Розділ «Частина перша»

Пані Лар дуже жваво цікавилася мною, і я міг не цікавитися нею. Її увага мене дуже зворушувала. Я розповідав про неї матусі, не роблячи з цього таємниці. Та якби навіть і була тут якась таємниця, я не міг би приховати її, бо приховати щось від матусі було для мене неможливо; моє серце перед нею було відкрите, як перед Богом. Але вона сприйняла все це зовсім не так просто, як я. Вона побачила залицяння там, де я бачив тільки дружбу, і вирішила, що пані Лар, вважаючи для себе за честь просвітити мене, так чи інакше доб’ється свого. Крім того, що вона вважала несправедливим, щоб якась інша жінка брала на себе турботу про виховання її власного учня, матуся мала й інші, вагоміші причини оберегти мене від пасток, у які могли заманити мене мій вік і моє становище. У той самий час на мене наставили пастку значно небезпечнішу, я уникнув її, але вона відчула, що проти небезпек, які без кінця загрожують мені, треба вжити всіх запобіжних заходів, що їх вона мала.

Графиня де Мантон, мати однієї з моїх учениць, мала славу жінки дуже розумної і дуже злої. Кажуть, що вона була причиною багатьох сварок, і одна з них мала фатальні наслідки для сім’ї д’Антремонів. Матуся була досить близька з пані Мантон, щоб знати її характер. Якось вона сподобалася комусь, на кого пані Мантон накинула оком, та звинуватила її в цій перевазі, хоча матуся аж ніяк не добивалась її і зовсім від цього відмовилась. З того часу пані Мантон багато разів намагалася нашкодити своїй суперниці, але це їй не вдавалося. Для прикладу я наведу один, найкумедніший випадок. Вони обидві поїхали за місто в товаристві кількох дворян, що жили по сусідству; серед них був і згаданий закоханий. Пані де Мантон сказала одному з чоловіків, що пані де Варенс просто манірниця, що в неї зовсім немає смаку, що вона погано одягається і що вона, як міщанка, закриває свої груди. «Що стосується останнього, – зауважив її співрозмовник, який любив пожартувати, – у неї є на те свої причини, я знаю: у неї на грудях родима пляма у вигляді величезного потворного щура, так схожого на живого, що, здається, от-от побіжить». Ненависть, як і любов, робить людину легковірною. Пані де Мантон вирішила скористатися цим відкриттям, і одного разу, коли матуся грала в карти з невдячним обранцем графині, та підійшла потихеньку і стала за стільцем своєї суперниці, потім, перекинувши його наполовину, спритно зірвала косинку; але замість великого щура кавалер побачив зовсім інше, що було так само нелегко забути, як і побачити. Та це зовсім не входило у розрахунки графині.

Я не цікавив пані де Мантон, котра оточувала себе лише блискучими людьми, але вона звернула на мене увагу – не на мою зовнішність, звісно, яка напевне її нітрохи не цікавила, а радше припустивши, що мені не бракує розуму, який міг бути їй корисний. Вона дуже любила сатири. Їй подобалося складати вірші та пісеньки про людей, яких вона не долюблювала. Якби вона виявила в мені досить таланту і люб’язності, щоб допомогти їй у складанні її віршиків, ми незабаром перевернули б догори дном весь Шамбері. А коли люди докопалися б до джерела цих пасквілів, пані де Мантон вислизнула б, пожертвувавши мною, а мене, можливо, запроторили б до кінця моїх днів у в’язницю, для науки за те, що розігрував у жіночому товаристві Феба.

На щастя, нічого цього не трапилося. Пані де Мантон кілька разів залишала мене у себе обідати, щоб поговорити зі мною, і визнала, що я – всього лише дурень. Я відчував це й сам, гірко шкодував про це і заздрив талантам свого друга Вентюра, хоча мав би дякувати своїй дурості за те, що вона врятувала мене від небезпеки. Я залишився для пані де Мантон учителем співу її дочки і тільки, зате й далі жив спокійно і був завжди бажаним у Шамбері. Гірше було б, якби вона визнала мене гострословом, а всі решта – змією.

