Розділ другий

Місяці, що минули після смерті діда, я провів, циркулюючи чистилищем з лікарняних приймалень та анонімних лікувальних закладів; мене опитували та досліджували всілякі ескулапи, вони про мене щось говорили, але так, щоби я не підслухав, щось питали у мене, а я лише кивав і знову повторював те, що розповідав раніше. Я перетворився на об’єкт сотень співчутливих поглядів та похмурої задумливості. Мої батьки поводилися зі мною як з крихкою родинною реліквією, побоюючись сваритися або гніватися в моїй присутності, щоби я, бува, не впав і не розбився на друзки.

Мене переслідували жахливі кошмари, від яких я з криком прокидався, тож мені чіпляли на ніч капу, щоби я не стер зуби до пеньків, коли скреготів ними уві сні. Щойно заплющував очі, як знову бачив оту лісову потвору, оте страхіття з пащекою, повною мацаків. Я був переконаний, що саме та потвора вбила мого діда і невдовзі вона повернеться, щоб убити мене. Інколи оте нудотно-панічне відчуття охоплювало мене з силою не меншою, аніж тоді, у лісі, і в мене з’являлася впевненість, що потвора чатує на мене то в темних кущах, то за сусідньою автомашиною на стоянці, то за гаражем, де я ставив велосипед.

Вихід з цієї жахливої ситуації я бачив лише в одному: ніколи не полишати з будинку. Кілька тижнів я навіть не насмілювався виходити за газетами за ворота. Спав я в кубельці з ковдр на підлозі пральної кімнати — єдиної частини будинку, що не мала вікон і двері якої замикалися зсередини. Саме там я й провів день похорону мого діда, сидячи на сушарці з ноутбуком на колінах, намагаючись відволіктися іграми в Інтернеті.

У тому, що сталося, я винуватив тільки себе. «От якби я йому відразу ж повірив!» — незчисленну кількість разів повторював я, наче приспів до пісні. Але я не повірив йому, і ніхто не повірив, тож тепер я добре усвідомлював, як жахливо почувався дідо, бо мені — як і йому — також не повірив ніхто. Моя версія подій здавалася цілковито розумною й раціональною, допоки мене не змушували висловити її уголос, і тоді вона здавалася божевільною, особливо того дня, коли до нас прийшов полісмен. Я розповів йому все, що трапилося, розповів навіть про потвору, а він сидів собі за столом у кухні і нічого не записував у свій прошитий спіраллю блокнот. Коли я скінчив, він сказав лишень: «Чудово, дякую», а потім обернувся до моїх батьків і поцікавився у них, чи не був я «на огляді там, де слід». Ти диви, хитрун який! Наче я не знаю, що він мав на увазі! Розлютившись, я заявив йому, що збираюся зробити офіційну заяву, і, скрутивши поліцаю дулю, вийшов з кімнати.

Уперше за багато тижнів мої батьки заволали на мене. Їхні волання були як манна небесна, свого роду полегшення — я так скучив за цим давно забутим милим вухові звуком! Я огризнувся, і собі заволавши щось гидке у відповідь. Типу, що насправді вони раді, що дідо Портман загинув. І що я був єдиним, хто по-справжньому його любив.

Поліцай поговорив трохи з моїми батьками на під’їзній алеї, а потім поїхав, але за годину повернувся з якимось чоловіком, який назвався «художником-етюдистом». Він приніс з собою великий альбом для малювання і попрохав описати оту істоту, і поки я розказував, він малював, подеколи перериваючи мене для уточнення деталей.

— Скільки очей вона мала?

— Двоє.

— Готово, — сказав він, наче малювати потвор є для поліційного художника-етюдиста справою звичайною й мало не буденною.

То була явна спроба вгамувати мене. А найбільший прокол у них стався тоді, коли художник спробував вручити мені закінчений скетч.

— А хіба він не потрібен вам для досьє? — поцікавився я.

Художник і поліцай ошелешено перезирнулися.

— А й справді. І про що я думав?

То була абсолютна й відверта образа.

Мені не повірив навіть мій найкращий і єдиний друг Рікі, хоча він сам там був. Хлопець клявся й божився, що тої ночі не бачив у лісі жодної істоти, хоча я світив ліхтариком прямісінько на неї. Саме так він і сказав поліцаям: я нікого й нічого не бачив. Втім, він чув якийсь гавкіт. Ми обидва його чули.

Тому недивно, що поліція дійшла висновку, що мого діда загризла зграя диких собак. Вочевидь, тих собак вже помітили раніше деінде, бо тиждень тому вони покусали одну жінку, яка прогулювалася у лісі. До речі, той випадок теж стався уночі.

— Саме вночі помітити потвору найважче! — пояснив я. Але Рікі лише похитав головою і промимрив щось типу «тобі треба до психа сходити».

— Ти, мабуть, хотів сказати, «сходити до психіатра», — зауважив я. — Що ж, спасибі тобі велике. Приємно мати таких співчутливих друзів, завжди готових підтримати тебе у скрутну хвилину.

Ми стирчали на пласкому даху мого будинку, витріщаючись на призахідне сонце над Затокою. Рікі скрутився калачиком в дерев’яному кріслі в адирондацькому[1] стилі, яке мої батьки придбали нерозсудливо дорого під час поїздки до краю, де жили аміші[2]. Схрестивши руки і підібгавши під себе ноги, мій приятель з виразом суворої рішучості курив цигарки одну за одною. Я бачив, що йому завжди незатишно в моєму домі, але з того, як він час від часу намагався непомітно піддивлятися за мною, зрозумів, що цього разу дискомфорт Рікі спричиняється не заможністю моїх батьків, а особисто мною.