Розділ «Частина третя»

– Ні, він мав одноденну відпустку. Він був у тому районі. На місці злочину навіть знайшли його волосину.

– Ти жартуєш! – вигукнув Симон, вмить забувши про каву. – Про це неодмінно писали б у газетах. Несосвітенний вбивця, відбуваючи термін, залишив слід на місці нового злочину – газетярі таких сюжетів не пропускають.

– Офіцер бускерудської поліції, який очолює розслідування, вирішив не оприлюднювати ці обставини.

– Чому?

– У нього питай, – вказала Карі на високого плечистого чоловіка, що простував до них від кавоварки з чашкою в руці.

Незважаючи на літнє тепло, чоловік мав на собі товстий вовняний джемпер.

– Генрік Вестад, – сказав він, простягаючи руку. – Я інспектор бускерудської поліції. Я веду розслідування у справі Еви Морсанд.

– Я попросила Генріка приїхати сьогодні зранку на розмову, – сказала Карі.

– Ти приїхав сюди з самого Драммена в ранкову годину пік? – вражено промовив Симон, потискуючи чоловікові руку. – Ми дуже вдячні.

– Задовго до ранкової години пік, – сказав Вестад. – Ми тут із шостої тридцять. Я не думав, що про це розслідування можна сказати набагато більше, ніж уже сказано, але твоя колега дуже доскіплива.

Він кивнув Карі й сів у крісло навпроти неї.

– То чому, зрештою, ви вирішили не розголошувати, що знайшли волосся засудженого вбивці на місці злочину? – запитав Симон, заздрісно позираючи на чашку, яку Вестад підносив до рота. – Це ж, практично, робить справу розкритою. Добрі новини поліція зазвичай не приховує.

– Це правда, – погодився Вестад. – Надто, що власник того волосся зізнався у вбивстві вже на першому допиті.

– То що ж трапилось?

– Трапився Леїф.

– Хто такий Леїф?

Вестад поволі кивнув.

– Я міг би випустити прес-реліз на основі того, що ми мали після першого допиту, але дещо там не складалося. Дещо… у поведінці підозрюваного. Тому я зачекав. А вже на другому допиті він відмовився від свого зізнання і заявив, що має алібі. Свідка на ім’я Леїф, власника синього «вольво» зі стикером «Я – Драммен», який, на думку Лофтуса, мав проблеми з серцем. Тому я поспілкувався з дилерами «Volvo» в Драммені й зателефонував у кардіологічне відділення Центральної лікарні Бускеруда.

– Так?

– Леїф Кройнаес, п’ятдесяти трьох років. Мешкає в Коннеруді під Драмменом. Він одразу впізнав підозрюваного на фото, яке я йому показав. Він бачив чоловіка на пришляховому майданчику на старому гостинці, що біжить паралельно Драмменсвейєн. Знаєте, така місцина при дорозі, з лавками та столами для пікніка, де можна приємно згаяти час, коли втомився в путі. Леїф Кройнаес виїхав, щоб покататися собі на втіху, доки сонце, але зупинився і сидів за столиком на тому майданчику впродовж кількох годин, бо відчував якесь, з незрозумілої причини, виснаження. Місце те непопулярне серед автомобілістів – просто більшість віддають перевагу новим шосе. До того ж там озеро і влітку багато комашні. Однак того дня за одним зі столиків для пікніка сиділи іще двоє чоловіків. Вони просто сиділи там кілька годин, ні слова не сказавши, так ніби на щось чекали. Тоді один з чоловіків зиркнув на свій годинник і сказав, що час уже йти. Коли вони проходили повз столик Кройнаеса, другий чоловік нахилився, запитав Кройнаеса, як його звати, а потім порадив йому звернутись до лікаря, бо в нього, мовляв, щось негаразд із серцем. Тоді перший чоловік потягнув того другого за собою. У Кройнаеса склалось враження, що то був санітар психіатричного закладу з пацієнтом на прогулянці. І вони собі поїхали геть.