Розділ «Частина перша»

Не знаю, чи помітив нашу близькість Клод Ане. У мене є підстави думати, що вона не залишилася для нього таємницею. Він був дуже проникливий, але стриманий, завжди говорив те, що думав, але не завжди висловлювався. Не показуючи, що знає, він, очевидно, все-таки знав. Така поведінка пояснювалася не ницістю душі: просто він поділяв принципи своєї пані і не міг засуджувати її за те, що вона чинила згідно з ними. Будучи не старшим за неї, він здавався, проте, таким зрілим і серйозним, що дивився на нас обох як на дітей, що заслуговують на поблажливість, а ми ставилися до нього, як до поважної людини, чиєю повагою варто дорожити. Саме після того, як вона зрадила його, я дізнався, як вона до нього прихильна. Знаючи, що я думаю, відчуваю і дихаю лише її почуттями і думками, вона показувала мені, як його кохає, щоб і я полюбив його так само, при цьому вона показувала не так свою любов, як повагу до нього, оскільки це почуття я міг розділити з нею найповніше. Скільки разів вона розчулювала наші серця і примушувала нас зі сльозами на очах обіймати одне одного, кажучи, що ми обидва необхідні їй для щастя її життя! Хай жінки, читаючи ці рядки, не усміхаються лукаво. З її темпераментом така потреба не мала нічого двозначного: то була потреба серця.

Таким чином з нас трьох склався союз, безприкладний у цілому світі. Всі наші бажання, турботи і сердечні схильності були спільними; ніщо не виходило за межі нашого маленького гуртка. Звичка жити разом і тільки цим жити дійшла у нас до того, що, коли одного з нас не було за обідом, або приходив четвертий, усе було зіпсовано, і, незважаючи на наші особливі стосунки, побачення одне з одним наодинці нам були менш солодкі, ніж час, проведений утрьох. Безмежна взаємна довіра усувала між нами будь-яку обмеженість, а те, що ми всі троє були дуже зайняті, рятувало нас від нудьги.

Матуся, завжди діяльна і сповнена задумів, не залишала нас нікого без діла, до того ж у кожного з нас було чим заповнити час. Здається, неробство – не менше суспільне зло, ніж самотність. Ніщо так не пригнічує дух, ніщо не породжує стільки дрібниць, пліток і брехні, як необхідність бути завжди разом, в одній кімнаті і, замість якоїсь праці, безперервно теревенити. Займаючись справою, говорять тільки тоді, коли є що сказати; коли ж нічого не роблять, доводиться неодмінно весь час говорити; і з усіх утруднень я вважаю саме це найбільш неприємним і найбільш небезпечним. Наважуся піти далі і стверджувати, що товариство може бути справді приємним лише в тому разі, якщо кожен не лише чимось зайнятий, а й саме заняття вимагає уваги. Робити бантики – це все одно, що нічого не робити; і так само важко розважити жінку, яка їх в’яже, як і ту, котра сидить склавши руки. Коли вона вишиває – інша річ: тоді вона достатньо зайнята у хвилини мовчання. Особливо неприємно і смішно – це бачити, як у цей час дюжина нероб устають, сідають, ходять туди-сюди, крутяться на каблуках, переставляють по сто разів статуетки на каміні, витрачаючи всі свої розумові здібності на безперервну балаканину: нічого сказати, чудове заняття! Ці люди, хоч би що вони робили, завжди будуть тягарем і собі, й іншим. Під час свого перебування в Мотьє я ходив до сусідок плести шнурки; і якби я повернувся у світ, то завжди носив би в кишені більбоке[79] і грався б ними весь час, аби тільки не говорити, коли мені нічого сказати. Якби кожен чинив так само, люди не були б такими злими, їхні стосунки стали б міцнішими і, думаю, приємнішими. Зрештою, хай з мене сміються скільки завгодно, але я стверджую, що єдина мораль, доступна нашому сторіччю, – це мораль більбоке.

