Розділ «Частина перша»

Я приблизно мав необхідні знання, щоб стати наставником дітей, і думав, що маю також талант вихователя. Але рік, проведений у пана де Маблі, переконав мене в протилежному. Природна м’якість, можливо, і зробила б мене придатним до цього заняття, якби не порушувалася бурхливими нападами запальності. Поки все йшло добре і я бачив успішність своїх зусиль і турбот, яких не шкодував, я був ангелом. Але я ставав дияволом, коли все йшло не так. Якщо мої учні не розуміли мене, я втрачав самовладання, а якщо вони виявляли впертість, я готовий був їх убити – але це не кращий спосіб зробити їх розсудливими і слухняними.

У мене було двоє учнів, дуже різних за вдачею. Один з них, хлопчик восьми-дев’яти років, на ім’я Сен-Марі, був гарний із себе, досить розумний, досить жвавий, пустотливий, хитрий, але веселий. Молодшого звали Кондійяк, і він здавався майже дурнем, роззявою, упертим, як мул, не здатним нічого навчитися. Можна уявити собі, що мені доводилося нелегко з такими вихованцями. Можливо, я добився б успіху з допомогою терпіння і самовладання, але за браком того й іншого я не добився нічого похвального, і мої учні йшли поганим шляхом. Мені вистачало старанності, але бракувало витримки і розсудливості. Я використовував лише три засоби, завжди даремні і часто згубні в поводженні з дітьми: я звертався до почуттів, до міркувань і до гніву. Я міг до сліз розчулитися із Сен-Марі, прагнучи зворушити і його, наче дитина здатна до справжніх сердечних переживань. Я пнувся із шкіри, намагаючись усілякими доводами переконати його, ніби він міг зрозуміти мене, і, оскільки іноді він досить тонко мені заперечував, я сприймав його і справді за розумну істоту, тоді як він був просто резонером. Маленький Кондійяк був ще важчим учнем, тому що нічого не розумів, нічого не відповідав, залишався до всього байдужим, був неймовірно упертий і найбільше торжествував наді мною в ті хвилини, коли доводив мене до сказу. Тоді він перетворювався на мудреця, а я ставав дитиною. Я бачив усі свої помилки, відчував їх, вивчав схильності своїх учнів, чудово їх розумів, і, думаю, їм жодного разу не вдалося обдурити мене. Але яка мені була користь від того, що я бачив хворобу, якщо я не спроможний був знайти від неї ліків? Все помічаючи, я нічого не міг удіяти, а якщо й робив, то саме те, чого не слід було робити.

Сам я встигав не краще за своїх учнів. Пані Дейбан рекомендувала мене пані де Маблі і просила її навчити мене гарних манер і світського тону. Пані де Маблі потурбувалася про це і захотіла, щоб я навчився приймати її гостей. Але я робив це так невміло, так ніяковів, був такий дурний, що вона злякалась і відмовилася від свого наміру. Це не завадило мені, своїм звичаєм, закохатися в неї. Я робив досить багато для того, щоб вона це помітила, але не наважувався освідчитися їй. Вона не хотіла робити які-небудь кроки в цьому напрямі, а я тільки кидав на неї млосні погляди і зітхав; та незабаром мені це надокучило, бо я зрозумів, що це ні до чого не приведе.

У матусі я назавжди позбувся звички до дрібних крадіжок, тому що все було до моїх послуг, і мені не було потреби красти. До того ж високі принципи, які я виховав у собі, повинні були віднині поставити мене вище від подібних низьких вчинків, і, безумовно, з того часу я не опускався до них; але так було не тому, що я навчився перемагати спокуси, а тому, що зникли спонукання для них, і я боюся, що почав би красти, як у дитинстві, якби відчував ті самі бажання. У цьому я переконався, живучи у пана де Маблі. Оточений дорогими дрібничками, я навіть не звертав на них уваги, хоча поцупити їх було б неважко. Я хотів придбати тільки дуже добре біле вин Арбуа, кілька склянок якого, випитих мною за обідом, дуже мені сподобалися. Воно було трохи каламутне; я думав, що можу очищати вино, похвалився цим, і мені доручили робити це. Я почав очищати вино і зіпсував, але тільки колір. Його все-таки було приємно пити, і завдяки випадку я час від часу брав по кілька пляшок, щоб посьорбувати його собі на втіху у своїй маленькій кімнаті.

