Розділ «Частина четверта»

Карі відкинула з обличчя набридливе пасмо волосся.

– Як це треба конкретно розуміти?

– Так, що застосування зброї для знешкодження вбивці ситуативно може бути виправданим. Пам’ятайте, що він уже катував одного держслужбовця.

Карі відчувала, як вітер приємно бризкає на неї водою з розприскувача.

– Гаразд, – кивнула вона.

– Я поговорю з керівником КРИПОСу, – сказав Парр. – Можливо, мало б сенс вам попрацювати в цьому розслідуванні з Осмундом Бйорнстадом в одній команді. Схоже, у вас однакове розуміння ситуації.

Симон дивився на себе в дзеркало. Минули роки. Минали години. Він не був тим, ким був п’ятнадцять років тому. Він навіть не був тим, ким був сімдесят дві години тому. Колись – він вважав, що непереможний. Колись – він вважав, що він сволота. Але дійшов висновку, що він не був ні тим, ні іншим, що він людина з плоті й крові, здатна робити правильні вчинки. Або ж віддатись у владу низьких інстинктів.

Та чи означає це, що він чи будь-хто має свободу волі? Чи, може, таки всі ми за рівних умов, шансів та ймовірної окупності знову й знову робимо той самий вибір, однаково розв’язуємо рівняння? Кажуть, ви можете якоїсь миті переглянути свої цінності, у ваше життя може прийти жінка, ви можете стати мудрішими і по-новому оцінити, що насправді для вас має значення. Так, але те, що якісь цінності змінилися, те, що переставлено числа в рівнянні, – не означає, що його буде розв’язано інакше. Вам знову треба буде робити цей новий вибір, знову й знову. А визначатиметься ваш вибір складом хімічних речовин у вашому мозку, наявною інформацією, інстинктом виживання, сексуальними потребами, страхом смерті, засвоєною мораллю і стадним інстинктом. Ми караємо людей не тому, що вони погані, а тому, що вони роблять неправильний вибір, поганий для стада. Мораль нам не дарована з неба. Це лише набір правил, корисних для стада. А хто не в змозі додержуватись тих правил, заведеної в стаді моделі поведінки, ніколи не зуміють пристосуватися, бо в них немає свободи волі; це ілюзія. Так само, як решта з нас, правопорушники, просто роблять те, що вони роблять.

Саме тому вони мають бути усунені – щоб не розмножувались і не заражали стадо своїми генами негативної поведінки.

Симону Хефасу подумалося, що в дзеркалі він бачить робота. Складного, багатофункціонального, спорядженого можливостями. Однак робота.

То за що ж хлопець хоче помститися? Чого він сподівається домогтись? Врятувати світ, який не прагне спасіння? Знищити все, в чому ми не бажаємо визнавати свої потреби? Бо кому ж охота жити в світі без злочинів, без того безглуздого бунту, того ірраціоналізму, що забезпечують якісь зміни, якийсь рух? У світі без надії на ліпше чи бодай на гірше. Цей пекельний неспокій, потреба акули постійно рухатись, щоб отримувати кисень.

«Ось досконала мить. Залишмо все так, як зараз. Так, як є». Але таке ніколи не здійснюється.

Симон почув кроки. Він перевірив свій пістолет.

Ключ обернувся в замку.

Тепер кроки були квапливі. Хтось поспішав. Симон відлічував секунди, не зводячи очей з відображення свого обличчя в дзеркалі над раковиною у ванній кімнаті. Хлопець, переконавшись, що в кімнаті все точно так, як він залишив ідучи, розслабиться і втратить обачність. Він може зайти у ванну кімнату, але на той час він уже не триматиме в руках зброю. Симон рахував далі.

На рахунок «двадцять» він відчинив двері і вийшов з пістолетом у руці.

Хлопець сидів на ліжку.

У нього була пов’язка на голові. Перед ним, на підлозі, лежав портфель із шафи. Портфель був розкритий і повний пакетиків з білим порошком, які Симон одразу впізнав. Хлопець уже розрізав один з пакетиків. У лівій руці він тримав чайну ложку з білим порошком, в іншій – запалену запальничку. На ліжку лежала купа одноразових шприців і стрічка ін’єкційних голок.

– Хто натисне першим? – запитав хлопець.

Розділ 41