Розділ «Частина перша»

Ось про що йшла мова.

Король Віктор-Амадей,[64] розміркувавши за підсумками попередніх воєн і розташуванням батьківських володінь, що рано чи пізно вони вислизнуть з його рук, шукав лише відповідної нагоди, щоб викачати з них все, що можна. Кілька років тому він вирішив обкласти дворянство податком і наказав провести кадастровий опис усього королівства, щоб справедливо розподілити податки під час виконання свого плану. Цю роботу, почату батьком, закінчив син. Двісті чи триста землемірів, яких називали геометрами, і писарів, що іменувалися секретарями, було направлено на цю роботу, і до числа цих останніх матуся записала й мене. Ця посада, хоча й не надто прибуткова, забезпечувала безбідне життя в Шамбері. На лихо, робота була тимчасова; але вона давала можливість шукати іншу і вичікувати. Матуся передбачливо намагалася заручитися для мене особливим заступництвом інтенданта, щоб я міг після закінчення опису перейти на яку-небудь соліднішу посаду.

Я став до своїх обов’язків через кілька днів після приїзду. Робота була неважка, і я швидко до неї призвичаївся. Так, після того, як я покинув Женеву, через п’ять років поневірянь, безрозсудності і страждань, я вперше в житті почав чесно заробляти свій хліб.

Усі ці довгі подробиці моєї ранньої молодості можуть здатися читачеві марними, і я шкодую про це. Хоча з багатьох поглядів я й народився дорослою людиною, де в чому іншому я довго залишався дитиною, а де в чому залишаюся нею і досі. Я не обіцяв читачам зобразити видатного діяча, я обіцяв змалювати себе таким, який я є. Щоб знати мене в зрілому віці, треба добре знати мене за молодих літ. Самі предмети зазвичай справляють на мене менше враження, ніж спогади про них, а всі мої думки – не що інше, як о5брази; тож перші штрихи, що закарбувалися у мене в пам’яті, залишилися там назавжди, а ті, що не залишили свого відбитка, згодом радше накладаються на перші, ніж стирають їх. Є певна послідовність душевних порухів і думок, які видозмінюють ті, що йдуть за ними і які необхідно знати, щоб правильно судити про них. Я намагаюся всюди розкрити першопричини, щоб показати ланцюжок наслідків. Я хотів би зробити свою душу прозорою в очах читача, і тому прагну показати її з усіх точок зору, висвітлити її з різних боків, щоб жоден її порух не сховався від нашого погляду, щоб він міг сам судити про джерело, що його породило.

Якби я подбав лише про результат і сказав читачеві: ось яка моя вдача, – він міг би подумати, що коли я не обманюю його, то обманюю принаймні самого себе. Але, просто й докладно розповідаючи йому про все, що зі мною траплялося, всі свої думки, всі свої почуття, я не можу ввести його в оману, якщо тільки сам того не захочу; та навіть, поставивши перед собою таку мету, я не так-то легко зміг би її досягти таким способом. Саме читачеві належить зібрати воєдино всі елементи і визначити істоту, яку вони складають; висновок він має зробити сам; і якщо він тут помилиться, це буде цілком його провина. Але для цього недостатньо, щоб моя розповідь була просто правдива, потрібно ще, аби вона була точна. Не мені судити про важливість тих чи тих подій, я зобов’язаний викласти їх усі, а читачеві – надати можливість вибору. Ось що я прагнув досі робити, зібравши всю свою мужність, і не полишу своїх зусиль до кінця розповіді. Але спогади середнього віку завжди менш яскраві, ніж спогади ранньої молодості. Я почав з того, що постарався повною мірою натішитися останніми. Якщо деякі спогади не повернуться до мене з тією ж силою, нетерплячі читачі, можливо, визнають їх нудними, але щодо мене – я не залишуся незадоволеним своєю працею. У своєму задумі я не боюся сказати надто багато чи збрехати, боюся лише одного – не розповісти всього і нічого не сказати про істину.

Книга п’ята

1732–1736

Я прийшов у Шамбері, здається, 1732 року і, як щойно сказав, почав працювати на королівській службі у бюро перепису. Мені йшов двадцять перший рік. Як на свої літа, я мав досить розвинений розум, але був позбавлений розсудливості й дуже потребував керівника, котрий би навчив мене, як поводитись. Нетривалий життєвий досвід не зміг цілком вилікувати мене від моїх романтичних марень, і, незважаючи на всі пережиті страждання, я так мало знав світ і людей, немов нічим не заплатив за життєві уроки.

