Розділ дев’ятий

«Він міг бачити потвор».

Щойно вона вимовила ці слова, як жахи, котрі начебто назавжди лишилися в минулому, знову навалились на мене нестримним потоком. Отже, потвори цілком реальні. І це вони убили мого діда.

— Я теж здатен бачити їх, — сказав я пошепки Еммі, наче виказуючи якусь сороміцьку таємницю.

Її очі налилися слізьми і вона обняла мене.

— Я знала, що в тобі є щось особливе, — сказала Емма. — Я кажу це як найвищий комплімент.

Я завжди знав, що я дивак. Але мені ніколи й на думку не спадало, що я якийсь дивний. Але якщо я міг бачити речі, яких ніхто інший не бачив, то це пояснювало, чому Рікі нічого не побачив у заростях в ту ніч, коли загинув мій дід. Це пояснювало, чому всі вважали мене схибленим. Я не був схибленим, нічого мені не ввижалося, і ніякої стресової реакції я не мав. Панічний холодок у грудях щоразу, коли потвори були десь поруч, і здатність бачити їхні огидні пики — насправді були моїм талантом.

— А ти їх зовсім не можеш бачити? — спитав я Емму.

— Лише тіні, і саме тому вони полюють переважно вночі.

— А що заважає їм напасти на вас саме тепер? — спитав я і відразу ж виправився. — Я хотів сказати, на усіх нас.

Еммине обличчя стало серйозним.

— Вони не знають, де нас знайти. Це по-перше, а по-друге — вони не здатні проникати у контури. Тому ми на цьому острові у безпеці, але покинути його не можемо.

— Але ж Віктор зміг.

Емма сумно кивнула.

— Він сказав, що тут збожеволіє. Що більше не може тут залишатися. Бідолашна Бронвін. Мій Ейб також покинув острів, але його, принаймні, убили не порожняки.

Я насилу змусив себе поглянути їй у вічі.

— Вибач, що мушу тобі це сказати…

— Що? О, ні…

— Мене переконали в тому, що діда убили дикі тварини. Але якщо те, що ти кажеш, правда, мого діда теж убили потвори, чи то порожняки, як ти кажеш. Вперше і востаннє я бачив одну з них в ту ніч, коли він загинув.

Емма притиснула коліна до грудей і заплющила очі. Я обійняв її за плечі, і вона схилила свою голову на мою.