Розділ «Частина перша»

Пані де Ларнаж квапила мене з переселенням у кожному листі, і я готувався відгукнутися на її волання. Було ясно, що мої лікарі, так нічого і не зрозумівши в моїй хворобі, дивилися на мене як на вдаваного хворого і поводилися зі мною відповідним чином, лікуючи мене водою і сироваткою. На відміну від богословів, медики і філософи визнають істиною лише те, що вони можуть пояснити, і свої знання роблять мірилом можливого. Ці добродії нічого не знали про мою хворобу, а тому й не вважали мене хворим – не могли ж вони припустити, що чогось не знають? Я зрозумів, що вони турбувалися лише про те, щоб я не нудьгував і витрачав на них свої гроші. Розваживши, що їхній сент-андьольський колега зробить це не гірше, але зате з більшою приємністю для мене, я вирішив віддати йому перевагу і з цим мудрим наміром покинув Монпельє.

Я виїхав наприкінці листопада, після двомісячного перебування в цьому місті, де залишив дюжину луїдорів без будь-якої користі для свого здоров’я та освіти, якщо не брати до уваги курсу анатомії, який я почав проходити під керівництвом Фіц-Моріса, але змушений був покинути через жахливий сморід розтинаних трупів, знести який я був не в змозі.

Глибоко в душі невдоволений ухваленим рішенням, я міркував про нього дорогою до Пон-Сент-Еспрі, від якого розходилися дороги до Сент-Андьоля і до Шамбері. Спогади про матусю та її листи, хоча і рідші, ніж від пані де Ларнаж, збудили в моєму серці докори сумління, які я успішно стримував під час першої своєї подорожі. Але по дорозі назад ці докори стали такими гострими, що переважили любов до втіхи і змусили мене прислухатися до голосу розуму. Перш за все могло трапитися, що я зіграю тепер роль менш вдало, ніж перше. Адже для того, щоб мене викрити, досить було, щоб в усьому Сент-Андьолі знайшлася бодай одна людина, що побувала в Англії і знайома з англійцями та їхньою мовою. Сім’я пані де Ларнаж могла незлюбити мене і повестися зі мною не надто чемно. Мене турбувала думка і про її дочку, про яку я мимоволі думав більше, ніж потрібно. Я боявся закохатися в неї, і тільки цей страх уже робив половину справи. Невже у нагороду за добре ставлення матері я заведу огидну інтрижку з її дочкою, спокушу її і внесу скандал, безчестя, ганьбу і пекло в її дім? Ця думка вжахнула мене, я твердо вирішив боротися з собою і перемогти себе, якщо в мені виявиться така злощасна схильність. Але навіщо піддавати себе необхідності такої боротьби? Як жахливо жити з матір’ю, палаючи пристрастю до дочки, не сміючи відкрити їй свого серця! Навіщо піддавати себе нещастям, образам, докорам сумління заради задоволень, більшу частину чарівності яких я вже вичерпав, бо мені було ясно, що моє захоплення вже втратило свою початкову гостроту? Прагнення до втіхи все ще жило в мені, але пристрасть охолола. До всього цього домішувалися роздуми про моє становище, мої обов’язки, про великодушну і милу матусю, яка, будучи й так обтяжена боргами, робила їх ще більшими через мої божевільні витрати. Матуся розорялася ради мене, а я так негідно її обманював. Проти цього докору я не зміг устояти. Під’їжджаючи до Пон-Сент-Еспрі, я вирішив проїхати через Сент-Андьоль не зупиняючись і прямувати прямо до Шамбері. Я мужньо виконав своє рішення, хоча, признаюся, кілька разів глибоко зітхнув.