Втім, ми були позбавлені від необхідності розганяти нудьгу власними силами: нам так набридали непрохані відвідувачі, що, залишившись нарешті самі, ми зовсім не нудьгували. Роздратування, яке вони й раніше викликали в мені, не ставало меншим, відмінність полягала в тому, що тепер у мене було менше часу впадати в нього. Бідолашна матуся анітрохи не втратила своєї колишньої пристрасті до різних задумів і справ; навпаки, що настійнішими ставали домашні потреби, то з більшою енергією віддавалася вона своїм фантазіям, мріючи їх позбутися. З роками ця манія лише посилювалась, і в міру того як матуся втрачала смак до світських розваг і втіх молодості, вона замінювала його схильністю до таємниць і проектів. У її будинку весь час товпилися різні шарлатани, фабриканти, шукачі філософського каменю та всілякі підприємці, котрі орудували мільйонними статками, а кінчали тим, що просили екю. Ніхто не йшов од неї з порожніми руками, і мене завжди вражало, як вона могла так довго роздавати гроші, не вичерпуючи джерела своїх коштів і не виводячи з терпіння кредиторів.

Проект, що найбільше цікавив її у той час, був не з найбезрозсудніших з усього, що вона іноді вигадувала, і полягав у тому, щоб влаштувати в Шамбері королівський ботанічний сад, призначивши туди штатного доглядача, і неважко було здогадатися, для кого це місце призначалося. Місце розташування нашого міста серед Альп було дуже сприятливе для вивчення ботаніки, а матуся, що намагалася завжди полегшити здійснення одного проекту з допомогою іншого, хотіла влаштувати при ньому школу фармацевтів, яка й справді була б корисна в такій бідній місцевості, де аптекарі були майже єдиними медиками. Після смерті короля Віктора головний королівський лікар Ґроссі переселився до Шамбері, що, на її погляд, було вельми сприятливою обставиною для здійснення її плану і, можливо, її на нього й наштовхнуло. Хоч би як там було, вона почала уласкавлювати Ґроссі, але він не надто піддавався на компліменти, оскільки це була найуїдливіша і найгрубіша людина, яку мені доводилося зустрічати. Ви й самі можете судити про це з двох-трьох властивих йому рис, які я наведу для прикладу.

Одного разу він брав участь у консиліумі разом з іншими лікарями; одного з них, постійного лікаря хворого, було викликано з Ансі. Цей молодий хлопець, ще зовсім неотесаний, наважився не погодитися з думкою королівського медика. Останній замість відповісти йому запитав, коли той думає їхати додому, якою дорогою і в якому екіпажі. Молодий лікар, задовольнивши його цікавість, у свою чергу запитав, чим він може бути йому корисний. «Нічим, нічим, – відповів Ґроссі, – я тільки хочу, коли ви їхатимете, стояти коло вікна, щоб мати втіху бачити осла верхи на коні».

Він був настільки ж скупий, наскільки багатий і грубий. Якось один з його друзів хотів позичити у нього грошей під гарний відсоток. «Друже мій, – сказав Ґроссі, потискуючи йому руку і скрегочучи зубами, – якби святий Петро зійшов з неба, щоб позичити у мене десять пістолів, і запропонував мені в заставу Святу Трійцю, я все-таки не позичив би йому цих грошей».

Іншим разом його запросили на обід до графа Пікона, губернатора Савойї, дуже благочестивої людини. Він приїхав раніше призначеної години; його превосходительство, який саме читав молитви, перебираючи чотки, запропонував йому таку саму розвагу. Не знаючи, що відповісти, Ґроссі скорчив жахливу гримасу і став навколішки. Його терпіння вистачило лише на дві «Ave», після чого він рвучко підхопився, узяв свій ціпок і, ні слова не кажучи, пішов. Граф Пікон побіг за ним, вигукуючи: «Пане Ґроссі! Пане Ґроссі! Зачекайте, у мене смажиться на рожні чудова куріпка!». – «Пане граф, – відповів Ґроссі, обернувшись, – якщо ви навіть подасте мені смаженого янгола, я все одно не залишусь!»

