Розділ дев’ятий

— Есмеральдо, ви прибули до нас здалеку посеред ночі. Боюся, всіх нас це дуже налякало.

— Правда? — Пані Шилодзьобка примружилася, нахмурилася і просвердлила поглядом протилежну стіну, де жваво вистрибували мерехтливі тіні. І на її обличчі вмить з’явився тривожний вираз. — Так, — підтвердила вона. — Я прилетіла, щоби застерегти тебе, Альмо. Ти мусиш бути насторожі. Щоби тебе не застукали зненацька, як мене.

Пані Сапсан кинула масажувати їй руки.

— Хто застукає?

— То могли бути лише витвори. Вони прийшли удвох уночі, вдавали з себе членів ради. Звісно, серед членів ради немає чоловіків, та поки сонні вартові продряпували свої очі, зловмисники скрутили їх, зв’язали й кудись потягли.

— Ой, Есмеральдо! — скрикнула пані Сапсан.

— Мене та пані Вівсянку розбудили їхні жалісні крики, — пояснила вона, але виявилося, що нас забарикадували в нашому ж будинку. Нам не зразу вдалося вибити двері, та коли ми погналися за витворами, йдучи їхніми смердючими слідами, по той бік контуру вже чекала зграя потвор, які з виттям накинулися на нас. — І вона замовкла, захлинувшись слізьми.

— А діти?

Пані Шилодзьобка тільки головою похитала. Здавалося, життя згасло в її очах.

— Діти були приманкою, — сказала вона.

Емма взяла мене за руку і стиснула її; у світлі вогню я побачив, як блиснули сльози на щоках пані Сапсан.

— Насправді їм були потрібні пані Вівсянка і я. Мені вдалося втекти, а пані Вівсянці не пощастило.

— Її убили?

— Ні, її викрали. Так само, як і пані Волове Очко та пані Синицю, їх викрали два тижні тому, коли їхні контури зазнали вторгнення. Вони стали хапати імбрин, Альмо. Схоже, що це скоординована операція. Мені навіть подумати страшно, навіщо вони це роблять.

— Тоді вони й сюди заявляться, це точно, — тихо мовила пані Сапсан.

— Якщо зможуть знайти вас, — відповіла їй пані Шилодзьобка. — Ви сховані краще, ніж решта, але ти мусиш бути напоготові, Альмо.

Пані Сапсан кивнула. Її наставниця безпорадно поглянула на свої руки на колінах, які тремтіли, наче зламані пташині крила. Її голос теж затремтів.

— О, мої любі діти. Помолімося за них. Вони тепер залишилися самі-одні. — Вона відвернулася й заплакала.

Пані Сапсан накинула ковдру на плечі старій жінці і підвелася. Ми пішли слідком за нею, залишивши пані Шилодзьобку наодинці з її горем.

Вийшовши з вітальні, ми побачили дітей, які скупчилися біля дверей. Якщо вони не розібрали всього, що розповіла пані Шилодзьобка, то однаково почули достатньо, бо це було видно з їх стривожених облич.