Разом з тим я вперше відчув внутрішнє задоволення, сказавши собі: «Я можу себе поважати, бо віддав перевагу боргу над утіхою». Ось перше, чим я зобов’язаний науці: вона навчила мене міркувати і порівнювати. Я так недавно перейнявся чистими принципами і склав собі правила мудрості і доброчесності і так гордився, що дотримуюсь їх, що засоромився відкинути свої власні закони ледь не відразу після їх ухвалення. Цей сором узяв гору над чуттєвістю. Гордість, можливо, відіграла в моєму рішенні не меншу роль, ніж доброчесність; але якщо ця гордість не була сама доброчесність, вона таки зробила на мене вплив, такий схожий на неї в своїх проявах, що простимо й помилитися.

Одна з переваг гарних вчинків полягає в тому, що вони підносять душу і спонукають її до інших, ще кращих вчинків. Людська слабкість така велика, що людина утримується від зла, це теж слід вважати доброю справою. Як тільки я ухвалив своє рішення, я став іншою людиною чи, точніше, знову став тим, ким був раніше, до хвилини сп’яніння. Сповнений найкращих почуттів і бажань, я продовжував свій шлях з наміром спокутувати свою провину, думаючи тільки про те, як відтепер погоджувати свою поведінку із законами доброчесності, присвятивши себе без залишку служінню кращій з матерів, зберігаючи їй вірність, що відповідає моїй прихильності до неї, і слухатися лише голосу любові й обов’язку. Гай-гай! Здавалося б, щирість мого повернення на шлях доброчесності обіцяла мені нову будучність, але доля моя була вже визначена і починала здійснюватись. Тої миті, коли моє серце, сповнене прагнення до добра і правди, бачило в житті тільки невинне щастя, я наближався до того зловісного моменту, за яким потягнувся довгий ланцюг моїх нещасть.

Я так поспішав повернутися, що їхав швидше, ніж передбачав. З Валансу я повідомив матусю про день і годину свого прибуття. Вигадавши в результаті своїх підрахунків півдня, я зупинився в Шапарійяні, щоб приїхати точно у призначений час. Я хотів повною мірою натішитися щастям зустрічі з нею. Я вважав за краще трохи відтягнути її, щоб прийти саме тоді, коли вона мене чекає. Ця обережність завжди мені вдавалася. Мій приїзд завжди перетворювався на своєрідне свято, такої ж зворушливої зустрічі чекав і цього разу. Отже, я приїхав точно у призначену годину. Вже здалеку я вдивлявся, чи не побачу матусю на дорозі, у міру наближення серце моє билося все сильніше й сильніше. Я прибіг захекавшись, бо залишив свій екіпаж у місті. Але я нікого не побачив ані в дворі, ані в дверях, ані в вікні. Я почав хвилюватися, злякавшись, що трапилося якесь нещастя. Я увійшов до будинку: все спокійно, робітники полуднували на кухні, не видно було жодних приготувань. Служниця була здивована моєю появою, вона й не знала, що я мав приїхати. Я піднявся сходами нагору і нарешті побачив мою милу матусю, яку так ніжно, так гаряче і так чисто кохав. Я кинувся до неї і припав до її ніг.

«Ах, ось і ти, мій маленький, – мовила вона, обіймаючи мене. – Чи добре ти з’їздив, як твоє здоров’я?»

Такий прийом трохи збентежив мене. Я запитав, чи одержала вона мого листа. Вона підтвердила це. «А я думав, що ні», – мовив я, і пояснення на цьому закінчилося. З нею сидів якийсь молодий хлопець. Я знав його, оскільки бачив його в будинку перед від’їздом, але тепер, здавалося, він у ньому оселився. Так воно й було. Коротше кажучи, моє місце виявилося зайнятим.

Цей юнак був родом з кантону Во; його батько, на прізвище Вінценрід, був воротарем чи, як кажуть, капітаном в Шильйонському замку.[104] Син пана капітана був підмайстром перукаря, у цьому званні й роз’їжджав по світу і прибув до пані де Варенс, яка прийняла його так само добре, як приймала всіх своїх земляків. Це був високий безбарвний блондин, досить гарної статури, з пласким обличчям і таким же розумом, словомовний, як красень Леандр.[105] Він то виказував смаки, властиві людям його кола, то раптом починав довгу історію своїх любовних пригод, запевняючи, що називає тільки половину маркіз, з якими був у зв’язку, і стверджував, що не причесав жодної гарненької жінки без того, щоб не прикрасити рогами її чоловіка. Він був марнославний, дурний, неосвічений, зухвалий, а втім, здавався найкращим у світі сином. Ось ким замінили мене під час мого від’їзду і якого товариша подарували після повернення.

