Розділ «Частина перша»

Я ніколи не бачив барвінку і не нагнувся, щоб розгледіти його. Але я надто короткозорий, щоб з висоти свого зросту розрізняти рослини на землі. Я тільки кинув на нього побіжний погляд, і ось уже минуло майже тридцять років, а я більше не бачив барвінку чи не звертав на нього увагу. У 1764 році я гостював у Кресьє у свого друга пана Дю Пейру, і ми вирішили піднятся на невелику гору, на вершині якої була маленька альтанка, яку він справедливо називав Бель-Вю.[88] У той час я вже почав потроху збирати рослини. Підіймаючись на гору і заглянувши у кущі, я скрикнув з радощів: «Ах, ось барвінок!» І справді, це був він. Дю Пейру помітив мій захват, але не зрозумів його причини; сподіваюся, він зрозуміє її, коли одного разу прочитає ці рядки. З того враження, яке справила на мене ця дрібниця, читач може судити про інші мої враження, пов’язані з тим часом.

Сільське повітря, проте, не повернуло мені колишнього здоров’я. Я був слабкий, а став ще слабкіший. Я не зносив молока і змушений був відмовитися від нього. У той час у моду ввійшло лікування водою, і я так захопився водними процедурами, що вони ледве не позбавили мене, але не хвороб, а самого життя. Уставши вранці, я йшов з великим кухлем до джерела і, прогулюючись, поступово випивав до двох пляшок води. Я зовсім перестав пити вино за їжею. Вода, яку я пив, була жорсткувата і, як більшість гірських вод, погано засвоювалася. Коротше кажучи, менш ніж за два місяці я остаточно зіпсував собі шлунок, що до цього працював цілком справно. Геть розладнавши травлення, я зрозумів, що надію на зцілення слід покинути. У той самий час зі мною сталася пригода, досить незвичайна як сама по собі, так і за своїми наслідками, які припиняться тільки разом з моїм життям.

Якось уранці, відчуваючи себе не гірше, ніж звичайно, я встановлював столик на ніжку, і раптом відчув у всьому тілі раптове і незрозуміле хвилювання. Найкраще порівняти його з якоюсь бурею, що піднялася в моїй крові і миттєво досягла всіх моїх членів. Мої артерії, особливо шийні, почали пульсувати з такою жахливою силою, що я не тільки відчув, а й почув їхнє биття. До цього додався сильний шум у вухах, що складався з трьох, а точніше, з чотирьох звуків: глухого і важкого дзижчання, вищого гуркоту, схожого на шум води, дуже пронизливого свисту і, нарешті, того биття, про яке я щойно сказав; я міг легко перелічити його удари, не мацаючи свого пульсу і навіть не доторкаючись руками до тіла. Цей внутрішній шум був такий сильний, що позбавив мене колишньої тонкості слуху, і зробив мене якщо не зовсім глухим, то глухуватим, яким я відтоді й залишився.

Можна уявити собі, як я здивувався і злякався. Я вирішив, що вмираю, і ліг у ліжко. Покликали лікаря; вважаючи себе невиліковно хворим, я з тремтінням у голосі розповів йому, що зі мною сталося. Думаю, і він був тієї самої думки, але виконав свою роль. Він почав довго мудрувати, але з його слів я нічого не зрозумів; потім узявся до експериментального лікування, яке йому надумалося на мені випробувати. Воно було таким нестерпним, огидним і так мало допомагало, що невдовзі набридло мені; через кілька тижнів, бачачи, що мені не стає ні краще, ні гірше, я встав з ліжка і повернувся до свого звичайного життя, разом зі своїм биттям в артеріях і шумом, який з того часу, тобто ось уже тридцять років, не припинявся ні на хвилину.

До цього я любив поспати. Цілковите безсоння, що додалося до всіх цих симптомів і постійно супроводжувало їх до сьогочасної пори, остаточно переконало мене, що жити мені залишилося недовго. Ця впевненість на деякий час позбавила мене турбот про видужання. Не маючи змоги продовжити собі життя, я вирішив скористатися тими небагатьма днями, що мені залишилися, і це виявилося можливим завдяки дивній милості природи, яка позбавила мене мук, що їх, здавалося, повинен був викликати мій жахливий стан. Мені набридав цей шум, але я не страждав від нього; він не супроводжувався нічим, окрім нічного безсоння та постійної задишки, яка проте не доходила до ядухи і давалася взнаки лише під час бігу або фізичних зусиль.

