Розділ «Частина перша»

Коли я зібрався заплатити, селянина знову охопив страх і неспокій. Він не хотів брати з мене грошей, він відмовлявся від них з надзвичайним збентеженням. Найдивніше було те, що я ніяк не міг зрозуміти, чого саме він боявся. Нарешті він з тремтінням у голосі вимовив страшні слова про чиновника і доглядача погребів. Він пояснив мені, що ховає вино через акцизи, а хліб – через податки, і що він пропаде, якщо засумніваються в тому, що він помирає з голоду. Те, що він у зв’язку з цим розповів мені і про що я уявлення не мав, справило на мене незабутнє враження. Він заронив у мою душу сім’я тієї непримиренної ненависті, яка згодом виросла в моєму серці проти утисків, що їх зазнає нещасний народ, і проти його гнобителів. Цей селянин, хоча і небідний, не смів їсти заробленого в поті чола хліба і міг врятуватися від розорення, лише прикидаючись таким самим бідняком, як і його сусіди. Я вийшов з його будинку настільки ж обурений, наскільки й зворушений, сумуючи про долю цієї чудової країни, якій природа дала щедрі дари тільки для того, щоб зробити її здобиччю суспільних хижаків.

Ось єдиний цілком виразний спогад, що зберігся у мене про цю подорож. Я пам’ятаю лише, що, підходячи до Ліона, мені хотілося подовжити свій шлях, щоб поглянути на береги Ліньйона, оскільки серед романів, прочитаних мною разом з батьком, «Астрею»[61] не було забуто, і вона згадувалася мені найчастіше. Я попросив показати мені шлях у Форез. Із розмови з шинкаркою я дізнався, що це привабливе місце для робітників, бо там багато залізоробних заводів і виробляється чимало залізного товару. Ця похвала відразу охолодила мою романтичну цікавість, і я не визнав за потрібне розшукувати Діан і Сільвандрів серед ковалів. Добра жінка, що так гаряче підбадьорювала мене, напевно прийняла мене за слюсаря-підмайстра.

Я попрямував до Ліона не зовсім безцільно. Після прибуття туди я пішов у Шазот, до мадемуазель дю Шатле, подруги пані де Варенс, до якої вона давала мені листа, ще коли я йшов проводжати Ле Метра, тож я був з нею вже знайомий. Мадемуазель дю Шатле повідомила мене, що її подруга справді проїздила через Ліон, але їй невідомо, поїхала вона до П’ємонта чи в Савойю. Вона сказала, що, коли я захочу, вона напише їй, прохаючи дати про себе звістку, і що мені найкраще дочекатися її відповіді в Ліоні. Я погодився на цю пропозицію, але не зважився сказати мадемуазель дю Шатле, що мій спорожнілий гаманець не дозволить мені чекати надто довго. Мене утримав від такого зізнання не поганий прийом, навпаки, вона прийняла мене дуже ласкаво й поводилася як з рівнею, але це якраз і позбавило мене мужності відкрити їй своє справжнє становище і спуститися від ролі світської людини до ролі жалюгідного жебрака.

