Розділ «Частина перша»

Ці добродії не могли повірити, що я, так погано читаючи ноти, був у змозі написати пристойну річ, і вирішили, що я добиваюся слави, користуючись чужою працею. Бажаючи перевірити це, пан де Нанжі прийшов до мене якось уранці з кантатою де Клерамбо, яку він, за його словами, переписав на інший голос і для якої треба було зробити нову басову партію акомпанементу; цю переробку кантати Клерамбо годі було застосувати до інструмента. Я відповів, що робота ця серйозна, і її не можна виконати негайно. Він подумав, що я відмовляюся, і почав умовляти мене, щоб я написав принаймні басову партію для речитативу. Я зробив це, безперечно, погано, тому що для будь-якої праці, щоб зробити її добре, мені потрібні спокій і свобода. Але я зробив, у всякому разі, за правилами, і, оскільки це було в його присутності, він не міг сумніватися, що елементарні основи композиції мені знайомі. Таким чином, я не втратив учениць, але трохи охолов до музики, бачачи, що влаштування концертів обходиться без мене.

Це було приблизно в той час, коли після укладення миру французька армія знову перейшла гори. Кілька офіцерів прийшли відвідати матусю, і серед них граф де Лотрек, полковник орлеанського полку, згодом повноважний міністр у Женеві, а потім французький маршал. Вона йому мене відрекомендувала. Те, що вона розповіла йому про мене, здавалося, дуже зацікавило його. Він дав мені купу обіцянок, але згадав про них лише в останній рік свого життя, коли я вже не потребував його. Молодий маркіз де Сенектер, батько якого був тоді посланником в Турині, був проїздом у цей самий час у Шамбері. Він обідав у пані де Мантон; я теж обідав у неї цього дня. Після обіду розмова зайшла про музику. Маркіз знав її дуже добре. Тоді була новинкою опера «Ієффай»,[82] він заговорив про неї, принесли ноти, і він дуже збентежив мене, запропонувавши мені удвох виконати цю оперу; розгорнувши ноти, він потрапив на знаменитий уривок на два хори:

Земля і пекло, й навіть небо —

Тремтить усе перед Творцем.

Він запитав мене: «Скільки ви хочете проспівати партій? Я візьму на себе ці шість». Я ще не звик тоді до цієї французької сміливості і, хоча наспівував іноді сяк-так партитури, але ніяк не міг уторопати, як може одна людина виконувати одночасно не лише дві, а навіть шість партій. Для мене не було нічого важчого в музиці, як переходити швидко з однієї партії на іншу і при цьому перебігати очима по всій партитурі. Судячи з того, як я впорався зі своїм завданням, пан де Сенектер, мабуть, подумав, що я в музиці нічого не тямлю. Очевидно, для того, щоб перевірити, чи це так, він попросив мене записати одну пісню, яку він призначав для мадемуазель де Мантон. Я не міг відмовитися. Він проспівав пісню, я записав її, навіть не змусивши багато разів повторювати. Маркіз прочитав її і визнав, що мелодія записана дуже правильно. Він помітив раніше моє збентеження і з радістю похвалив мене за цей маленький успіх. Власне, моя праця була дуже проста; я добре знав музику, і мені бракувало лише тієї швидкості розуміння з першого погляду, якої я ніколи ні в чому не міг досягнути і яка набувається в музиці тільки тривалою практикою. Хоч би як там було, я був дуже вдячний йому за шляхетну турботу його про те, щоб стерти з пам’яті всіх присутніх враження від моєї маленької невдачі. Років через дванадцять чи п’ятнадцять, зустрічаючись з ним у різних домах Парижа, я не раз хотів нагадати йому про цей випадок і показати, що не забув про нього. Але відтоді маркіз утратив зір, і я боявся нагадати йому про той час, коли він ще міг бачити. Я мовчав.