Ось який був пан головний лікар Ґроссі, якого матуся задумала приручити, – і врешті-решт добилася свого. Незважаючи на страшенну зайнятість, він почав часто бувати у неї, подружився з Ане, оцінив його знання і говорив про нього з повагою і навіть, чого не можна було сподіватися від такого ведмедя, поводився з ним перебільшено шанобливо, щоб стерти в ньому спогади про його колишнє становище. Хоча Ане вже не був у ролі слуги, всі знали, що раніше він був слугою, і знадобився приклад і авторитет пана головного лікаря, щоб змусити й інших поводитися з ним так, як вони не поводились би з іншим. У своєму чорному костюмі і ретельно розчесаній перуці, зі своїми пристойними і серйозними манерами триматися, зі своїми досить широкими знаннями в медицині й ботаніці, Клод Ане, за підтримки декана факультету, міг би небезпідставно розраховувати на успіх на посаді доглядача королівського ботанічного саду, якби проектована установа перетворилася на реальність. І справді, Ґроссі схвалив цей план, прийняв його і чекав тільки слушного моменту, щоб запропонувати його при дворі, як тільки закінчення воєнних дій дозволить подумати про речі, корисні для миру, і вивільнить кошти, необхідні для їх здійснення.

Але цей проект, здійснення якого, напевно, навернуло б мене до занять ботанікою, для якої я, здається, і створений, не вдався через одну з тих випадковостей, які нерідко руйнують навіть найпрекрасніші задуми. Мені призначено було мало-помалу випити чашу людських страждань. Можна подумати, що Провидіння, закликавши мене до цих великих випробувань, само усувало з мого шляху все, що могло перешкодити мені пройти через них. Одного разу Ане пішов у гори на пошуки якоїсь рідкісної рослини для потреб пана Ґроссі, застудився і захворів на плеврит, від якого не врятувала його і згадана рослина, хоча, як кажуть, вона допомагає саме від цієї хвороби. Незважаючи на все мистецтво Ґроссі, який, безперечно, був досвідченим лікарем, і незважаючи на наш ретельний догляд, ніщо не змогло врятувати нещасного, і через п’ять днів він помер на наших руках після жорстокої агонії. Ось так я втратив найвірнішого свого друга, гідну і рідкісну людину, для якої природа замінила виховання. У рабському становищі він виростив у собі всі чесноти великих людей, і, можливо, йому не вистачило тільки довголіття й належного становища в суспільстві, аби весь світ визнав його великим.

Наступного дня після його кончини я з найглибшим, найщирішим смутком говорив про нього з матусею. І раптом посеред бесіди у мене з’явилася ница і негідна думка, що тепер мені дістануться його речі і, головне, його чудовий чорний фрак, який мені так подобався. Я подумав про це, а отже, і висловив свою думку, тому що при ній думати і говорити означало одне й те саме. Ніщо не змусило її так відчути втрату, як це підле, нице зауваження, оскільки покійний відзначався винятковою безкорисливістю і шляхетністю душі. Бідолашна жінка, нічого мені не відповівши, відвернулася і заплакала. Милі, дорогоцінні сльози! Я зрозумів їх, вони пролилися цілком у моє серце і змили з нього останні сліди низького і ганебного почуття. Ніколи більше воно не закрадалося мені в душу.

Ця втрата не лише заподіяла матусі горе, а й завдала матеріального збитку. Відтоді справи її почали все більше занепадати. Ане був точний і акуратний, він підтримував лад у будинку своєї пані. Всі побоювалися його пильного ока і не розкрадали її добро. Матуся й сама боялася його контролю і стримувала своє марнотратство. Їй не досить було його прихильності, вона хотіла зберегти його повагу і уникнути справедливих докорів, які він насмілювався робити їй іноді, кажучи, що вона марнує не тільки свої, а й чужі гроші. Я думав і говорив те саме, але не мав на матусю такого впливу, як він, і мої слова не діяли на неї так, як його зауваження. Коли Ане не стало, мені довелося посісти його місце, хоча я не мав ні його здібностей, ні схильностей і погано виконував свої обов’язки. Я був недостатньо дбайливий і надто боязкий, весь час бурмочучи про себе, я дозволяв усьому в будинку йти абияк. До того ж, маючи таку саму довіру, як Ане, я не здобувся на його авторитет. Я бачив безлад, зітхав, скаржився, але ніхто на мене не зважав. Я був дуже молодий і гарячий, щоб мати право бути розсудливим, і, коли брав на себе роль наставника, матуся лагідно плескала мене по щоці, називала своїм маленьким Ментором і примушувала повертатися до ролі, яка мені більш пасувала.