Мені здається, що я досить ясно бачу послідовність всього, що описую в цій книзі. Але пам’ятаю, що тоді ж таки я зробив ще одну подорож до Ліона, перебуваючи в такій самій скруті. Одна історія, яку не так-то просто розповісти, ніколи не дозволить мені забути це місто. Якось увечері я сидів у Белькурі, після досить бідної вечері, і розмірковував про те, як мені виплутатися зі скрути. До мене підсів якийсь чоловік у шапці. Чоловік цей скидався на робітника шовкоткацької фабрики, яких у Ліоні називають виготовлювачами тафти. Він заговорив зі мною, я відповів, зав’язалась розмова. Ми не проговорили й чверті години, коли він, так само спокійно і не змінюючи тону, запропонував мені розважитися разом з ним. Я чекав, що він пояснить мені, про яку розвагу йдеться, але він, не додавши ні слова, уважив за свій обов’язок просто подати мені наочний приклад. Ми сиділи зовсім близько один від одного, і ще не досить посутеніло, щоб я не бачив, до якої вправи він готувався. Він нічого від мене не вимагав; принаймні ніщо не вказувало на його наміри щодо мене, та й місце було не зовсім доречне. Він саме хотів, щоб кожен з нас розважився сам по собі, і це здавалося йому такою простою справою, що він навіть не припускав, що я можу думати інакше. А я був такий наляканий його безсоромністю, що рвучко скочив на ноги і, не відповівши йому, кинувся щодуху бігти, думаючи, що негідник поженеться за мною. Я був такий приголомшений, що, замість того щоб повернутися у своє житло на вулиці Сен-Домінік, помчав до набережної і зупинився аж на другому боці дерев’яного мосту, тремтячи так, наче щойно скоїв злочин. Я був схильний до того самого пороку: цей спогад надовго вилікував мне від нього.

Під час нинішньої подорожі зі мною трапилася майже подібна пригода, але наразився я на більшу небезпеку. Відчуваючи, що мої кошти закінчуються, я скупо витрачав їх рештки. Я рідше обідав у своєму готелі, а незабаром і взагалі припинив, виявивши, що за п’ять-шість су можу так само ситно наїстися в таверні, як наїдався в готелі за двадцять п’ять. Припинивши там харчуватися, я соромився залишатися там і на ніч, не тому, що багато заборгував, а тому, що соромився винаймати кімнату, не даючи хазяйці нічого на собі заробити. Пора року була тепла. Одного вечора стояла велика спека, і я вирішив заночувати в місті. Я вже влаштовувався на лавці, коли абат, проходячи мимо і побачивши мої приготування до сну, підійшов до мене і запитав, чи не залишився я без даху над головою. Я признався у своєму важкому становищі, він виявив співчуття. Він сів поруч зі мною, і ми поговорили. Говорив він дуже приємно, і все сказане ним дозволило мені скласти про нього щонайкращу думку. Побачивши мою прихильність, він сказав, що живе не дуже просторо, що в нього лише одна кімната, але він не може залишити мене спати ось так, на площі, що вже пізно шукати мені притулку і що він пропонує мені на цю ніч половину свого ліжка. Я прийняв його пропозицію, вже сподіваючись завести в його особі корисного друга. Ми прийшли. Він запалив вогонь. Його кімнатка здалася мені маленькою, але чистою, він дуже чемно прийняв мене, дістав із стінної шафи скляний слоїк, у якому виявилися вишні в горілці, ми з’їли по дві вишні і лягли в ліжко.

Ця людина мала ті самі схильності, що й мій єврей з притулку, але виявляв він їх не з такою грубістю. Чи то він боявся дістати від мене одкоша і не хотів, аби нас почули, чи то був не цілком упевнений у своїх планах, але він не наважився звернутися до мене з відвертою пропозицією і намагався розворушити мене, не потривоживши. Більш освічений, ніж першого разу, я незабаром зрозумів його наміри і здригнувся. Я не знав, до чиїх рук потрапив і в якому домі опинився, тож боявся здіймати галас, щоб не накласти за це життям. Я вдав, ніби не розумію, чого він од мене хоче, але рішуче показав, що мені дуже набридають його пестощі, і я не бажаю терпіти їх далі. Я був такий переконливий, що йому довелося стримати себе. Тоді, з усією смиренністю і твердістю, на які я лише здатен, і прикидаючись далі, що ні в чому його не підозрюю, я вибачився перед ним за цю стурбованість, яку йому виявив через свою давню пригоду, яку й спробував переповісти йому у словах таких огидних і жахливих, що, думаю, його й самого занудило від моєї розповіді, і він цілком відмовився від своїх брудних намірів. Решту ночі ми провели спокійно, він навіть сказав мені багато чудових речей. Безперечно, то була людина не без достоїнств, хоча й великий негідник.