Хоч би як там було, матуся побачила, що захистити мене від небезпек молодості можна, лише почавши поводитися зі мною як з чоловіком; і вона це зробила, але таким незвичним способом, яким жінки в подібних випадках ніколи не користуються. Вона раптом стала серйознішою у поводженні зі мною і моральнішою в розмовах. Пустотливу веселість, якою вона приправляла зазвичай свої повчання, змінив раптом тон стриманий, не строгий і не фамільярний, який, здавалося, передував якомусь поясненню. Марно пошукавши в самому собі причину цієї зміни, я запитав про це у неї; вона на те й сподівалася. Вона запропонувала мені наступного дня піти на прогулянку до нашого саду. Ми прийшли туди вранці. Вона вжила всіх заходів для того, аби ніхто нас не потривожив протягом дня, і весь цей час витратила на те, щоб підготувати мене до милості, яку збиралася пролити на мене. Але вона готувала мене до неї не за допомогою загравання і кокетства, як інші жінки, а за допомогою розумної і зворушливої розмови, призначеної більше для того, щоб просвітити, ніж спокусити мене, і зверталася більше до мого серця, ніж до чуттєвості. Проте, хоч які були прекрасні й корисні її слова і хоча вони не холодні і не сумні, я не виявив їм тієї уваги, на яку вони заслуговували, і не закарбував їх у своїй пам’яті, як зробив би це у будь-який інший час. Її вступ і довга передмова стривожили мене. Мимоволі ставши задумливим і неуважним, я прагнув не стільки збагнути сенс її слів, скільки вловити, до чого вона хилить. Як тільки я зрозумів, хоча це було нелегко, новизна цієї думки, що жодного разу не приходила мені до голови за весь час, поки я жив біля неї, захопила мене цілком і позбавила можливості думати про те, що вона мені говорила. Я думав тільки про неї і не слухав її.

Спроба привернути увагу молодих слухачів до своїх слів за допомогою натяків, що найцікавіше буде в кінці розмови, – вельми поширена помилка вихователів, я й сам не уникнув її в «Емілі». Юнак, здивований показаним йому предметом, тільки про нього й думає і пускає повз вуха ваші передмови, бажаючи швидше потрапити туди, куди ви прямуєте, на його думку, надто повільно. Якщо ви хочете його уваги, то не можна забігати наперед, ось у чому полягала матусина помилка. Через властиву її систематичному розуму особливість, вона з обережності, і зовсім даремно, поставила мені певні умови, на які я пристав, навіть як слід не вислухавши їх. Сумніваюся, щоб у всьому світі знайшовся хоч один чоловік, достатньо мужній і щирий, який у подібному випадку зважився б заперечувати, і хоч одна жінка, здатна йому це пробачити. Через ту саму особливість свого характеру вона обставила наш договір найбільш урочистими формальностями і дала мені тиждень на роздуми. Я запевняв її, що не потребую цього, але обманював, бо, як не дивно, був дуже радий відкласти усе це на кілька днів: так уразила мене новизна такого повороту справи, і я відчував таке сум’яття в своїх думках, що мені потрібний був час, аби дати їм лад!

Читач подумає, що тиждень здався мені вічністю. Навпаки, мені якраз хотілося, щоб він насправді тривав вічність. Не знаю, як описати мій стан. Сповнений якогось страху, змішаного з нетерпінням, я так побоювався власних бажань, що іноді ладний був шукати слушного приводу, щоб ухилитися від свого щастя. Уявіть собі мій гарячий і пристрасний темперамент, мою розпалену кров, моє сп’яніле від кохання серце, мою силу і здоров’я молодості. Подумайте і те, що в такому стані, знемагаючи від жадання близькості з жінкою, я ще не був близький ані з жодною з них, що моя уява, фізична потреба, марнославство, цікавість пожирали мене пристрасним бажанням стати чоловіком і здаватися таким. Додайте до всього, що моя ніжна й гаряча прихильність до неї не тільки не слабшала, але все більше посилювалася з кожним днем, що мені було добре тільки біля неї, що я залишав її лише для того, щоб думати про неї, що моє серце переповнювала не лише думка про її доброту і привітність, а й про її жіночі принади, її зовнішність, її особистість – одне слово, про все, чим вона була мені дорога. І не подумайте, що вона здавалась мені старою через те, що була на десять чи дванадцять років старша за мене. З часу нашої першої зустрічі, коли я, побачивши її, відчув солодке захоплення, вона справді дуже мало змінилася, а я і взагалі не бачив у ній ніякої зміни. Як для мене, так і для всіх вона завжди була чарівною. Лише її талія трохи округлилась, але в неї залишилися ті самі очі, той самий колір обличчя, ті самі груди, ті самі риси, те саме чудове біляве волосся, та сама життєрадісність, той самий сріблястий голосок, який завжди так хвилював мене, що й сьогодні я не можу без хвилювання чути дзвінкий дівочий голос.

