Розділ «Частина перша»

До того часу я зовсім не думав про суспільне життя; тепер я вперше почав читати газети, так співчуваючи Франції, що серце моє билося від радості за найменші її успіхи, а її поразки засмучували мене, як мої власні. Якби це дивне захоплення було швидкоплинним, я не став би й говорити про нього, але воно без будь-якої причини до такої міри вкоренялося в моєму серці, що згодом, коли я виступав у Парижі в ролі антидеспота і гордого республіканця, мимоволі відчував таємну прихильність до тієї самої нації, яку називав рабською, і до уряду, який засуджував. Забавно було те, що, соромлячись схильності, такої протилежної моїм принципам, я нікому не наважувався в ній признатися і сміявся з невдач французів, тоді як моє серце обливалося за них кров’ю. Ця схильність була з мого боку така сильна, така постійна і непереможна, що, навіть залишивши французьке королівство після того, як уряд, чиновники і автори заповзялися проти мене, після того, як стало ознакою гарного тону обкидати мене образами і несправедливостями, я не міг зцілитися від своєї пристрасті. Я люблю їх проти своєї волі, хоча вони погано повелися зі мною.

Я довго шукав причину своєї пристрасті і знайшов її в обставині, яка її породила. Пристрасть до літератури прив’язала мене до французьких книг, до їх авторів, до їх країни. У той самий час, коли перед моїми очима марширувала французька армія, я читав про великих героїв Брантома.[65] Моя голова була повна Кліссоном,[66] Байяром,[67] Лотреком,[68] Коліньї,[69] Монморансі[70] і де ля Трімуєм,[71] – і я переносив свою любов до них на їхніх нащадків, як спадкоємців їх доблесті і хоробрості. У кожному полку, що проходив, я сподівався знову побачити знамениті чорні загони, які зробили колись стільки подвигів у П’ємонті. Згодом під час своїх подорожей я помітив, що це властиво не лише мені, що французькі книги в усіх країнах так чи інакше впливають на читаючу й освічену частину нації, слугуючи противагою загальній неприязні до французів, що викликається їх самовпевненістю. Їхні романи подобаються жінкам усіх країн; драматичні шедеври приваблюють у театри молодь. Слава паризьких театрів привертає до них натовпи іноземців, які виходять звідти, сповнені ентузіазму. Нарешті чудовий смак, що панує в їх літературі, підкорює всіх мислячих людей, і французькі автори й філософи підтримують славу французів, потьмянілу від поразок їхніх воїнів.

Отже, я був полум’яним французом, і це зробило мене охочим до всяких новин. Я йшов на площу з натовпом роззяв, де чекав на прибуття кур’єрів, і, дурніше за осла в байці, непокоївся про те, якому хазяїну правитиму за в’ючну тварину: адже тоді стверджували, що ми належатимемо Франції, а Савойю обміняють на Міланське герцогство. Треба все ж таки визнати, що в мене були деякі підстави турбуватися, адже якби ця війна виявилася невдалою для союзників, матуся наражалася б на велику небезпеку позбутися пенсії. Але я мав цілковиту довіру до моїх добрих друзів, і цього разу, незважаючи на несподівану поразку герцога де Брольї, не обманувся в своїй довірі завдяки королю Сардинії, про якого навіть і не подумав.

Поки в Італії бились, у Франції співали. Багато говорили про опери Рамо,[72] почали виявляти зацікавлення до його теоретичних творів, неясність яких робила їх доступними лише для небагатьох. Випадково я почув про його «Трактат про гармонію» і не заспокоївся, поки не придбав цю книгу. Також випадково я захворів. Хвороба мала запальний характер, була бурхливою і короткочасною, але одужував я довго і майже місяць не був у змозі вийти з дому. За цей час я проковтнув свій «Трактат про гармонію», але книга виявилася довгою, незрозумілою і заплутаною, і я відчув, що для її вивчення і розуміння мені знадобиться чимало часу. Я відкладав читання і давав перепочинок очам, розбираючи ноти. Кантати Берньє,[73] на яких я вправлявся, не виходили у мене з голови. Я завчив напам’ять чотири чи п’ять з них, зокрема й «Сплячих амурів», яку я не бачив з того часу, але все ще пам’ятаю майже цілком, так само як і «Амура, ужаленого бджолою», – дуже гарненьку кантату Клерамбо,[74] котру я вивчив майже в той самий час.