Це нещастя, яке повинно було вбити моє тіло, вбило тільки мої пристрасті, і я щодня благословляю Небо за той щасливий вплив, який воно справило на мою душу. Можна сказати, що я почав жити аж тоді, коли поглянув на себе як на мерця. Оцінивши по-справжньому все, з чим мені доводилося розлучитися, я звернувся до більш піднесених занять, ніби передбачаючи те, що чекало на мене попереду і чим я донині нехтував. Я частенько переробляв релігію на свій копил, але ніколи не жив зовсім без релігії. Тому мені легко було тепер повернутися до цього предмета, для багатьох такого сумного, але солодкого для того, хто бачить у ньому втіху і надію. І в цьому випадку матуся виявилася мені набагато кориснішою, ніж усі богослови.

Систематизуючи все на світі, вона вчинила так само і з релігією, і її система склалася з дуже різнорідних, як здорових, так і безглуздих ідей, з почуттів, властивих її характеру, і забобонів, пов’язаних з її вихованням. Взагалі кажучи, віруючі творять собі Бога за своєю подобою: добрі наділяють його добротою, злі – злом, жорстокі і жовчні святоші не бачать нічого, крім пекла, тому що хочуть приректи всіх на вічну муку, а ніжні і люблячі душі в нього не вірять зовсім, і я не можу отямитися з дива, що добрий Фенелон[89] говорить у своєму «Телемаку» про пекло так, ніби насправді вірить у нього. Але я сподіваюся, що він брехав тоді, адже, незважаючи на всю правдивість, доводиться іноді збочувати від правди, якщо ти єпископ. Матуся не брехала мені; її незлобива душа не могла уявити собі мстивого і вічно гнівливого Бога, вона бачила лише милість і милосердя там, де святенники не бачать нічого, крім суду і кари. Вона часто говорила, що Бог був би несправедливий, якби засуджував нас, тому що, не давши нам усього необхідного для праведності, він вимагав би більше, ніж дав сам. Найдивнішим було те, що, не вірячи в пекло, вона проте вірила в чистилище, оскільки не знала, куди дівати душі злих, не бажаючи ні засуджувати їх, ні поміщати, поки вони не подобріють, разом з добрими. І треба визнати, що насправді злі всюди – і на тому світі, і на цьому – завжди завдають багато клопоту.

Інша дивна річ. Цілком зрозуміло, що вся доктрина первородного гріха й покутування руйнується її системою, яка розхитує основи вульгарного християнства, і що принаймні католицизм не може устояти. Одначе матуся була доброю католичкою чи щиросердо вважала себе такою. Їй здавалося, що Святе Письмо тлумачать надто буквально і грубо. Його слова про вічні муки уявлялися їй лише застереженням або ж мовленими у фігуральному сенсі. Смерть Ісуса Христа бачилася їй прикладом справжнього Божественного милосердя, покликаним навчити людей любити таким способом Бога і одне одного. Словом, залишаючись вірною своїй релігії, вона щиро визнавала її символ віри цілком, та коли доходило до обговорення кожного окремого положення, виявлялося, що її віра, підкоряючись церкві в усьому, зовсім відрізнялася від церковної. Вона виявляла при цьому таку простоту серця і щирість, красномовнішу, ніж усі дрібні сперечання, що часто заганяла у безвихідь і свого сповідальника, від якого вона нічого не приховувала: «Я добра католичка, – говорила вона йому, – і хочу бути нею завжди; я всією душею приймаю заповіти святої матері Церкви. Я не владна над своєю вірою, але владна над своєю волею. Я цілковито підпорядковую її Церкві і хочу вірити в усе. Чого ж вам ще треба?»