Звичайно, що, чекаючи на близькість з такою дорогою мені жінкою, я міг побоюватися тільки того, що не зможу керувати своїми бажаннями і уявою, щоб досить добре володіти собою. Читач побачить, що і в зрілішому віці сама лише думка про пестощі, якими могла обдарувати мене кохана жінка, запалювала мою кров до такої міри, що я не міг безкарно подолати ту коротку відстань, що відділяла мене від неї. Яким же дивом я в розквіті юності міг так спокійно чекати на свою першу насолоду? Як міг я чекати наближення цієї години швидше із сумом, ніж з радістю? Чому замість п’янких захоплень я відчував мало не страх і огиду? Безумовно, якби я міг, знайшовши добрий привід, відмовитися від свого щастя, я так і вчинив би. Я вже говорив, що історія мого кохання до неї повна дивацтв, але такого дивацтва ніхто, звичайно, не чекав.

Обурений читач, напевно, гадає, що моє кохання до неї охолоджувало почуття неповаги, оскільки вона принизила себе в моїх очах, захотівши мені віддатися, у той час як вона вже належала іншому чоловікові. Це не так. Необхідність ділити матусю з іншим і справді жорстоко мене мучила, як через цілком зрозумілу делікатність, так і тому, що я вважав таке становище негідним і її, і мене, але це зовсім не охолоджувало моїх почуттів до неї, і я міг би присягнутися, що ніколи не кохав її так ніжно, як тоді, коли так мало прагнув нею володіти. Я дуже добре знав її невинне серце і крижаний темперамент, аби хоч на мить повірити в те, що вона бажає віддатися мені заради плотських утіх. Я був цілком певен, що лише бажання врятувати мене від неминучої небезпеки, яка загрожувала мені в іншому випадку, і зберегти мене цілком для мене самого і для моїх обов’язків, змусило її порушити одне з правил моралі, на яке вона дивилася не так, як інші жінки, про що я розкажу пізніше. Я жалів і її, і себе. Я хотів би сказати їй: «Ні, матусю, в цьому немає потреби, я і так можу відповідати за себе». Але я не наважувався на це тому, що, по-перше, про такі речі не говорять, а по-друге, глибоко в душі я відчував, що це неправда, і насправді існує лише одна жінка, здатна захистити мене від інших жінок і позбавити спокус. Не бажаючи володіти нею, я був, проте, задоволений, що вона позбавила мене бажання володіти іншими: на все, що могло відвернути мене від неї, я дивився як на нещастя.

Довга звичка жити разом, зберігаючи цнотливість, не ослабила моїх почуттів до неї, навпаки, зміцнила їх, але водночас дала їм інший напрям, зробивши їх більш ніжними, але менш чуттєвими. Я називав її «матусею», поводився з нею як син і насправді звик вважати себе її сином. Гадаю, що саме в цьому полягала справжня причина мого слабкого прагнення володіти нею, хоч якою б дорогою вона мені була. Я дуже добре пам’ятаю, що мої перші почуття до неї, хоч і не такі яскраві, були все ж таки більш чуттєвими. У Ансі я був у захваті, у Шамбері – вже ні. Я завжди кохав її так палко, як тільки можливо, але я кохав її більше для неї самої, ніж для себе, чи принаймні біля неї шукав радше щастя, аніж утіхи. Вона була для мене більше ніж сестра, більше ніж мати, більше ніж коханка, тому що вона і не була коханкою. Зрештою, я надто кохав її, щоб бажати володіти нею. Ось що для мене цілком ясно.

Аж ось настав цей день, якого я більше боявся, ніж бажав. Я дотримав обіцянки і не збрехав. Серце моє підтверджувало мої зобов’язання, але не вимагало за них нагороди. Та все ж я її дістав. Вперше я кинувся в обійми жінки, і жінки, яку обожнював. Чи був я щасливий? Ні, я відчув тільки задоволення. Якийсь невидимий смуток отруїв для мене його чарівність: я відчував себе так, ніби скоїв акт кровозмішання. Стискаючи її в своїх обіймах, я не раз оросив її груди сльозами. Вона ж не була ні сумна, ні жвава: вона була ласкава і спокійна. Оскільки вона не була чуттєвою жінкою і не шукала фізичної втіхи, вона не зазнала пов’язаної з нею насолоди і ніколи не шкодувала про свій вчинок.