Вранці пан абат, не бажаючи виказувати невдоволення, заговорив про сніданок і попросив одну з дочок хазяйки, дуже гарну дівчину, принести його нам. Вона відповіла, що їй ніколи. Він звернувся до її сестри, та не завдала собі труду відповісти. Ми чекали, сніданок не приходив. Нарешті ми заглянули в кімнату дівчат. Вони зустріли пана абата без особливих церемоній. Я міг похвалитися їх прийомом ще менше. Старша, проходячи мимо, відтоптала мені ногу своїм гострим каблуком, а друга несподівано відсунула позаду мене стілець, на який я збирався сісти. Їхня мати, виливаючи з вікна помиї, хлюпнула мені ними в лице. Хоч куди б я став, мене відразу зганяли з місця, вдаючи, ніби щось шукають, – у житті мене ще так не зустрічали! У їх зневажливих і насмішкуватих поглядах я бачив затаєний жах, причину якого мав дурість не розуміти. Сторопілий, приголомшений і вже готовий визнати їх усіх навіженими, я почав лякатися й сам, але абат не став прикидатися нетямущим і, розміркувавши, що на сніданок нам сподіватися не варто, вирішив піти в місто, а я поквапився піти за ним, дуже задоволений, що розлучаюся з цими трьома фуріями. Дорогою він запропонував мені зайти поснідати до кафе. Хоч я був голодний як вовк, я не прийняв його пропозиції, а він не надто наполягав. Пройшовши ще кілька кварталів, ми розлучилися, я – не тямлячи себе від щастя, а він – дуже задоволений тим, як я думаю, що відвів мене досить далеко від свого будинку, аби я міг легко знову його відшукати. Оскільки ні в Парижі, ні в якому іншому місті ніколи зі мною не траплялося нічого подібного до цих двох пригод, у мене лишилося дуже погане враження про мешканців Ліона, і я завжди вважав його найбільш розбещеним з європейських міст.

Спогад про те, як я бідував у Ліоні, не додає чарівності його образові у моїх спогадах. Якби я, як інші люди, міг позичати і боргувати у харчевнях, я легко виплутався б зі скрути, але я не вмів цього, і подібні речі були мені огидні. Аби зрозуміти, до якої міри доходило моє невміння брати в борг і відраза до боргів, досить сказати, що, проживши майже все життя у скрутних обставинах і часто не маючи навіть шматка хліба, я ні на мить не затримував платежів кредиторам, коли ті вимагали у мене грошей, і завжди мав за краще страждати, ніж брати в позику.

Людина, змушена ночувати на вулиці, напевно бідує, а саме це не раз траплялося зі мною в Ліоні. Я вважав, що краще витратити останні гроші на хліб, а не на нічліг, оскільки смерть з голоду загрожувала мені більше, ніж від недосипання. Але найдивовижніше те, що і в такому тяжкому становищі я не відчував ані тривоги, ані смутку. Майбутнє аніскільки мене не турбувало, і я чекав на відповідь, яку мала отримати мадемуазель дю Шатле, ночував просто неба і спав прямо на землі чи на лавці так само спокійно, як на ложі, устеленому трояндами.