Та й до всього ще з Валь-д’Аости приїхав молодий органіст, абат Пале, прекрасний музикант і добрий хлопець, який чудово акомпанував на клавесині. Я познайомився з ним, і ми стали нерозлучні. Він був учнем одного італійського ченця, славнозвісного органіста. Він розповідав мені про принципи свого вчителя, я порівнював їх з принципами Рамо, голова моя була повна акомпанементів, акордів, гармонії. Для всього цього треба було розвинути слух. Я запропонував матусі влаштовувати щомісяця концерти, і вона погодилась. Думка про концерти так захопила мене, що вже ні вдень, ані вночі я ні про що інше не думав. Мені доводилося турбуватися про ноти, музикантів, інструменти, переписування партій. Матуся співала, батько Катон, про котрого я вже говорив і говоритиму ще, співав теж, учитель танців Рош і його син грали на скрипці, Канава, п’ємонтський музикант, який працював на податковому перепису, грав на віолончелі, абат Пале акомпанував на клавесині, а я мав честь диригувати, не забуваючи про диригентський жезл.[75] Можна уявити собі, як усе це було чудово! Не зовсім так, як у пана де Трейторана, але майже так.

Маленькі концерти пані де Варенс, новонаверненої католички, що жила, як говорили, королівськими милостями, викликали ремствування серед святош, але стали приємною розвагою для багатьох порядних людей. Читач і не припустив би, що на чолі останніх стояв чернець, але чернець, гідний поваги і навіть любові, чиї лихі пригоди потім так сильно вразили мене і пам’ять про котрого, пов’язана зі щасливими днями мого життя, дорога мені донині. Йдеться про отця Катона, францисканця, який разом з графом Дортаном наказав арештувати в Ліоні ноти бідолашного котусика, що було не найкращим вчинком в його житті. Він був бакалавром Сорбонни, довгий час жив у Парижі у вищому світі і був особливо обласкавлений у маркіза д’Антремона, тоді сардинського посланця.

Високого зросту, ставний, з повним обличчям, витрішкуватими очима, чорним волоссям, що з природи кучерявилося над чолом, він мав вигляд шляхетний, відвертий, скромний, тримався добре і просто, без чернечого святенництва чи нахабства, без великосвітської пихи, але з упевненістю чесної людини, яка, не соромлячись своєї ряси, знає собі ціну і відчуває себе на своєму місці серед порядних людей. Хоча батько Катон мав освіту, недостатню для вченого, він знав досить для людини світської і, не поспішаючи показувати свої знання, виявляв їх завжди так до речі, що здавався вченішим, ніж був насправді. Він був дотепний, писав вірші, добре говорив, ще краще співав, мав чудовий голос, грав на органі і клавесині. У стількох талантах не було навіть потреби, щоб мати успіх у світі, і він його мав, але при цьому не нехтував і своїми прямими обов’язками і, незважаючи на підступи заздрих суперників, став помічником генерала ордену в своїй провінції або, як кажуть, «однією з найвидатніших ланок ордену».