О, якщо тільки душі, звільнені від своїх земних пут, ще бачать з лона вічного світу те, що відбувається у смертних, даруй мені, дорога і шанована мною тінь, що я маю не більше поблажливості до твоїх помилок, ніж до своїх власних, і однаково показую читачам і ті й інші! Говорячи про вас, мила матусю, я повинен і хочу бути таким же правдивим, як правдивий, говорячи про себе, і від цього ви втратите значно менше, ніж я. Ваша привітна і м’яка вдача, ваша невичерпна доброта, ваша щирість і всі чудові чесноти з горою спокутували ваші слабкості, якщо можна називати слабкостями помилки розуму! Ви помилялися, але не були гріховні, ваші вчинки не були бездоганні, але серце завжди залишалося чистим.

Мій наступник ретельно, старанно і точно виконував усі матусині дрібні доручення, яких було завжди дуже багато, він узяв на себе роль наглядача над робітниками. На противагу мені, він був страшенно галасливий, і його можна було бачити, а особливо чути скрізь одночасно – і на ниві, і на сінокосі, і в лісі, і в стайні, і в оборі. Не любив він тільки саду, тому що робота там була дуже тиха. Найбільшим задоволенням для нього було навантажувати і возити, пиляти й колоти дрова, його завжди можна було бачити із сокирою чи заступом у руці, було чути, як він всюди бігає, стукає і кричить. Не знаю, за скількох осіб він працював, але шумів не менше, ніж за дюжину. Вся ця метушня справляла на мою бідолашну матусю сильне враження, і вона вирішила, що хлопець – справжній скарб для її господарства. Бажаючи прив’язати його до себе, вона вжила всіх способів, які вважала придатними для цієї мети, не забувши й того, який, на її думку, був найдійовішим.

Читач уже має знати моє серце і його найпостійніші й найщиріші почуття, а надто ті, що привели мене в ту хвилину до неї. Яке раптове й цілковите потрясіння всього мого єства! Поставте себе на моє місце, щоб уявити собі це. В одну мить я побачив, як назавжди руйнується все моє щасливе майбутнє. Всі привабливі мрії, які я так ніжно леліяв, зникли безслідно, і я, що з дитинства не уявляв собі життя без неї, вперше відчув себе самотнім. Ця мить була жахлива, і всі дні, що за нею настали, були так само безпросвітні. Я був ще молодий, але солодке почуття радості і надії, що живило юність, назавжди покинуло мене. Відтоді мої почуття ніби вмерли. Я бачив перед собою тільки сумну решту нестерпного життя, і якщо образ щастя ще хвилював іноді мої бажання, це щастя вже не відповідало вимогам моєї душі, я відчував, що, досягнувши його, не буду щасливий по-справжньому.

Я був такий дурний і такий довірливий, що безцеремонний тон нового мешканця пояснював лише легкістю, з якою матуся всіх наближала до себе. Я ніколи б не запідозрив справжньої причини, якби вона сама не сказала мені про неї. Але вона поспішила зробити мені це зізнання з відвертістю, яка довела б мене до люті, якби тільки моє серце було здатне вдатися до гніву. Свій вчинок вона назвала цілком природним, дорікнула мені за недбалість у веденні господарства і послалася на мою часту відсутність, неначе її темперамент вимагав негайного мого заміщення.