Якби християнської моралі не існувало зовсім, матуся все одно чинила б відповідно до неї, так добре вона узгоджувалася з її характером. Вона виконувала всі заповіти, але робила б так само, навіть якби заповітів не існувало. У справах незначних вона любила підкорятися, і якби їй було дозволено, навіть наказано, не їсти скоромного, вона постувала б непомітно без будь-яких спонукань до цього з боку розсудливості. Але вся ця мораль була підпорядкована принципам пана Тавеля, точніше, вона не вбачала в них нічого, що суперечить християнським. Вона могла б із спокійною совістю віддаватися щодня двадцяти чоловікам, не відчуваючи при цьому ні докорів сумління, ні пристрасних бажань. Я знаю багатьох святенників, нітрохи не сумлінніших з цього погляду; з тією лише різницею, що їх спокушають пристрасті, а її дурманили софізми. Серед найзворушливіших і, насмілюся сказати, найповчальніших розмов вона могла б торкнутися цього питання, не змінюючи ні виразу обличчя, ані голосу і не вважаючи, що суперечить сама собі. У разі потреби вона могла б навіть перервати цю розмову задля справи і потім знову продовжити її з колишньою незворушністю – так щиро переконана вона була в тому, що все це лише правила суспільної моральності, які кожна розумна людина може тлумачити, застосовувати чи обходити, згідно з обставинами, ніскільки не ризикуючи образити Бога. Хоча я щодо цього питання зовсім не поділяю її думки, признаюся, не смів сперечатися з нею, соромлячись тієї неделікатної ролі, яку мені довелося б грати при цьому. Я міг би спробувати прищепити їй відомі правила, зробивши виняток для самого себе, але знав, що її темперамент не дозволив би їй зловживати своїми принципами, до того ж вона не з тих жінок, які піддаються на обман: вимагати винятку для себе – отже, дозволити їй робити виняток для всіх, хто їй сподобається. Втім, я лише принагідно згадую про цю та інші непослідовності її характеру, хоча вони завжди мало впливали на її поведінку, а в той час і зовсім не впливали: просто я обіцяв викласти її принципи і хочу дотримати слова. Повертаюся до себе.

Знайшовши у ній всі правила, необхідні мені для спасіння душі від жахів смерті та її наслідків, я з довірою черпав з цього джерела. Я прихилився до неї більше, ніж коли-небудь у житті, і хотів би перелити в неї всі свої життєві сили, які, здавалося, готові були покинути мене. Це посилення прихильності до неї, переконання в тому, що жити мені лишилося недовго, відчуття глибокої довіри до моєї подальшої долі народжували в мені дуже спокійний і навіть чуттєвий стан, притлумлюючи всі пристрасті, що покладають на майбутнє наші страхи та надії, і даючи мені змогу без тривог і хвилювань втішатися тими небагатьма днями, що залишилися в моєму розпорядженні. Вони були тим приємніші, що я прагнув давати матусі всі задоволення, здатні підтримати в ній потяг до сільського життя. Намагаючись викликати в ній любов до саду, обори, голубів та корів, я й сам привертався до всього цього, і ці дрібні заняття, що заповнювали мій день, не порушуючи мого спокою, підтримували мій організм краще, ніж молоко та інші лікувальні засоби, і навіть відновлювали мені здоров’я, наскільки це було можливо.

Збір винограду і плодів скрасив нам залишок року, і це ще більше привернуло нас до сільського життя серед добрих людей, що нас оточували. З великим жалем зустріли ми прихід зими і повернулися в місто, наче в заслання; я особливо сумував, бо не сподівався дожити до весни і вважав, що прощаюся із Шарметом назавжди. Від’їжджаючи, я цілував землю й дерева і раз у раз оглядався назад. Давно закинувши свої уроки й утративши смак до світських і міських розваг, я вже нікуди не виходив, ні з ким не бачився, окрім матусі та пана Соломона, який з деякого часу став її і моїм лікарем. Це була чесна й розумна людина, великий картезіанець,[90] який цікаво міркував про світову систему. Його приємні й повчальні розмови дали мені більше користі, ніж усі його рецепти. Я ніколи не міг зносити дурного й бездарного марнослів’я буденних теревенів, але розмови корисні і змістовні завжди давали мені велику втіху, і я ніколи від них не відмовлявся. Я полюбив провадити бесіди з паном Соломоном, мені здавалося, що з ним я заглядаю в ті високі знання, яких набуде моя душа, коли звільниться від земних пут.

Моя любов до нього поширилась і на предмети, про які він міркував, і я почав розшукувати книги, які допомогли б мені краще розуміти його. Найбільше мені подобалися ті, в яких до науки домішувалося богослов’я, особливо видання Пор-Рояля та ораторіанців. Я читав їх чи, точніше, ковтав. Мені потрапила до рук книга отця Ламі «Бесіди про науки». Це був свого роду вступ до вивчення наукових праць. Я перечитав її разів сто і вирішив зробити її своїм путівником. Нарешті, незважаючи на свій стан, а точніше, завдяки йому, я відчув у собі непереборний потяг до знань і, хоча вважав кожен свій день останнім у житті, проте вчився з таким запалом, немов збирався жити вічно. Мені говорили, що це шкідливо, але я думаю, що читання йшло на користь не тільки моїй душі, а й тілу; заняття так захоплювали мене, що я забував про свої хвороби і значно менше від них страждав. Насправді ніщо не давало мені справжньої полегкості, та оскільки я не мучився сильними болями, то звик нудьгувати, не спати, міркувати, замість того щоб діяти, і дивився на поступове й повільне згасання свого організму як на неминучий процес, зупинити який може тільки смерть.

