Розділ сьомий

— Дай мені хоча б провести тебе, — сказала Емма, тож ми помахали її товаришам на прощання і пішли через баговиння до кургану, а я знов намагався йти за нею слід у слід.

Коли ми добралися до кургану, я сказав:

— Ходімо зі мною на той бік хоч на хвилину.

— Мені не можна. Я мушу повертатися, бо Пташка нас запідозрить.

— В чім запідозрить?

— У чомусь, — грайливо всміхнулась Емма.

— У чомусь?

— Вона завжди пильнує, щоби нічого не сталося, — розсміялася Емма.

Тоді я змінив тактику.

— А чому б тобі натомість не прийти завтра у гості до мене?

— До тебе? Аж туди?

— А чом би й ні? Там пані Сапсан за нами не стежитиме. Ти навіть зможеш познайомитися з моїм татком. Звісно, ми йому не скажемо, хто ти така. І тоді він, можливо, трохи попуститься стосовно того, куди я ходжу і що там увесь час роблю. Його син зустрічається з шикарною дівчиною? Та це ж найзаповітніша мрія мого батька!

Я сподівався, що при словах «шикарна дівчина» Емма всміхнеться, та натомість її обличчя стало серйозним.

— Розумієш, Пташка відпускає нас на той бік лише на п’ять хвилин за один раз, щоби контур постійно був відкритим.

— Тоді скажи їй відверто, що ти збираєшся зробити!

Емма зітхнула.

— Та я хотіла б, справді хотіла. Але це негарна ідея.

— Що ж, виходить, Пташка тримає вас на короткій шворці.

— Ти не розумієш, що кажеш, — скривилася Емма. — І спасибі тобі, що порівняв мене з собакою. Прекрасна аналогія, нічого не скажеш.

Ну ось, подумав я: щойно фліртували, а вже ворогуємо.