Цей батько Катон познайомився з матусею у маркіза д’Антремона. Він почув про наші концерти і захотів сам у них взяти участь; він здійснив своє бажання, і за його сприяння наші концерти стали блискучими. Ми з ним дуже швидко здружилися завдяки спільному захопленню музикою, яке як у одного, так і у другого перейшло в справжню пристрасть, з тією лише різницею, що він був справжнім музикантом, а я тільки перодряпом. З Канава та абатом Пале ми йшли займатися музикою до його кімнати, а іноді, у свята, грали і на його органі. Ми частенько обідали в нього, оскільки він відзначався дивними для ченця гостинністю, щедрістю і чутливістю без грубості. У дні наших концертів він вечеряв у матусі. Ці вечері були дуже веселі, дуже приємні: велися цікаві розмови, співалися дуети. Я відчував себе вільно, був дотепний, порадливий; батько Катон був чарівний, матуся приваблива, абат Пале зі своїм бичачим голосом слугував мішенню для жартів. Солодкі хвилини жвавої юності, як багато часу минуло відтоді!

Оскільки мені більше не доведеться говорити про бідолашного отця Катона, я двома словами закінчу його сумну історію. Інші ченці, що заздрили йому чи, радше, скаженіли від його витонченого способу життя, в якому не було й сліду брудної чернечої розпусти, зненавиділи його. Їхні очільники уклали проти нього союз, кривдили його, змістили його з посади, відібрали у нього кімнату, обставлену ним хоч і просто, але зі смаком, і спровадили невідомо куди. Нарешті, ці негідники завдали йому стільки образ, що його чесна і горда своєю правотою душа не витримала, і він помер, пригнічений горем, на в’язничних нарах. Його оплакували всі порядні люди, що знали його і знаходили в ньому єдиний недолік – його чернече звання.

За такого способу життя я незабаром так захопився музикою, що ні про що інше вже й думати не міг. Знехотя ходив я до своєї контори; обтяжлива праця і необхідність бути посидючим стали для мене нестерпною мукою, і я врешті вирішив залишити посаду, щоб цілком віддатися музиці. Зрозуміло, що це безумство зустріло спротив. Кинути пристойне місце і певний заробіток заради ненадійних уроків здавалося надто нерозсудливим, щоб сподобатися матусі. Навіть припустивши, що в майбутньому я досяг би можливих успіхів, приректи себе на все життя на кар’єру музиканта означало б поставити дуже чіткі межі моєму честолюбству. Вона, що замишляла тільки грандіозні проекти і вже не поділяла більше поглядів пана д’Обона на мене, засмучувалася, бачачи моє захоплення мистецтвом, яке вона вважала легковажним, і часто повторювала мені місцеву приказку, менш справедливу в Парижі: співом і танцями багато не досягнеш.

З другого боку, вона бачила, що моя пристрасть нездоланна; любов до музики доходила до божевілля, і вона побоювалася, що моя робота постраждає від неуважності, і краще вже мені самому залишити її, ніж чекати, коли проженуть. Я вказував їй на те, що ця служба не могла довго тривати, що мені потрібен талант, аби жити, і що краще було б закінчити розвиток того, до чого пориває моя схильність, і який вона сама для мене вибрала, ніж залежати від протекції чи робити нові досліди, які можуть не вдатися і залишать мене без будь-яких засобів у житті у тому віці, коли вже пізно вчитися. Нарешті вона погодилася, поступившись більше моїй наполегливості і ласкам, ніж розумним доводам. Я негайно й гордо побіг до пана Кочеллі, директора бюро перепису, ніби здійснюючи геройський вчинок, і добровільно відмовився від посади без будь-якої підстави, причини і приводу, радіючи при цьому не менше, а навіть більше, ніж того дня, коли два роки тому отримав її.