Такий настрій не лише відвернув мене від усіх суєтних життєвих турбот, а й позбавив нестерпного лікування, якому мене піддавали досі проти мого бажання. Переконавшись, що ліки мені не допоможуть, Соломон скасував їх і, лише щоб утішити мою бідолашну матусю, приписав мені якісь невинні засоби з тих, що покликані підтримувати у хворому надію і довіру до лікаря. Я припинив строгу дієту, почав знову пити вино і, в міру своїх сил, повернувся до способу життя здорової людини, залишаючись помірним у всьому, але ні в чому собі й не відмовляючи. Я почав навіть виходити з дому і відвідувати своїх знайомих, особливо пана де Конзьє, спілкуватися з яким мені дуже подобалось. Чи тому, що мені здавалося чудовим учитися до своєї останньої години, чи тому, що в глибині мого серця жевріла надія на життя, але очікування смерті не тільки не ослабило мого прагнення до занять, а здавалося, ще більше посилило його, і я квапився набратися деяких знань для того світу, немов думав, що там мені доведеться вдовольнятися лише тим, що я прихоплю із собою. Я полюбив книжкову крамницю Бушара, де збиралися освічені люди, і, оскільки весна, яку я раніше не сподівався більше побачити, була вже близька, відібрав кілька книжок для Шармета, на випадок, якщо матиму щастя туди повернутися.

Таке щастя мені випало, і я скористався ним якнайкраще. З невимовною радістю побачив я перші бруньки. Дожити до весни означало для мене воскреснути в раю. Тільки-но почав танути сніг, ми покинули свою в’язницю і приїхали у Шармет досить рано, щоб почути перші трелі солов’я. Відтепер я перестав думати про смерть, і справді дивно, що в селі я ніколи серйозно не хворів. Я там часто нездужав, але ніколи не лягав у ліжко. Відчуваючи себе гірше, ніж звичайно, я говорив: «Коли ви побачите, що я вмираю, віднесіть мене у тінь дуба, і обіцяю вам, що я видужаю».

Незважаючи на слабкість, я знову взявся до своїх сільських занять, наскільки це дозволяли мої сили. Мене дуже засмутило, що я не міг уже сам доглядати садок, але, копнувши разів шість заступом, я починав задихатися, піт котився з мене, як той горох, – і доводилося кидати роботу. Коли я нахилявся, биття артерій посилювалось, і кров ударяла в голову з такою силою, що я мусив одразу випростуватись. Змушений обмежитися менш утомливою роботою, я, між іншим, захопився голубником і так полюбив його, що частенько проводив там багато годин, ні на хвилину не відчуваючи нудьги. Голуб – полохливий птах, його важко приручити. Але я зумів викликати у своїх вихованців таку довіру, що вони супроводжували мене скрізь і давалися в руки, коли мені цього хотілося. Як тільки я виходив у сад або у двір, миттю два чи три голуба сідали мені на плечі і на голову; врешті-решт, незважаючи на втіху, яку я від цього мав, такий кортеж почав мені набридати, і я змушений був відучити їх від цієї фамільярності. Я завжди любив приручати тварин, особливо полохливих і диких. Мені здавалося чарівним завойовувати їхню довіру і ніколи її не обманювати: я хотів, щоб вони любили мене з власної волі.

Я вже говорив, що привіз із собою книжки. Я читав їх, але так, що вони більше стомлювали мене, ніж освічували. У мене було хибне уявлення про речі: я думав, що для плідного читання однієї книги треба мати всі ті знання, про які йдеться в ній; мені й на думку не спадало, що автор і сам черпав їх у міру потреби з інших книжок. Ця безглузда думка змушувала мене щохвилини припиняти читання, раз у раз переходячи від однієї книги до іншої, і нерідко, щоб дістатися до десятої сторінки праці, яку я хотів вивчити, мені доводилося переривати цілу бібліотеку. Я так наполегливо дотримувався цієї незвичайної методи, що згаяв бозна-скільки часу і ледве не дійшов до потьмарення свідомості, бо перестав розуміти і знати будь-що. На щастя, я помітив, що простую хибним шляхом, який може завести мене в нескінченний лабіринт, і вибрався з нього раніше, ніж заблукав у ньому остаточно.