Повторюю, всі її помилки траплялися через її хибні погляди, а не через пристрасті. Вона була доброю з природи і чиста серцем, її приваблювало все чесне й порядне, вона була створена для бездоганної моральності, яку завжди любила, але ніколи її не дотримувалась, бо замість слухатися свого серця підкорялася розуму. Коли хибні принципи збивали її на манівці, її справжні почуття завжди викривали їх; але, на жаль, вона захоплювалася філософією, і мораль, створена нею для себе, псувала те, що підказувало їй серце.

Пан де Тавель, її перший коханець, був учителем філософії і навчив її тих принципів, які були необхідні, щоб легше її спокусити. Бачачи її прихильність до чоловіка і вірність своєму обов’язку, зустрічаючи її завжди холодною, розсудливою і неприступною для почуттів, він атакував її своїми софізмами[77] і досяг мети, довівши їй, що її обов’язки, якими вона так дорожить, – порожнє базікання катехізису, вигадане для дитячої забавки, що єднання статей – акт, сам по собі цілковито байдужий моралі, що подружня вірність – лише обов’язкове правило пристойності, моральний сенс якої залежить від поглядів на неї, що спокій чоловіка – єдиний обов’язок дружини; а отже, прихована невірність не існує ані для того, кого вона ображає, ані для сумління самої жінки. Нарешті, він переконав її, що сама по собі невірність нічого не означає, що лише розголос робить її провиною, і що кожна жінка, котра здається розсудливою, такою і є насправді. У такий спосіб цей негідник домігся своєї мети, розбестивши розум невинної жінки, але серце він розбестити не зміг. Він був за це покараний всепоглинаючими ревнощами, певний, що вона поводиться з ним так само, як він навчив її поводитися з чоловіком. Не знаю, чи помилявся він у цьому. Знаю лише, що холодний темперамент цієї молодої жінки, який мав би уберегти її від подібної системи поглядів, якраз і завадив їй відмовитися від них. Вона не могла зрозуміти, чому надають такого значення тому, що для неї нічого не означає. Вона ніколи не вважала чеснотою стриманість, оскільки вона не коштувала їй ніяких зусиль.

Вона ніколи не зловживала цим хибним принципом для себе самої. Зате вона зловживала ним для інших, і робила це на підставі іншого правила, майже такого ж помилкового, але яке більше відповідало доброті її серця. Вона завжди вважала, що ніщо так не прив’язує чоловіка до жінки, як володіння нею, і хоча любила своїх друзів лише дружньо, але так ніжно, що пускала в дію всі доступні їй засоби, щоб прив’язати їх до себе якомога сильніше. Дивно, що це їй майже завжди вдавалося. Вона справді була така мила, що чим ближчою ставала дружба з нею, тим більше причин знаходили кохати її. Заслуговує на увагу і та обставина, що після своєї першої слабкості вона була прихильна лише до нещасних. Блискучі чоловіки даремно гаяли час, упадаючи біля неї, але людина, яку вона починала жаліти, мала бути надто непривабливою, щоб вона не покохала її. Якщо їй траплялося робити вибір, не цілком гідний її, – причиною цього були зовсім не ниці пристрасті: вони були невластиві її шляхетному серцю, а виключно через її характер, надто великодушний, надто людинолюбний, надто співчутливий, яким вона не завжди керувала з достатньою розсудливістю.

Якщо деякі помилкові принципи і збивали її з правильного шляху, то скільки у неї було чудових принципів, від яких вона жодного разу не відступила! Скількома чеснотами спокутувала вона свої слабкості, якщо можна назвати слабкостями помилки, де чуттєвість відігравала таку малу роль! Людина, яка обдурила її в одному випадку, чудово навчила її в багатьох інших; її пристрасті, не будучи бурхливими, дозволяли їй дотримуватися вказівок розуму, і вона йшла правильно, поки її софізми не збивали її зі шляху. Її спонуки були похвальні навіть в її помилках: помиляючись, вона могла чинити погано, але ні за яких обставин не могла бажати нічого поганого. Вона ненавиділа лукавство і брехню, була справедлива, щира, неупереджена, людинолюбна, вірна своєму слову, своїм друзям і тому, що мала за свій обов’язок, нездатна до ненависті і помсти, вона навіть не розуміла, чому здатність прощати вважається заслугою. Повертаючись до найменш вибачливих її рис, зауважу нарешті, що вона надавала дуже мало значення своїй прихильності і ніколи не прагнула з її допомогою досягнути низької вигоди; вона її марнувала, а не продавала, хоча постійно потребувала засобів для існування; і я наважуся сказати, що коли Сократ поважав Аспазію,[78] то шанував би і пані де Варенс.

