Розділ «Частина четверта»

«Люба Марто!

Батько якось розповідав мені, що він бачив, як потонув один чоловік. Батько був на патрулюванні; пізно вночі зателефонував хлопчик з гавані в Коньєні. Тато хлопчика впав у море, коли вони швартували свій човен. Він не міг пливти і чіплявся за борт, а син не спромігся сам затягнути його назад у човен. Доки прибула патрульна машина, тато хлопчика здався, відпустив руки і пішов на дно. Минуло вже кілька хвилин, тому мій батько викликав водолазів, а хлопчик гірко ридав. Та доки вони чекали, чоловік раптом виринув – з блідим обличчям, хапаючи ротом повітря. Син радісно скрикнув. А його тато знову пішов під воду. Мій батько стрибнув за ним, щоб урятувати його, але було занадто темно. Коли мій батько виринув, він подивився просто в сяюче обличчя хлопчика, який думав, що тепер усе гаразд, що його батько живий і поліція поряд. І мій батько розповідав мені, що він бачив, як серце розривається у хлопчика в грудях, коли той зрозумів, що Бог просто бавиться з ним, вдаючи, буцімто він зараз поверне йому батька, якого щойно забрав у нього. Мій батько сказав, що коли є Бог на світі, – це жорстокий Бог. Я думаю, що нині я зрозумів, що він мав на увазі, бо я, нарешті, знайшов щоденник свого батька. Можливо, він хотів, щоб ми знали. А може, він просто був жорстоким. Інакше навіщо вести щоденник, але ховати його в такому очевидному місці, під матрацом?

Марто, у тебе все твоє життя попереду. Я думаю, ти зумієш зробити з ним щось хороше. Я цього не можу. Пробач мене, але зараз я маю зникнути. Кохаю тебе навіки.

Сонні».

Маркус подивився на стіл. На ньому лежала та книжка, яку читав Син.

Чорна шкіряна палітурка, пожовклі сторінки. Він погортав книжку.

Він зрозумів одразу, що то щоденник, хоча записи робились не щодня. У деяких місцях між записами траплялись пропуски в кілька місяців. В інших місцях просто стояла дата, а під нею – одне-два речення. Наприклад, що «трійця» розпалась і що між ними щось не ладнається. А за тиждень – що Хелене вагітна і що вони купили власний будинок. Але як важко вижити на саму зарплатню полісмена, і як прикро, що як його батьки, так і батьки Хелене самі в скрутних обставинах і не можуть їм допомагати. Пізніше – який він щасливий, що Сонні зайнявся боротьбою. На іншій сторінці про те, як банк підвищив процентні ставки, що вони неспроможні сплачувати іпотеку, що він має щось вдіяти, перш ніж у них заберуть будинок. Щось вигадати. І ще про те, як він обіцяв Хелене, що все владнається. І щастя, що малий, здається, не помічає, як його батьків щось тривожить…

19 березня

Сонні каже, що хоче бути, як я, і служити в поліції. Хелене твердить, що він одержимий мною, що він боготворить мене. А я сказав їй, що це нормальна річ для сина і що був у його віці таким самим. Сонні хороший хлопчик, можливо, занадто хороший для цього жорстокого світу, але такий син, як він, завжди благословення для батька…

Далі були сторінки з текстом, який Маркус геть не розумів. З такими висловами, як «неминучість особистого банкрутства» і «продав свою душу дияволові». А також ім’я «Твілінґен».

Маркус перегорнув кілька сторінок.

4 серпня

Сьогодні у відділку знову говорили про «крота». Вони припускають, що Твілінґен провів свою людину в поліцію. Як дивно, що у людей, навіть з поліційним досвідом, така вбога уява. У них завжди один убивця, один зрадник. Як вони не розуміють геніальності двоїни? Один завжди має алібі, коли інший діє; так ми обидва у стількох випадках опиняємось поза підозрою, що це автоматично виключає нас обох зі списку потенційних підозрюваних. Атож, це вдала знахідка. Досконала схема. Ми корумповані, наскрізь гнилі полісмени, які зрадили все, у що вірили, заради кількох жалюгідних срібняків. Ми закривали очі на продаж наркотиків, торгівлю людьми, навіть убивства. Ніщо більше нічого не варте. Чи є спосіб повернутись? Чи є шанс на сповідання, покаяння і прощення, без того щоб погубити все і всіх навколо себе? Я не знаю. Знаю тільки, що я повинен вирватись.

