Розділ сьомий

— А я кажу вам, що порізи аж надто рівні, точно їх зробили ножем, — сказав чоловік, що тримав за шкірку Хробака.

— Щось мені не віриться, — відповів татко.

— Тоді сходіть самі подивіться, — сказав йому Хрущ.

Натовп поволі розходився, і наша невелика група рушила слідком за фермерами на місце злочину. Ми піднялися похилим полем до маленького коричневого сараю, за яким виднілася прямокутна кошара. Обережно наблизившись до неї, ми зазирнули у шпарини між дошками.

Сцена насильства, яку ми побачили, була така гротескна, схожа швидше на картину, намальовану схибленим імпресіоністом, який принципово писав лише в червоних тонах. Зелена трава була вся в крові, в крові були старі дерев’яні стовпи загорожі, в крові були самі вівці, закляклі то тут, то там в передсмертній овечій агонії. Одна намагалася перескочити через загорожу, але так і зависла на ній, застрягши вузлуватими ратицями поміж дощок. Вона висіла переді мною в химерній позі, розпанахана, немов розстебнута, від горлянки до паху.

Я не витримав і відвернувся. Решта глухо забурмотіли і захитали головами; хтось стиха присвиснув. Хробак кавкнув, насилу стримуючи блювання, і заплакав, що всі розцінили як мовчазне визнання власної провини і нездатність злочинця холоднокровно споглядати картину власного злочину. Його відвели до музею Мартіна і замкнули там: колишня ризниця перетворилася на імпровізовану в’язницю. Хробак пробуде там, допоки поліція не відправить його на велику землю.

Ми залишили фермера наодинці з його загиблими вівцями, а самі побрели назад до міста у вологих сутінках. Я знав, що в номері на мене чекає процедура прискіпливого допиту «суворим і справедливим татком», тому я зробив усе можливе, щоби роззброїти його ще до того, як він на мене напуститься.

— Вибач, татку, я тобі збрехав, і мені дуже шкода.

— Та невже? — саркастично мовив він, знімаючи мокрий светр та вдягаючи сухий. — Як великодушно з твого боку! Тільки от про яку брехню йдеться? Я вже з ліку збився.

— Про зустріч із друзями. На острові немає інших дітей. Я їх вигадав, щоби ти не турбувався, що я ходжу до того будинку сам-один.

— Так, я непокоюся, навіть попри те, що лікар сказав мені не турбуватися.

— Та знаю.

— Ну, а як же твої удавані друзі? Голан про них знає?

Я похитав головою.

— То теж брехня. Я хотів, щоб оті фермери від мене відчепилися.

Татко склав на грудях руки, не знаючи, чому вірити.

— Ну-ну.

— Краще нехай думають, що я трохи ексцентричний, аніж убивця овець, еге ж?

Я всівся за стіл. Батько довго дивився на мене згори униз, і я не був упевнений, вірить він мені чи ні. Потім він пішов до зливальниці та вмився. Коли ж він витерся рушником і знову повернувся, то, здавалося, дійшов висновку, що коли він мені повірить, то матиме значно менше клопотів.

— Ти впевнений, що не треба викликати лікаря Голана? — спитався він. — Нехай він з тобою ґрунтовно про все поговорить — як ти вважаєш?