Цей учинок, попри його божевілля, викликав у місті свого роду повагу до мене, що виявилося корисним. Одні припускали, що в мене є кошти, хоча насправді їх не було; інші, бачачи, що я цілковито віддався музиці, судили про мій талант з моєї самопожертви і вирішили, що за такої пристрасті до цього мистецтва я повинен досконало ним володіти. У царстві сліпих і кривий зійде за короля! Я уславився хорошим учителем, бо в Шамбері вчителі були погані. А втім, оскільки я все-таки дещо тямив у співі, і мені сприяли мій вік і зовнішність, я незабаром знайшов собі більше учениць, ніж потрібно, щоб відшкодувати мої секретарські заробітки. Що ж до втіхи від життя, то просто неможливо було ще швидше перейти від однієї крайності до іншої. У бюро перепису, зайнятий по вісім годин щодня найогиднішою роботою, серед ще огидніших людей, замкнений у нудній конторі, отруєній диханням і запахом поту всіх цих селюків, здебільшого нечесаних і немитих, я нерідко доходив майже до втрати свідомості від напруження уваги, від запахів, від тісняви і нудьги. Замість цього я раптом опинився в прекрасному товаристві, був прийнятий у кращих домах, усюди на мене чекав ласкавий і ввічливий прийом, усюди панував святковий настрій; чарівні, ошатно вбрані дівчата хотіли мене бачити, привітно зустрічали мене; я бачив навколо себе тільки чудові предмети, вдихав аромат троянд і флердоранжу; і всюди нічого, крім сміху, співу, розмов і розваг! Погодьтеся, що за наявності таких переваг не доводилося вагатися у виборі. І, зробивши вибір, я відчув себе так добре, що мені жодного разу не довелося про нього шкодувати, не шкодую і тепер, коли зважую на терезах розуму справи всього свого життя і вже звільнився від безрозсудних спонукань, що захоплювали мене у той час.

Ось чи не єдиний раз, коли я не розчарувався, підкорившись єдино своїм схильностям. Привітність, товариськість і простота звичаїв місцевих мешканців зробили світське життя приємним для мене. Любов до суспільства, що зародилася в мені в той час, чудово доводить, що коли я не люблю жити серед людей, то винні в цьому вони, а не я.

Шкода, що савояри небагаті, хоча, мабуть, було б шкода, якби вони були багатими, тому що такі, які савояри нині, вони – найкращий і найтовариськіший народ, який я коли-небудь знав. Якщо є на світі містечко, де насолоджуються життям у приємному і поважному товаристві, то це Шамбері. Провінційне вельможне панство, що збирається в ньому, має тільки найнеобхідніше для життя, бо у них немає можливості досягти більшого, і, не будучи в змозі задовольнити своє честолюбство, вони змушені йти за порадою Кінея.[76] Молодість вони присвячують військовій справі, а під старість повертаються мирно доживати свого віку у себе вдома. Честь і розум керують цим розподілом життя.

Жінки сповнені краси, але могли б обійтися і без цього, бо мають усе, що може посилити чарівливість краси і навіть замінити її. Показово, що я, завдяки своїм заняттям перебачивши в Шамбері багатьох молодих дівчат, не можу згадати жодної, котра не була б чарівна. Читач скаже, що я був схильний вважати їх чарівними, і, можливо, матиме рацію, але у мене не було потреби прикрашати їх. Справді, не можу без утіхи згадувати своїх юних учениць. Чому б мені не назвати тут наймиліших з них і не пережити разом з ними знову щасливі хвилини солодкої і невинної втіхи?

Першою була мадемуазель Мелларед, моя сусідка, сестра учня пана Гема. Це була дуже жвава брюнетка, ласкава, сповнена грації і не легковажна. Вона була трохи худорлява, як і більшість дівчат її віку, але її блискучі очі, стрункий стан і привабливе личко подобалися й без повноти. Я приходив до неї вранці. Зазвичай вона була ще неодягнена, з недбало заколотим волоссям, прикрашеним якою-небудь квіткою, яку знімала, щоб причесатися, коли я йшов.