Я наближаюся до моменту, який пов’язує моє минуле з теперішнім. Деякі дружні взаємини того часу, що збереглися дотепер, особливо для мене дорогоцінні. Вони часто змушували мене шкодувати про період щасливої невідомості, коли ті, хто називав себе моїми друзями, справді були ними і любили мене ради мене самого, з чистої доброзичливості, а не з пихатого прагнення бути близьким до відомої людини, і не виношували таємних бажань знайти добру нагоду нашкодити йому. Саме тоді почалося моє знайомство з найдавнішим моїм другом Гофкуром, який назавжди залишився мені близький, незважаючи на всі зусилля відняти його у мене. Залишився назавжди… На жаль, ні. Недавно я втратив його. Але любов його до мене припинилася тільки разом з його життям. Пан де Гофкур належав до найлюб’язніших людей на світі. Неможливо було не полюбити його, жити разом з ним і не прихилитися до нього всім серцем. Ніколи не зустрічав я щирішого, привітнішого і яснішого обличчя, яке з такою силою виражало б і розум, і почуття і яке викликало б більшу довіру. Найстриманіша людина, зустрівши Гофкура вперше, мимоволі починала поводитися з ним так, неначе знала його років двадцять. І хоча сам я зазвичай бентежуся у присутності нових осіб, з ним здружився з перших же хвилин. Його тон, манера говорити, його мова цілком гармонували з його обличчям, а чистий, повний, красивий низький голос, багатий і звучний, чарував слух і проникав у серце. Неможливо ні в кому зустріти рівнішої і м’якшої веселості, природнішої і простішої грації, приємніших і розвинених з великим смаком талантів. Додайте до цього любляче серце, яке, можливо, навіть занадто любить усіх на світі, і майже постійно послужливий характер.

Гофкур був сином годинникаря і спочатку займався цим ремеслом теж. Але його зовнішність і внутрішні таланти кликали його до іншої сфери, куди він не забарився перейти. Він познайомився і заприязнився з паном де ля Клозюром, французьким резидентом у Женеві. Завдяки йому в нього зав’язалося багато корисних знайомств у Парижі, з допомогою яких він став постачальником солі з Вале, що давало йому двадцять тисяч ліврів щороку. Що стосується чоловіків, його чудова кар’єра цим і обмежилася, зате у жінок він був нарозхват; він мав можливість вибирати і робив, як йому подобалось. Особливо рідкісною і похвальною його якістю було те, що, маючи зв’язки в різних верствах суспільства, він скрізь був улюбленцем, скрізь бажаним, ніде не викликав нічиєї заздрості чи ненависті, і я певен, що він помер, не залишивши після себе жодного ворога. Щаслива людина!

Щороку він їздив на води в Екс,[83] де збирається довколишнє товариство. Знайомий з усім савойським дворянством, він приїжджав з Екса до Шамбері відвідати графа Бельгарда і його батька д’Антремона, у якого матуся сама познайомилася з ним і познайомила мене. Це знайомство, яке, здавалося, мало кінчитися нічим і на довгий час було перерване, поновилося при нагоді, про яку я ще розповім, і перейшло в справжню прихильність. Цього досить, щоб я мав право говорити про друга, з яким був так близько пов’язаний; та навіть коли б я не був особисто зацікавлений у збереженні його пам’яті, то вважав би за потрібне для честі людського роду увічнити пам’ять людини, такої привабливої і щасливої від народження. Як буде видно з подальшого, ця чарівна людина, подібно до інших, мала свої недоліки, але якби вона не мала їх, то, можливо, подобалася б менше. Для того щоб він здавався цікавим з усякого погляду, необхідно було щось йому прощати.

Інший зв’язок, що виник у той самий час, не припинився і все ще вабить мене надією на земне щастя, яка так тяжко згасає в людському серці. Пан де Конзьє, савойський дворянин, тоді ще молодий і привабливий, надумався вчитися музики чи, точніше, познайомитися з тим, хто її викладає. Наділений з природи розумом і смаком до мистецтв, він мав лагідну вдачу і тому відзначався ввічливістю, а я дуже цінував у людях цю якість. Ми подружились. Зачатки літератури і філософії, що починали вже нуртувати в моїй голові і лише чекали поштовху і сприятливих умов для свого повного розвитку, знайшли їх у ньому. Пан де Конзьє не мав особливого хисту до музики, і це було для мене благом: години уроків заповнювалися чим завгодно, але тільки не музичними вправами. Ми снідали, розмовляли, читали різні новинки і – ні слова про музику.