На жаль, я ніколи не міг пити і водночас нічого не їсти. Як же зробити, щоб мати хліб? Неможливо було залишати його про запас. Посилати лакеїв купувати його означало б виказати себе і майже образити господаря дому. Купувати сам я не наважувався. Хіба міг поважний пан, при шпазі, йти до булочника по кусень хліба? Нарешті я згадав дотеп однієї принцеси, якій сказали, що в її селян немає хліба; вона відповіла: «Нехай їдять бріоші![106]» І я почав купувати бріоші. Але скільки труднощів, щоб зробити це! Вийшовши сам з цією метою, я обходив іноді все місто, проходячи мимо тридцяти кондитерів, перш ніж зайти до кого-небудь. У крамниці неодмінно мав бути тільки один булочник і до того ж з привабливою для мене фізіономією, щоб я насмілився переступити поріг. Та коли я отримував нарешті дорогу маленьку бріош і, зачинившись у кімнаті, діставав з глибини шафи пляшку вина, – то які приємні ковтки робив я наодинці, читаючи кілька сторінок роману! Читання за їжею – завжди було моєю фантазією за відсутності співрозмовника: це заміна товариства, якого мені бракувало. Я ковтав по черзі то шматок хліба, то сторінку, немов моя книга обідала разом зі мною.

Я ніколи не був ні розпусником, ні гульвісою і жодного разу в житті не був п’яний. Тому мої маленькі крадіжки не були дуже помітні, проте вони викрилися: мене виказали пляшки. Мені навіть не дали знати, але усунули мене від льоху. В цьому інциденті пан де Маблі повівся чесно і тактовно. Це була дуже ввічлива людина, яка під суворою зовнішністю судді відзначалася справжньою м’якістю характеру і рідкісною сердечною добротою. Він був неупереджений, справедливий і навіть дуже людяний, чого важко було чекати від судового. Відчуваючи його поблажливість, я ще більше прихилився до нього, і це подовжило моє перебування в його домі на довший час, ніж я очікував.

Але нарешті, відчувши огиду до занять, до яких я виявився непридатний, а також до дуже незручного становища, в якому для мене не було нічого приємного, після річного іспиту, протягом якого я не шкодував зусиль, я вирішив покинути своїх учнів, цілком переконаний, що мені ніколи не вдасться виховати їх як слід. Пан де Маблі розумів це так само добре, як і я. Але він, здається, ніколи не наважився б відпровадити мене сам, якби я не позбавив його цієї праці. Таку надмірну поблажливість я, звичайно, не схвалюю.

Моє становище ставало ще нестерпнішим через те, що я постійно порівнював його з минулим, згадуючи свій дорогий Шармет, свій сад, дерева, джерело, город і, головне, ту, для якої я був створений, яка вдихала душу в усе це. Коли я згадував її, наші радощі, наше невинне життя, моє серце стискалось, я задихався, втрачав мужність що-небудь робити. Разів сто я відчував нездоланну спокусу негайно піти до неї пішки, аби тільки знову побачити її ще раз, і я був би щасливий померти тієї ж миті. Нарешті я вже не міг опиратися цим ніжним спогадам, що кликали мене будь-що повернутись до неї. Я говорив собі, що не був достатньо терплячий, поблажливий і ласкавий, що я зможу тішитися ніжною дружбою з нею. В уяві я малював найчудовіші плани і палав бажанням виконати їх. Я кинув усе, відмовився від усього, полетів, приїхав до неї в пориві того ж почуття, як у часи першої молодості, і опинився біля її ніг. О, я помер би з радощів, якби в її зустрічі, ласках і самому її серці знайшов хоч би чверть того, що знаходив колись, і того, що приніс їй сам.

