Розділ сьомий

— Я відразу ж піду на дно, мов та каменюка, яку я піднімала на сцені, — приглушено промимрила вона.

Та Емма наполягала. Після десятихвилинних умовлянь їй таки вдалося розбурхати напівсонних Г’ю, Фіону та Горація і загітувати їх на плавальні змагання; Бронвін приєдналася до нас із духу суперництва, бо не могла пропустити жодних змагань. Побачивши, як ми юрмою полишаємо будинок, Мілард із докорами, що ми кидаємо його одного напризволяще, таки приєднався до нас.

Найкращим місцем для купання був пляж біля гавані, але щоби туди дістатися, нам довелося б перетнути усе місто.

— А як же всі оті схиблені пияки? Вони ж бо вважають мене німецьким шпигуном, — заперечив я. — Сьогодні мені щось не дуже хочеться, щоби за мною ганялися кремезні чоловіки з кийками.

— От ти лопух! — відказала Емма. — То ж було вчора. А сьогодні вони анічогісінько не пам’ятатимуть.

— Лишень накинь на себе рушник, щоби вони не бачили твоєї одежі… е-е-е, з майбутнього, — порадив мені Горацій.

На мені були джинси та футболка — мій звичний одяг, а на Горації — його звичний чорний костюм. Здавалося, він завжди дотримувався стилю одягу, притаманного пані Сапсан: жахливо офіційного, незважаючи на ситуацію. Його фото я вже бачив серед тих, які знайшов у розтрощеному чемодані; позуючи для нього, Горацій перевершив себе, передавши куті меду: циліндр, ціпок, монокль — повний джентльменський набір.

— Маєш рацію, — відповів я, зиркнувши скоса на Горація. — Мені не хочеться, щоби хтось подумав, наче я чудно й недоречно вдягнений.

— Якщо ти натякаєш на мій піджак, — гордовито відказав він, — авжеж, я є прибічником строгої моди. — Решта дітей захихотіли. — Нумо, насміхайтеся з друзяки Горація! Можете навіть обізвати мене «денді», але те, що тутешні селяни не пам’ятають, що ви носили вчора, ще не дає вам дозволу вдягатися як волоцюги! — І з цими словами він нервово розправив лацкани піджака, від чого діти зареготали ще дужче. Роздратований Горацій докірливо тицьнув пальцем на моє вбрання.

— А якщо оце вбрання майбутнього, то борони нас Боже від такого лахміття!

Коли сміх вгамувався, я потягнув Емму вбік і пошепки спитав:

— А яка риса Горація робить його дивним? Звісно, окрім його особливої манери вдягатися?

— Він снить пророчі сни. Регулярно бачить оті грандіозні кошмари, які мають бентежну тенденцію збуватися.

— А часто він їх бачить?

— Сам у нього спитай, якщо цікаво.

Та Горацій був не в гуморі, щоби відповідати на мої запитання. Тому мені довелося відкласти їх на потім.

Коли ми ввійшли до міста, я обгорнув один рушник довкола стегон, а другий накинув на плечі. Хоча це й не було пророцтвом у строгому сенсі слова, але виявилося, що Горацій мав рацію: ніхто мене не впізнав. Коли ми йшли головною дорогою, декілька людей провели нас здивованими поглядами, але ніхто до нас не чіплявся. Ми навіть пройшли повз отого товстуна, який здійняв учора галас у барі. Він стояв біля тютюнової крамниці, натоптуючи свою люльку і теревенячи про політику з якоюсь жінкою, а та слухала його упівуха. Він також витріщився услід, але й близько мене не упізнав.

Здавалося, наче над усім містом хтось натиснув на кнопку «перезавантажити». Я раз по раз час помічав те, що вже бачив учора: той самий фургон, що мчав по дорозі, ковзаючи по гравію задніми колесами; ті самі жінки вишикувалися біля колодязя; якийсь чоловік так само смолив днище веслового човна, анітрохи не просунувшись у своїй роботі за добу. Мені навіть здалося, що ось-ось побачу свого двійника, за яким женуться п’яні завсідники бару, але потім подумав, що тут такого не буває.

— Чуваки, ви, напевне, знаєте багато про те, що відбувається довкола, — сказав я. — Ну, як учора, з отим авіанальотом та з возиком.

— Це Мілард усе знає, — відповів Г’ю.