Розділ «Частина третя»

– Саме те, що сказав, – стиха промовив Бос, посміхнувшись коротко і переводячи погляд на єдиного чоловіка в залі, що досі не проронив ані слова. – Ти знаєш, певно, що я маю на увазі?

– Знаю, – відповів чоловік. – Хлопець, кінець кінцем опиниться знов у в’язниці Статен. Можливо, він сам укоротить собі віку? Як його батько?

– Добре.

– Я повідомлю поліцію, де вони можуть знайти хлопця, – сказав чоловік, задираючи підборіддя, щоб ослабити на шиї комірець зеленої уніформи.

– У цьому немає потреби. З поліцією я сам розберуся, – сказав Великий Бос.

– Ти сам? – здивувався Арілд Франк.

Великий Бос відвернувся від нього й оглянув решту присутніх.

– А що з тим свідком у Драммені?

– Він у лікарні, у кардіології.

Хуґо Нестор почув, як хтось промовив ці слова, тимчасом як він сам дивився на картину.

– Що ж нам з цього приводу робити?

А він усе дивився.

– Те, що належить, – відповів густий бас.

А він дивився на розп’ятого Твілінґена на картині, що над ним висіла.

Тут вона висіла.

Марта сиділа на горищі.

Дивилась на бантину. Своїм колегам вона сказала, що хоче перевірити, чи належним чином упорядковано файли. Насправді це її непокоїло менше за все. Їй взагалі цими днями було байдуже до звичних речей. Увесь час вона думала про нього, про Стіґа, і, хоч якою банальністю це може видатись, це була трагедія. Вона закохалась. Марта завжди була переконана, що вона не схильна до сильних емоцій. Раніше їй траплялося закохуватися, ще й частенько, але ніколи так, як цього разу. Раніше це бувала гра з тьохканням серця, загостренням почуттів і рум’янцем на щічках. Але цього разу… її посіла недуга. Вторглася в її тіло і контролювала всі її думки та дії. Її вразило кохання. Фатальна хвороба або ж лиха доля. Влучний вислів. Адже йшлося про щось надмірне. Щось небажане. Що розривало її на шматки.

Жінка, що повісилась отут, на горищі, – чи ж із нею було те саме? Чи вона теж закохалася в чоловіка, про якого знала в глибині душі, що не він її суджений? І чи вона теж була засліплена коханням настільки, що почала самотужки визначати, що є добре, а що зле, намагаючись вибудувати нову мораль, яку зручніше було б сумістити з цією всеохопною недугою? Чи та жінка – так само, як Марта – усвідомила аж тоді, коли вже було запізно? Під час сніданку Марта знову пішла у кімнату 323. Вона знов оглянула кросівки. Вони пахли миючим засобом. Хто миє з милом підошви новісіньких кросівок, якщо тільки не з метою щось приховати? І чому від цього охопив її такий відчай, що вона втекла аж на горище? Господи милосердний! Вона ж навіть не хотіла його…

Вона дивилась на бантину.

Але вона не зробить того, що зробила та жінка, – вона не донесе на нього. Вона не може цього зробити. Мала бути якась причина, щось таке, чого вона не знала. Бо він не з таких. Зі службового обов’язку, на своїй роботі вона чула так багато брехні, виправдань і перекручених версій реальності, що, зрештою, більше не вірила, що він є тим, ким себе представляє. Але одне вона знала напевне: Стіґ не холоднокровний убивця.