Пам’ятаю, одного разу я провів чарівну ніч за містом, на дорозі, що звивалася понад берегом Рони чи Сони, – не пригадую точно, якої з двох річок. Потойбіч до дороги терасами спускалися сади. Того дивовижного вечора стояла сильна спека, роса зволожувала пониклу траву, вітру не було, в повітрі відчувалася приємна прохолода, призахідне сонце підсвічувало червоною барвою хмари, віддзеркалення яких надавало воді рожевого відтінку, у садах перегукувалися солов’ї. Я йшов у якомусь екстазі, всім серцем і душею тішачись чарівністю ночі і лише зітхаючи про те, що тішуся всім цим наодинці. Поглинутий своїми солодкими мріями, я загулявся до пізньої ночі, не помічаючи втоми. Нарешті відчув, що втомився. Я з насолодою ліг на якусь кам’яну плиту в своєрідній ніші чи склепінчастому заглибленні стіни на одній з терас; верхівки дерев утворили покров над моїм ложем, якраз наді мною співав соловей, і я заснув під його спів. Мій сон був солодкий, а пробудження ще солодше. Вже зовсім розвиднилося; розплющивши очі, я побачив воду, зелень і мальовничий пейзаж. Я встав, потягнувся, відчув голод і весело попрямував до міста, вирішивши ситно поснідати на свої останні дванадцять су. Я був у такому гарному настрої, що йшов і співав усю дорогу; пам’ятаю навіть, що співав кантату Батістена[62] «Купання Томері», яку знав напам’ять.

Хай благословить Бог доброго Батістена з його кантатою, бо вона забезпечила мені кращий сніданок, ніж той, на який я розраховував, і ще кращий обід, на який я не розраховував зовсім! Я йшов і співав і раптом почув позаду себе чиїсь кроки. Оглянувшись, я побачив ченця-антоніанця, який слухав мене з очевидним задоволенням. Він підійшов, привітав мене і спитав, чи знаю я ноти. Я відповів, що трохи знаю, усім своїм виглядом даючи зрозуміти, що знаю їх дуже добре. Він продовжував розпитувати мене, і я розповів йому частину своєї історії. Він запитав, чи не доводилося мені переписувати ноти. Я відповів: «Частенько». То була правда. Кращим способом навчитися музики було для мене переписування нот. «Чудово, – сказав він, – ходімо зі мною, я можу дати вам заняття на кілька днів, протягом яких ви не матимете потреби ні в чому, якщо тільки погодитеся не виходити з кімнати». Я охоче прийняв пропозицію і пішов за ним.

Антоніанця звали Ролішон, він любив музику, добре знав її і співав маленькі концерти, які влаштовував зі своїми друзями. То було цілком невинне і чесне захоплення, але, очевидно, пристрасть його до музики доходила до божевілля, яке він мусив до певної міри приховувати. Він провів мене в маленьку кімнатку, де я побачив багато переписаних нот. Він дав мені для переписування інші ноти, зокрема й тієї кантати, яку я співав і яку він сам через кілька днів мав співати. Я провів там три-чотири дні, присвячуючи переписуванню весь час, коли не їв, бо ніколи в житті я не почував себе таким голодним і ніде мене так смачно не годували, як у Ролішона. Він сам приносив мені з кухні їжу. Ніколи ще не їв я з таким задоволенням, і треба признатися, що дармові харчі були дуже до речі, оскільки я на той час висох, як скіпка. Я працював майже так само охоче, як їв, але моє серце, правду кажучи, не позбавило мене від багатьох помилок.

Через кілька днів Ролішон, зустрівши мене на вулиці, сказав мені, що переписані мною ноти зовсім непридатні для виконання, так багато в них пропусків, повторів і плутанини. Треба визнати, що до цієї справи я був дуже мало здібний не тому, що я писав негарно чи переписував неточно, а тому, що нудьга від тривалої праці робить мене таким неуважним, що я більше стираю і виправляю, ніж пишу, і якщо не звіряю переписане якнайуважніше, то воно для виконання не годиться. Тож, бажаючи зробити все добре, я все зіпсував і, намагаючись виконати роботу швидко, робив її абияк. Незважаючи на це, Ролішон так само добре ставився до мене і на прощання ще дав мені грошей, які я зовсім не заслужив. Ці гроші допомогли мені остаточно стати на ноги, а через кілька днів я отримав звістку від матусі із Шамбері, а разом з нею і деяку суму на подорож до неї. Я радо здійснив її бажання. Відтоді мої кошти нерідко були обмежені, але мені ніколи не доводилось голодувати. Про той час я згадую з вдячністю Провидінню. Тоді я пережив злидні і голод востаннє.