Глибоке передчуття біди, до якої рано чи пізно неминуче повинні були призвести її непомірні витрати, справляло на мене враження тим сильніше, що, ставши її економом, я сам міг судити про невідповідність доходів і витрат. Саме в цей час у мені почала з’являтися схильність до скупості. Я завжди бував до безглуздого щедрий лише вряди-годи, але ніколи особливо не турбувався, мало чи багато у мене грошей. Тепер я став звертати на це увагу й піклуватися про свій гаманець. Я ставав скнарою, спонукуваний шляхетною метою, оскільки дбав про те, щоб зберегти бодай щось для матусі на випадок катастрофи, яку передбачав.

Я боявся, що кредитори накладуть арешт на її пенсію або ж її зовсім припинять видавати їй, і в своїй наївності уявляв, що приховані мною гроші стануть для неї значною підтримкою. Але для того, щоб мати їх, а головне – зберегти, треба було ховатися від неї: адже було б дуже незручно, якби вона дізналася, що я відкладаю гроші в той час, коли вона не знає, де їх дістати. Я влаштовував маленькі тайники, куди ховав по кілька луїдорів, розраховуючи поповнювати свої заощадження і врешті-решт покласти їх до її ніг. Але я так невміло вибирав місця для своїх тайничків, що вона завжди знаходила їх і, щоб показати це мені, забирала звідти мої золоті запаси, залишаючи натомість значно більшу суму в інших монетах. Присоромлений, я приносив у спільну касу свій маленький скарб, і щоразу вона неодмінно витрачала ці гроші на мене, купуючи мені одяг або якісь речі, як-от срібну шпагу чи годинник.

Остаточно переконавшись, що мені ніколи не вдасться зібрати для неї грошей і що вони не стануть для неї значною підтримкою, я відчув нарешті, що для боротьби з нещастям, яке їй загрожує, мені необхідно посісти таке становище, яке дозволило б утримувати її, коли вона сама вже не зможе утримувати мене і залишиться без шматка хліба. На жаль, підпорядкувавши цей задум своїм схильностям, я з божевільною впертістю намагався досягти бажаного становища з допомогою музики. Відчуваючи, як у мені зароджуються ідеї і звуки, я відразу уявляв, що, як тільки зможу взяти з цього користь, стану знаменитістю, сучасним Орфеєм, чиї мелодії привернуть до мене все багатство Перу. Оскільки я вже вмів непогано читати ноти, мені потрібно було лише опанувати правила композиції. Трудність полягала в тому, щоб знайти вчителя, бо самотужки досягти цього, лише з допомогою свого Рамо, я не сподівався, а після від’їзду Ле Метра в Савойї не лишилося нікого, хто бодай трохи знався на гармонії.

Читач зараз побачить одну з тих непослідовностей, якими сповнене моє життя і які так часто вели мене від наміченої мети, тоді як я думав, що йду просто до неї. Вентюр багато розповідав мені про абата Бланшара, свого вчителя композиції, людину гідну і дуже талановиту, котрий керував тоді півчими в Безансонському соборі, а тепер обіймав ту саму посаду у Версальській капелі. Я утовкмачив собі в голову поїхати до Безансона і брати уроки в абата Бланшара. Ця ідея здавалася мені такою розумною, що я переконав у її розумності навіть матусю. І ось вона почала споряджати мене в дорогу, виявляючи при цьому властиву їй щедрість. Таким чином, бажаючи запобігти її банкрутству і виправити в майбутньому наслідки її марнотратства, я почав з того, що змусив її витратити на мене вісімсот франків; прагнучи врятувати її від катастрофи, я пришвидшив її. Хоч якою божевільною була така поведінка, обоє ми були цілком у владі своєї ілюзії. Ми обоє вірили: я – в те, що дію з користю для неї, вона – в те, що я дію з користю для себе.