Я жив у себе, тобто у матусі, але не в такій кімнаті, як в Ансі. Тут не було ані саду, ані струмка, ані гарного краєвиду з вікна. Її будинок був похмурий і сумний, а моя кімната – найпохмуріша і найсумніша в усьому домі. З вікна видніла стіна, будинок стояв у глухому провулку. Брак повітря і світла, тіснява, цвіркуни, щури, прогнилі мостини – таким було наше невеселе житло. Але я був поруч з нею. Постійно сидячи за своєю конторкою або в кімнаті у матусі, я не помічав убозтва мого житла і не знаходив часу міркувати про це. Може видатися дивним, що вона приїхала в Шамбері навмисне, аби оселитися в цьому огидному будинку. Але з її боку це був радше спритний хід, про який я повинен розповісти. Вона їхала у Турин неохоче, відчуваючи, що після недавнього перевороту не в слушну хвилину являтися до двору, де все ще не вляглися заворушення. Але стан її справ вимагав, щоб вона з’явилася там: вона боялася, що її забудуть або їй нашкодять. Зокрема, вона знала, що граф де Сен-Лоран, головний керуючий фінансами, не надто прихильний до неї. У графа в Шамбері був старий будинок, недоладно збудований і так невдало розташований, що жити в ньому ніхто не хотів; ось там-то матуся й оселилася. Цим вона досягла більше, ніж поїздкою: у неї не відібрали пенсії, а граф де Сен-Лоран з того часу став одним з її друзів.

Я застав її господарство майже в такому ж стані, як і раніше, і її вірний Клод Ане так само був у неї за слугу. Він був селянином із Мутрю, у дитинстві збирав трави в Юрських горах, для того щоб робити швейцарський чай. Матуся взяла його до себе на службу, вирішивши, що слуга-гербарист стане їй у пригоді. Він так захопився вивченням рослин і завдяки матусі так розвинув у собі цю схильність, що став справжнім ботаніком, і коли б не рання смерть, він зажив би такої слави в цій науці, як заслужив її серед чесних людей. Оскільки він був серйозний, навіть поважний і набагато старший за мене, то став для мене свого роду наставником, який урятував мене від багатьох навіженств, адже я почував до нього повагу і не смів перед ним забуватися. Він викликав повагу навіть у своєї господині, яка знала його розсудливість, прямоту, непохитну відданість і віддячувала йому тим самим.

Клод Ане був, безперечно, людина рідкісна, ба навіть єдина у своєму роді. Такого мені більше не доводилося зустрічати. Непоквапливий, статечний, вдумливий, обережний у поводженні, холодний у манерах, лаконічний і повчальний у словах, він був непогамовний у пристрастях, яких ніколи не показував, але які таємно гризли його і змусили зробити в житті одну-єдину, зате жахливу дурницю, а саме – отруїтися. Ця трагічна подія трапилася незабаром після мого приїзду і показала мені, до якої міри ця людина була близька до своєї господині. Якби вона тоді всього не розповіла мені, я нічого б і не запідозрив. І справді, якщо прихильність, старанність і вірність заслуговують подібної нагороди, то Клод Ане її заслужив і, ніколи нею не зловживаючи, довів, що був її гідний. Вони рідко сварилися, і їхні сварки кінчалися завжди добре. Але одна кінчилася погано: його пані у нападі гніву сказала йому образливе слово, якого він не міг знести. Відчай був єдиним його порадником тієї хвилини, і, схопивши склянку з лауданумом, що трапилася саме під руку, він проковтнув його і спокійно ліг спати, гадаючи, що вже ніколи не прокинеться. На щастя, пані де Варенс, і сама розхвилювавшись, сновигала з кімнати в кімнату, знайшла порожню склянку і здогадалася про решту. Голосно скрикнувши, вона кинулася до нього на допомогу. Я прибіг на її крик, вона мені в усьому призналася і благала допомогти йому, їй насилу вдалося викликати у нього блювоту. Будучи свідком цієї сцени, я дивувався з власної дурості, що не дозволяла мені нічого підозрювати про цей зв’язок. Але Клод Ане був такий стриманий, що навіть люди прозорливіші, ніж я, могли помилитися. Примирення було таким зворушливим, що глибоко розчулило мене, з того часу, заповажавши його ще дужче, я став до деякої міри його учнем і не відчував себе від цього гірше.

