Розділ «Частина четверта»

Симон сів на стілець навпроти нього. Хлопець тримав ложечку з порошком над запальничкою.

– Як ти мене знайшов?

– Твій телефон, – сказав Симон, не зводячи очей з вогника, – і звукове тло нашої розмови: повії за роботою. Ти знаєш, хто я?

– Симон Хефас, – сказав хлопець. – Я знаю тебе за фотографіями.

Порошок почав розчинятися. Крихітні бульбашки піднялись на поверхню.

– Я не опиратимусь арешту. Я все одно планував здатися сьогодні, тільки трохи пізніше.

– Справді? Чому? Хрестовий похід скінчився завчасно?

– Немає хрестового походу… – сказав хлопець, обережно кладучи ложечку.

Симон знав – це для того, щоб розчин героїну охолов.

– …є тільки сліпа віра тих із нас, хто досі вірить у те, чого нас вчили в дитинстві. До того дня, коли ми дізнаємося, що світ не такий. Що ми покидьки. Геть усі покидьки.

Симон подивився на свій пістолет.

– Я заберу тебе не в поліцію, Сонні. Я відвезу тебе до Твілінґена. Тебе, наркотики і гроші, що ти в нього викрав.

Хлопець подивився на нього, розпечатуючи одноразовий шприц.

– Згода. Мені байдуже. Він хоче вбити мене?

– Так.

– На одного покидька менше. Дай мені тільки вколотися спершу.

Він поклав у ложечку ватну кульку і, проштрикнувши вату голкою, потягнув поршень.

– Я не знаю, наскільки чистий цей наркотик і які в ньому домішки, – сказав він, начебто пояснюючи, навіщо фільтрує розчин.

Він звів очі на Симона, щоб побачити, чи той оцінив іронію.

– Героїн із цеху Калле Фаррісена, – сказав Симон. – Він був у тебе весь цей час, і ти не спокусився спробувати його?