У той час багато галасу наробило листування Вольтера з наслідним прусським принцом:[84] ми часто розмовляли про цих двох славетних людей, один з яких, недавно зійшовши на престол, уже виявляв у собі те, чим незабаром повинен був стати, а другий, раніше ганьблений, а тепер звеличуваний, викликав наші щирі співчуття про нещастя, які, здавалося, переслідували його і які так часто випадають на долю великих талантів. Прусський принц був не дуже щасливий замолоду, а Вольтер, здавалося, був створений для того, щоб ніколи не бути щасливим. Нас цікавили не лише вони самі, а й усе, що мало стосунок до них. Ніщо з того, що писав Вольтер, не вислизало від нас. Я захопився читанням його творів, і це викликало в мені бажання навчитися писати витончено, прагнучи наслідувати прекрасний колорит цього автора, який так зачаровував мене. Трохи пізніше з’явилися його «Філософські листи». Хоча вони, звичайно, не є кращим його твором, але саме вони розвинули в мені пристрасть до занять, і відтоді любов до знання вже не згасала.

Але для мене ще не настав час віддатися їй цілком. Я зберігав ще деяку легковажність, жагу до зміни місць, яка швидше обмежилася, ніж згасла зовсім, оскільки вона знаходила собі поживу в способі життя в будинку пані де Варенс, надто галасливому для мого характеру, що любив самотність. Юрми незнайомців, що стікалися в нього щодня зусібіч, і моя впевненість у тому, що всі ці люди прагнуть, кожен по-своєму, ошукати її, робили моє перебування в її будинку справжньою мукою. Успадковувавши від Клода Ане довіру його пані і ближче придивившись до стану її справ, я побачив погіршення, що налякало мене. Сотні разів я умовляв її, просив, наполягав, благав, але все марно. Я кидався до її ніг, яскравими барвами малював катастрофу, що загрожувала їй, гаряче переконував її переглянути свої витрати, починаючи з мене, потерпіти трохи, поки вона ще молода, не збільшуючи кількості боргів і кредиторів, щоб на старості літ не зазнавати їх переслідувань і не дійти до вбозтва. Відчуваючи мою щирість, вона розчулювалася разом зі мною і давала найпрекрасніші обіцянки. Але досить було прийти якомусь жебракові, як вона їх забувала. Переконавшись у марності умовлянь, я міг лише заплющити очі на лихо, якого не міг відвернути. Я тікав з дому, який не в змозі був охороняти, робив невеликі поїздки до Ніона, Женеви, Ліона, які, відволікаючи мене від мого горя, водночас посилювали його причину внаслідок дорожніх витрат. Присягаюся, що з радістю перетерпів би всі злигодні, якби матуся справді мала з цього користь. Але, знаючи, що гроші, від яких я був готовий відмовитися, дістануться якимсь шахраям, я зловживав її щедрістю і, як собака, що тікає з різниці, крав свій шматок м’яса, якого не міг врятувати.

Для таких подорожей у мене знаходилося багато приводів, до того ж матуся давала мені їх сама: у неї всюди були зв’язки, справи, перемовини, доручення, які вона могла довірити лише надійній людині. Вона тільки й чекала, щоб послати мене, а я тільки й чекав, щоб поїхати, – все це неминуче робило моє життя доволі кочовим. Завдяки цим поїздкам я зав’язав кілька добрих знайомств, що виявилися згодом приємними чи корисними.