«Ох, матусю, – мовив я їй, і серце моє стислося від болю, – що ви наважилися сказати мені! І це нагорода за всю мою прихильність! Хіба для того ви стільки разів рятували моє життя, щоб тепер відняти у мене все, чим воно дороге мені? Я умру від цього, але ви пошкодуєте про мене». Вона відповідала мені спокійним тоном, від якого я ледь не збожеволів, що я ще дитина, що від цього не вмирають, що я нічого не втрачу, і ми, як і раніше, будемо добрими друзями, близькими в усьому, і що її ніжна прихильність до мене може ослабнути чи зникнути тільки разом з її життям. Одне слово, вона дала мені зрозуміти, що всі мої права залишаться зі мною, і я не позбудуся їх, а тільки розділю з іншим.

Ніколи ще з більшою силою я не відчував усієї чистоти, правди, сили своїх почуттів до неї і щирої чесності своєї душі. Я припав до її ніг, обіймав і цілував її коліна, заливаючись сльозами. «Ні, матусю, – мовив я їй палко, – я надто кохаю вас, щоб принижувати вас, близькість з вами надто дорога мені, щоб я міг ділити вас з іншим. Докори сумління, що супроводжували перше володіння вами, виросли разом з моїм коханням. Ні, я не можу зберегти вас такою ціною! Я завжди обожнюватиму вас, тож будьте завжди гідні мого обожнювання! Мені набагато важливіше поважати вас, ніж володіти вами. Я поступаюся вами, матусю, вам же самій і всі свої втіхи приношу в жертву єднанню наших сердець. Хай краще я тисячу разів умру, ніж віддамся насолоді, що принизить ту, котру я кохаю!»

Я тримався свого рішення з твердістю, гідною, смію сказати, того почуття, яке мене до нього спонукало. З цієї хвилини я дивився на свою дорогу матусю не інакше, як очима справжнього сина; і мушу зауважити, що хоча вона потай не схвалювала мого рішення, в чому я не раз міг переконатися, але ніколи не намагалася змусити мене відмовитися від нього ні улесливими словами, ні пестощами, ні хитрим кокетством, якими жінки вміють користатися, не компрометуючи себе і рідко не досягаючи мети. Я бачив необхідність шукати своє майбутнє, не пов’язане з матусею, але був не в змозі навіть уявити його собі. Незабаром я вдався до іншої крайності і вирішив цілком присвятити себе їй. Я так прагнув цього, що майже забув про себе. Палке бажання бачити її щасливою за всяку ціну поглинало всі мої душевні сили. Даремно вона намагалася відділити своє щастя від мого, наперекір її волі я бачив лиш в ньому своє блаженство!

Так, разом з моїми нещастями в мені почали зростати й чесноти, сім’я яких лежало до часу глибоко в моїй душі. Навчання вирощувало їх, і вони чекали лише знегоди, щоб проклюнутись. Першим плодом моєї душевної безкорисливості стало бажання прогнати зі свого серця почуття ненависті і ревнощів до того, хто мене заступив. Я цілком щиро хотів прихилитися до цього молодого хлопця, допомогти його освіті й розвитку, змусити його відчути своє щастя і зробити його по можливості гідним цього щастя, – одне слово, зробити для нього те, що в подібному становищі зробив для мене Ане. Але між дійовими особами не було схожості. Хоч я був м’якшим і освіченішим за Ане, я не мав ні його витримки і твердості, ні сили характеру, що викликала до нього повагу, необхідну для досягнення успіху. У молодому хлопцеві я знайшов ще менше тих якостей, які Ане знайшов у мені. У ньому не було ні слухняності, ні прихильності, ані вдячності і, головне, усвідомлення потреби моєї опіки і гарячого бажання скористатися нею. Той, кого я хотів розвинути, бачив у мені лише нудного педанта і безглуздого базіку. Зате собою він, навпаки, захоплювався, вважав себе значною особою в будинку і, вимірюючи свої уявні заслуги тим шумом, що він здіймав, вважав свої сокири і заступи набагато кориснішими, ніж усі мої книжки. З певної точки зору він мав рацію, але при цьому удавав із себе таке цабе, що можна було вмерти зо сміху. Із селянами він корчив із себе дворянина-поміщика і невдовзі став так само поводитися й зі мною, і навіть з матусею. Його прізвище Вінценрід здавалося йому недостатньо шляхетним, і він змінив його, зробившись паном де Куртійєм. Під цим прізвищем він згодом став відомий у Шамбері і в Мор’єні, де одружився.