Більше за все на світі я боюся гарних неодягнених жінок, у пишному вбранні вони встократ менш небезпечні. Мадемуазель де Мантон, до котрої я заходив пополудні, була завжди елегантна і справляла на мене враження таке саме приємне, але вже інакше. У неї було волосся попелястого кольору, вона була дуже гарненька, соромлива, білошкіра, у неї був чистий, дзвінкий і співучий, як флейта, голос, який, проте, ще не уповні розвинувся. На грудях у неї виднівся шрам від опіку окропом, і блакитна шийна хустинка не цілком його приховувала. Ця відмітинка іноді привертала мою увагу, і невдовзі я перестав помічати сам шрам. Мадемуазель де Шаль, друга моя сусідка, була цілком розквітлою, високою, широкоплечою і повнотілою дівчиною. Вона була гарна, але не красуня. Зате в ній можна було відзначити привітність, рівний характер і природну доброту. Її сестра, пані де Шарлі, найвродливіша жінка в Шамбері, сама більше не вчилася музики, вона брала уроки для своєї дочки, ще зовсім юної, але краса якої, що тільки зароджувалася, обіцяла зрівнятися з красою матері. На жаль, дівчинка мала рудаве волосся.

У монастирі Візитації у мене була ще одна учениця, молода француженка, прізвище якої я забув, але вона заслуговує на місце у списку тих, кому я віддавав особливу перевагу. Вона засвоїла повільний, протяжний тон черниць і цим самим протяжним тоном співуче висловлювала дуже дотепні речі, які зовсім не поєднувалися з її манерами. Втім, вона була ледача і не надто намагалася показувати свій розум – цю особливу милість вона виявляла не кожному. Лише через місяць чи два після початку наших занять вона вдалася до цього засобу, щоб зробити мене стараннішим, до чого я не міг привчити себе сам. Мені подобались уроки, коли я вже на них приходив, але мені не подобалося відчувати себе зобов’язаним іти на урок і необхідність приходити на призначену годину. Обмеження і підлеглість нестерпні мені у будь-якому вигляді, вони можуть змусити мене зненавидіти навіть саму втіху. Кажуть, у магометан удосвіта вулицями проходить людина, вигуками закликаючи чоловіків до виконання свого подружнього обов’язку. У ці години я був би поганим турком.

У мене було також кілька учениць серед буржуазії, і одна з них стала непрямою причиною зміни ставлення до мене, про яку я мушу розповісти, коли вже наважився зізнатися в усьому. Вона була дочкою бакалійника, і звали її мадемуазель Лар; це була справжня модель для грецької статуї, і я назвав би її найвродливішою дівчиною, яку тільки бачив, якби справжня краса могла бути без життя і душі. Її лінощі, холодність і байдужість доходили до неймовірних меж. Сподобатися їй чи розсердити її було однаково неможливо, і я певен, що, якби хтось зазіхнув на її честь, вона й не подумала б чинити опір, але не заради втіхи, а через дурість. Мати, не бажаючи наражати дочку на такий ризик, не відпускала її від себе ні на крок. Вона вчила її співу, приставивши до неї молодого вчителя, і робила все можливе, щоб якось її розворушити, але дарма. Поки вчитель спокушав дочку, мати, так само безуспішно, спокушала вчителя. Пані Лар була жвава подвійно – за себе і за свою дочку. У неї було маленьке, задирливе, пом’яте і рябе личко, з маленькими палаючими вічками, які були весь час червоні, бо майже завжди хворіли. Вранці, коли я приходив на урок, на мене вже чекала кава з вершками, і мати не проминала нагоди зустріти мене поцілунком у вуста, який мені хотілося з цікавості повернути її дочці, аби побачити, як вона до цього поставиться. А втім, усе це робилося так просто і наївно, що навіть коли з нами був пан Лар, загравання й поцілунки не припинялися. Лар був добродушна людина, справжній татусь своєї дочки, котрого дружина не обманювала лише тому, що в цьому не було потреби.

Всі ці ласки я, через свою звичайну дурість, приймав як знак чистої дружби. Проте іноді вони мені набридали, тому що жвава пані Лар бувала досить вимоглива, і коли я, проходячи вдень повз їх крамницю, не зупинявся, вона здіймала галас. Якщо я поспішав, то змушений був накидати гак, обходячи іншою вулицею, оскільки чудово знав, що вирватися від цієї персони не так легко, як зайти до неї.