Між іншим, у Ліоні я познайомився з паном Перрішоном і дорікаю собі, що не підтримав цього знайомства, оскільки він був дуже добрий до мене. Потім я познайомився з добродієм Парізо, про котрого я скажу свого часу; у Ґреноблі – з панею Дейбан і з дружиною президента Бардонанша, дуже розумною жінкою, з якою ми могли б подружитися, якби мені довелося частіше бачитися з нею. У Женеві я познайомився з паном де ля Клозюром, французьким резидентом; він часто розповідав мені про мою матір, яку смерть і час все ж не могли викреслити з його серця. Познайомився я також з обома Барілло, батьком і сином. Батько називав мене своїм онуком, належав до дуже милого товариства і був одним з найгідніших людей, яких я коли-небудь знав. Під час республіканських заворушень ці два громадянина прилучилися до лав двох різних партій: син – до буржуазної, а батько – до урядової, і, коли в 1737 році почалися бойові дії, я бачив, перебуваючи тоді в Женеві, як батько і син вийшли озброєними з одного будинку: один попрямував до міської ратуші, а другий – до свого гарнізону, обоє впевнені в тому, що через дві години вийдуть ворогами один проти одного. Це жахливе видовище справило на мене таке сильне враження, що я присягнувся ніколи не втручатися ні в яку громадянську війну і ніколи не підтримувати в країні свободу ні силою зброї, ні особистою участю, ні своїм співчуттям, якщо коли-небудь знову отримаю свої громадянські права. Запевняю, що дотримав даного слова у дуже дражливому випадку, і сподіваюся принаймні, що ця поміркованість мала деяку ціну.

Але в той час я ще не відчував того першого пориву патріотизму, який збудила в моєму серці повстала із зброєю в руках Женева. Про те, який я був далекий від усього цього, можна судити з одного дуже важливого факту; я забув розповісти про нього свого часу, але його не можна обійти мовчанкою.

Мій дядько Бернар поїхав кілька років тому в Кароліну, щоб будувати там місто Чарльстона, план якого він склав. Невдовзі він там помер. Мій бідолашний кузен теж помер на службі у прусського короля, і моя тітка втратила майже одночасно чоловіка і сина. Ці втрати трохи відігріли її почуття до мене – єдиного з родичів, що залишився у неї. Під час моїх поїздок до Женеви я жив у її будинку і розважався тим, що переглядав книги і папери мого покійного дядечка. Я знайшов там багато цікавих творів і листів, про які, звичайно, ніхто й гадки не мав. Моя тітка, яка надавала мало значення цьому паперовому непотребу, дозволила б мені узяти з собою все, якби я захотів. Я задовольнився двома-трьома книгами з позначками мого діда Бернара, протестантського пастора, серед них виявилося посмертне видання творів Рогольта, in-quarto, з чудовими замітками на берегах, що змусили мене полюбити математику. Ця книга залишилася у пані де Варенс серед її власних, і я дуже шкодую, що не зберіг її. До відібраних книг я додав п’ять чи шість рукописних мемуарів і один надрукований, що належав відомому Мікелі Дюкре, людині з великим талантом, ученому, освіченому, але дуже неспокійному, який зазнав багато лиха від женевського магістрату. Він помер у Арберзькій фортеці, куди був запроторений на довгі роки за те, що, як подейкували, належав до Бернської конспірації.

Ці мемуари були досить правдивою критикою великого і безглуздого плану укріплення Женеви, почасти вже виконаного на посміховисько фахівцям, котрі не розуміли, що мала на меті Рада, коли починала цей чудовий захід. Пан Мікелі, виключений з бюро із спорудження укріплень за те, що засуджував цей план, думав, що він як член Ради Двохсот[85] і навіть як громадянин має право висловити свою думку детальніше. Він зробив це у своїй доповідній записці, яку мав необережність надрукувати, хоча й невеликим накладом: віддруковано було невелику кількість примірників для членів Ради Двохсот, та й ті за розпорядженням Малої Ради були затримані на пошті. Я знайшов цю доповідь серед паперів свого дядька разом з висновком, який йому доручено було скласти, і захопив із собою і те, й інше. Цю поїздку я зробив незабаром після того, як залишив бюро перепису, але підтримував ще стосунки з адвокатом Кочеллі, керівником цього бюро.