Проте не без гіркоти я дізнався, що хтось був з матусею в набагато більшій близькості, ніж я сам. Я навіть не мріяв посісти це місце, але все-таки мені було важко бачити, що воно зайняте. Це було цілком природно. Але замість того щоб відчувати неприязнь до того, хто витіснив мене, я насправді відчув, що моя прихильність до пані де Варенс поширюється і на цю людину. Найвище я ставив її щастя, а оскільки для цього вона потребувала Клода Ане, я був радий, що щасливий і він. Зі свого боку, він чудово розумів наміри своєї пані і став другом тому, кого вона вибрала собі в друзі. Не користуючись владою, яку йому давало право його становища, він впливав на мене лише вищістю свого розуму над моїм. Я не наважувався зробити нічого такого, що він міг би засудити, а він засуджував лише те, що було погане. Так ми й жили в щасливому єднанні, яке зруйнувала лише смерть. Одним з доказів чудового характеру цієї милої жінки було те, що всі, хто кохав її, кохали і одне одного. Ревнощі і суперництво поступалися головному почуттю, яке викликала вона до себе, і я ніколи не помічав, щоб люди її оточення бажали одне одному зла. Хай читачі, прочитавши цю хвалу, відкладуть на хвильку книгу і поміркують про неї, і якщо знайдуть іншу жінку, про яку зможуть сказати те саме, то хай навіки прихиляться до неї, навіть коли б вона була останньою шльондрою.

Тут починається новий період – від мого прибуття в Шамбері до від’їзду до Парижа, період у вісім чи дев’ять років, не багатий на події, про які варто було б розповісти, оскільки життя моє було просте і тихе. Але якраз цієї одноманітності я найбільше й потребував, щоб остаточно завершився розвиток мого характеру, встановленню якого заважали постійні хвилювання. Саме у цей дорогоцінний для мене період моє виховання, безладне і непослідовне, дістало визначенішу спрямованість і зробило мене тим, чим я залишився на все життя, пройшовши крізь усі бурі, що чекали на мене. Мій розвиток відбувався повільно і непомітно, без особливих пам’ятних подій, і все ж таки він заслуговує на те, щоб ми його дослідили.

Спочатку я не займався нічим, окрім своєї роботи. Турботи, пов’язані з канцелярією, не дозволяли мені думати ні про що інше. Короткий час, який я мав у своєму розпорядженні, я проводив разом з милою моєю матусею і, не маючи змоги читати, навіть не думав про книжки. Та коли робота, перетворившись на рутину, стала менше цікавити мій розум, я знову відчув потребу в читанні. Оскільки мій потяг до читання лише розпалювався неможливістю цілком віддатися йому, він міг би знову перейти в пристрасть, як це вже трапилося зі мною у гравера, але мене відвернули від нього інші схильності.

Хоча в нашій справі і не вимагалося вищої математики, іноді я все-таки почувався безпорадним. Щоб подолати ці труднощі, я накупив книжок з арифметики і добре вивчив цю науку, оскільки вивчав її сам. Практична арифметика ширша, ніж думають звичайно. Бувають обчислення надзвичайно довгі, в яких, як мені доводилося бачити, заплутувалися навіть досвідчені геометри. Міркування і практичні навички дають змогу знайти скорочені методи обчислення, застосування яких лестить самолюбству, а правильність результатів задовольняє розум, що робить приємним загалом невдячну працю. Я так добре опанував рахунок, що вже не бентежився ні перед якими цифровими задачами, і навіть сьогодні, тридцять років по тому, коли все, що я знав, з кожним днем все більше стирається в моїй пам’яті, ці знання залишаються такими ж свіжими, як і раніше. Кілька днів тому, під час однієї з поїздок у Девенпорт до мого хазяїна, я був присутній на уроці арифметики у його дітей і з неймовірним задоволенням зробив безпомилково одне з найскладніших обчислень. Поки я робив викладки, мені здавалося, що я все ще в Шамбері, у свої щасливі дні. Це означало повернутися в далеке минуле.

Розтушовування планів наших геометрів збудило в мені цікавість до малювання. Я накупив фарб і почав малювати квіти й пейзажі. Шкодую, що не виявив у собі більших здібностей, попри любов до цього мистецтва. Я міг місяцями не виходити з дому, орудуючи олівцями і пензлями. Я надто захопився цим заняттям, мене довелося від нього відірвати. Так завжди трапляється з моїми захопленнями: вони швидко переходять у пристрасть, і незабаром ніщо інше у світі вже не може мене зацікавити. Роки не вилікували мене від цього недоліку і навіть не зменшили його. Навіть тепер, коли я, старий буркотун, пишу ці рядки, я захопився ще однією непотрібною мені наукою, у якій нічого не тямлю. І маю намір займатися нею в ті літа, в які інші люди, що вивчали її замолоду, бувають змушені залишити свої дослідження.