Якщо ми хоч трохи маємо справжню схильність до знань, то відразу відчуваємо, заглиблюючись у них, їх зв’язок між собою, завдяки якому одне знання тягне за собою інше, вони допомагають і пояснюють одне щось інше, і жодне з них не може обійтися без решти. Хоч людський розум не може охопити всіх знань і йому необхідно виокремити щось одне як головне; але якщо він не має певного уявлення про решту, він часто залишиться у пітьмі навіть в обраній ним царині. Я відчув, що мій задум сам по собі правильний і корисний, але потрібно змінити методу. Взявшись перш за все до «Енциклопедії», я розділив її на галузі знань. Та потім зрозумів, що треба вчинити навпаки: вивчати окремо кожен розділ до того моменту, де всі вони об’єднуються. Так я дійшов до звичайного синтезу, але повернувся до нього цілком свідомо. Міркування замінили мені в цьому випадку брак знань, а здоровий глузд допомагав орієнтуватися. Житиму я чи помру, але мені не можна було марнувати час. Нічого не знати у двадцять п’ять років і прагнути пізнати все – отже, вміти дорожити своїм часом. Не знаючи, в яку мить доля чи смерть покладуть край моєму запалу, я хотів про всяк випадок набути знання про все як для того, щоб дослідити свої природні здібності, так і для того, щоб самому вирішити, що найбільш гідне вивчення.

Почавши виконувати цей план, я виявив, що існує ще одна перевага, про яку раніше не думав, а саме – корисне використання великої кількості часу. Мабуть, я народився не для науки; довгі заняття стомлюють мене так, що я не можу старанно вивчати той самий предмет навіть півгодини, а надто пильнуючи чужу думку, бо в свої власні мені доводилось іноді поринати на довший час і навіть досить успішно. Коли я читаю кілька сторінок з якого-небудь автора, за думкою якого треба старанно слідкувати, мій розум раптом відключається і губиться в тумані. Упираючись, я тільки марно виснажую себе: у мене починає паморочитись голова, я більше нічого не розумію. Але якщо я безперервно переходжу від одного предмета до іншого, кожен наступний дозволяє мені відпочити від попереднього, і я набагато легше сприймаю їх. Я використав це спостереження у своєму плані занять і, перетасувавши предмети, дістав змогу вивчати їх цілий день і зовсім не стомлювався. Щоправда, польові і домашні роботи були мені корисною розвагою; але в своєму зростаючому пориві до знання я незабаром знайшов засіб ще збільшити час для занять і робити відразу дві справи, не потерпаючи, що від цього одна з них може постраждати.

Переповідаючи ці подробиці, вабливі для мене, але часто втомливі для читача, я дотримуюсь, одначе, помірності, про яку він і гадки не мав би, якби я не потурбувався попередити його про це. Тут, наприклад, я із захватом згадую різні спроби розподілити час наскільки можна приємніше і корисніше, і можу сказати, що цей період, прожитий на самоті і в постійних хворобах, був найменш бездіяльним і найменш нудним у моєму житті. У цьому чарівному куточку я провів два чи три найкращі літні місяці, намагаючись визначити схильності свого розуму. Я втішався радощами життя, ціну яким так сильно почував тепер, вільним і приємним товариством, якщо тільки можна назвати товариством наш довершений союз, і чудовими знаннями, яких я прагнув; мені здавалося, що я вже набув їх, чи, можливо, це було ще краще, – втіха вчитися багато в чому сприяла моєму щастю.

Варто лише згадати про ці спроби, які всі були для мене втіхою, але відзначалися надто великою простотою, щоб їх можна було пояснити. Ще раз повторюю: справжнє щастя не можна описати; воно відчувається, і відчувається тим дужче, чим менше у тебе можливості описати його, оскільки воно не виникає із зовнішніх чинників, а являє собою постійно тривалий стан. Я часто повторююсь, але повторювався б іще частіше, якби говорив про одне і те саме щоразу, як воно з’являється у мене в голові. Коли мій часто змінюваний спосіб життя нарешті усталився, ось приблизно якого вигляду він набув.