Я залишався в Ліоні ще майже тиждень, чекаючи, поки мадемуазель дю Шатле виконає матусине доручення. Тепер я частіше заходив до неї, маючи втіху розмовляти з нею про її подругу, до того ж мені вже не доводилося приховувати від неї свого становища. Мадемуазель дю Шатле не можна було назвати ні молодою, ані вродливою, але вона не була позбавлена грації; вона була доброзичлива і проста, а розум її надавав цій простоті особливої краси. У неї була схильність до спостережливості звичаїв, що допомагає вивчати людей. І саме від неї цього навчився і я. Вона полюбляла романи Лесажа, особливо їй подобався «Жиль-Блаз», вона часто говорила мені про нього і дала мені почитати цю книжку. Я прочитав її із задоволенням, але тоді я ще не дозрів для такого читання; мені потрібні були романи з палкими почуттями. Отож, весь свій час я проводив у відокремленій приймальні мадемуазель дю Шатле, поєднуючи приємне з корисним. Поза сумнівом, що цікаві й розумні розмови з гідною жінкою сприяють розвитку молодої людини більше, ніж книжкова філософія. У Шазоті я познайомився ще й з іншими пансіонерками та їхніми подругами, у тому числі і з однією юною особою років чотирнадцяти на ім’я мадемуазель Серр, на котру я не звернув тоді особливої уваги, але через вісім чи дев’ять років палко в неї закохався, і не без підстав, бо вона була чарівна дівчина.

Чекаючи незабаром побачити милу матусю, я дав перепочинок своїм химерам. Реальне щастя, що очікувало на мене в недалекому майбутньому, позбавляло мене потреби шукати його у мріях. Я не тільки знову зустрівся з нею, а й дістав поряд з нею і завдяки її зусиллям добре становище. Вона написала, що знайшла для мене відповідне заняття, яке дозволить мені залишатися з нею. Я намагався вгадати, яке це могло бути заняття, але здогадатися виявилося неможливо. Матуся прислала мені досить грошей, щоб я міг подорожувати, не відмовляючи собі ні в чому. Мадемуазель дю Шатле умовляла мене взяти коня, та я не погодився, і правильно учинив: я позбавив би себе втіхи востаннє в житті помандрувати пішки. Свої прогулянки на околицях Мотьє я не можу назвати подорожами.

Дивна річ, але мої мрії стають найприємнішими тільки тоді, коли мені живеться найгірше, і, навпаки, вони найсумніші, коли життя мені усміхається. Моя вперта голова не хоче підкорятися обставинам, не хоче лише прикрашати їх, вона хоче творити. Реальні речі уявляються мені такими, які вони є, і тому моя уява може надати краси тільки вигадці. Якщо я хочу намалювати образ весни, треба, щоб стояла зима, якщо я хочу описати красиву місцевість, я повинен сидіти в чотирьох стінах, і я сто разів говорив, що, якби мене кинули до Бастилії, я створив би там образ свободи. Йдучи з Ліона, я бачив перед собою лише приємне майбутнє, радів і мав на те всі підстави. Йдучи з Парижа, я не бачив попереду нічого доброго, і радіти мені особливо не було чому. Але тепер мене не відвідували такі чарівні мріяння, як на шляху з Парижа. У моїй душі панував спокій, от і все. Я з розчуленням чекав зустрічі зі своєю прекрасною подругою. Я наперед тішився, але без сп’яніння, тим, як житиму поряд з нею; але я завжди цього чекав, зі мною неначе не трапилося нічого нового. Я все більше хвилювався через те, що мені доведеться робити, ніби це було так важливо. Я насолоджувався спокійними і ясними думками, але не переживав небесних захоплень. Усе навколо чарувало мій погляд, я милувався краєвидами, звертав увагу на дерева, будинки, струмки, запитував шлях на перехрестях, боявся заблукати, але не збивався з дороги. Одне слово, я не заносився у хмари, я був там, де був, поки ходив, і ніде більше.