Ось коли я жив у Шамбері, ця пристрасть була б до речі. Мені випала чудова нагода, і я навіть думав з неї скористатися. Я бачив таке щастя в очах Ане, коли він повертався зі своїх походів, навантажений новими травами, що кілька разів ледве не пішов збирати трави разом з ним. Майже певен, що якби хоч раз це зробив, то захопився б і, можливо, став би тепер чудовим ботаніком, тому що жодна інша наука так добре не узгоджується з моїми природними здібностями, як ботаніка. Життя, яке я вже десять років проваджу в селі, – постійна гербаризація, правда, цілком безцільна. Але в ті часи я не мав ані найменшого уявлення про ботаніку, ставився до неї з презирством і навіть відразою, вважаючи її заняттям для аптекарів. Матуся, яка любили ботаніку, саме так її і застосовувала: вона шукала лише корисні трави, щоб готувати з них ліки. Таким чином, ботаніка, хімія і анатомія, змішавшись у моїй голові під назвою медицини, давали мені тільки привід для саркастичних жартів, за які мене нагороджували іноді стусанами. До того ж інша пристрасть, зовсім не схожа на цю, поступово росла в мені і незабаром поглинула всі інші.

Я говорю про музику. Безперечно, я був народжений для музики, оскільки любив її з дитинства і все своє життя любив лише її. Дивно, що мистецтво, для якого я був створений, давалося мені так важко. Мої успіхи в музиці були невеликі, я так і не навчився читати ноти з аркуша, хоча й практикувався все життя. Заняття музикою давали мені особливу радість, оскільки я міг займатися нею разом з матусею. Хоча смаки у нас були досить різні, щодо музики вони збігалися, чим я користувався з великою втіхою. Вона не заперечувала. У музиці тоді я був майже такий самий вправний, як вона сама, і у два-три прийоми ми розбирали мелодію. Іноді я говорив, коли вона метушилася біля своєї печі: «Матусю, здається мені, що від цього прекрасного дуету ваші настоянки трохи пригорять!» – «Далебі, – відповідала вона, – якщо вони пригорять, я змушу тебе проковтнути їх». Ось так сперечаючись, я тягнув її до клавесина, вона забувалася, екстракт ялівцю чи полину перетворювався на вугілля, вона бруднила мені ним обличчя, – і це було просто чудово.

Читач бачить, що я мав багато способів заповнити короткі години дозвілля. Проте з’явилася ще одна розвага, варта всіх інших. Ми жили в такій задушливій в’язниці, що іноді нам бувало просто необхідно подихати свіжим повітрям. Ане умовив матусю винайняти в передмісті сад, щоб розводити там рослини. У цьому саду стояв досить гарненький флігельок, який як слід облаштували і поставили туди ліжко. Ми часто обідали там, іноді я там спав. Поступово я полюбив цей притулок самітників, перевіз туди кілька книжок, прикрасив стіни гравюрами, приготувавши приємний сюрприз для матусі. Я йшов од неї туди, щоб там думати про неї. Це ще одне з моїх дивацтв, яке я визнаю, але не в змозі пояснити. Я ніколи не відчував потреби покидати матусю для того, щоб кохати її ще дужче. Наодинці з нею мені було так само добре, як самому, чого я ніколи не відчував щодо інших людей, і чоловіків, і жінок, хоч якою була б моя прихильність до них. Але її постійно оточували якісь люди, і до того ж неприємні мені, і тоді досада й нудьга проганяли мене до мого притулку, де я уявляв її поруч із собою такою, якою хотів бачити, не побоюючись, що туди прийдуть надокучливі відвідувачі.

Поки я жив тихо і безтурботно, ділячи час між працею, втіхами та навчанням, Європа не була така спокійна, як я. Імператор і Франція оголосили одне одному війну. Сардинський король втрутився у сварку, і тепер французька армія рухалася до П’ємонту, щоб увійти в герцогство Міланське. Одна з колон пройшла і через Шамбері, у її складі був, між іншим, Шампанський полк, яким командував герцог де ля Трімуй. Я був йому відрекомендований; він багато мені наобіцяв, але, мабуть, жодного разу і не згадав про мене. Наш садок був у горішній частині передмістя, через яку війська входили в місто. Я постійно ходив дивитися на них і так щиро бажав їм успіху у війні, немов вона зачіпала мої інтереси.