Розділ сьомий

— Забудь про вечерю, ходімо зі мною.

Мій батько ніколи не пропускав вечері. Щось було не так.

— Що трапилося?

— Дорогою розповім, — відказав він, широким кроком ведучи мене до бару. На мить зупинившись, він ретельно мене обдивився. — Та ти ж геть мокрий! — вигукнув він. — Заради Бога, ти що — і другу куртку посіяв?!

— Я, е-е-е…

— І чому твоє обличчя червоне? Ти наче десь на сонці перегрівся.

От зараза. Я ж і справді весь день провалявся на пляжі без окулярів і такого-сякого головного убору.

— Та то я розчервонівся від бігу, — пояснив я, хоча мої руки від холоду взялися пухирцями. — То що ж трапилося — хтось помер, чи що?

— Та ні, ні, — заперечив батько. — А, взагалі-то, ти маєш рацію. Померли кілька овець.

— А ми тут до чого?

— Вони вважають, що то справа рук якихось дітлахів. Типу вандалізм.

— Вони — це хто? Овеча поліція?

— Фермери, — пояснив батько. — Вони допитали усіх, хто має вік до двадцяти років. І, звісно, зацікавилися, де це ти був увесь день.

Моя душа впала у п’яти. Я не мав на сто відсотків вірогідної «легенди» і, поки ми наближалися до бару, похапцем вигадував.

Біля бару довкола дюжини фермерів з розлюченими пиками вже зібрався чималенький натовп. Один із фермерів, вбраний у заляпаний багнюкою комбінезон, погрозливо спирався на замашні й гострі вила. Другий тримав за шкірку Хробака. На Хробакові були блискучі спортивні штани і футболка з написом «Я ЛЮБЛЮ, КОЛИ МЕНЕ НАЗИВАЮТЬ КРУТИМ ХЛОПЦЕМ». Він пхикав, час від часу видуваючи з ніздрів сопливі бульбашки. Третій фермер був худий, мов хрущ, і мав на голові в’язану шапочку.

— Ось він, — вигукнув худий. — А скажи-но нам, синку, де ти був увесь день?

Батько поплескав мене по спині.

— Розкажи їм, — спокійно і впевнено мовив він.

Я намагався говорити так, наче мені не було чого ховати.

— Я досліджував протилежний бік острова, там, де стоїть великий будинок.