Я вже здогадуюся, що, наділивши її чуттєвим характером і холодним темпераментом, накличу на себе звичайні звинувачення в суперечності, і не без підстав. Можливо, тут винна природа, і такого поєднання не повинно бути; але знаю тільки, що саме так і було. Всі, хто знав пані де Варенс, а багато хто з них досі живий, можуть підтвердити, що вона була саме такою. Наважуюся додати, що вона знала тільки одну справжню втіху в житті – це давати насолоду тим, кого вона кохала. Одначе кожен вільний доводити, що я помиляюся. Моє завдання в тому, щоб розповісти правду, а не примушувати всіх у неї повірити.

Все щойно мовлене я поступово узнав із розмов, які виникли з приводу нашого союзу і зробили його чудовим. Матуся небезпідставно сподівалася, що її прихильність піде мені на користь. Раніше вона розмовляла зі мною про мене, як з малою дитиною. Тепер почала поводитися, як з дорослим чоловіком, і розповідала про себе. Все, що вона говорила мені, так мене цікавило і зворушувало, що з її зізнань я здобував більше користі, ніж від її повчань. Коли ми відчуваємо, що слова йдуть від щирого серця, ми в свою чергу розкриваємо душу і приймаємо в неї сердечні виливи. Жодні моральні повчання педагогів ніколи не зроблять того, що можуть зробити ніжні, задушевні розмови розумної жінки, до якої ми прихильні.

Наші близькі стосунки дозволили пані де Варенс побачити мене в кращому світлі, ніж раніше, і вона вирішила, що, незважаючи на мій незграбний вигляд, варто спробувати виховати мене для вищого світу. Захопившись цією ідеєю, вона почала не лише формувати мій розум, а й мою зовнішність і манери, намагаючись зробити мене привабливим і гідним поваги. І якщо правда, що з допомогою доброчесності можна добитися успіху в суспільстві (у що я особисто не вірю), то переконаний, що тільки той шлях, який вона вибрала і яким хотіла мене повести, для цього й годиться. Річ у тім, що пані де Варенс знала людей і чудово володіла мистецтвом поводитися з ними без брехні й необачності, нікого не обманюючи і не гнівлячи. Але мистецтво це було більше властиве її характеру, ніж виявлялося в її повчаннях; вона краще вміла застосовувати його на практиці, ніж навчати його, а я найменше був здатний цього навчитися.

Тому всі чи майже всі зусилля в цьому напрямі були марні; так само як і те, що вона запросила до мене вчителя танців і вчителя фехтування. Попри свою спритність і стрункість, я так і не навчився танцювати менует. Я так звик через мозолі ходити на каблуках, що Рош не в змозі був відучити мене від цього, і мені ніяк не вдавалося легко перестрибнути навіть через звичайнісінький рівчак. З фехтуванням було ще гірше. Після трьох місяців занять я все ще фехтував сам, не в змозі зітнутися із суперником, а моя кисть так і не набула достатньої гнучкості й міцності, щоб утримати шпагу в той момент, коли вчитель хотів вибити її. Додайте, що я відчував смертельну огиду до цих вправ, а також до вчителя, який намагався навчити мене їх; я ніколи не думав, що можна гордитися вмінням убивати людей. Щоб зробити для мене доступним свій великий талант, він вдавався винятково до порівнянь, узятих з музики, у якій він нічого не тямив. Він знаходив вражаючі аналогії між квартами і терціями рапірних ударів і музичними інтервалами тієї ж назви. Коли він хотів зробити фінт, то радив мені остерігатися цього діеза, оскільки за старих часів діези також називалися цим словом. Коли він вибивав з моїх рук рапіру, то сміючись називав це паузою. Одне слово, я не бачив у своєму житті нестерпнішого педанта, ніж цей бідолаха зі своїм плюмажем і пластроном.

Я мало чого досяг у цих заняттях і незабаром з огидою залишив їх. Зате я просунувся в мистецтві набагато кориснішому – навчився радіти своїй долі і не бажати блискучішого становища. Я починав розуміти, що не створений для нього. Цілком віддавшись бажанню зробити життя матусі щасливим, я над усе любив бути з нею поруч і, незважаючи на всю свою пристрасть до музики, все дужче досадував, буваючи змушений покидати її задля своїх уроків.