Розділ «Частина четверта»

Маркус бачив: трапилося щось жахливе, але він не знав, що. Він хотів бігти туди, сказати чи зробити щось, щоб заспокоїти його. Він знав як. Йому часто вдавалось розвеселити свою матір. Побалакати з нею, нагадати про гарні хвилини, яких вони зазнали разом: чи вона пам’ятає, як було? Вибір був невеликий – три чи чотири щасливі події – вона завжди легко їх пригадувала. Вона тоді задумливо всміхалася і куйовдила йому волосся. І згодом усе налагоджувалося. Але разом із Сином вони не зазнали жодних славних речей. І, можливо, Син волів бути на самоті – Маркус таке розумів, вони в цьому були подібні. Коли, бувало, його хтось засмутить, він просто дратувався: здавалось, її доброта робить його слабаком, виправдовує кривдників, котрі називали його мамієм.

Але ж Син не плаксій.

Чи таки плаксій?

Ось він підвівся й обернувся до вікна: він плакав. Його очі були червоними, а по щоках бігли струмочки.

Що коли Маркус помилявся і Син насправді такий самий, як він? Слабак і боягуз; тікає і ховається через страх отримати лупня? Ні-ні, він не такий, тільки не він! Син дужий, і рішучий, і хоробрий, і він допомагає тим, хто слабкий або ще не встиг зробитись сильним.

Син підібрав з підлоги книжку, сів і почав писати.

Через деякий час він видер сторінку з книжки, зім’яв її і кинув у кошик для паперів біля дверей. Тоді почав на іншій сторінці. Цього разу впорався швидко. Акуратно вирвав сторінку і перечитав написане. А потім заплющив очі й приклав папір до вуст.

Марта поклала пакети з продуктами на кухонну стільницю і витерла піт з чола. Крамниця виявилася ще далі, ніж вона гадала, тож вона практично пробігла весь зворотний шлях. Вона промила під краном полуниці в коробці, вибрала дві найбільші соковиті ягоди і взяла букетик жовтців, що вона їх назбирала дорогою. Знову солодке жало пройняло її пам’ять, коли згадала про його гарячу шкіру під пуховою ковдрою. Героїновий наркоман, що отримує кайф від її дотику… Бо для неї тепер він став наркотиком. Вона «підсіла» з першої спроби. Вона пропала і була щаслива з того!

Вже на сходах вона відчула: щось не так. Відчула, щойно побачила відчинені двері в спальню. Щось аж занадто тихо.

Ліжко було порожнє. Розтрощена лампа на підлозі. Його одягу вже не було. Під скалками від лампи вона побачила чорну книжку, яку вона знайшла поміж ламелів ліжка.

Вона гукнула його, хоча знала, що відповіді не буде. Хвіртка була відчинена, коли вона поверталась, хоча Марта була впевнена, що замкнула її, коли виходила. Вони прийшли по нього, як він і передбачав. Він явно опирався, але марно. Вона залишила його сонним, вона не подбала про нього, вона не…

Вона обернулась і помітила аркуш на подушці. Жовтий і, схоже, видертий із записника. Написано було старою ручкою, що лежала поруч з подушкою. Їй одразу чомусь спало на думку, що це ручка його батька. І перше навіть, ніж прочитати, вона подумала: от історія і повторюється. Потім вона прочитала написане, впустила квіти і приклала руку до рота – автоматичний жест, щоб приховати скривлену гримасу, коли навертаються сльози.

«Люба Марто!

Пробач мене, але зараз я маю зникнути. Кохаю тебе навіки.

Сонні».

Розділ 39

Маркус сидів на ліжку в жовтому будинку. Після того, як жінка поспіхом вискочила з дому, через якихось двадцять хвилин після Сина, Маркус зачекав іще десять хвилин і зрозумів, що вони найближчим часом не повернуться.

Тоді він перейшов дорогу. Ключ був залишений на своєму звичному місці.

Ліжко було застелене, а уламки лампи прибрані в кошик для паперів. Під скалками він знайшов пожмаканий листок.

Слова були написані акуратним, майже жіночим почерком.