Мої розповіді про подорожі схожі на самі подорожі: я ніяк не можу дійти до кінця. Я наближався до матусі, і моє серце радісно билося, але я не прискорював крок. Мені подобалося ходити не поспішаючи і зупинятися, де здумається. Бурлацьке життя чудово підходило мені. Йти пішки, коли гожа днина, гарною місцевістю, не поспішати і в кінці подорожі побачити щось дуже приємне – ось яке життя мені найбільше до смаку. Читач уже знає, яку місцевість я вважаю гарною. Рівнини, хоч які б гарні вони були, ніколи не здаються мені прекрасними. Мені потрібні гірські потоки, скелі, ялини, темні хащі, гори, круті дороги, якими треба видиратися нагору і спускатися, з прірвами обабіч, що так лякали мене. Дорогою до Шамбері я цілком намилувався усім цим.

Неподалік від однієї гори із зрізаною вершиною, яку називають Па де л’Ешель, якраз під широкою дорогою, висіченою в скелі, у місцині під назвою Шай, біжить і клекоче в глибокій ущелині маленька річка, яка, здається, витратила тисячоліття для того, щоб пробити собі шлях. Щоб уникнути нещасних випадків, дорогу обгородили парапетом, завдяки чому я міг вдивлятися в безодню і відчувати запаморочення скільки мені завгодно, – у моїй пристрасті до круч найзабавніше те, що у мене від них паморочиться голова, і мені дуже подобається це запаморочення, аби я сам був у безпеці. Міцно спираючись на парапет, я нахилявся вперед і стояв так годинами, поглядаючи час від часу на піну і блакитну воду, ревіння якої я чув крізь крики ворон і яструбів, що перелітали зі скелі на скелю, з однієї гущавини дерев в іншу, за сотню туазів[63] наді мною. Там, де схил був рівний, а зарості кущів негустими, щоб крізь них могли пролітати камені, я назбирував найбільші, які ледве міг підняти, і складав їх на парапеті; потім, кидаючи їх один за одним униз, я тішився, дивлячись, як вони котяться, підскакують і розбиваються на тисячі уламків, перш ніж долетять до дна ущелини.

Ближче до Шамбері я спостерігав подібне ж видовище, але в зворотному напрямку. Дорога там проходить біля підніжжя такого гарного водоспаду, яких я більше ніколи не бачив. Гора така крута, що вода відривається від неї і вигнутим струменем падає досить далеко, так що між водоспадом і скелею можна пройти, іноді навіть не замочивши одягу. Але якщо забути про обережність, вимокнути дуже легко, що й трапилося зі мною. Річ у тім, що, спадаючи з величезної висоти, вода розбивається і перетворюється на пил, і якщо підійти дуже близько до цієї водяної хмари, то спочатку не помітиш, що потрапив під бризки, але скоро промокнеш до нитки.

Нарешті я прибув і знову побачив її. Вона була не сама. Коли я увійшов, у неї був у гостях головний інтендант. Не сказавши мені ні слова, вона взяла мене за руку і відрекомендувала йому з тією грацією, яка відкривала їй усі серця: «Ось, добродію, той бідолашний хлопець; не відмовте йому у вашому заступництві на весь час, поки він буде гідний його, і я не турбуватимуся про його долю». Потім, звертаючись до мене, вона мовила: «Дитино моя, відтепер ви належите королю. Подякуйте панові головному інтендантові, який дасть вам шматок хліба». Я дивився широко розплющеними очима, не знаючи, що й подумати, честолюбство, стріпнувшись, ледве не запаморочило мені голову, я уявив себе помічником інтенданта. Проте моє призначення виявилося не таким блискучим, як я подумав, але й цього було цілком досить, щоб прожити, а для мене це було вже багато.