Нарешті ця вельможна персона досягла того, що стала в будинку всім, а я – нічим. Коли я мав нещастя в чомусь йому не догодити, він лаяв не мене, а матусю. Боячись наразити її на його грубощі, я підкорявся всім його бажанням. Щоразу, як він колов дрова, а він робив це з надзвичайною гордістю, я змушений був виконувати роль бездіяльного глядача і мовчки захоплюватися його подвигами. Втім, юнак був не злим з природи: він любив матусю, оскільки не любити її було неможливо, і навіть до мене не почував огиди. Коли проміжки в його бурхливій діяльності дозволяли йому взяти участь у наших розмовах, він слухав нас досить покірливо, відверто погоджуючись із тим, що він усього лише дурень, після чого робив нові дурниці. Проте розум його був такий обмежений, а всі його схильності такі низькі, що говорити з ним розумно було дуже важко, а залишатися в добрих стосунках – майже неможливо. Володіючи чарівною жінкою, він зв’язався з рудою беззубою старою покоївкою, послугами якої матуся хоч і з огидою, але користувалася й далі. Я помітив його витівки і був у нестямі від обурення, та побачив я також і дещо інше, що вразило мене ще дужче. Матуся охолола до мене.

Хоча вона й робила вигляд, що схвалює мою стриманість щодо неї, але жінки не прощають таких речей, не тільки через те, що втрачають самі, скільки тому, що у відмові володіти ними вони вбачають байдужість до себе. Візьміть найрозсудливішу, філософськи настроєну і позбавлену чуттєвості жінку: у її очах найбільший злочин чоловіка, хоч би й байдужого для неї, полягає в тому, що, маючи можливість володіти нею, він відмовляється від цього. Мабуть, тут не буває винятків, оскільки матусина симпатія, така природна і сильна, постраждала внаслідок моєї стриманості, викликаної лише доброчесністю, прихильністю і повагою… З того часу я вже не знаходив у матусі тієї щирості й довіри, які були для мене завжди найніжнішою відрадою. Тепер вона бувала зі мною щирою лише для того, щоб поскаржитися на свого нового коханця. Коли ж між ними все йшло добре, я не ставав її повірником. Врешті-решт, вона влаштувала своє життя так, що в ньому мені вже не лишилося місця. Моя присутність ще тішила її, але вже не була їй необхідно. Я міг би цілими днями не бачитися з нею, і вона б не помітила цього.

Я відчув себе чужим і самотнім у тому будинку, душею якого був раніше і де жив, так би мовити, удвічі більше. Потроху я звик залишатися осторонь від усього, що в ньому відбувалося, і від тих, хто в ньому жив. Щоб уникнути постійних прикрощів, я зачинявся серед своїх книжок або ж ішов у ліси, де міг дати волю сльозам і зітханням. Таке життя незабаром зробилося мені нестерпним. Я відчув, що фізична присутність коханої жінки, чиє серце віддалилося від мене, роз’ятрює мої страждання, і що, переставши її бачити, я менше відчуватиму жорстокість розриву. Я вирішив покинути її дім і сказав їй про це, вона не лише не заперечувала, а навіть схвалила мій намір. У Греноблі у неї була подруга, пані Дейбан, чоловік якої дружив з паном де Маблі, головним суддею в Ліоні. Пан Дейбан запропонував мені стати вихователем дітей пана де Маблі. Я погодився і поїхав до Ліона, нітрохи не засмутивши матусю своїм від’їздом. Я й сам майже не відчув жалю, розлучаючись з нею, хоча раніше сама лише думка про розлуку сповнила б нас обох смертельною тривогою.