Розділ «Частина п’ята»

– Мені дуже прикро це чути, – сказав Хьоре.

– Дарма, – відгукнувся Парр. – У мене були підозри впродовж багатьох років. Нещодавно ми отримали інформацію від одного мужнього офіцера поліції в Драммені, який припустив, що Лофтусу було навмисне надано одноденну відпустку зі Статена, щоб він міг взяти на себе провину за вбивство Морсанд. Ми притримували цю інформацію, не маючи твердих доказів проти Франка, щоб почати розслідування. Але нині, з цими матеріалами, ми озброєні більш ніж достатньо. І останнє, перш ніж ми підемо…

– Так?

– Старший інспектор Хефас якось пояснив вам, чому він хотів улаштувати вам цю зустріч з нами, замість того щоб самому довести справу до кінця?

Іверсен перезирнувся з Хьоре, тоді знизав плечима.

– Він сказав, що зайнятий іншими справами. І що ви єдині з його колег, кому він довіряє на сто відсотків.

– Я розумію, – сказав Парр і підвівся, щоб іти.

– Є ще одна річ… – сказав Хьоре, беручи свій телефон. – Коли мій клієнт згадав моє ім’я, старший інспектор Хефас побажав зв’язатися зі мною і поцікавився, чи можу я влаштувати перевезення й оплату операції на очах, про яку він домовився на завтра в клініці Howell у Балтиморі. На що я дав згоду. А зараз я отримав повідомлення від нашого адміністратора про те, що наш офіс годину тому відвідала певна особа. Вона передала червону спортивну торбу, що містить значну суму грошей готівкою. Я просто хотів би знати, чи поліція вважає за потрібне відстежувати цю ситуацію?

Карі відзначила, що спів птахів за вікном припинився, а натомість удалині почулись сирени. Численні. Поліцейські машини.

Парр відкашлявся.

– Я не бачу, в який спосіб ця інформація має зацікавити поліцію. А оскільки особа звернулась до вас як до юриста, ви маєте розглядати її як свого клієнта, і, таким чином, наскільки я можу судити, ви зв’язані положенням про адвокатську таємницю і не зможете надавати мені подальшу інформацію, навіть якби я наполягав.

– Чудово. Тоді ми маємо однакове розуміння ситуації, – сказав Хьоре, застібаючи свій портфель.

Карі відчула, що її мобільний вібрує в кишені. Вона швидко підвелась, відійшла від столу і дістала телефон. Разом з телефоном вискочила гральна кулька і м’яко вдарилась об дерев’яну підлогу.

– Адель.

Вона подивилась на кульку, яка, здавалось, вагається, не знаючи, котитись їй чи залишатися там, куди вона впала. Але, злегка затремтівши, вона таки покотилась невпевнено у південному напрямку.

– Дякую, – сказала Карі й поклала телефон й у кишеню.

Вона повернулася до Парра, який саме підводився.

– Є чотири трупи в рибному ресторані під назвою «Наутілус».

Парр кліпнув очима кілька разів за скельцями своїх окулярів, і Карі подумала, чи не може це бути своєрідною рефлекторною реакцією – блимати повсякчас на кожен новий труп.

– А де це?