Маркус позіхнув. Від читання його завжди хилило до сну, надто коли траплялось так багато слів, яких він не розумів. Він перегорнув іще кілька сторінок.

15 вересня

Цікаво, чи довго ми зможемо діяти без того, щоб Твілінґен з’ясував, хто ми є? Ми спілкуємось через адреси Hotmail з різних крадених комп’ютерів, які ми «позичаємо» на складі речових доказів. Але це не надто надійно. З іншого боку, якби він хотів, то міг би влаштувати стеження за місцями, де ми обмінюємось матеріалами і грошима. Позаминулого тижня, коли я забирав конверт, приліплений під сидінням стільця в ресторані «Брокерс» на Бугстадвейєн, я був упевнений, що мене вистежили. Якийсь тип коло бару похмуро позирав на мене. Я одразу зрозумів, що він кримінальник. І щодо цього я не помилився. Він підійшов до мене і сказав, що його взяли на крадіжці десять років тому. Сказав, що то було найліпше, що могло з ним трапитися, що він відійшов від поганого товариства і тепер працює на рибній фермі разом з братом. Потім він потиснув мені руку і пішов. Історія зі щасливим кінцем. У конверті також був лист, в якому Твілінґен писав, що він хоче, щоб я – з чого ясно видно, що він не знає про нашу двоїну, – просувався по службі в поліції, домігся вищої посади, на якій я зможу бути кориснішим як йому, так і собі. Доступ до конфіденційної інформації, більші гроші. Він писав, що може допомогти мені в просуванні, поклопотатися за мене. Я розсміявся вголос. Він, либонь, геть з’їхав з глузду. Такий не зупиниться, доки не досягне світового панування. Такий не зупиняється, але має бути зупинений. Я показав лист Z. Не знаю чому, але він не сміявся.

Маркус почув, що його кличе мати. Він здогадався, що вона має для нього якесь доручення. Він терпіти не міг, коли вона отак робила: відчиняла вікно і гукала його, на весь квартал, наче він якийсь собака, чи що. Він перегорнув сторінку.

6 жовтня

Щось сталося. Z твердить, що, на його думку, нам час виходити з гри, доки ми на коні; виходити, доки справи йдуть добре. А Твілінґен не відповідає на мою електронну пошту впродовж кількох днів. Такого ніколи раніше не траплялося. Невже вони вдвох домовляються? Я не знаю, чи це так, але знаю, що неможливо просто так це обминути. Я знаю, що Z більше не довіряє мені. З тієї самої причини, з якої я сам більше йому не довіряю. Ми показали один одному своє істинне обличчя.

7 жовтня

Учора ввечері мені враз стало ясно: Твілінґену потрібен лише один з нас; і це саме те, що він матиме, – одного. Іншому судилося стати покинутим коханцем, розчарованим свідком, якого треба усунути. Z уже зрозумів це. Тож тепер я маю поквапитися, щоб упорати його раніше, ніж він упорає мене. Я попросив Хелене, щоб вона завтра поїхала з Сонні на змагання з боротьби. Я запропонував Z зустрітись у середньовічних руїнах у Марідален опівночі, оскільки нам треба обговорити певні речі. Він, здається, був трохи здивований вибором такого безлюдного місця і пізньої години, але сказав, що його це влаштовує.

8 жовтня

Тиша. Я зарядив пістолет. Дивне відчуття, коли усвідомлюєш свій зважений намір забрати людське життя. Я весь час питаю себе: що привело мене до цього? Робив я це заради своєї родини? Чи заради себе? Чи це намагання домогтися чогось, чого не домоглися мої батьки: становища в суспільстві, життя, яке підноситься на тарілочці недостойним ідіотам? Що я сам являю собою? Я спритний і хоробрий чи слабкий і м’якотілий? Чи погана я людина? Я ставлю собі питання так: якби мій син опинився на моєму місці, чи хотів би я, щоб він зробив те, що я роблю? І це, звісно, робить відповідь більш ніж очевидною.

Невдовзі я виїжджаю в Марідален. Побачимо, чи повернусь я звідти іншою людиною. Вбивцею.

Такі думки мають видаватись дивними, але іноді я молю Бога, щоб хтось знайшов мій щоденник. Така, мабуть, людська природа.

Далі жодних записів у книжці не було. Маркус погортав порожні сторінки, аж до останніх, з яких було кілька видерто. Потім він поклав щоденник назад на столик при ліжку і пішов спокійно сходами вниз, бо материн голос усе гукав та гукав його.