Жахлива ілюзія! Вона прийняла мене, як завжди, з сердечною добротою, яка могла зникнути тільки разом з нею, але я приїхав, сподіваючись знайти минуле, а його вже не було, і воно не могло відродитися. Я не пробув з нею і півгодини, як відчув, що моє колишнє щастя померло назавжди. Я опинився в такому самому сумному становищі, від якого змушений був утікати. При цьому я не міг когось винуватити, тому що де Куртій, по суті, зовсім не був поганою людиною і, побачивши мене, здається, радше зрадів, ніж засмутився. Але як примиритися з тим, що я зайвий біля тієї, для якої колись був усім і яка не могла перестати бути всім для мене? Як почувати себе стороннім у будинку, в якому виріс? Вигляд предметів, свідків мого минулого щастя, робив порівняння ще жорстокішим. Я менше страждав би в іншій обстановці. Але постійні спогади посилювали гіркоту втрати. Знемагаючи від марного жалю, впадаючи в найчорнішу меланхолію, я знову звик залишатися весь час самотнім. Зачинившись серед своїх книжок, я почав шукати в них розваги і, відчуваючи наближення неминучої катастрофи, якої колись так боявся, я знову намагався знайти спосіб допомогти матусі, коли вона залишиться без засобів до існування. Я поставив господарство в її будинку так, щоб воно йшло, не погіршуючись; але після мене все змінилося. Її економ був марнотратником. Він хотів мати добрих коней, добрий екіпаж, він хотів виглядати аристократом в очах сусідів, постійно затівав справи, в яких нічого не тямив. Матусина пенсія витрачалася раніше, ніж вона її отримувала, гроші за оренду теж, плата за будинок затримувалася, а борги зростали. Я передбачав, що на її пенсію незабаром накладуть арешт, а можливо, й зовсім припинять її виплачувати. Одне слово, я не чекав нічого, крім зубожіння і лих, і ця хвилина здавалася мені такою близькою, що я заздалегідь переживав усі її жахи.

Мій милий кабінет був єдиною моєю розвагою. Повертаючись до колишніх своїх думок, я знову будував захмарні замки, маючи намір позбавити бідолашну матусю жахливої вбогості, в яку вона от-от повинна була впасти. Я не відчував себе досить ученим і не вважав себе досить розумним, щоб хапати зорі в літературі і досягти багатства на цьому терені.

Одна нова думка вселила мені надію, якої не могла дати посередність моїх талантів. Припинивши викладати музику, я не закинув її, а, навпаки, досить довго вивчав її теорію і тепер вважав себе знавцем хоча б у цій галузі. Розмірковуючи про труднощі, якими супроводжувалося моє прагнення навчитися читати ноти і які все ще заважали мені співати з аркуша, я дійшов думки, що це залежить, мабуть, не від мене, а від властивостей самого предмета, оскільки знав, як важко вчитися музики. Вивчаючи музичні знаки, я часто бачив, що вони вигадані невдало. У мене вже давно виникла думка позначати нотний стан цифрами, щоб уникнути необхідності креслити всі ці лінійки щоразу, коли треба записати найпростішу мелодію. Мене зупиняли лише труднощі з октавами, тактами і значенням нот. Ця давня ідея знову прийшла мені до голови, і тепер я побачив, що мої труднощі легко подолати. Мої мрії здійснились, і я добився того, що почав записувати музичні твори цифрами з найбільшою точністю і, можу сказати, з найбільшою простотою. Я відразу вирішив, що багатство у мене в кишені, і, пристрасно бажаючи розділити його з тією, кому був зобов’язаний всім, тільки і мріяв про поїздку до Парижа, не сумніваючись, що, подавши свій проект до Академії, я зроблю ним революцію в музиці. Я привіз трохи грошей з Ліона, продавши свої книги. За два тижні моє рішення було ухвалене і виконане. І ось, повний блискучих ідей, що підказали мені цей план, я покинув Савойю зі своєю музичною системою, як колись покидав Турин з Героновим водограєм.

Такі були помилки і хибні погляди моєї юності. Я розповів їх історію з правдивістю, що тішить моє серце. Якщо згодом я прикрасив свій зрілий вік деякими чеснотами, я розповів би про них так само щиро, бо такий був мій задум. Але мушу зупинитися. Час може зняти багато покривал, і, якщо пам’ять про мене дійде до нащадків, можливо, вони коли-небудь дізнаються, що я хотів сказати. Тоді люди зрозуміють, чому я замовкаю.