Я розраховував ще застати Вентюра в Ансі й попросити у нього рекомендаційного листа до абата Бланшара. Але Вентюра там уже не виявилося. Замість рекомендацій мені довелося задовольнятися месою в чотирьох частинах, складеною і записаною ним власноручно для мене. З нею я і вирушив до Безансона через Женеву, де побачився зі своїми рідними, і через Ніон, де відвідав батька, який прийняв мене, як завжди, і взявся переслати мою валізу, що мала прибути трохи згодом, оскільки я їхав верхи. Нарешті я дістався до Безансона. Абат Бланшар зустрів мене добре, обіцяв учити і запропонував свої послуги. Ми вже були готові почати заняття, коли я дізнався з батькового листа, що мою валізу затримано і конфісковано французькими чиновниками в Руссах, на кордоні зі Швейцарією. Наляканий цією звісткою, я звернувся до своїх нових знайомих у Безансоні з проханням дізнатися причину конфіскації, оскільки добре знав, що в мене не було ніякої контрабанди, і не міг зрозуміти, чому мою валізу затримано. Нарешті я дізнаюся, в чому річ, і розповім про це, оскільки це цікаво.

Я познайомився в Шамбері з одним старим ліонцем, паном Дювівьє, який за часів регентства працював у візовій палаті, а залишившись без діла, перейшов до бюро перепису. Він колись жив у світі, мав деякі таланти і знання, відзначався м’якістю і ввічливістю, знав музику; оскільки ми працювали в одному відділенні, то подружилися серед неотесаних ведмедів, що нас оточували. У Парижі в нього були знайомі, які надсилали йому ті пустопорожні літературні новинки-одноденки, що чомусь усіх цікавлять, а потім невідомо як зникають, не лишивши по собі ніяких спогадів. Оскільки я приводив його іноді обідати до матусі, він із вдячності за це деяким чином догоджав мені. Намагаючись бути люб’язним, він намагався зацікавити мене цими літературними нікчемницями, які завжди викликали в мені таку огиду, що я сам ніколи в житті не читав жодної з них. Як на лихо, одна з цих клятих статейок залишилася в кишені мого нового сюртука. Це була досить тривіальна янсеністська пародія на чудову сцену з «Мітридата» Расіна.[80] Не прочитавши й десяти віршів, я забув її в кишені. Ось через неї мій багаж і було заарештовано. Список моїх речей очолював складений чиновниками неповторний протокол, у якому висловлювалась підозра, що пародію було надіслано із Женеви для друкування і розповсюдження у Франції, вони обрушувалися в священному обуренні на ворогів Бога і Церкви і підносили хвалу своїй благочестивій пильності, що зупинила виконання цього інфернального проекту. Вони, мабуть, виявили, що мої сорочки теж пахли єрессю, тому що через цей клятий папірець було конфісковано геть усе, і я так ніколи і не дізнався, зо сталося з моїми бідними пожитками. Митні службовці, до яких ми зверталися, вимагали стільки всяких пояснень, довідок, свідоцтв, записок, що, заблукавши в цьому лабіринті, я змушений був усе кинути. Шкодую, що мені не вдалося зберегти згаданий протокол: цей документ зайняв би гідне місце серед додатків до цієї книги.

Ця втрата змусила мене негайно повернутися до Шамбері, відмовившись від занять з абатом Бланшаром. Гарненько зваживши все і переконавшись, що нещастя переслідують мене в усіх моїх починаннях, я остаточно вирішив залишитися з матусею, розділити її долю і не турбуватися даремно про майбутнє, якому я нічим не можу допомогти. Вона прийняла мене так, немов я привіз із собою гори скарбів, потроху відновила мій гардероб, і моє нещастя, досить тяжке для нас обох, незабаром забулося.

Хоча ця невдача й охолодила мій музичний запал, я все-таки продовжував вивчати Рамо. І завдяки зусиллям я досяг нарешті того, що почав розуміти його і складати невеликі композиції, успіх яких підбадьорив мене. Граф де Бельгард, син маркіза д’Антремона, повернувся з Дрездена після смерті короля Авґуста.[81] Він довго жив у Парижі, пристрасно любив музику і був закоханий у твори Рамо. Його брат, граф де Нанжі, грав на скрипці, графиня де ля Тур, їхня сестра, трохи співала. Ця обставина сприяла тому, що в Шамбері музика увійшла в моду, і почали влаштовувати щось на кшталт публічних концертів; диригування спершу хотіли доручити мені, але потім, помітивши, що мені це не під силу, вчинили інакше. Я писав і далі для цих концертів невеликі твори і, між іншим, кантату, яка всім дуже сподобалася. Це не була добре оброблена річ, але в ній було багато нових мотивів та ефектних місць, чого від мене не чекали.