Через деякий час директор митниці надумався попросити мене хрестити його дитину з пані Кочеллі. У мене голова запаморочилася від цієї честі; гордий своєю близькістю до пана адвоката, я намагався вдавати поважну особу і показати, що гідний такої шани. Забравши собі це в голову, я не знайшов нічого кращого, як показати йому мій друкований примірник доповіді Мікелі, що насправді був рідкістю. Цим я хотів довести, що належу до женевської знаті, якій були відомі державні таємниці. Але через якусь обережність, яку мені важко було б пояснити, я не показав йому висновок свого дядька на цю доповідь, – можливо, тому, що це був рукопис, а панові адвокату важливо було тільки друковане. Але він так добре зрозумів усю цінність моєї статті, яку я мав дурість йому довірити, що я ніколи більше не міг ані побачити, ані отримати її назад. Переконавшись у марності своїх зусиль, я вирішив зробити з цього вчинку заслугу собі й обернув цю крадіжку на подарунок. Ні хвилини не сумніваюся, що він зумів пояснити туринському двору значення цього документа, втім, більш цікавого, ніж корисного, і що йому не коштувало багатьох зусиль повернути собі гроші, нібито витрачені на придбання цього твору. На щастя, з усіх можливих випадковостей найменш імовірна та, щоб король Сардинії вирішив коли-небудь обложити Женеву. Та оскільки немає нічого неможливого, я завжди дорікатиму собі за те, що, завдяки своєму дурному марнославству, показав найбільш вразливі місця цього міста його заклятому ворогові.

Так прожив я два чи три роки, ділячи час між музикою, чудодійними порошками, проектами і подорожами, безперервно переходячи від одного до іншого, прагнучи на чому-небудь зупинитися, але не знаючи, на чому, та поступово, однак, усе більше захоплюючись заняттями, зустрічаючись з літераторами, слухаючи про літературу, іноді навіть наважуючись заговорювати про неї і набуваючи радше літературний жаргон, аніж знання книг. Подорожуючи до Женеви, я іноді зустрічався зі своїм добрим давнім другом паном Сімоном, який розпалював потяг, що зароджувався в мені, свіжими літературними новинками, одержаними від Байє чи Коломьєса. У Шамбері я часто бачився також з одним якобінцем, професором фізики, симпатичним ченцем, ім’я котрого тепер забув; він провадив маленькі досліди, що дуже мене цікавили. За його прикладом і керуючись «Математичними розвагами» Озанама, я захотів зробити симпатичне чорнило. Для цього я більш ніж до половини наповнив пляшку негашеним вапном, сірчистим миш’яком і водою і гарненько заткнув її корком. Кипіння почалося майже миттєво і бурхливо. Я кинувся до пляшки, щоб відкоркувати її, але не встиг: вона вибухнула, як бомба, просто мені в обличчя. Я наковтався вапна й сірчистого миш’яку і ледве не помер. Понад шість тижнів я був сліпим і таким от чином навчився не братися до експериментальної фізики, не знаючи її елементарних правил.

Ця пригода дуже завадила моєму здоров’ю, яке з деякого часу значно погіршало. Не знаю чому, але, будучи міцної статури і не вдаючись до ніяких надмірностей, я почав помітно марніти. Плечі і груди у мене досить широкі, і легені повинні були б дихати вільно, а тим часом я страждав на задишку, мені бракувало повітря, я мимоволі захекувався, відчував серцебиття і харкав кров’ю; потім додалася лихоманка, якої я ніколи вже не міг позбутися. Як можна було дійти до подібного стану в розквіті сил, не маючи жодних внутрішніх ушкоджень і не зробивши нічого, що могло б зруйнувати здоров’я?

Кажуть, що шпагу псують піхви. Це якраз про мене. Пристрасті змушували мене жити і вони ж убивали мене. Які пристрасті? – запитає читач. Та будь-які, навіть незначні, не варті уваги, але вони так хвилювали мене, ніби мова йшла про володіння Єленою чи троном всесвіту. Щонайперше, жінки. Я володів однією з них, і це заспокоїло мою чуттєвість, але не серце. Потреба в коханні пожирала мене в самому розпалі насолоди. У мене була ніжна мати і мила подруга, але мені потрібна була коханка. Я уявляв її на місці матусі, видозмінював її на тисячі ладів, намагаючись обманути себе. Якби, тримаючи в обіймах матусю, я думав про те, що тримаю саме її, обійми мої були б не менш пристрасні, але всі мої жадання згасли б; я ридав би від ніжності, але не відчував би втіхи. Втіха! Хіба людині судилося мати її? О, якби хоч раз у житті я відчув усю повноту любовної втіхи, не думаю, що моє тлінне тіло витримало б, – я помер би на місці.