Банк’єрі,[100] які викликали у мене цікавість до історії музики і теоретичних досліджень про це прекрасне мистецтво. Барілло якийсь час залишався у нас, і, оскільки кілька місяців тому я досяг повноліття, було вирішено, що навесні я поїду до Женеви, щоб спробувати отримати спадок, що залишився мені від матері, чи принаймні належної мені його частки, поки не з’ясується, що трапилося з моїм братом. Як вирішили, так і зробили. Я приїхав у Женеву, туди ж прибув мій батько. Він давно вже міг з’являтися в Женеві, не накликаючи на себе неприємностей, хоча звинувачення щодо нього не було скасовано. Поважаючи його за мужність і чесність, влада вдавала, ніби забула про його справу, а чиновники, зайняті новим грандіозним проектом, не хотіли передчасно дратувати буржуазію недоречним нагадуванням про свою колишню упередженість.

Я побоювався, що у мене виникнуть труднощі через те, що я змінив релігію, але цього не сталося. Закони Женеви щодо цього менш суворі, ніж бернські закони, де кожен, хто змінив віросповідання, втрачає не тільки своє звання, а й майно. Тож моє право на майно ніхто не заперечував, але його вартість, не знаю, яким чином, звелася до дуже незначної суми. Хоча в смерті мого брата були майже впевнені, але юридичних доказів її не було. Не маючи потрібних паперів, я не міг претендувати на його частку і без жалю залишив її батькові, який і користувався нею до кінця свого життя. Як тільки з юридичними формальностями було покінчено, і я отримав свої гроші, я витратив деяку їх частину на книги і помчав скласти решту до матусиних ніг. Серце моє всю дорогу радісно билося, і та мить, коли я вручив їй ці гроші, стала для мене в тисячу разів солодшою, ніж та, коли я сам отримав їх. Вона прийняла гроші з простотою, властивою великодушним людям, які, самі здійснюючи подібні вчинки без зусиль, дивляться на них без захоплення. Ці гроші майже цілком і з тією ж простотою були витрачені на мої потреби. Вона використала б ці гроші точнісінько так, якби отримала їх з іншого джерела.

Тим часом здоров’я моє не йшло на краще, навпаки, я марнів на очах, був блідий як смерть і худий як скелет; мої артерії билися жахливо, серцеві напади у мене почастішали, я постійно відчував стиснення в грудях, і моя слабкість дійшла нарешті до того, що я ледве міг рухатися, не міг прискорити крок не задихаючись, не міг нахилитися без запаморочення, не міг підняти й найменшої ваги; я був доведений до цілковитої бездіяльності, що особливо болісно для такої рухливої людини, як я. Безперечно, до всього цього домішувалася певна частка помисливості. Помисливість – хвороба щасливих людей, страждав на неї і я: часті безпричинні сльози, переляк від найменшого шелесту листя чи крику птаха, раптові зміни настрою серед спокійного і тихого життя – на всьому цьому лежала печать нудьги, породженої благополуччям, яка, так би мовити, розбещує чуттєвість. Ми так мало створені для щастя на землі, що, коли у нас не страждають і тіло, і душа, нам треба, щоб страждало щось одне з них, і добрий стан одного майже завжди шкодить іншому. У той самий час, коли я міг тішитися радощами життя, занепад мого організму заважав цьому, і ніхто не міг сказати, в чому була причина моєї недуги. Згодом, незважаючи на прожиті роки і справді реальні й серйозні хвороби, моє тіло ніби відновило свої сили, щоб я міг краще відчувати свої нещастя, і тепер, коли я пишу ці рядки, немічний і майже шістдесятилітній старий, котрого обсіли всілякі болі, я відчуваю, страждаючи, в собі більше життєвої сили, ніж мав колись, утішаючись, у розквіті літ і в хвилини справжнього щастя.