Розділ «Частина четверта»

– Про що ти?

– Він лише відтяв тобі палець. Решта всі – загинули. А тебе він пощадив. Напевне, ти йому щось дав. Не забувай, Арілде, я знаю тебе.

Двері відчинились, і два усміхнених медики в зелених хірургічних піжамах увійшли в палату.

– То що, прокотимось? – весело запитав один з них.

Парр поправив окуляри.

– У тебе, Арілде, кишка тонка.

Симон ішов вулицею, нахиливши голову проти морського вітру, що віяв з фіорду, понад Акерським молом Брюгге і Мункадамсвейєн, до місця, де шлях звужувала міська забудова, і повернув, набираючи швидкості, вздовж Русельоквейєн. Симон зупинився перед церквою, затиснутою між двома багатоквартирними будинками. Церква Святого Павла в Осло набагато скромніша, ніж однойменні святині в інших столицях. Католицька церква в протестантській країні. Вона орієнтована не в той бік – на захід, і має спереду лише натяк на дзвіницю. Лічені три сходинки ведуть до входу. Але церква завжди відчинена. Він знав це тому, що був тут колись пізно ввечері, у розпал кризи, і вагався, чи варто зробити ці три кроки. Він прийшов сюди безпосередньо після того, як усе втратив, і ще до того, як знайшов свій порятунок в особі Ельзе.

Симон піднявся сходами, штовхнув мідну ручку, відчинив важкі двері й увійшов. Він хотів щільно зачинити за собою двері, але жорстка пружина не дала йому зробити це. Чи й тоді стояла на дверях ця жорстка пружина? Він цього не пам’ятав, він був тоді геть п’яний. Він відпустив двері, і вони повільно зачинилися за ним – по одному сантиметру за хвилину. Він натомість пам’ятав запах. Чужоземний. Екзотичний. Атмосфера духовності. Магія і містика, ворожка і мандрівний цирк. Ельзе подобався католицизм, не стільки його етика, скільки естетика, і вона пояснила Симону, як усе в церковній будівлі, навіть найпростіші її елементи – цегла, будівельний розчин і вітражі, – сповнене релігійної символіки аж так, що межує з комізмом. Проте ця символіка спирається на таку багатозначність, підтекст, історичний контекст і віру стількох мислячих людей, що нею неможливо знехтувати. Вузька побілена і скромно прикрашена зала містила ряди лавок, що вишикувались перед єдиним вівтарем, де висів на хресті Ісус. Символ перемоги через поразку. Попід стіною по лівий бік, на півдорозі до вівтаря, розташувалася сповідальня. Вона мала два відсіки, і один з них був завішений чорною шторою, як кабінка для автоматичного фото. Коли він прийшов сюди тієї ночі, то не знав, яка з двох кабінок призначена для грішника, що хоче сповідатись. Аж доки його затуманений алкоголем мозок здобувся на логічний висновок, що коли священик не повинен бачити грішників, то саме священик має бути в кабінці «автофото». Тоді він уперся в незавішену кабінку і почав говорити до дерев’яної решітки, що розділяла обидва відсіки. Сповідувався у своїх гріхах. Надміру гучним голосом. Одночасно сподіваючись і боячись, що хтось почує його по той бік решітки і зробить належне. Запропонує йому відпущення. Або прокляне його. Що завгодно, аби не задушливий вакуум, де він був наодинці з собою і своїми помилками. Нічого не сталося. А наступного ранку він прокинувся без звичайного головного болю – що було доволі дивно – і зрозумів, що життя триватиме так, наче нічого не трапилося, що, зрештою, всім байдуже. Того разу він востаннє заходив до церкви.

Марта Ліан стояла коло вівтаря з жінкою в елегантному костюмі і короткою стрижкою, що, на переконання деяких літніх жінок, нібито надає їм молодшого вигляду. Жінка різко жестикулювала, щось показуючи і пояснюючи своїй співрозмовниці. Симон розчув такі слова, як «квіти», «церемонія», «Андерс» і «гості». Він був уже поряд з ними, коли Марта Ліан обернулась до нього обличчям. Перше, що кинулось йому в очі, було те, як вона змінилась у порівнянні з останнім разом. Така спустошена. Самотня. Нещасна.

– Привіт, – сказала вона глухо.

Інша жінка перервала свою мову.

– Пробачте за вторгнення, – сказав Симон. – У Центрі Іла мені сказали, що я зможу знайти вас тут. Сподіваюся, я не перервав щось важливе?

– Та ні, ми просто…

– Так! Ми саме плануємо шлюбну церемонію мого сина і Марти. Тож, якщо справа може зачекати, гере…

– Хефас, – назвався Симон. – На жаль, справа не може зачекати. Я офіцер поліції.

Піднявши брови, жінка подивилась на Марту.

– Ось що я маю на увазі, серденько, коли кажу, що ти живеш у світі, аж надміру реальному.

– …і який вас наразі не зачепить, фру…

– Перепрошую?

– Ми з фрекен Ліан маємо обговорити дещо віч-на-віч. Питання конфіденційності, знаєте…